Постанова
від 02.02.2023 по справі 910/16254/19
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" лютого 2023 р. Справа№ 910/16254/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Станіка С.Р.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання Горда В.В.

за участю представників згідно протоколу судового засідання від 02.02.2023

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 (повний текст рішення складено 27.09.2021)

у справі №910/16254/19 (суддя Маринченко Я.В.)

за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до 1. Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій»,

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Новатех»

третя особа Кабінет Міністрів України

про визнання недійсними договору

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Управління капітального будівництва та інвестицій", Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" про визнання недійсним з моменту укладання Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено Генеральний договір про пайову участь в будівництві №11/06 від 11.07.2006 та Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 25.05.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві від 10.07.2007. Земельна ділянка військового містечка № НОМЕР_1 , що є предметом цих угод, відноситься до земель оборони, її власником є держава в особі КМУ, а постійним користувачем - Міністерство оборони України. Водночас оскаржуваний правочин, за яким майнові права на вказану ділянку передано відповідачу 1 у спільну діяльність з відповідачем 2, суперечить імперативним законодавчим приписам, оскільки згідно з положеннями Земельного кодексу України та Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" вказане військове майно могло бути відчужено лише за рішенням КМУ за пропозицією Міністерства оборони України, погодженою з Мінекономіки уповноваженими підприємствами. Крім того, спірними угодами, на думку прокурора, відповідачами було протиправно змінено цільове призначення вищенаведеної земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони. Також прокурор вказував, що відповідач 1 не мав повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою державної форми власності, що свідчить про підписання оспорюваних правочинів неуповноваженою особою.

Враховуючи вищезазначене прокурор вважає, що відповідачі не мали права укладати додатковий договір №11/06/10 від 10.07.2007 у зв`язку з чим, просить суд визнати недійсним з моменту укладання Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві.

Короткий зміст заперечень проти позову

Відповідачі проти позову заперечували, вказуючи, що спірний договір укладено у відповідності до вимог чинного на той час законодавства. Так, відповідачі зазначили, що відповідачу 1 за спірним правочином не перейшло право власності чи інші майнові права на дану земельну ділянку, і така земельна ділянка в натурі не передавалась, доказів передачі позивачем спірної ділянки у приватну власність (акту прийому-передачі), відмови або доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони позивачем не надано. Окрім того, на момент укладення спірного правочину були відсутні законодавчо встановлені вимоги щодо погодження укладення спірних договорів та угод з Міністерством оборони України, також відповідачі наголошували, що Міністерство оборони України за укладеним з відповідачем 1 договором № 13383/з від 24.11.2008 передало відповідачу 1 спірну земельну ділянку для здійснення її забудови із залученням коштів третіх осіб, що свідчить про наявність у відповідача 1 повноважень на розпорядження правами на цю ділянку. Крім того, відповідачами було заявлено про пропуск прокурором позовної давності під час звернення із відповідним позовом.

Короткий зміст заперечень Кабінету Міністрів України

Третя особа у своїх поясненнях по справі підтримала позовні вимоги прокурора, зазначивши, що відповідачі не мала права укладати додатковий договір №11/06/10 від 10.07.2007 до генерального договору, оскільки відчуження земель які є предметом вищезазначеного договору відбулось з порушенням вимог законодавства яке було чинним на момент укладення відповідної угоди, а тому є незаконним та порушує права та інтереси держави.

Рух справи

Ухвалою господарського суду міста Києва від 08.09.2020 у справі № 910/16254/19, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2020, позов Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України про визнання недійсним договору в частині вимог, пред`явлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, залишено без розгляду.

Судові рішення мотивовані тим, що прокурором в порушення приписів ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" не доведено факту отримання прокурором письмової вказівки чи наказу Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника на представництво прокурором в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України до моменту подання вказаного позову.

Крім того, суди вказали на відсутність у матеріалах справи доказів, які в свідчили про неналежне виконання Кабінетом Міністрів України повноважень.

Постановою Верховного Суду від 04.02.2021 ухвалу господарського суду міста Києва від 08.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2020 у справі № 910/16254/19 залишено без змін.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована наступним:

- прокурор, звертаючись з даним позовом в інтересах держави, визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме: Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України;

- відповідно до ч. 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача;

- суд першої інстанції, встановивши відсутність, на день подання позову, у прокурора наданих йому повноважень на представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та не підтвердження наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, дійшов правомірного висновку про залишення без розгляду позову Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України в частині вимог, пред`явлених в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України;

- відсутність у прокурора повноважень на представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України не свідчить про відсутність у прокурора повноважень на представництво інтересів держави в особі Міністерства оборони України;

