Рішення

від 25.04.2023 по справі 917/102/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" квітня 2023 р.м. Одеса Справа № 917/102/23Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., розглянувши справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо - комерційна компанія "Арія"

до відповідача: Військової частини НОМЕР_1

про визнання недійсним пункту договору

без виклику сторін

13.01.2023 до Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю виробничо - комерційна компанія "Арія" № 06-з/67 від 11.01.2023 року (вх. № 111/23) до відповідача Військової частини НОМЕР_1 про недійсним підпункт 1 пункту 7.2 договору поставки та монтажу обладнання для поста технічного спостереження спеціального призначення № 181-20 від 07.07.2020 року.

Позивач просить розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження.

Ухвалою від 16.01.2023 позовну заяву передано за підсудністю до Господарського суду Одеської області.

6 березня 2023 року суд відкрив провадження у справі, постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (викликів) учасників справи.

31.03.2023 р. надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

18.04.2023 р. позивачем надано до матеріалів справи відповідь на відзив, в якій позивач наполягає на задоволенні позову.

Дослідивши матеріали справи та надані докази, суд

в с т а н о в и в:

07.07.2020 між Військовою частиною НОМЕР_1 (відповідач, замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційною компанією "Арія" (позивач, постачальник) укладено договір № 181- 20 поставки та монтажу обладнання для поста технічного спостереження спеціального призначення (далі - Договір) .

В укладеному договорі сторони узгодили, зокрема, наступне:

- Постачальник зобов`язується до 30.10.2020 року поставити у власність Замовника з дотриманням вимог чинного законодавства обладнання для поста технічного спостереження - вежа (код 44210000-5 Конструкції та їх частини Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015, далі Обладнання), а також провести встановлення та підключення Обладнання (далі - Послуги), зазначені в специфікації, згідно з Додатком № 1 до цього Договору (далі - Єнецифікація), у відповідності до Технічних вимог обладнання для поста технічного спостереження Одеського прикордонного загону (Додаток № 2 до Договору, далі - Технічні вимоги), у строки, що зазначені в Додатку № 4, а Замовник - прийняти та оплатити таке Обладнання та І Іослуги (п. 1.1. договору);

- якість, склад, комплектність і експлуатаційна документація Обладнання, порядок проведення заходів з його встановлення на посту технічного спостереження (далі - ПТС) повинні відповідати технічній документації та нормативним документам, зазначеним у Специфікації та Технічних вимогах (п. 1.2. договору);

- загальна ціна Договору складає 2095000 гри 00 коп. (два мільйони дев`яносто п`ять тисяч гривень 00 копійок) у тому числі ПДВ - 349166 гри 67 коп. (триста сорок дев`яті» тисяч сто шістдесяі шість гривень 67 копійок) (п. 2.1. договору);

- поставка Постачальником та приймання Замовником Обладнання за Договором здійснюється після надання Замовником заявки на постачання Обладнання та надання Послуг (далі - Заявка), яка опрацьовується в довільній формі у вигляді повідомлення (листа), за Договором оформлюється актами приймання-передачі обладнання па підставі накладної; надання Постачальником та приймання Замовником Послуг за Договором оформляєтеся актами введення обладнання в експлуатацію і наданням замовнику акту надання послуг (п. 3.1. договору);

- Постачальник відвантажує Обладнання відповідно до вимог нормативних документів, технічної документації, в обсягах та в комплектності, що зазначена у Специфікації та Технічних вимогах, і складає проект акта приймання-передачі обладнання (п. 3.2. договору);

- передача Обладнання Замовнику Постачальником відбувається відповідно до умов DDP (згідно з Міжнародними правилами тлумачення торговельних термінів Інкотермс у редакції 2010 р.) за адресою поста технічного спостереження, зазначеною в Додатку № 3 до Договору (п. 3.3. договору);

