Постанова

від 10.04.2023 по справі 440/6166/21

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2023 р.Справа № 440/6166/21Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Жигилія С.П. , Русанової В.Б. ,

за участю секретаря судового засідання Пукшин Л.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2021, головуючий суддя І інстанції: М.В. Довгопол, м. Полтава, повний текст складено 17.12.21 року по справі № 440/6166/21

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Полтавській області

про визнання протиправною та скасування вимоги,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Полтавській області (далі по тексту - ГУ ДПС у Полтавській області, відповідач), в якому, з урахуванням уточнень, просив суд визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) по єдиному соціальному внеску (далі ЄСВ) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 у сумі 37788,74 грн.

В обґрунтування позовних вимог послався на протиправність оскаржуваної вимоги ГУ ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021, оскільки за позивача, як найманого працівника, з 07.09.2017 по 10.06.2021 (дата звернення до суду) ТОВ "Рітейлс Груп", як роботодавцем, сплачено ЄСВ у сумі, не менше мінімального розміру. Пославшись на правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, зазначив, що нарахування відповідачем єдиного внеску ОСОБА_1 , який одночасно перебуває у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату та суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Звернув увагу суду, що доходів від підприємницької діяльності у спірний період позивач не отримував.

Крім того, в уточненій позовній заяві щодо зміни підстав позову зазначено, що ГУ ДПС у Полтавській області направлено для примусового виконання вимогу № Ф-7433-51/6812 від 11.11.2019 про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь держави боргу ЄСВ в сумі 26539,26 грн, водночас спірна вимога № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 про сплату недоїмки по ЄСВ у сумі 37788,74 грн включає в себе всю нараховану суму боргу по єдиному соціальному внеску, що також свідчить про подвійне нарахування (стягнення) заборгованості із позивача та суперечить п. 7 розділу IV Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2021 у справі № 440/6166/21 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Полтавській області (вул. Європейська, 4, м. Полтава, 36014, код ЄДРПОУ ВП 44057192) про визнання протиправною та скасування вимоги задоволено частково.

Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09 квітня 2021 року № Ф-7433-51/474 в частині недоїмки в сумі 2556 грн 18 коп. (дві тисячі п`ятсот п`ятдесят шість гривень вісімнадцять копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 61 грн 42 коп. (шістдесят одна гривня сорок дві копійки) та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 202 грн 93 коп. (двісті дві гривні дев`яносто три копійки).

Відповідач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить суд апеляційної інстанції рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2021 у справі № 440/6166/21 скасувати у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог в цій частині відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги пояснив, що згідно даних інформаційної системи органів ДПС станом на 23.06.2021 ФОП ОСОБА_1 обліковується в ГУ ДПС у Полтавській області (Кременчуцька ДПІ) як фізична особа, яка отримувала доходи від провадження підприємницької діяльності, дата державної реєстрації припинення 30.04.2021, про що до ЄДР внесено запис за № 2005690060005001470; з 01.01.2017 по 30.04.2021 платник податків перебував на загальній системі оподаткування, а тому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 4, п. 8 ст. 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" є платником єдиного внеску та зобов`язаний здійснювати його сплату незалежно від отримання чи неотримання доходу за звітний період, у розмірі не менше мінімального страхового внеску.

Крім того, відповідно до інформації про платників ЄСВ, які були зареєстровані до 01.10.20213 та не зняті з обліку, отриманої від Пенсійного фонду України та імпортованої до інформаційних систем ДПС України відповідно до Закону України від 04.07.2013 № 406-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи», ОСОБА_1 , як фізична особа, з 02.11.2015 значиться в реєстрі страхувальників.

Також зазначив, що звіти про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до органів доходів і зборів позивачем не подаються з 2013 року, що свідчить про порушення останнім вимог Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 14.04.2015 № 435. Звернув увагу суду, що позивач, як платник ЄСВ, лише з 01 січня 2021 року має право користуватися пільгою, передбаченою ч. 6 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", залежно від того чи є він одночасно найманим працівником та фізичною особою-підприємцем.