- навіть відмова органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у задоволені позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач 1 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для передачі в спільну діяльність прав на спірну земельну ділянку, і така передача суперечить нормативним законодавчим приписам, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог прокурора щодо визнання недійсним додаткового договору від 10.07.2007 року № 11/06/10 до укладеного між відповідачами генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві №11/06 від 11.07.2006. Міністерство оборони України було обізнано про укладення спірного Додаткового договору, що підтверджується, зокрема, змістом підписаного між Міністерством оборони України та Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" Договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей №13383/з від 24.11.2008, а також Додаткової угоди до нього №1 від 06.08.2009 відповідним додатком, належним чином засвідчені копії яких наявні в матеріалах даної справи. Зазначені обставини були підтверджені представником Міністерства оборони України у судовому засіданні.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що трирічний строк позовної давності сплинув 06.08.2012 року. Прокурором та Міністерством оборони України не наведено суду обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності. За таких обставин у задоволенні позову слід відмовити з підстав спливу позовної давності.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі №910/16254/19 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права (ст. ст. 256, 257, 261 Цивільного кодексу України), а також з порушенням норм процесуального права (ст.ст. 86, 236 Господарського процесуального права України).

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції вірно встановлено, що Міністерством оборони України не надавалося дозволу на укладення Додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 до укладеного між відповідачами Генерального договору про пайову (дольову) участь в будівництві від 11.07.2006 № 11/06. Однак, не зважаючи на вищевказані встановлені обставини справи, суд дійшов невірних висновків про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском строків позовної давності.

Скаржник зазначав, що згідно умов договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24.11.2008 № 13383/з вбачається, що Міністерство оборони України не відчужувало на користь ДП «Управління капітального будівництва та інвестицій» спірну земельну ділянку (яка належить до земель оборони) чи будь-які права на неї, а лише зобов`язалося сприяти наведеному відповідачу в оформленні документації, необхідної для зміни цільового призначення земельної ділянки, та прийнятті Київською міською радою рішення щодо надання її Підприємству під будівництво житла. Отже, на переконання скаржника, Договір від 24.11.2008 № 13383/з у розумінні ст. 635 Цивільного кодексу України (в редакції станом на 14.10.2008) є попереднім договором, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Однак він не був реалізований в межах визначеного строку, а саме до 31.12.2012, про що зазначалося як позивачами, так і не заперечувалося відповідачами під час судових засідань у суді першої інстанції.

Також, скаржник наголошував, що:

- судом першої інстанції не надано належної оцінки листу Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України № 303/6/27/925 від 24.05.2019, в якому зазначалося що цільове призначення земельної ділянки військового містечка № 69 по вул. Відпочинку, 9а у м. Києві - землі оборони, для експлуатація та обслуговування адміністративно- господарських будівель і споруд військового містечка № 194;

- рішенням Київської міської ради від 15.12.2011 № 949/7185 надано Міністерству оборони України у постійне користування земельні ділянки загальною площею 68,72 га для експлуатації та обслуговування адміністративно- господарських будівель і споруд військового містечка № 194 на вул. Федора Кричевського, 3, у Святошинському районі міста Києва. Кадастровий номер вказаної земельної ділянки 8000000000:75:069:0008;

- вказані обставини свідчать про те, що з моменту підписання Відповідачами оспорюваного Додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 до укладеного між відповідачами Генерального договору про пайову (дольову) участь в будівництві від 1 1.07.2006 № 1 1/06 Міністерство оборони України, як належний землекористувач, а також Кабінет Міністрів України, як власник державних земель, не володіли інформацією про наявність вищезгаданого договору та продовжували використовувати спірну земельну ділянку за її цільовим призначенцям для потреб оборони.

Крім того, скаржник зазначав, що судом першої інстанції не враховано наявність кримінального провадження, в рамках якого було виявлено факти укладення ряду договорів між ДП «УКБ-Інвест» та ТОВ «Науково- виробничого підприємства «НоваТех», у тому числі й оспорюваного Додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 до укладеного між відповідачами Генерального договору про пайову (дольову) участь в будівництві від 11.07.2006 № 11/06 щодо будівництва на земельній ділянці оборонного відомства по вулиці Відпочинку, 9А у м. Києві.

Також, у даному випадку, заступником військового прокурора Центрального регіону пред`явлено даний позов в інтересах Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України до ДГІ «Управління капітального будівництва та інвестицій» та ТОВ «Науково виробниче підприємство «Новатех» про визнання недійсних договорів, предметами яких є будівництво житлового комплексу на землях оборони (тобто їх використання), які в свою чергу є обмежено оборотоздатними у цивільному обороті. Таким чином, використання земель оборони при укладенні спірних договорів з порушенням норм Земельного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. Отже, правовий титул власності на землі оборони, установлений законом, не втрачається внаслідок незаконних дій третіх осіб (в даному випадку укладення спірних договорів між відповідачами, які на даний час діють). Допоки зберігається правовий титул, зберігаються повноваження правової охорони та захисту права.

Короткий зміст відзиву ТОВ «Науково- виробничого підприємства «НоваТех» на апеляційну скаргу

24.11.2021 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду у відповідності до ст.ст. 119, 263 Господарського процесуального кодексу України.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач-2 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що трирічний строк позовної давності сплинув 06.08.2012, у зв`язку з чм правильно застосував приписи ст. ст. 257-261 Цивільного кодексу України.

