Рішення

від 10.05.2023 по справі 200/14109/21

ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2023 року Справа№200/14109/21

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Грищенка Є.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі відповідач-1) про:

-визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати пенсії;

-зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити нарахування та виплату пенсії з 01 вересня 2021 року на рахунок, відкритий у АТ «Ощадбанк» № НОМЕР_1 .

Також позивач просив суд допустити негайне виконання у межах суми стягнення за один місяць.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач є пенсіонером та внутрішньо переміщеною особою, перебував на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Донецькій області як отримувач пенсії за віком. В подальшому, перевів пенсійне справу до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, однак відповідач безпідставно не виплачує пенсію.

Вважає таку бездіяльність протиправною, тому звернувся до суду із даним позовом.

Ухвалою суду від 27 жовтня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судових засідань та повідомлення (виклику) учасників справи, відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

25 листопада 2021 року до суду надійшло пояснення відповідача-1, в якому зазначено, що позивач не перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Ухвалою суду від 25 листопада 2021 року призначено розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі.

01 грудня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача-1 заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначив, що позивач не перебуває на обліку в управлінні та пенсію не отримує. 20 жовтня 2021 року представник позивача звернувся до управління із заявою щодо переведення пенсійної справи, однак у зв`язку з тим, що позивач не звертався із заявою встановленого зразка та відповідно відсутністю можливості ідентифікувати особу відповідно до вимог діючого законодавства, виплата пенсії не проводилась.

21 грудня 2021 року до суду надійшла заява позивача про заміну відповідача на належного Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області та уточнена позовна заява, в якій позивач просив суд:

-визнати протиправною бездіяльність щодо невиплати пенсії;

-зобов`язати поновити нарахування та виплату пенсії з 17 грудня 2021 року.

Також позивач просив суд допустити рішення до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць.

Ухвалою суду від 21 грудня 2021 року залучено до участі у справі у якості другого відповідача Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі відповідач-2), призначено підготовче засідання на 12 січня 2022 року.

Ухвалою суду від 12 січня 2022 року підготовче засідання було відкладено до 01 лютого 2022 року.

Ухвалою суду від 01 лютого 2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 01 березня 2022 року.

02 лютого 2022 року відповідачем-2 до суду надано відзив на позовну заяву, мотивований тим, що позовні вимоги є передчасними, оскільки позивач із заявою про поновлення виплати пенсії не звертався.

Крім того, на думку відповідача-2, позивачем пропущено встановлений чинним законодавством процесуальний строк звернення до суду з даним позовом.

У зв`язку із активними бойовими діями на території Донецької області, судове зсідання, призначене на 01 березня 2022 року не відбулося.

Розгляд справи призначено на 10 травня 2023 року об 11 год. 30 хв.

Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, до суду не з`явились.

Відповідачами до суду надано заяву про розгляд справи без їх участі.

Так, відповідно до положень статті 205 КАС України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.

Позивач - ОСОБА_1 , громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Паспорт серії НОМЕР_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Відповідно до довідки № 3008-5000424224 від 11.10.2021 позивач зареєстрований як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 10.11.2021 № 2600-0308-7/178780, позивач на обліку у вказаному управлінні не перебуває.

Відповідно до даних електронної пенсійної справи позивача, витяги з якої надано представником позивача, пенсія позивачеві виплачувалась по жовтень 2014 року включно.

Рішенням Правобережного управління Пенсійного фонду України в м. Запоріжжі від 03.02.2020 № 923030800247 позивачеві проведено перерахунок пенсії.

Відповідно до довідки Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 20 січня 2022 року позивач перебуває на обліку з 01.09.2014. У період з 01.09.2014 по 31.12.2015 останньому нараховано, проте, не виплачено пенсію у розмірі 50823,93 грн.

Рішення про припинення виплати пенсії позивачеві сторонами до суду не надано.