З огляду на викладене, враховуючи, що ОСОБА_1 не виконано обов`язку по сплаті єдиного внеску у встановлених законом порядку та розмірі, наполягає на правомірності вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021, винесеної відповідачем.

Пославшись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 04.02.2020 у справі №280/1765/19 та від 22.04.2019 у справі № 806/2143/18, заперечував проти стягнутого судом розміру витрат на правничу допомогу, оскільки вважав його неспівмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом витраченим на їх виконання. Зауважив, що не визначення в описі змісту та обсягу конкретної юридичної діяльності унеможливлює прийняття такого документу як доказу на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу.

У надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечував проти задоволення її вимог та просив рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог залишити без змін, як законне і обґрунтоване. Підтримавши власну правову позицію, викладену у позовній заяві, зауважив, що за період листопад - грудень 2018 року, січень 2019 року ТОВ "Рітейлс Груп", як роботодавцем ОСОБА_1 , сплачено за нього єдиний внесок у розмірі не менше мінімального, виходячи з фактичного заробітку, який за сумою відповідав мінімальній заробітній платі, (листопад - грудень 2018 року - 3723 грн, січень 2019 року - 4173 грн), у зв`язку з чим була досягнута мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та виключався обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем. Крім того, згідно із відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДПС України про суми виплачених податків від 10.11.2021 № 1453 ОСОБА_1 у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не отримував.

Зауважив, що апеляційна скарга містить лише формальне посилання на судову практику щодо розподілу судових витрат, без зазначення конкретних доводів щодо неспівмірності понесених витрат на правничу допомогу зі складністю даної справи.

Також просив проводити розгляд апеляційної скарги без участі позивача та його представника.

Сторони у судове засідання не прибули, були повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи.

У відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що з 02.11.2005 ОСОБА_1 був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 25850000000003498, 30.04.2021 здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ОСОБА_1 за його рішенням, номер запису в Єдиному державному реєстрі юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 2005690060005001470, про що свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань /а.с. 157 - 159/.

Водночас позивач є засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейлс Груп" (ідентифікаційний код 38259981), зареєстрованого 06.07.2012, номер запису 10741020000042767, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань /а.с. 160 - 165/.

Наказом ТОВ "Рітейлс Груп" від 07.09.2017 № 1-09/17-к ОСОБА_1 з 07.09.2017 призначено на посаду директора ТОВ "Рітейлс Груп" /а.с. 17/.

Із трудової книжки ОСОБА_1 слідує, що з 25.08.2011 останній працює директором ТОВ "Група Фінансова Свобода", а з 07.09.2017 прийнятий директором ТОВ "Рітейлс Груп" за сумісництвом /а.с. 66/.

Відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу за формою ОК-7 щодо ОСОБА_1 за 2017 рік - 10 місяців 2018 року страхові внески не сплачувалися, за листопад - грудень 2018 року, січень 2019 року страхові внески сплачено за ОСОБА_1 ТОВ "Рітейлс Груп" (ідентифікаційний код 38259981) із фактичного заробітку 3723 грн (листопад - грудень 2018 року), 4173 грн (січень 2019 року), надалі ТОВ "Рітейлс Груп" страхові внески за позивача сплачено за лютий 2019 року - червень 2019 року із фактичного заробітку 1050 грн, за липень 2019 року - грудень 2019 року - із фактичного заробітку 1100 грн, за січень - лютий 2020 року - із фактичного заробітку 1200 грн, за березень 2020 року - із фактичного заробітку 400 грн, протягом періоду з квітня 2020 року по грудень 2020 року страхові внески за позивача не сплачувалися /а.с. 18 - 19/.

Головним управлінням ДПС у Полтавській області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021, якою позивачу визначено суму недоїмки зі сплати єдиного внеску станом на 31.03.2021 в сумі 37788,74 грн /а.с. 15/.