Також, 17.01.2022 відповідачем-2 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду подано додаткові письмові пояснення по суті спору, в яких відповідач вказував про необхідність врахування ст. ст. 16, 203,215 Цивільного кодекус України та ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 9 Закону України «Про оборону України» (в редакції, що діяла станом на момент укладення оспорюваних правочинів) , Закону України «Про зборйні сили України», Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

Крім того, 25.07.2022 відповідачем-2 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду подано клопотання про долученян додаткового доказу - копію листа Територіального управління ДБР № 6045-22/к/11-02-3509/22 від 02.06.2022, та врахувати його при вирішенні спору.

Короткий зміст пояснень Міністерства оборони України

07.12.2021 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Міністерства оборони України надійшли письмові пояснення по суті спору, в яких позивач вказував про те, що докази укладання окремих правочинів (договори, додаткові угоди до договору) та їх реєстрації Міністерством на виконання пункту 2.8 Договору № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей до матеріалів справи не надано. Таким чином, Договір № 13383/з містив загальні умови щодо наміру укладення інших договорів (в майбутньому) по конкретно визначеним об`єктам, термінами будівництва, строками та інше. Відповідно твердження суду першої інстанції про те, що цей договір був укладений на виконання спірної Генеральної угоди, а отже й обізнаність Міністерства оборони України про існування такої Генеральної угоди чи укладених до неї додаткових угод - неправомірні, оскільки не відповідають обставинам справи та наявними у матеріалах справи доказам.

Крім того, Міністерство оборони України зазначало і про те, що суд першої інстанції дійшов передчасних і помилкових висновків щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин норми ст. 256, 157 Цивільного кодексу України, оскільки укладення 24.11.2008 між Міністерством оборони України та ДП «Управління капітального будівництва та інвестицій» договору № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей - не було пов`язано з раніше укладеними відповідачами одноосібно без будь-яких погоджень Генерального договору та додаткових угод до нього, що є предметом спору.

Додатково позивач вказував, що правовий титул власності на землі оборони, установлений законом, не втрачається внаслідок незаконних дій третіх осіб (в даному випадку укладення спірних договорів між відповідачами, які на даний час діють). Допоки зберігається правовий титул, зберігаються повноваження правової охорони та захисту права.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу у справі №910/16254/19 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2021 поновлено заступнику керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі №910/16254/19, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі №910/16254/19, встановлено учасникам справи процесуальні строки на подання відзивів, заяв та клопотань, розгляд справи призначено на 09.12.2021.

22.11.2021 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №910/16254/19.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.12.2021 розгляд справи відкладено до 10.02.2022.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 розгляд справи відкладено до 17.03.2022.

Однак, судове засідання 17.03.2022 не відбулося, оскільки Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 14.03.2022 р. № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану з 05 години 30 хв. 26 березня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", який затверджено Верховною Радою України, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", який затверджено Верховною Радою України, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, тобто до 23 серпня 2022 року.

Відповідно до п. 1 наказу Голови Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2022 "Про встановлення особливого режиму роботи Північного апеляційного господарського суду в умовах воєнного стану" встановлено тимчасово до усунення обставин, які зумовили загрозу життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів суду, працівників суду, в умовах воєнної агресії проти України зупинено здійснення судочинства Північним апеляційним господарським судом.

Відповідно до п. 2 наказу Голови Північного апеляційного господарського суду від 31.03.2022 "Про внесення змін до наказу від 03.03.2022 № 10 "Про встановлення особливого режиму роботи Північного апеляційного господарського суду в умовах воєнного стану" визнано таким, що втратили чинність, зокрема, пункт 1 наказу Голови суду від 03.03.2022 №10 "Про встановлення особливого режиму роботи Північного апеляційного господарського суду в умовах воєнного стану".

Разом з тим, головуючий суддя Тищенко О.В. перебувала у відпустці, відтак питання про призначення справи до розгляду здійснюється після виходу судді з відпустки (30.05.2022).

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2022 розгляд справи призначено на 28.07.2022.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2022 розгляд справи відкладено до 15.09.2022.

Враховуючи неодноразове оголошення повітряних тривог та затриманням через це попередніх судових засідань, з метою недопущення створення загрози життю та здоров`ю учасників справи, суддів та працівників апарату Північного апеляційного господарського суду, розгляд справи призначеної на 15.09.2022 не відбувся.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2022 розгляд справи призначено на 20.10.2022.

Разом з тим, розгляд справи призначений на 20.10.2022 не відбувся, у зв`язку з не можливістю проведення фіксації судового засідання через відключення електричної енергії у будівлі Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2022 розгляд справи призначено на 24.11.2022.

Разом з тим, розгляд справи призначений на 24.11.2022 не відбувся, у зв`язку з не можливістю проведення фіксації судового засідання через відсутність мережі "Інтернет" в будівлі Північного апеляційного господарського суду, що підтверджується актом щодо знеструмлення електромережі суду, виходу з ладу сервера автоматизованої системи та інші умови, що впливають на безперебійність та функціонування автоматизованої системи від 25.11.2022.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 25.11.2022 розгляд справи призначено на 02.02.2023.

