Постанова

від 13.04.2023 по справі 127/34803/21

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/34803/21

Провадження № 22-ц/801/14/2023

Категорія: 76

Головуючий у суді 1-ї інстанції Дернова В. В.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2023 рокуСправа № 127/34803/21м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Вінницький ліцей № 23», директора Комунального закладу «Вінницький ліцей № 23» Богар Н. В. про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Дернової В. В. від 19 травня 2022 року,

встановив:

21 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом, за яким просила визнати незаконним і скасувати наказ директора Комунального закладу «Навчально виховного комплексу ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназії № 23 Вінницької міської ради» Богар Н. В. № 258-к від 08 листопада 2021 року про відсторонення від її роботи; зобов`язати Комунальний заклад «Навчально виховний комплекс ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназія № 23 Вінницької міської ради» поновити на її роботі шляхом допуску до роботи на посаді вчителя географії; стягнути з Комунального закладу «Навчально виховного комплексу ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназії № 23 Вінницької міської ради» на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; допустити негайне виконання рішення в частині поновлення та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що працює у Комунальному закладі «Навчально виховний комплекс ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназія № 23 Вінницької міської ради» на посаді вчителя географії. На виконання вимог наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 листопада 2021 року № 2153 та постанови Кабінету міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, директор Комунальному закладі «Навчально виховний комплекс ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназія № 23 Вінницької міської ради» 08 листопада 2021 року видала наказ № 258-к про відсторонення її від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Зазначала, що вказаний наказ не відповідає вимогам закону, є упередженим та порушує її конституційне право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Крім цього, стаття 46 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) не містить такої підстави для відсторонення як відсутність щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Відповідно до рішення Вінницької міської ради 16 сесії 8 скликання від 24 грудня 2021 року № 742 було змінено повне найменування Комунального закладу з «Навчально виховний комплекс ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназія № 23 Вінницької міської ради» на «Вінницький ліцей № 23» (далі КЗ «ВЛ № 23»).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 травня 2022 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи в інших випадках, передбачених законодавством, чинне законодавство України не містить норм щодо примусової вакцинації, а тому у разі відмови чи ухилення від обов`язкової вакцинації дозволяє відсторонювати таких працівників без виплати заробітної плати. Втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі (таким законом в Україні є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»), а тому не є порушенням статті 8 Європейської Конвенції про захист прав та основоположних свобод. суд доходить до висновку, що держава, передбачивши відсторонення працівників освіти від виконання обов`язків, які ухиляються чи відмовляються від профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й дітей; втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві. Інформація щодо щеплення не є інформацією про діагноз чи методи лікування, не передбачає розкриття відомостей про стан здоров`я та не порушує таємницю про стан здоров`я. Саме життя, здоров`я і безпека людини, а не право на працю, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні, а тому відсторонення від роботи має наслідком втрату працівником заробітної плати, однак це є прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання юридичного обов`язку (щеплення), метою якого є захист здоров`я. Оскільки за ОСОБА_1 збереглося робоче місце, трудовий договір з нею не припинений, то підстав вважати порушеним спірним наказом її право на працю немає.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , вказуючи на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просила рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на ті ж обставини, що і у позовній заяві.

КЗ «ВЛ № 23» подав відзив на апеляційну скаргу, за яким просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалене з дотриманням норм процесуального права, відповідно до обставин справи, правовідносин сторін та норм матеріального права, якими вони регулюються.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Частинами першою третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя географії КЗ «Вінницький ліцей № 23 (а. с. 10 12).

02 листопада 2021 року за вих. № 02-18/224 ОСОБА_1 було надіслане повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 № 236 з роз`ясненнями щодо надання документів, які підтверджують наявність профілактичного щеплення, або ж довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведених профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595, та роз`яснено наслідки їх ненадання (а. с. 61).