Зазначена вимога не містить посилань на підстави виникнення недоїмки та її розрахунку. Водночас із розрахунку боргу по єдиному внеску /а.с. 51/ слідує, що вказана недоїмка складається із заборгованості, яка виникла за рахунок щоквартальних нарахувань в сумі 37788,74 грн: по строку сплати 09.02.2018 - в сумі 8448,00 грн, за 2017 рік - сплата відсутня; по строку сплати 19.04.2018 - в сумі 2457,18 грн, за 1-квартал 2018 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.07.2018 - в сумі 2457,18 грн, за 2-квартал 2018 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.10.2018 - в сумі 2457,18 грн, за 3-квартал 2018 року - сплата відсутня; по строку сплати 21.01.2019 - в сумі 2457,18 грн, за 4-квартал 2018 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.04.2019 - в сумі 2754,18 грн, за 1-квартал 2019 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.07.2019 - в сумі 2754,18 грн, за 2-квартал 2019 року - сплата відсутня; по строку сплати 21.10.2019 - в сумі 2754,18 грн, за 3-квартал 2019 року - сплата відсутня; по строку сплати 20.01.2020 - в сумі 2754,18 грн, за 4-квартал 2019 року - сплата відсутня; по строку сплати 21.04.2020 - в сумі 2078,12 грн, за січень-лютий 2020 року - сплата відсутня; по строку сплати 20.07.2020 - в сумі 1039,06 грн, за червень 2020 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.10.2020 - в сумі 3178,12 грн, за III квартал 2020 року - сплаті відсутня; по строку сплати 19.01.2021 - в сумі 2200,00 грн, за IV квартал 2020 року - сплата відсутня.

Таким чином заборгованість позивача зі сплати ЄСВ у розмірі 37788,74 грн виникла за рахунок несплати єдиного внеску за 2017-2020 роки, що також підтверджується відомостями інтегрованої картки платника податків /а.с. 47-50/.

Вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 позивачем отримано 21.04.2021, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення /а.с. 52, зворотній бік/.

Не погодившись із вимогою про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання протиправною та скасування спірної вимоги в частині недоїмки в сумі 2556 грн 18 коп, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості та відсутності у відповідача законних підстав здійснювати нарахування ОСОБА_1 ЄСВ, оскільки за період листопад - грудень 2018 року, січень 2019 року ТОВ "Рітейлс Груп", як роботодавцем ОСОБА_1 , сплачено за позивача єдиний внесок у розмірі не менше мінімального, виходячи з фактичного заробітку, який за сумою відповідав мінімальній заробітній платі (листопад - грудень 2018 року - 3723 грн, січень 2019 року - 4173 грн), у зв`язку з чим була досягнута мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та виключався обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем.

Відмовляючи у задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції врахував, що за періоди - 2017 рік, 10 місяців 2018 року, березень 2020 року - грудень 2020 року страхові внески за ОСОБА_1 взагалі не сплачувалися, а за лютий 2019 року - лютий 2020 року їх розмір був менший за мінімальний страховий внесок, відтак позивачем у вказані періоди не виконано встановленого Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обов`язку зі сплати ЄСВ у сумі, не менше мінімального страхового внеску.

Визнаючи безпідставними доводи позивача про те, що відповідачем здійснено подвійне нарахування (стягнення) заборгованості із позивача по єдиному соціальному внеску, суд першої інстанції зауважив, що предметом спору у цій справі є вимога про сплату боргу № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021, яка не узгоджена, і відносно якої відсутні відомості про подання на виконання до органу державної виконавчої служби на всю суму зазначеної у ній заборгованості.

Стягуючи з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 202 грн 93 коп. суд виходив з фактичності, обґрунтованості та пропорційності такої суми відносно обсягу задоволених позовних вимог.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України (перегляду підлягає рішення суду в частині задоволення позовних вимог), колегія суддів зазначає наступне.