Відповідно до статті 64 Конституції України права громадян на звернення до суду та отримання правничої допомоги не можуть бути обмежені, а мають реалізовуватися з урахуванням умов існуючого воєнного стану.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

В судове засідання 02.02.2023 з`явились:

- прокурор, який підтримав доводи апеляційної скарги, просив скасувати оскаржуване рішення з підстав, наведених в апеляційній скарзі, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі та визнати недійсним з моменту укладання Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві;

- представник позивача - Міністерства оборони України, який підтримав доводи апеляційної скарги прокурора, просив скасувати оскаржуване рішення з підстав, наведених в апеляційній скарзі, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі та визнати недійсним з моменту укладання Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві;

- представник відповідача-2 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех", який заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права;

- представник Кабінету Міністрів України, який підтримав доводи апеляційної скарги прокурора, просив скасувати оскаржуване рішення з підстав, наведених в апеляційній скарзі, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі та визнати недійсним з моменту укладання Додатковий договір №11/06/10 до Генерального Договору №11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві.

Відповідач-1 - Державне підприємство "Управління капітального будівництва та інвестицій" в судове засідання 02.02.2023 представників не направило, про дату, час та місце розгялду справи повідомлено належним чином, зокрема як засобами поштового зв`язку, а в подальшому і засобами електронного зв`язку, у зв`язку із відсутністю фінансування видатків, які передбачені на поштову кореспонденцію у Північному апеляційному господарському суді.

У відповідності до вимог ч. 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки про дату та місце розгляду справи учасники спору повідомлялись належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов`язковою не визнавалась, суду не наведено обставин, за яких спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні, тому розгляд справи відбувається за відсутності представників відповідача-1.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка представників учасників справи у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи, а тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду справи - відсутні.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджується наявними матеріалами справи та встановлено судом апеляційної інстанції, 11.07.2006 між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона 1, відповідач 1) та ТОВ "НВП "Новатех" (сторона 2, відповідач 2) було підписано генеральний договір про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06, предметом якого є дольова (пайова) участь відповідача 1 та відповідача 2 у будівництві житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок м. Києва, надалі по тексту - об`єкти, з введенням їх в експлуатацію згідно додаткових договорів.

У пункті 2.2 договору сторони домовились, що за дорученням відповідача 2 відповідач 1 виступає в якості замовника - забудовника будівництва об`єктів.

Згідно з п. 2.3., 2.3.1., 2.3.2. договору з метою реалізації будівництва об`єктів, відповідачі 1,2 приймають дольову (пайову) участь у будівництві об`єктів шляхом внесення наступних паїв: відповідач 2 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельних ділянок, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати за власний рахунок всіх робіт з будівництва об`єктів в порядку, передбаченому договором. Відповідач 1 вносить пай у вигляді майнового права на будівлі та споруди, які знаходяться на земельній ділянці, та/або немайнового права відмови Міністерства оборони України у використанні земельної ділянки, як земель оборони з передачею її для будівництва об`єктів в порядку, передбаченому договором шляхом надання листа Міністерства оборони України на Київську міську державну адміністрацію.

Відповідно до п. 3.2 договору частки сторін та порядок розподілу загальної площі об`єктів узгоджуються сторонами у такому розмірі: стороні 1 - 25 % загальної житлової площі та 25 % загальної площі автостоянок завершеного будівництвом об`єкту; стороні 2 - 75 % загальної житлової площі, 75 % загальної площі автостоянок та 100 % всіх інших площ завершеного будівництвом об`єкту.

10.07.2007 між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона 1, відповідач 1) та ТОВ "НВП "Новатех" (сторона 2, відповідач 2) було підписано додатковий договір № 11/06/10 до вищенаведеного генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві від 11.07.2006 року № 11/06, предметом цього договору є дольова (пайова) участь сторін у будівництві житлового комплексу на 465 квартир із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельній ділянці військового містечка №69 у м. Києві по вул. Відпочинку, 9А з введенням його в експлуатацію згідно умов цього договору (п. 2.1. додаткового договору).

Згідно з п. 2.3., 2.3.1., 2.3.2. додаткового договору з метою реалізації будівництва об`єкту, сторони 1, 2 приймають дольову (пайову) участь в будівництві об`єкту шляхом внесення наступних паїв: сторона 2 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельних ділянок, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати на власний рахунок усіх робіт з будівництва об`єкту в порядку, передбаченому договором. Сторона 1 вносить пай у вигляді немайнового права використання земельної ділянки для будівництва об`єкту.

Згідно з п. 2.7. додаткового договору орієнтовна вартість об`єкту (ціна договору) визначена у додатку №2 до цього договору. Вартість об`єкту підлягає уточненню шляхом укладання додаткового договору після розробки проектно-кошторисної документації, узгодження її сторонами та затвердження стороною розробленої проектно-кошторисної документації на стадії "Проект".

У п. 3.2. додаткового договору частки сторін та порядок розподілу загальної площі об`єкту узгоджуються сторонами в такому розмірі: стороні 1 - 25% загальної площі об`єкту, стороні - 75% загальної площі об`єкту.

