Рішення

від 24.04.2023 по справі 461/1751/23

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа №461/1751/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2023 року Галицький районний суд м. Львова

в складі: головуючої судді Волоско І.Р.

секретар судового засідання Сливка І.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові цивільну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної полції у Рівненській області (33000, м.Рівне, вул.Хвильового, 2; ЄДРПОУ 40108761), Державної казначейської служби України (01601, м.Київ, вул.Бастіонна, 6; ЄДРПОУ 37567646) про скасування арешту майна, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної полції у Рівненській області, Державної казначейської служби України про скасування арешту майна.

В обгрунтування поданого позову покликається на те, що 16.05.2008р. прокуратурою Рівненської області за фактом контрабандного ввезення в Україну автомобілів, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.201 КК України було порушено кримінальну справу №155. Постановою старшого слідчого СВ УСБУ в Рівненській області від 09.07.2008 автомобілі, в тому числі і транспортний засіб моделі BMW-730, рік випуску 2000р., № кузова НОМЕР_2 , визнані речовими доказами, приєднані до кримінальної справи, з встановленням заборони для зняття з обліку транспортних засобів. В подальшому, у Здолбунівський РВ УМВС надійшли матеріали даної кримінальної справи. 04.02.2013р. відповідні відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013190130000085 за ч.1 ч.3 ст.358 КК України, згодом перекваліфіковано на ч.4 ст.358 КК України. 28.10.2013р. кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013190130000085 за ч.4 ст.358 КК України, закрите. 24.06.2015р. ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом в межах спадкової справи №1/2015, зареєстровано в реєстрі за №922, відповідно до якого спадковим майном є автомобіль марки BMW, модель 730, тип легковий седан-В, рік випуску 2000, шасі (кузов, рама) № НОМЕР_2 , реєстраційний № НОМЕР_3 . Оскільки кримінальне провадження №12013190130000085 було закрите 28.10.2013р., враховуючи, що арешт накладався з метою забезпечення збереження речових доказів у вказаному кримінальному провадженні, потреба у збереженні накладеного арешту на вказане вище майно відпала. Позивач вказує, що подальший арешт майна за відсутності передбачених для цього підстав може порушити право заявника на вільне використання своєї власності, що буде суперечити загальним засадам володіння особою майном, у зв`язку з чим просить суд задоволити позов та скасувати вказане обтяження.

Ухвалою суду від 21 березня 2023 року провадження у справі відкрито та вирішено проводити розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Представник позивача подав до суду клопотання, в якому позов підтримав у повному обсязі та просив справу розглядати без його участі.

Представник відповідача Головного управління Національної полції у Рівненській області надіслав до суду відзив, згідно якого просить відмовити у задоволені позову.

Представник відповідача Державної казначейської служби України надіслав до суду відзив, згідно якого просить відмовити у задоволені позову.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що відповідно до угоди купівлі-продажу №086031 від 02.01.2008р., зареєстрованою Українською товарною біржою «Контрактова» (ЄДРПОУ: 25282131), ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_3 транспортний засіб моделі BMW-730, рік випуску 2000р., № кузова НОМЕР_2 , який належав продавцю на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 виданого 24.12.2004р. Знам`янським МРЕВ Кіровоградської області та на момент здійснення правочину був знятий з обліку, що підтверджується відповідним штампом у вказаному свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу.

01.02.2008р. ОСОБА_2 звернувся до Львівського МРЕВ МВС України з питанням постановки на облік вище вказаного транспортного засобу та під час оформлення права власності на вищевказаний транспортний засіб отримав тимчасовий реєстраційний талон ДАН №513284 та д.н.з. НОМЕР_5 .

16.05.2008р. прокуратурою Рівненської області за фактом контрабандного ввезення в Україну автомобілів, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст.201 КК України було порушено кримінальну справу №155, що підтверджується листом Управління СБУ в Рівненській області №6/Л-15 від 26.10.2009р.

09.07.2008р. старшим слідчим СВ Управління СБУ в Рівненській області Котом О.Д. було винесено постанову по матеріалах кримінальної справи №155 щодо заборони будь-якого відчуження (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) автомобіля марки BMW-730 № кузова НОМЕР_2 , який був визнаний речовим доказом, що підтверджується копією службової телеграми начальника ДДАІ МВС України від 18.07.2008р.

12.11.2008р. кримінальну справу №155 об`єднано із справою №151 за аналогічним фактом.

14.07.2009р. об`єднану кримінальну справу №151 за ч.1 ст201 КК України закрито і направлено в прокуратуру Рівненської області для подальшого її скерування в Управління МВС України в Рівненській області, що підтверджується листом Управління СБУ в Рівненській області №6/Л-15 від 26.10.2009р.).

Таким чином, враховуючи те, що даний транспортний засіб 02.01.2008р. був придбаний ОСОБА_2 та 01.02.2008р. отримано тимчасовий реєстраційний талон, 24.07.2008р. вказаний транспортний засіб було передано на відповідальне зберігання і користування ОСОБА_2 та в подальшому дозволено здійснити заміну технічного паспорта з тимчасового на постійний, що підтверджується листом УМВС України в Рівненській області МВС України №18/11195 від 21.12.2012р.

14.03.2013р. ОСОБА_2 отримав постійне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_6 , виданого ВРЕВ ДАІ з обслуговування міста Львова та Пустомитівського району з залишенням раніше виданих Д.Н.З. НОМЕР_5 .

Крім цього, у вказаному свідоцтві вказано у графі «Особливі відмітки»: УГОДА 086031 020108 ТП ЕІС 27 5001 МРЕВ ЗНАМЯНКА.

Таким чином, з моменту укладення угоди №086031 від 02.01.2008р., ОСОБА_2 вважався власником транспортного засобу моделі BMW-730, рік випуску 2000р., № кузова НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_5 .

Як вбачається з листа Здолбунівського РВ УМВС України в Рівненській області №58/18-415 від 22.01.2014р., вищевказаній об`єднаній кримінальній справі присвоєно №12013190130000085, за ознаками злочину, передбаченого ч.1, ч.3 ст.358 КК України.

Станом на дату вказаного листа, кримінальне провадження закрито на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.

Крім цього, вказаним листом було відмовлено у наданні копії постанови про передачу автомобіля марки BMW730d, д.н.з. НОМЕР_5 , кузова № НОМЕР_2 на відповідальне зберігання.

В листі Здолбунівського РВ УМВС України в Рівненській області №58/18-1209 від 16.02.2015р. вказано, що відповідно до ч.3 ст.174 КПК України прокурор одночасно з внесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації, а згідно ч.4 вказаної статті КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.

Тобто рішення про скасування арешту на майно не відноситься до компетенції слідчого і по даній кримінальній справі суд не ухвалював рішення через її закриття на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.

24.06.2015р. ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом в межах спадкової справи №1/2015, зареєстровано в реєстрі за №922.

Відповідно до вказаного свідоцтва, спадковим майном є автомобіль марки BMW, модель 730, тип легковий седан-В, рік випуску 2000, шасі (кузов, рама) № НОМЕР_2 , реєстраційний № НОМЕР_3 , який належав спадкодавцю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 , виданого ВРЕВ ДАІ з обслуговування міста Львова та Пустомитівського району 14.03.2013р.

16.05.2008р. прокуратурою Рівненської області за фактом контрабандного ввезення в Україну автомобілів, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.201 КК України було порушено кримінальну справу №155.

Постановою старшого слідчого СВ УСБУ в Рівненській області від 09.07.2008, автомобілі, в тому числі і транспортний засіб моделі BMW-730, рік випуску 2000р., № кузова НОМЕР_2 , визнані речовими доказами, приєднані до кримінальної справи, з встановленням заборони для зняття з обліку транспортних засобів.

В подальшому, в Здолбунівський РВ УМВС надійшли матеріали даної кримінальної справи.

04.02.2013р. відповідні відомості про вчинення кримінального правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013190130000085 за ч.1 ч.3 ст.358 КК України, згодом перекваліфіковано на ч.4 ст.358 КК України.

28.10.2013р. кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013190130000085 за ч.4 ст.358 КК України, закрите на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України (в чинній редакції).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства та вказала наступне.

Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого заКримінально-процесуальним кодексом України(далі -КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченомуКПК України 1960 року(постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц) абоКПК України 2012 року(постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11).

Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Враховуючи правову позицію Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15травня 2019року усправі №372/2904/17-ц) та обставини, що арешт на майно, яке в подальшому успадковано позивачем, та які не були учасниками кримінального провадження, накладений за правиламиКПК України 1960 року, арешт залишивя незнятим за цим Кодексом після закриття провадження по справі, спір про звільнення майна з-під арешту підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у п.42 Постанови від 30.06.2020р., справа №727/2878/19, провадження №14-516цс19, зазначила, що вважає, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року, та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства.

Відповідно до п.9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012, запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Таким чином, арешт майна було застосовано в порядку КПК України в редакції 1960 року, і на правовідносини пов`язані з припиненням арешту майна, поширюються норми КПК 1960 року.

Отже, враховуючи правову позицію, наведену у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду, особа, на майно якої накладено арешт за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом, після закриття кримінальної справи, не позбавлена права звертатися до суду з позовом про звільнення майна з-під арешту в цивільно-правовому порядку.

Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє кримінальні процесуальні відносини. Зокрема, після прийняття означеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі), як засіб його забезпечення, втрачає відповідну концептуальну властивість.

Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Із огляду на зазначене, будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першоїстатті 19 ЦПК Україниможуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

Відповідну правову позицію сформульовано Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2013 року № 6-26цс13. Підстав для відступу від вказаної позиції Велика Палата Верховного Суду не знайшла, про що зазначено у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18) із викладенням відповідного правового висновку.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оскаржуваний арешт майна обмежує законні права позивача на реалізацію права власності на його транспортний засіб.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч.1 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Аналіз чинного законодавства свідчить про те, що із клопотанням про скасування арешту майна, окрім сторони кримінального провадження, а саме підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, може звернутися інший власник або володілець такого майна.

Право власності на транспортний засіб виникає з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статтею 1 Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням вказаних норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст.12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Разом із тим, відповідно до положень ст.13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч.1 ст.1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Згідно ст.ст.317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

За правилами ч. 1 ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

З огляду на наведене, враховуючи те, що кримінальне провадження, в межах якого накладався арешт, закрите, враховуючи те, що арешт накладався з метою забезпечення збереження речових доказів у вказаному кримінальному провадженні, а також той факт, що позивач позбавлений можливості захистити свої права в інший спосіб, інакше як за зверненням до суду з цивільним позовом для усунення перешкод в розпоряджанні позивачем своїм майном, суд вважає за потрібне скасувати арешт

Суд вважає, що потреба у збереженні накладеного арешту на вказане вище майно відпала і подальший арешт майна, за відсутності передбачених для цього підстав, може порушити право особи на вільне використання майна, що буде суперечити загальним засадам володіння особою майном.

Відтак позовні вимоги є обґрунтованими, а тому суд вбачає підстави для їх задоволення.

Водночас, суд зазначає, що позивач не надав достатніх і допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому відповідачем моральної шкоди,яка, згідно з частиною другоюстатті 23 ЦК України,полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ст.23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166,1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно - розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті, тобто така шкода відшкодовується на загальних підставах, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173,1174 ЦК України).

Відповідно до статті 1174ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

За загальним правилом, підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.

Згідно з роз`ясненнями, що містяться у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У постанові Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 464/9789/17, вказано, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір, а суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Однак, позивач не довів, що саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, не довів, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір, та з чого позивач виходить при їх обчисленні, та відповідно не встановлено причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою.

Наявність лише самого покликання позивача щодо можливої моральної шкоди без доказів не є підставою для її стягнення.

Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Оцінюючи докази по справі в цілому, беручи до уваги вищенаведені встановлені під час розгляду справи обставини, суд приходить до висновку, що позовна вимога про скасування арешту є обґрунтованою та підтверджуються матеріалами справи.

При цьому, підстави для відшкодування моральної шкоди, враховуючи наявні у справі докази, відсутні. А тому суд приходить до переконання про часткове задоволення позову.

Що стосується заявлених вимог позивача про стягнення судових витрат, суд зазначає наступне.

Позивач просить стягнути витрати, які були понесені на оплату юридичної допомоги у сумі 50000 грн.

Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 та постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №810/3806/18, Верховний суд приходить до наступного висновку: аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

На підтвердження понесених позивачем витрат з правничої допомоги до матеріалів справи надано договір, ордер та свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю. При цьому, суд зазначає, що позивачем не надано тарифи надання послуг, акт виконаних робіт, квитанцію щодо сплати за послуги адвоката за укладеним договором, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги тощо.

З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що вимога про стягнення витрат на правничу допомогу є необґрунтованою та не доводиться документальним підтвердженням витрат на правову допомогу.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача судовий збір в розмірі 1073,6 гривень.

Керуючись ст.ст.3,81,247,258,259,263-265,351-355 ЦПК України, ст.ст.4,316,319,321, 391 ЦК України, суд,

у х в а л и в:

позов задоволити частково.

Скасувати арешт майна, накладений на транспортний засіб марки BMW, модель 730, тип - легковий седан В, номер шасі (кузов, рама) НОМЕР_2 , 2000 року випуску, колір - чорний, на підставі постанови старшого слідчого в ОВС СВ УСБУ в рівненській області від 09.07.2008 у кримінальній справі №155, який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_6 належить ОСОБА_2 і на підставі відоцтва про право на спадщину за законом перейшов у фактичне користування ОСОБА_1 .

Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 1073,6 грн. судового збору.

У задоволенні решти вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду

Суддя І.Р.Волоско