- після надання Замовником Заявки Постачальник не менше як за 5 (п`ять) робочих днів сповіщає Замовника про обсяги, дату передачі Обладнання, персональний склад своїх представників та транспортні засоби, на яких здійснюється доставка (п. 3.4. договору);

- поставка Обладнання здійснюється силами, засобами, транспортом та за рахунок Постачальника (п. 3.5. договору);

приймання-передача Обладнання здійснюється уповноваженими представниками Постачальника та Замовника в місці поставки (п. 3.3. Договору) з оформленням відповідних актів приймання-передачі відразу після прибуття Обладнання або окремих його складових до місць поставки (п. 3.8. договору);

- у випадку, коли буде встановлено порушення якості Обладнання або нестача будь-якої його кількості. Замовник спільно з представником Постачальника, відображає це в акті приймання-передачі обладнання та складає окремий акт у довільній формі (п. 3.9. договору);

- Замовник відкладає приймання Обладнання або окремих його складових доки Постачальник не надасть документи, що підлягають переданню разом з Обладнанням відповідно до умов даного Договору (п. 3.11. договору);

- право власності па Обладнання переходить від Постачальника до Замовника з моменту передачі Обладнання та підписання акту приймання-передачі (п. 3.13 договору);

- приймання-передача Послуг здійснюється уповноваженими представниками Постачальника та Замовника з оформленням акта введення обладнання в експлуатацію в цілому за Г1ТС (п. 3.14 договору);

- у випадку, якщо буде встановлено порушення якості наданих Послуг або буде встановлено виконання Послуг в обсязі, що не відповідає умовам цього Договору, Замовник спільно з представником Постачальника, відображає недоліки у акті введення обладнання в експлуатацію та складає окремий акт у довільній формі (п. 3.15 договору);

- дата виконання Постачальником зобов`язань за Договором є дата підписання Замовником актів приймання-передачі обладнання, актів введення в експлуатацію та усунення всіх виявлених під час приймання-передачі недоліків, про що складаються окремі акти (п. 3.20 договору);

- строки поставки Постачальником Обладнання та надання Послуг до 30.10.2020 року (п. 4.1. договору);

- сторони мають право коригувати строк поставки і приймання Обладнання, але не пізніше ніж за 5 днів до його закінчення, шляхом внесення змін до Договору та підписання додаткових угод (п. 4.2. договору);

- у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань за Договором сторони несуть відповідальність відповідно до законодавства України та цього Договору (п. 7.1. договору);

- види порушень та штрафні санкції за них: 1) за порушення строків виконання зобов`язання Постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 20% вартості Обладнання (Послуг), з якого допущено прострочення виконання зобов`язання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків вказаної вартості; 2) за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) Обладнання та Послуг Постачальника стягується штраф у розмірі 20% вартості неякісного (некомплектного) Обладнання Послуг (п. 7.2. договору);

- сторона, що не може виконувати зобов`язання за цим Договором унаслідок дій обставин непереборної сили, повинна не пізніше ніж протягом 5 днів з моменту їх виникнення повідомити про це іншу сторону у письмовій формі;

- договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками Сторін і діє до 01.12.2020, але в будь-якому разі до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань (п. 10.1. договору).

Також між замовником та постачальником укладено:

-Специфікацію обладнання для постів технічного спостереження, згідно якої сторони погодили поставку вежі вартістю 1 388 750,00 грн, а також вартість встановлення вежі 661 250,00 гри і вартість підключення вежі 45 000,00 грн:

- додаток 2 до договору, у якому визначено місце поставки, встановлення та підключення обладнання для поста технічного спостереження спеціального призначення: вул. Набережна. 29А. с. Курортне, Білгород-Дністровський район, Одеська область, 67792:

- додаток 3 до договору, у якому погоджено технічні вимоги, на підставі яких постачальник забезпечує виготовлення, поставку, встановлення та підключення 1 комплекту вежі висотою 50 м для ПТС «Курортне»;