У додатку № 4 до цієї угоди відповідачами 1, 2 було погоджено схему земельної ділянки, на якій здійснюватиметься будівництво, орієнтовною площею 3,1 га за адресою: вул. Відпочинку, 9а у Святошинському районі міста Києва.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що спірна земельна ділянка орієнтовною площею 3,1 га, на якій оскаржуваним договором передбачалося здійснення будівництва житлового комплексу на 465 квартир із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою, знаходиться на території військового містечка №69 у місті Києві по вулиці Відпочинку, 9а.

У матеріалах справи наявний лист Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України №303/6/27/925 від 24.05.2019, відповідно до якого цільове призначення земельної ділянки військового містечка №69 по вул. Відпочинку, 9А у місті Києві - оборони, експлуатація та обслуговування адміністративно-господарських будівель і споруд військового містечка №194.

Відповідно до ст.ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.

Аналогічні за змістом положення містила ст. 176 Господарського кодексу України у редакції, що була чинною на час укладення спірного договору, за якими суб`єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб`єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність.

Як було зазначено вище, за умовами п. 2.3 оскаржуваного договору з метою реалізації будівництва об`єкту, відповідач 1 приймає дольову (пайову) участь в будівництві об`єкту шляхом внесення паю у вигляді немайнового права використання земельної ділянки для будівництва об`єкту.

Під ділянкою згідно з пунктом 1.1 цього договору розуміється земельна ділянка орієнтовною площею 3,1 га, яка розташована по вул. Відпочинку, 9-А у м. Києві, схема якої наведена у додатку № 4 до цього договору, і яка підлягає відведенню для будівництва стороні рішенням Київської міської ради.

При цьому, правом користування є юридично забезпечена можливість власника добувати з належного йому майна корисні властивості, яка є однією з трьох класичних правомочностей власника.

Зважаючи на викладене, використання земельної ділянки не може вважатися немайновим правом, як це зазначено в оскаржуваному договорі, оскільки користування такою ділянкою є речовим правом та повинно здійснюватися на певній правовій підставі.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач 2 у відзиві на позовну заяву від зазначив на те, що Міністерство за укладеним з відповідачем договором від 24.11.2008 року № 13383/з передало останньому спірну земельну ділянку для здійснення її забудови із залученням коштів третіх осіб.

Проте вказані доводи є необґрунтованими з огляду на наступне

Зі змісту п. 3.1 договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24.11.2008 року № 13383/з, з урахуванням додаткової угоди до нього від 06.08.2009 року №1 з відповідним додатком, вбачається, що Міністерство у визначеному законом порядку зобов`язалося відмовитись від права користування земельними ділянками, визначеними у додатку №1 до даного договору (у тому числі від права користування спірною земельною ділянкою), та сприяти в оформленні відповідачем 1 документації, необхідної для зміни цільового призначення кожної земельної ділянки, прийнятті Київською міською радою рішень щодо надання відповідачу 1 земельних ділянок під будівництво житла та укладенні відповідачем 1 з Київською міською радою договорів оренди земельних ділянок.

Суд апеляційної інстанції встановив, що зі змісту наведених положень договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24.11.2008 року № 13383/з вбачається, що Міністерство не відчужувало на користь відповідача 1 спірну земельну ділянку (яка належить до земель оборони) чи будь-які права на неї, а лише зобов`язалося сприяти наведеному відповідачу в оформленні документації, необхідної для зміни цільового призначення земельної ділянки, та прийнятті Київською міською радою рішення щодо надання її відповідачу 1 під будівництво житла.

Крім того, у матеріалах справи відсутні належні, допустимі та достатні докази в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процессуального кодексу України, які свідчать про зміну цільового призначення цієї земельної ділянки у встановленому законом порядку та прийняття Київською міською радою відповідного рішення щодо надання її відповідачу 1 під будівництво житла.

Крім того, посилання відповідача 1 та відповідача 2 на наявність у відповідача 1 повноважень на укладення спірного договору та передачу в спільну діяльність земельної ділянки, що підтверджується погодженням Міністерства на укладення спірного договору, наданим резолюцією від 25.06.2006, - є нобгрунтованими та відхиляються судом апеляційної інстанції, оскільки зазначене погодження (копія якого наявна у матеріалах справи) не містить будь-яких вказівок про надання відповідачу 1 на певному речовому праві спірної земельної ділянки, а також містить застереження про можливість укладення спірного договору лише згідно з вимогами чинного на той час законодавства.

Інші докази, які свідчать про наявність у відповідача 1 повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою (у тому числі шляхом внесення прав на неї як вкладу в спільну діяльність) на момент підписання додаткового договору №11/06/10 від 10.07.2007, у матеріалах справи відсутніі не були надані ні суду першої інстанції під час ухваленян оскаржуваного рішення, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду справи.

Згідно зі ст. 77 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом. Порядок використання земель оборони в господарських цілях визначено ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони".