Колегія суддів зазначає, що під час апеляційного перегляду справи, з огляду на подання апеляційної скарги лише ГУ ДПС в Полтавській області, оцінці підлягає правомірність вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 в частині визначення недоїмки ОСОБА_1 за період листопад - грудень 2018 року, січень 2019 року на загальну суму 2556 грн 18 коп. (819,06 грн + 819,06 грн + 918,06 грн).

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства врегульовані нормами Податкового кодексу України, а в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку - нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (надалі - Закон № 2464-VI).

Нормами пп. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі по тексту - ПК України) законодавець надав визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом ст. 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

В силу положень п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі Закон № 2464-VI) платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування;

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2464-VI платники єдиного внеску зобов`язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати і сплачувати єдиний внесок.

За правилами абз.1 ч. 5 ст. 9 Закону № 2464-VI сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Виходячи зі змісту абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом до 01.01.2021 (дата набрання чинності Закону України № 592-IX від 13.05.2020 «Про внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" щодо усунення дискримінації за колом платників») врегульовано не було.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску, а тому неприйнятними є доводи контролюючого органу про відсутність в такому випадку подвійного оподаткування з огляду на те, що фізичні особи-підприємці, які одночасно є найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов`язкової звітності.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду у справі № 440/2149/19, від 03.12.2020 у справі № 140/2122/19, від 22.09.2020 по справі № 620/2772/19, яка в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом апеляційної інстанції.

Слід зазначити, що в подальшому Законом України № 592-IX від 13.05.2020 (набрав чинності 01.01.2021), яким ст. 4 Закону № 2464-VI доповнено частиною шостою, відповідно до якої особи, зазначені у пунктах 4 і 5 частини першої цієї статті, які мають основне місце роботи, звільняються від сплати за себе єдиного внеску за місяці звітного періоду, за які роботодавцем було сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі не менше мінімального страхового внеску. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску за умови самостійного визначення за місяці звітного періоду, за які роботодавцем було сплачено страховий внесок за таких осіб у розмірі менше мінімального страхового внеску, бази нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Таким чином, з огляду на вищевикладені висновки Верховного Суду, у правовідносинах, які виникли з приводу сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця, контролюючий орган має діяти таким чином, щоб уникнути подвійного оподаткування платника, незалежно від того, що законодавцем відповідну норму запроваджено лише з 01.01.2021.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону 2464-VI, недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.

Колегією суддів встановлено, що відповідно до витягу з інтегрованої картки платника податків та розрахунку заборгованості позивача, остання виникла у зв`язку із несплатою ОСОБА_1 суми недоїмки, зокрема за 4-квартал 2018 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.04.2019 - в сумі 2457,18 грн, за 1-квартал 2019 року - сплата відсутня; по строку сплати 19.07.2019 - в сумі 2754,18 грн.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI максимальна база величини нарахування єдиного внеску - це максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює двадцяти п`яти розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, на яку нараховується єдиний внесок.

Нормами ч. 5 ст. 8 Закону № 2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 Закону № 2464, встановлено у розмірі 22%, до визначеної ст.7 Закону № 2464 бази нарахування єдиного внеску.

Термін сплати єдиного внеску, для зазначених осіб встановлено в абз. 3 ч. 8 ст. 9 Закону № 2464-VI, а саме платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок..

Відповідно до положень статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік", у 2018 році установлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі: з 1 січня - 3723 гривні. Таким чином, розмір єдиного внеску за 1 календарний місяць дощ фізичних осіб- підприємців, що не отримують доходів, становив:

3723,00 * 22% = 819,06 грн.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік", у 2019 році установлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі: з 1 січня 4173, 00 гривні. Таким чином, розмір єдиного внеску за 1 календарний місяць для фізичних осіб-підприємців, що не отримують доходів, становив:

4173, 00 * 22% = 918,06 грн.