- додаток 4 до договору, у якому сторони погодили графік поставки, встановлення та підключення обладнання для поста технічного спостереження спеціального призначення;

- додаткову угоду № І від 14.07.2020 до договору, згідно якої пункт 1.1. договору викладено в наступній редакції: «Постачальник зобов`язується до 30.10.2020 року поставити у власність Замовника, з дотриманням вимог чинного законодавства, обладнання для поста технічного спостереження спеціального призначення - вежу спеціального призначення (код 44210000-5 «Конструкції та її частини» Єдиного закупівельного словника ДК 021:2015, далі - Обладнання, а також провести встановлення та підключення Обладнання спеціального призначення, (далі - Послуги), зазначені в специфікації, згідно з Додатком № 1 до цього Договору (далі - Специфікація), у відповідності до «Технічних вимог обладнання для поста технічного спостереження Одеського прикордонної о загону» (Додаток № 2 до Договору, далі - Технічні вимоги), у строки що зазначені в Додатку № 4, а Замовник прийняти та оплатити таке Обладнання спеціального призначення та Послуги».

Підпунктом 1 пункту 7.2. Договору № 181-20 від 07.07.2020 зазначено, що за порушення строків виконання зобов`язання Постачальник сплачує Замовнику пеню у розмірі 20% вартості Обладнання (Послуг), з якого допущено прострочення виконання зобов`язання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків вказаної вартості.

Позивач вважає підпункт 1 пункту 7.2. Договору № 181-20 від 07.07.2020 таким, що суперечить Цивільному Кодексу України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, просить визнати його недійсним, що й зумовило звернення з позовом до суду.

Згідно приписів статті 4 ГПК України - право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим в силу приписів Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Частиною 1 статті 712 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч. 1, ч. 2, ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Таким чином, принцип свободи договірного регулювання правовідносин, втілений у чинному законодавстві, дозволяє сторонам договору на власний розсуд визначати свої взаємні права та обов`язки, у тому числі щодо односторонньої зміни умов договору.

Враховуючи викладене, суд констатує, що укладаючи Договір, сторони за наявності взаємного волевиявлення закріпили в оспорюваному підпункті договору види порушень та штрафні санкції за них.

Проаналізувавши оспорюваний підпункт 1 п. 7.2. договору, в сукупності з вищезазначеними нормами матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини, суд приходить до висновку про те, що його зміст не суперечить чинному законодавству та не порушує права та законні інтереси позивача як постачальника, у зв`язку з чим жодні правові підстави для визнання означеного підпункту 1 пункту 7.2. договору відсутні.

Позивач при укладанні договору добровільно погодив вказані умови договору, що відповідає принципу диспозитивності. В свою чергу, підстави вважати, що при укладенні договору волевиявлення позивача не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, відсутні.

Одночасно слід зазначити, що підписавши договір та погодившись з його умовами, позивач безпідставно та необґрунтовано посилається на невідповідність положень підпункту 1 п.7.2. договору вимогам чинного законодавства.

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) статті 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов`язання.

Частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Стаття 549 Цивільного кодексу України передбачає, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом (частина 2 статті 551 Цивільного кодексу України).

В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Відповідно до частини 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Положеннями ст. ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Проаналізувавши в сукупності вищевказані норми матеріального права, суд вважає, що сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов`язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.

При цьому, суд зазначає, що положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за порушення умов Договору може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислена на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Вищезазначене відповідає Роз`ясненням, які надані у п. 49 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України", в якому надано відповідь на запитання "Чи можна визнати недійсним пункт договору, в якому сторони передбачили розмір пені, який перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України?"

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання підпункту 1 п. 7.2. договору недійсним.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

При розподілі судових витрат суд виходить з приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України, згідно із якими судовий збір покладається на позивача.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 129, 233-240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ухвалив:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги в строк встановлений частиною першою статті 256 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 25 квітня 2023 р.

Суддя В.В. Литвинова