Відповідно до ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

У разі відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, в порядку, визначеному ст. 20 Земельного кодексу України, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, у тому числі для житлової забудови, у зв`язку з чим укладені договори, об`єктами яких є землі оборони, підлягають визнанню недійсними.

В свою чергу, як встановлено судом апеляційної інстанції, на момент укладення між відповідачами спірного договору чинною була редакція ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", якою було визначено вичерпний перелік використання земель оборони в господарських цілях. Передача земель оборони в якості пайового внеску в житловій забудові законодавством, чинним на момент укладення оскаржуваного правочину, - вказаними приписами закону передбачено не було.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом України при розгляді аналогічних спорів, що виникали у спірний період, та викладена у постановах від 23.12.2008 в справі № 3-5534к08, від 23.12.2008 в справі № 3-5546к08. Крім того, вказана правова позиція висвітлена у п. 4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" від 17 травня 2011 року № 6.

У той же час у матеріалах справи відсутні докази в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процессуального кодексу України, які б підтверджували факт прийняття уповноваженим органом відповідного рішення про відведення вищенаведеної земельної ділянки для будівництва як до укладення спірного договору, так і після його підписання, що свідчить про відсутність у відповідача 1 повноважень на передачу прав на таку земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

За ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з вимогами ч. 2 вищезазначеної статті особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що відповідач 1 не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності для передачі в спільну діяльність прав на спірну земельну ділянку, і така передача суперечить нормативним законодавчим приписам, суд апеляцінйої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог прокурора щодо визнання на підставі ч. 1-2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України недійсним додаткового договору від 10.07.2007 року № 11/06/10 до укладеного між відповідачами генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві №11/06 від 11.07.2006.

При цьому, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що Міністерство оборони України було обізнано про укладення спірного Додаткового договору, що підтверджується, зокрема, змістом підписаного між Міністерством оборони України та Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" Договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей №13383/з від 24.11.2008, а також Додаткової угоди до нього №1 від 06.08.2009 відповідним додатком, належним чином засвідчені копії яких наявні в матеріалах даної справи, а отже, трирічний строк позовної давності сплинув 06.08.2012. Прокурором та Міністерством оборони України не наведено суду першої інстанції обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності, у зв`язку з чим суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності.

Проте, з вказаними висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову саме з підстав застосування строку позовної давності згідно з ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України - суд апеляційної інстанції не погоджується, з огляду на наступне.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Частиною 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частин 3, 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15.07.2015. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч.1). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (ч.3). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абз. 1-3 ч.4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (ч.7).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 уточнено висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18. А також відступлено від висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18; постанові Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18; постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18; постанова Верховного Суду від 07 грудня 2018 у справі № 924/1256/17.

У вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 висловлену такі правові позиції, які згідно приписів статті 236 ГПК України суди повинні враховувати.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.

В свою чергу, Постановою Верховного Суду від 04.02.2021 ухвалу господарського суду міста Києва від 08.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2020 у даній справі № 910/16254/19 залишено без змін.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована наступним:

Таким чином, враховуючи наведене у сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що прокурор правомірно звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України.

Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ військово-навчальних закладів підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Землями оборони є землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності (ч. 1,2 ст. 77 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України "Про оборону України", Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року № 1572/99 "Про систему центральних органів виконавчої влади", до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

Згідно з ст. 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 4 Положення на Міністерство оборони України покладено утворення, ліквідацію, реорганізацію підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об`єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; реєструє військові частини як суб`єкти господарської діяльності; веде облік об`єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.

Отже, функції по управлінню майном, що є загальнодержавною власністю, в даному випадку землями оборони, здійснює Міністерство оборони України, а функції по розпорядженню ними здійснює Кабінет Міністрів України, які не можуть бути обмежені у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом визнання оспорюваного договору недійсним.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Із зазначеною нормою Конституції кореспондуються положення ч.1 ст.321, ст.317, 319 Цивільного кодексу України, згідно яких право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном; власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Так, суд першої інстанції дійшов висновку , що Міністерство оборони України було обізнано про укладення спірного Додаткового договору, що підтверджується, зокрема, змістом підписаного між Міністерством оборони України та Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" Договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей №13383/з від 24.11.2008, а також Додаткової угоди до нього №1 від 06.08.2009 відповідним додатком, належним чином засвідчені копії яких наявні в матеріалах даної справи, а отже, трирічний строк позовної давності сплинув 06.08.2012.

Проте, суд апеляційної інстанції вважає вказані висновки суду першої інстанції помилковими з урахуванням наступного.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Приписами ст. 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно зч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Норми, встановлені ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави.

Тобто, якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Зі змісту наведених норм вбачається, що строк позовної давності обчислюється саме для особи, права якої порушено.