Враховуючи наведене, суд доходить до висновку, що виплату пенсії позивачеві припинено з 01 вересня 2014 року.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь - якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов`язковість якої надано Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01.02.2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами «досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися» права та принципи, що закріплені у Хартії.

Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи, суд вважає, що для вирішення спору необхідно з`ясувати належність виконання відповідачем повноважень щодо здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі та відповідність оскаржуваних дій відповідача статті 19 Конституції України та статті 2 КАС України.

З 22 листопада 2014 року набрав чинності Закон України від 20.10.2014 № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), яким відповідно до Конституції та Законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 1 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Частиною 1 статті 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Згідно частини 1 статті 14 Закону № 1706-VII (Заборона дискримінації) внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на те, що позивачці не виплачується пенсія у зв`язку з не проживанням за зазначеною у довідці ВПО адресою, оскільки виплата позивачці пенсії у зв`язку зі вказаними обставинами суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Ураховуючи те, що відповідно до частини 3 статті 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.

Частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Так, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

З аналізу норм статті 49 Закону № 1058-IV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплати пенсії не є вичерпними. Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що «інші випадки» для припинення виплати пенсії повинні також бути передбачені саме законом.

Разом з цим, суд зазначає, що відповідачем не надано до суду доказів на підтвердження наявності передбачених статтею 49 Закону № 1058-IV підстав, для припинення позивачеві виплати пенсії.

Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки.

Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти, у тому числі постанова Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Водночас суд зазначає, що не підтвердження фактичного місця проживання/скасування довідки внутрішньо переміщеної особи не є передбаченою законом підставою.

Правової позиції щодо пріоритетності застосування норм статті 49 Закону № 1058-IV як підстави для припинення виплати пенсії дотримується Верховний Суд у своїх рішеннях за 2018 рік, зокрема, від 06 лютого 2018 року у справі № 263/7763/17 (провадження № К/9901/202/17), від 13 лютого 2018 року у справі № 243/11937/17 (провадження № К/9901/1267/17, від 21 лютого 2018 року у справі № 425/1459/17 (провадження № К/9901/15534/18), від 27 лютого 2018 року у справі № 644/6336/17 (провадження № К/9901/2714/17), від 06 березня 2018 року № 243/4732/17 (провадження № К/9901/1464/17).

Суд звертає увагу відповідачів на те, що в силу вимог частини п`ятої статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Згідно з нормами частини шостої зазначеної статті висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Суд також зазначає, що реалізація позивачем права на вільний вибір місця проживання в Україні, гарантованого Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» ніхто не може позбавляти його права на отримання призначеної йому пенсії за віком.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Відповідачем у справі не надано відомостей, що позивач отримує пенсію в іншому територіальному органі Пенсійного Фонду України на території України, зокрема, за місцем свого поточного фактичного проживання.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

У рішеннях Конституційного Суду України (від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов`язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід`ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання. Отже, відсутність позивачки за місцем проживання не може позбавляти його права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

У даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка, як встановлено судом раніше, була припинена управлінням без законних на те підстав.

У рішенні по справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п. 25 цього рішення).

Отже, припиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив її право на отримання пенсії.

Нормами статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Суд також зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання пенсії не оспорюється сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбаченою діючим законодавством. Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо пенсії безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.

Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки на умовах передбачених законом і повинно переслідувати легітимну мету.

Понадто, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи.

Як вбачається із матеріалів справи відповідачами не надано достатніх та переконливих доказів щодо існування законодавчих підстав для припинення виплати пенсії позивачеві, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Доводи відповідача-2 щодо незвернення позивача із заявою щодо поновлення пенсії суд вважає неприйнятними, оскільки, як встановлено за результатами розгляду справи, позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, а виплату пенсії позивачеві було припинено безпідставно.

Щодо пропущення строків звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.

Питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду вирішувалось судом на стадії відкриття провадження у справі.

Частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Практика застосування правових норм щодо строків звернення до адміністративного суду передбачала їх застосування за умови, коли право позивача на отримання спірних сум пенсій відповідачем визнано не було, що і стало підставою звернення до суду (постанова Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі № 21-329а13).