З урахуванням наведеного колегія суддів вказує, що сума нарахованого ЄСВ, на правомірності якої наполягає відповідач, складається з 1638,12 грн (2457,18/3=819,06 грн розмір ЄСВ за один місяць у 4 кварталі 2018 року) за листопад-грудень 2018 року та 918, 06 грн за січень 2019 року (2754,18/3=918 грн розмір ЄСВ за 1 місяць у 1 кварталі 2019 року).

При цьому апелянт стверджує, що за період листопад 2018 року- січень 2019 року позивачем взагалі не сплачувався єдиний внесок.

Разом з цим, з матеріалів справи вбачається, що у період з 07.09.2017 по дату подання позову, позивач, відповідно до копії трудової книжки НОМЕР_2 працював як найманий робітник на посаді директора за сумісництвом ТОВ «Рітейлс Груп» (а.с. 66).

При цьому, у спірний період листопад 2018 року - січень 2019 року за позивача, як найманого працівника, єдиний внесок сплачував ТОВ «Рітейлс Груп», що підтверджується витягом з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за формою ОК-7 щодо ОСОБА_1 , згідно з яким роботодавець здійснив сплату єдиного внеску у розмірі не менше мінімального, виходячи з фактичного заробітку, який за сумою відповідав мінімальній заробітній платі (листопад - грудень 2018 року - 3723 грн, січень 2019 року - 4173 грн).

Колегія суддів також враховує, що згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків ДПС України про суми виплачених податків від 10.11.2021 № 1453 /а.с. 148/ ОСОБА_1 у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не отримував, що також є ключовою обставиною для вирішення даної справи. Інших доказів отримання позивачем доходу від підприємницької діяльності у вказаний період, що зумовило б обрахування суми ЄСВ виходячи з інших показників, відповідачем до матеріалів справи не надано, а судом апеляційної інстанції не встановлено.

Колегія суддів зазначає, що позивач у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» є застрахованою особою і зобов`язаний сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Однак, враховуючи, що за період листопад 2018 року-січень 2019 року сплата єдиного внеску за позивача в розмірі не менше мінімального була здійснена його роботодавцем, у ОСОБА_1 відсутній обов`язок по сплаті за цей період єдиного внеску ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від такої діяльності, відтак визначена в оскаржуваній вимозі ГУ ДПС у Полтавській області від № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 сума єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі 2556 грн 18 коп. фактично є подвійним оподаткуванням одного й того самого доходу позивача у період листопад 2018 року-січень 2019 року .

Факт перебування особи на обліку в органах податкової служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

З огляду на викладені в цій постанові висновки суду апеляційної інстанції твердження контролюючого органу про наявність у позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску незалежно від перебування ним у трудових відносинах є неприйнятними, оскільки застосування норм законодавства у спосіб, на якому наполягає відповідач, призведе до подвійного оподаткування платника.

Згідно з ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що вимога ГУ ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 в частині нарахування недоїмки на суму 2556 грн 18 коп, винесена відповідачем не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом № 2464-VI, без урахування всіх обставин, що мали значення для її прийняття, а відтак, є протиправною та підлягає скасуванню в цій частині.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Щодо позовних вимог в частині розподілу витрат на професійну правничу допомогу, заявлених до стягнення позивачем з відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За приписами ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частини 7 статті 139 КАС України).

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Положеннями ч.ч. 3, 4 ст. 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат : 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч. 6 ст. 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов`язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, надаючи оцінку понесеним позивачем витратам на правничу допомогу, колегія суддів зазначає, що суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано до суду копії договору про надання правової допомоги від 26.04.2021 /а.с. 20 - 22/, звіту про роботу адвоката над завданням клієнта станом на 05.05.2021 /а.с. 23/, ордеру серії ПТ№ 183009 /а.с. 24/.

Так, відповідно до п. 1.1 Договору про надання правової допомоги від 26.04.2021, укладеного між ОСОБА_1 (клієнт) та ПП «Адвокатське бюро Юрія Сліпченка» (адвокатське бюро), клієнт доручає, а адвокатське бюро приймає на себе доручення клієнта надати йому правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором.

За змістом п. 2.1 адвокатське бюро через адвоката Сліпченка Ю.А. та/або Голяніщева Д.Ю., залученого відповідно до п. 2.4 його договору, представляє інтереси клієнта у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДПС в Полтавській області про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 09.04.2021.

Згідно з пп. 5.1, 5.2. договору про надання правової допомоги від 26.04.2021 клієнт сплачує на поточний рахунок адвокатського бюро гонорар відповідно до кількості витраченого адвокатом часу на ведення справи, виходячи із ставки у розмірі 1000 грн за годину роботи адвоката, однак загальний розмір гонорару не буде перевищувати 3000 грн за проведення консультацій, підготування процесуальних документів (у тому числі вивчення документів, аналіз нормативно-правових актів, аналіз судової практики, визначення правових позицій, складання позовної заяви, оформлення додатків до позовної заяви) та представництво інтересів Клієнта у суді. Клієнт сплачує адвокатському бюро гонорар на підставі цього договору та звіту про роботу адвоката над завданням клієнта на протязі трьох робочих днів з моменту надання адвокатським бюро Клієнту звіту про роботу адвоката над завданням Клієнта.

Так, згідно зі звітом про роботу адвоката над завданням клієнта станом на 05.05.2021, підписаним директором ПП "Адвокатське бюро Юрія Сліпченка", адвокатами виконано наступні види робіт: проведення консультації щодо визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 09.04.2021 (0,5 год) - 500 грн; підготовка позовної заяви (2,5 год.) - 2500 грн /а.с. 23/. Всього виконано робіт на 3000,00 грн.

Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 23.04.2019 у справі № 826/9047/16, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Зі змісту норм частин 4, 5 та 6 статті 134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).

За правилами оцінки доказів, встановлених статтею 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Зменшуючи розмір заявлених позивачем витрат на правничу допомогу до 200 грн 68 коп, суд першої інстанції, зважаючи на умови договору про надання правової допомоги, зміст звіту, врахувавши складання і підписання адвокатом позовної заяви та уточненої позовної заяви від імені і в інтересах позивача, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу у вказаному розмірі є фактичними, обґрунтованими та підтвердженими матеріалами справи.

Колегія суддів зазначає, що звертаючись до суду першої інстанції з позовною заявою, позивач надав до суду всі необхідні докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена позивачем адвокату.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи ціну позову (37788,74 грн), часткове задоволення позовних вимог, а саме визнання протиправною та скасування вимоги ГУ ДПС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від № Ф-7433-51/474 від 09.04.2021 в частині нарахування недоїмки на суму 2556 грн 18 коп. (що складає 6,7 % від ціни позову), погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 200 грн 68 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Колегія суддів звертає увагу на те, що наведені вище положення законодавства покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З огляду на це, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний був навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності розміру задоволених судом судових витрат із заявленими позовними вимогами. Водночас, ГУ ДПС в Полтавській області, як суб`єктом владних повноважень, не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували співмірність визначеного судом першої інстанції розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом робіт. Судом апеляційної інстанції таких обставин також не встановлено.

Доводи апелянта щодо відсутності в наданому позивачем описі (звіті) змісту та обсягу конкретної юридичної діяльності, наданої адвокатом, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про додержання судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2021 по справі № 440/6166/21.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ч.4 ст. 229, ч.4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Полтавській області залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07.12.2021 по справі № 440/6166/21 в частині задоволення позовних вимог залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Т.С. ПерцоваСудді С.П. Жигилій В.Б. Русанова Повний текст постанови складено та підписано 13.04.2023 року