У даному випадку, позивачем у справі є Міністерство оборони України, яке на підставі Закону України "Про використання земель оборони", ч. 1,2 ст. 77 Земельного кодексу України наділено державою повноваженнями щодо розпорядження землями оборони.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України у визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Матеріалами справи підтверджується наявність кримінального провадження 62019100000000329 від 25.03.2019 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 426-1 КК України, за фактом перевищення влади та службових повноважень, зловживання службовим становищем, з корисливих мотивів, в умовах особливого періоду посадовими особами державного підприємства Міністерства оборони України, які ймовірно діючи в інтересах третіх осіб, уклали договори на будівництво житлового комплексу з об`єктамиобслуговуванян населення , при цьому фактично змінивши цільове призначення земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони, і в рамках якого було виявлено факти укладення ряду договорів між ДП «УКБ-Інвест» та ТОВ «Науково- виробничого підприємства «НоваТех», у тому числі й оспорюваного Додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 до укладеного між відповідачами Генерального договору про пайову (дольову) участь в будівництві від 11.07.2006 № 11/06 щодо будівництва на земельній ділянці оборонного відомства по вулиці Відпочинку, 9А у м. Києві.

При цьому, прокурор в апеляційній скарзі обгрунтовано посилався на те, що 08.10.2019 на підставі ухвал слідчого судді Печерського районного суду м. Києві від 26.09.2019, прокурорами військової прокуратури Центрального регіону України проведено обшуки за фактичним місцезнаходженням офісу ДП «УКБ-Інвест», а також за адресами проживання посадових осіб ДГІ «УКБ-Інвест» та ТОВ «Науково-виробничого підприємства «НоваТех», в ході яких вилучено документи, печатки зазначених підприємств, а також електронні носії інформації, що свідчать про причетність посадових осіб ДП «УКБ-Інвест» та ТОВ «Науково-виробничого підприємства «НоваТех» до укладення спірних договорів.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними доводами прокурора про те, що саме з моменту початку досудового розслідування у березні 2019 року та подальшого вжиття прокуратурою та органом досудового розслідування заходів, передбачених ст. 93 КПК України, щодо збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом, в розумінні ст. 261 ЦК України розпочався перебіг позовної давності для органів, уповноважених здійснювати представництво інтересів держави в спірних правовідносинах, зокрема, в особі Міністерства оборони України.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з обґрунтованими та правомірними доводами прокурора в апеляційній скарзі про те, що прокурор не заперечує факту обізнаності про незаконність оспорюваного правочину Міністерством оборони України. Прокурор стверджує про неможливість звернення до суду з позовом про визнання недійсним вказаного оспорюваного правочину оскільки, саме з моменту початку досудового розслідування у березні 2019 року та подальшого вжиття прокуратурою та органом досудового розслідування заходів, передбачених ст. 93 КПК України, щодо збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом, були виявлені відповідні порушення при укладенні оспорюваного правочину.

При цьому, вказані обставини, на думку суду апеляційної інстанції, свідчать саме про поважність підстав пропуску строків позовної давності.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Частиною 5 ст. 267 Цивільного України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Водночас, закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

При цьому поважними причинами пропуску позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред`явлення позову стає неможливим або утрудненим.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних даних про такі обставини.

Вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення ст. 13 Цивільного кодексу України («Межі здійснення цивільних прав») має враховувати добросовісність поведінки як позивача, так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов`язки тощо.

В свою чергу, позов був пред`явлений прокурором на захист інтересів держави в особі Міністерства оборони України.

Судом не встановлено, а відповідачами не доведено того, що Міністерство оборони України було обізнано зі змістом укладеного відповідачами спірного Додаткового договору. Навпаки, обставини використання земельної ділянки військового містечка за призначенням спростовують доводи відповідачів про обізнаність Міністерства оборони України, яке не є стороною спірних договорів, про порушення прав землекористування.

При цьому, висновки суду першої інстанції про те, що Міністерство оборони України було обізнано про укладення спірного Додаткового договору, що підтверджується, зокрема, змістом підписаного між Міністерством оборони України та Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" Договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей №13383/з від 24.11.2008, а також Додаткової угоди до нього №1 від 06.08.2009 відповідним додатком - судом апеляційної інстанції визнаються помилковими, оскільки у зазначених Договорі про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей №13383/з від 24.11.2008, а також Додаткової угоди до нього №1 від 06.08.2009 міститься посилання виключно на співпрацю на певних земельних ділянках, без зазначення будь-яких посилань/відомостей щодо генерального договору № 11/06 від 11.07.2006 та оспорюваної додаткової угоди.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності (рішення від 20.12.2007 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

З рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини» вбачається, шо правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

У справі «Делькорт проти Бельгії» Європейський суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст. 6 Конвенції не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі «Беллет проти Франції» Суд вказав, що ст. 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992).

Отже, обставини щодо поважності причин пропуску строку позовної давності стосовно вимог прокурора - визнаються судом апеляційної інстанції обґрунтованими та такими, що були доведені прокурором належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує і наступне.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейського суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

Так, Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи.