ОСОБА_1 не надала КЗ «ВЛ № 23» документів, які підтверджують наявність профілактичного щеплення, або ж довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведених профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Наказом Комунального закладу «Навчально виховний комплекс ЗОШ І-ІІІ ступенів гімназія № 23 Вінницької міської ради» (тепер КЗ «ВЛ № 23») від 08 листопада 2021 року № 258-к ОСОБА_1 , вчителя географії, було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати (а. с. 13).

Між сторонами виник спір з приводу законності відсторонення працівника від роботи через відмову вакцинуватися.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Згідно із частиною першою статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною першою статті 46 КЗпП України установлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже цей перелік не є вичерпним та за змістом вищеназваної статті КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені законодавством, тобто певним нормативним документом (Постанова КЦС у складі ВС від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц).

Тлумачення поняття «законодавство» було здійснено Конституційним Судом України у рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 ЗУ «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що протиепідемічні заходи це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляютьсявід проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19відповідно достатті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 зауважила, що положення абзацу шостого частини першої статті ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»та Інструкції № 66 про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленнямвід проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19.

Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 ЗУ «Про державну службу».

Таким чином відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (п.11.35 цієї Постанови).

Відтак апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що наказ № 258-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи був прийнятий на виконання незаконних нормативно-правових актів.

В Україні втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а прийняті на його виконання Постанови КМУ, Накази МОЗ є лише способом реалізації законодавчого припису, тому суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що питання обов`язкової вакцинації для працівників певних установ та організацій урегульовано на законодавчому рівні.

У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союзінформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися.

За змістом абзацу третього статті 1 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті 10 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про МОЗ та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04 жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, якийпередбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказами МОЗ від 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно). А 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 у пункті 13.14 виснувала, що не вбачає підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics).

Вказане зумовлювало необхідністьвжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо (пункт 14.4.).

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але йоцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

-кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

-форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

-умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням (пункт 14.9).

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19 необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів (пункт 14.10).

Верховний Суд при розгляді справ неодноразово робив висновки про перевагу суспільних інтересів над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

Про це, зокрема, йдеться у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, в якій зазначено, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

З огляду на викладене обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно з наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 зі змінами належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 працює у КЗ «ВЛ № 23» на посаді вчителя географії, тобто є працівником закладу загальної середньої освіти і під час виконання професійних обов`язків знаходиться у безпосередньому контакті з учнями.

02 листопада 2021 року ОСОБА_1 було надіслане повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 № 236 з роз`ясненнями щодо надання документів, які підтверджують наявність профілактичного щеплення, або ж довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань до проведених профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595, та роз`яснено наслідки їх ненадання.

Отже про обов`язковість щеплення проти COVID-19 та наслідки ненадання відповідних документів, наслідки відсторонення від роботи ОСОБА_1 була повідомлена 02 листопада 2021 року, а відсторонена від роботи 08 листопада 2021 року.

Відповідно до п. 1.2 Статуту КЗ «ВЛ № 23» заклад загальної середньої освіти (а. с. 46).

У пункті 3.7. Статуту зазначено, що освітній процес у закладі здійснюється за інституційною (очною, денною) та індивідуальною (екстернатною, сімейною (домашньою) і педагогічним патронтажем) формами здобуття освіти із застосуванням технологій дистанційного навчання (а. с. 47).

Відповідно до пункту 6.4. Статуту учні закладу, окрім іншого, мають гарантоване державою право на безпечні та нешкідливі умови навчання (а. с. 49).

Згідно з наказами директора КЗ «ВЛ № 23» з 06 вересня 2021 року по 17 листопада 2021 року навчання здійснювалось у звичайному режимі; з 18 листопада по 26 листопада 2021 року дистанційне навчання; з 29 листопада 2021 року по 14 грудня 2021 року змішане (комбіноване) навчання; з 15 грудня 2021 року по 23 лютого 2022 року звичайний режим (а. с. 192 202).

Відтак за характером виконуваних обов`язків вчителя географії, які пов`язані з безпосередніми контактами з дітьми, враховуючи неможливість запровадження дистанційної роботи навчального закладу протягом усього періоду дії протиепідемічних заходів, позивачка підлягала обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення 02 листопада 2021 року відмовилась від проходження вакцинації, відтак відповідач (роботодавець) обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства 08 листопада 2021 року відсторонив її від роботи на час до проведення щеплення.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивачки на працю у навчальному закладі середньої освіти було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

За таких обставин директор КЗ «ВЛ № 23» правомірно прийняла рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи, наказ № 258-к від 08 листопада 2021 року є законним та відповідає «нагальній суспільній необхідності», є пропорційним цій меті, а позивачка не довела, що таке відсторонення було свавільним та безпідставним.

Відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення ОСОБА_1 відмовитися від виконання обов`язку, метою якого є захист здоров`я не лише її, але й малолітніх та неповнолітніх дітей, з якими вона контактує в силу свого місця роботи.

Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність у спірних правовідносинах порушення права позивачки на працю, установленого статтею 43 Конституції України, тому що за ОСОБА_1 зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений. Обмеження позивачки було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Директор КЗ «ВЛ № 23» діяла у межах своїх повноважень і відповідно до вимог статті 46 КЗпП, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»,Наказу МОЗ України від 01листопада 2021 року № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, правомірно видала наказ про тимчасове відсторонення позивачки від роботи без збереження заробітної платиз 08 листопад 2021 року до проходження нею вакцинації від COVID-19.

За таких обставин суд першої інстанції зробив по суті правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до КЗ «ВЛ № 23» про визнання незаконним і скасування наказу директора КЗ «ВЛ № 23» Богар Н. В. № 258-к від 08 листопада 2021 року про відсторонення від її роботи; зобов`язання КЗ «ВЛ № 23» поновити на її роботі шляхом допуску до роботи на посаді вчителя географії; стягнення з КЗ «ВЛ № 23» на її користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Разом з тим апеляційний суд вважає за необхідне вийти за межі доводів апеляційної скарги (частина четверта статті 376 ЦПКУ), з огляду на таке:

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Згідно з абзацом 1 частини першої статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 760/22944/15 (провадження № 61-4653св21) зроблено висновок, що «посадові особи юридичної особи представляють її інтереси у відносинах з іншими особами, тобто уособлюють саму юридичну особу у правовідносинах з іншими особами».

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 зазначила відповідачами КЗ «ВЛ № 23» та директора КЗ «ВЛ № 23» Богар Н. В., проте до останньої жодних позовних вимог заявлено не було.

Директор КЗ «ВЛ № 23» Богар Н. В. не може бути відповідачем у цій справі як фізична особа, наділена процесуальною дієздатністю, оскільки є посадовою особою КЗ «ВЛ № 23», тобто юридичної особи, від імені якої вона діяла у відносинах з позивачем.

Спір у позивачки виник саме з КЗ «ВЛ № 23», яка є юридичною особою, самостійним суб`єктом у цивільних правовідносинах, то саме вона має відповідати за цим позовом.

Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та зробив помилковий висновок про можливість розгляду позовних вимог ОСОБА_1 до директора КЗ «ВЛ № 23».

Розгляду у суді підлягає лише такий спір, у якому позовні вимоги можуть бути або задоволені, або в їх задоволенні може бути відмовлено. Положення «заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186, пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосується як позовів, які не підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16).

За таких обставин провадження у справі в частині позовних вимог до директора КЗ «ВЛ № 23» Богар Н. В. підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Керуючись статтями 367, 368, 374,375,381 383 ЦПКУкраїни апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 травня 2022 року в частині вимог ОСОБА_1 до директора Комунального закладу «Вінницький ліцей № 23» Богар Н. В. скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.

В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлено 13 квітня 2023 року.

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. В. Ковальчук

Т. М. Шемета