У даному випадку (як і у випадку всіх внутрішньо переміщених осіб пенсіонерів) пенсійний орган не оспорює самого права на пенсію, спірною є процедура її отримання, проведення додаткових перевірок тощо, відтак, до спірних правовідносин необхідно застосувати спеціальну норму, а саме: ст. 46 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Аналогічну позицію щодо застосування строків звернення до суду у справах цієї категорії викладено в постанові Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 573/1759/17 (К/9901/3564/18) та у постанові по зразковій справі Верховного Суду № 805/402/18-а.

Враховуючи вищевикладене, застосовування до позивача строків давності по цієї справі є незаконним.

Крім того, як встановлено судом, позивачеві нараховувалась пенсія у період з вересня 2014 року по грудень 2015 року, проте не виплачувалась, доказів виплати пенсії позивачеві за вказаний період до суду не надано.

Позовні вимоги про зобов`язання виплатити пенсію на зазначений позивачем банківський рахунок суд вважає передчасними, оскільки на час розгляду справи нарахування та виплату пенсії позивачу не поновлено, та, відповідно, не визначено конкретного порядку виплати пенсії позивачу.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п`ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.

Отже, враховуючи наведене та керуючись ст. 9 КАС України, суд вважає вийти за межі позовних вимог та задовольнити позов шляхом визнання протиправною дії відповідача-2 щодо припинення виплати позивачеві пенсії за період з 01 вересня 2014 року по 31 грудня 2015 року, та ненарахування та невиплати пенсії з 01 січня 2016 року (а не з 01 вересня 2021 року як зазначає позивач у позовній заяві), та, відповідно зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивачеві з 01 вересня 2014 року по 31 грудня 2015 року та нарахування та виплату пенсії з січня 2016 року.

За таких обставин, беручи до уваги всі надані сторонами докази в їх сукупності та враховуючи, що правомірність своїх дій відповідачем-2 не доведена, суд доходить висновку про обґрунтованість пред`явленого позову та про часткове задоволення позовних вимог позивача.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з вимогами статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

Нормами статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення, зокрема, про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, рішення суду підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2021 року суд відстрочив позивачеві сплату судового збору у розмірі 908,00 грн. до ухвалення судового рішення.

Нормами частини другої статті 133 КАС України встановлено, якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.

Згідно з положеннями частини третьої статті 139 КАС при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин судовий збір у розмірі 454 грн. підлягає стягненню з позивача на користь Державного бюджету України та у розмірі 454 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача-2 на користь Державного бюджету України.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 139, 243 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо припинення виплати ОСОБА_1 пенсії у період з 01.09.2014 по 31.12.2015 та ненарахування та невиплати пенсії з 01.01.2016.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Запорозького Козацтва, 25-А, код ЄДРПОУ 41248943) поновити ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) виплату пенсії у період з 01.09.2014 по 31.12.2015, та нарахування та виплату пенсії з 01.01.2016.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) на користь спеціального фонду Державного бюджету України (стягувач - Державна судова адміністрація України; ЄДРПОУ 26255795; юридична адреса: 01021, м. Київ, вул. Липська, буд. 18/5; отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/ 22030106, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету: 22030106) судовий збір у розмірі 454 (чотириста п`ятдесят чотири) гривні.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Запорозького Козацтва, 25-А, код ЄДРПОУ 41248943) на користь на користь спеціального фонду Державного бюджету України (стягувач - Державна судова адміністрація України; ЄДРПОУ 26255795; юридична адреса: 01021, м. Київ, вул. Липська, буд. 18/5; отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/ 22030106, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача: UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету: 22030106) судовий збір у розмірі 454 (чотириста п`ятдесят чотири) гривні.

Рішення прийнято в нарадчій кімнаті в порядку письмового провадження 10 травня 2023 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Є.І. Грищенко