Проте, як підтверджується наявними матеріалами справи, внаслідок укладеня оспорюваного правочину фактично передано у користування під забудову відповідачу-2 право використання земель оборони, всупереч встанвленому законом порядку, у зв`язку з чим у Міністерства оборони України, як розпорядника земель оборони виникли правові підстави для оспорювання відповідного правочину, у зв`язку з чим позовні вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі визначеного позивача - Міністерства оборони України про визнання недійсним додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 про пайову (дольову) участь у будівництві по ул. Відпочинку, 9А у м.Києві, укладений між Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" - є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі з огляду на приписи ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, враховуючи необхідність задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - вирішення особами внаслідок укладення оспорюваного правочину правових підстав використання земльно ділянки, яка належить до земель оборони, і щодо якої у сторні правичну відсутні обумовлені законом підстави щодо розпорядження такою всупереч встановленому законом, а також захист суспільних інтересів загалом, права державної власності на землі оборони, з урахуванням підтримання обороноздатності держави.

Крім того, оцінюючи належність обраного прокурором способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права і охоронювані законом інтереси.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції враховує, що обраний прокурором спосіб захисту шляхом визнання недійсним додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 про пайову (дольову) участь у будівництві по ул. Відпочинку, 9А у м.Києві, укладений між Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" - є законним та ефективним способом захисту порушених прав та інтересів держави в особі Міністерства оборони України у судовому порядку в контексті ініційованого спору.

Крім того, 25.07.2022 відповідачем-2 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду подано клопотання про долучення додаткового доказу - копію листа Територіального управління ДБР № 6045-22/к/11-02-3509/22 від 02.06.2022, в якому міститься інформація про те, що у кримінальному провадженні , відомості щодо якого внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за № 62019100000000329, 02.03.2022 прийнято рішення про його закриття.

Проте, суд апеляційної інстанції вказаний доказ не примає з огляду на приписи. 3 ст. 269 Господарського процесуальног кодексу України, оскільки така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 169 ГПК незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Про це, зокрема, неодноразово зазначає Верховний Суд, зокрема у постановах від 16.06.2021 у справі 915/2222/19, у справі від 16.12.20202 у справі № 908/1908/19.

Прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів ст. 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

Усі інші доводи, посилання, обґрунтування учасників спору розглянуті судом апеляційної інстанції, проте, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду заявленого спору.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсним додаткового договору від 10.07.2007 № 11/06/10 про пайову (дольову) участь у будівництві по вул. Відпочинку, 9А у м.Києві, укладений між Державним підприємством "Управління капітального будівництва та інвестицій" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" - є законними та обґрунтованими, були доведені належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, а тому позов підлягає задоволенню за наведених у дані постанові підстав, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в апеляційному порядку з прийняттям нового рішення про задоволення позову повністю.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ч. 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в апеляційному порядку, оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено при нез`ясуванні обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими обставини з неправильним застосуванням норм матеріального права щодо позовної давності та порушенням норм процесуального права (ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України), у зв`язку з чим на підставі п. 1-4 ч. 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України оскаржуване рішення підлягає скасуванню в апеляційному порядку з прийняттям нового рішення про задоволення позову прокурора за наведених у даній постанові підстав.

Розподіл судових витрат

Пунктом 2 ч. 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На підставі п. 2 ч. 1, ч. 14 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат наступним чином: з відповідачів на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону підлягає стягненню по 960,50 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції, 1 440,75 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону на рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі №910/16254/19 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі №910/16254/19 скасувати.

3. Прийняти нове рішення суду, яким позов задовольнити повністю.

Визнати недійсним з моменту укладення Додатковий договір від 10.07.2007 № 11/06/10 про пайову (дольову) участь у будівництві по вул.. Відпочинку, 9А у м. Києві, укладений між Державним підприємством «Управління капітального будівництва та інвестицій» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Новатех» на виконання до договору № 11/06 від 11.07.2006.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Новатех» (03162, м. Київ, бульвар Ромена Ролана, 4-Б; ідентифікаційний код 31237563) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону (01014, м. Київ, вул. Болчана Петра, 8; ідентифікаційний код 38347014) 960 (дев`ятсот шістдесят) грн 50 коп судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції, 1440 (одну тисячу чотириста сорок) грн 75 коп судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

6. Стягнути з Державного підприємства «Управління капітального будівництва та інвестицій» (04053, м. Київ, вул. Артема, 59; ідентифікаційний код 32000085) на користь Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону (01014, м. Київ, вул. Болчана Петра, 8; ідентифікаційний код 38347014) 960 (дев`ятсот шістдесят) грн 50 коп судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції, 1440 (одну тисячу чотириста сорок) грн 75 коп судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

7. Видачу наказів по справі №910/16254/19 доручити Господарському суду міста Києва.

8. Матеріали справи №910/16254/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано: 14.04.2023.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.Р. Станік

Є.Ю. Шаптала


Суд	Північний апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення	02.02.2023
Оприлюднено	19.04.2023
Номер документу	110276697
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема, договорів Невиконання або неналежне виконання зобов’язань надання послуг

Тищенко О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 02.02.2023 по справі 910/16254/19ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —910/16254/19

Постанова від 02.02.2023

Постанова
від 02.02.2023 по справі 910/16254/19
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД