Рішення

від 11.05.2023 по справі 908/1955/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

номер провадження справи 26/30/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.05.2023 Справа № 908/1955/22(908/956/23)

м.Запоріжжя Запорізької області

Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Іртіс (69118, м. Запоріжжя, вул. Новокузнецька, 57, кв. 252, код ЄДРПОУ 37102974)

до відповідача: Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля, 1)

про стягнення 358 042 618,00 грн., що еквівалентно 12 351 535,00 доларів США

в межах справи № 908/1955/22

про банкрутство - Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційна фірма Автодоркомплект, код ЄДРПОУ 24821569 (69019, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, 39-Б)

кредитори - 1/ Приватне акціонерне товариство Компанія з управління активами Славутич-Інвест, код ЄДРПОУ 23848885 (69005, м. Запоріжжя, бульвар Центральний, буд. 21)

2/ Державна податкова служба України в особі відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у Запорізькій області

За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):

Позивачадвокат Лєскін Микола Сергійович, посвідчення адвоката України № ЗП002793 від 20.05.2021 року

ПерекладачКудров Роман Олексійович, паспорт громадянина України № НОМЕР_1 від 13.08.2020 року (дійсний до 13.08.2030 року); РНОКПП НОМЕР_2

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Іртіс» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Автодоркомплект» спільно звернулись до Господарського суду Запорізької області з позовом до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування майнової шкоди у загальній сумі 402 393 799,00 грн., що еквівалентно 13 881 535,00 доларів США.

Господарський суд Запорізької області ухвалою від 17.02.2023 р. прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі № 908/1955/22(908/496/23) за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 21.03.2023р.

За приписами ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Враховуючи наявність в провадженні Господарського суду Запорізької області справи № 908/1955/22 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Автодоркомплект» позовна заява підлягає розгляду в межах цієї справи.

Ухвалою суду від 21.03.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/496/23) було роз`єднано позовні вимоги, виділено в самостійне провадження позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Іртіс» (69118, м. Запоріжжя, вул. Новокузнецька, 57, кв. 252, код ЄДРПОУ 37102974) до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) про відшкодування збитків у розмірі 358 042 618 (триста п`ятдесят вісім мільйонів сорок дві тисячі шістсот вісімнадцять) грн. 00 коп., що еквівалентно 12 351 535, 00 доларів США (дванадцять мільйонів триста п`ятдесят одна тисяча п`ятсот тридцять п`ять доларів США), завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

23.03.2023 р. Відділом документального забезпечення Господарського суду Запорізької області, на підставі ухвали суду від 21.03.2023 р., зареєстровано виділення у самостійне провадження позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Іртіс» (69118, м. Запоріжжя, вул. Новокузнецька, 57, кв. 252, код ЄДРПОУ 37102974) до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) про відшкодування збитків у розмірі 358 042 618,00 грн., що еквівалентно 12 351 535,00 доларів США, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, як справи № 908/956/23.

Господарський суд Запорізької області ухвалою від 27.03.2023 р. прийняв позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Іртіс» (69118, м. Запоріжжя, вул. Новокузнецька, 57, кв. 252, код ЄДРПОУ 37102974) до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) про відшкодування збитків у розмірі 358 042 618,00 грн., що еквівалентно 12 351 535,00 доларів США, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України до розгляду в межах справи

№ 908/1955/22 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Автодоркомплект», відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 18.04.2023 р., визначив сторонам строк для подання заяв по суті.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що збройна агресія Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, оточення та захоплення окремих територій Запорізької області призвели до позбавлення позивача права власності на належні йому земельні ділянки, внаслідок чого позивач зазнав збитків на загальну суму 358 042 618,00 грн., що еквівалентно 12 351 535,00 доларів США.

Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка розглядається, суд в ухвалі про відкриття провадженнявід 17.02.2023 р. в межах справи

№ 908/1955/22(908/496/23) врахував таке.

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

У даній справі, позивач звернувся до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок збройної агресії та вчинення протиправних дій на тимчасово окупованих територіях зі сторони Російської Федерації на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві, зокрема Декларації про принципи міжнародного права щодо дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10.1970, кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у даній справі, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої юридичній особі внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасової окупації, оточення та протиправних дій на захоплених територіях; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана РФ, яка порушила принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту»).

Крім того, юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Як Україна, так і РФ на момент спричинення шкоди позивачу були учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р. (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція була підписана і Україною, і РФ та була ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР; РФ - відповідно до Федерального закону від 04.08.1994 № 16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода). Наведена Угода була підписана і Україною, і РФ та була ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII; РФ - постановою верховної ради РФ від 9 жовтня 1992 року № 3620-1.

Станом на час винесення рішення суду у даній справі, Україна відповідно до Закону України від 01 грудня 2022 року № 2783-IX зупинила дію у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь та вийшла з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справахта Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 р., а також відповідно до Закону України від 12 січня 2023 року № 2855-IX вийшла з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 р. Проте суд застосовує вказані нормативні акти, як такі, що діяли на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно із ст. 1 Конвенції про правову допомогу громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 42 Конвенції про правову допомогу у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

Відповідно до ст. 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Згідно із пп. «г» п. 1 ст. 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до п. 4 ст. 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов`язків по відношенню до господарюючих суб`єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі Росія), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, пп. «г» п. 1 ст. 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання.

Відтак, з урахуванням положень статті 1, пп. «г» п. 1 ст. 4, п. 4 ст. 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним судом за місцем заподіяння шкоди.

Таким чином, спір щодо відшкодування збитків внаслідок позбавлення позивача належного йому майна прямим актом агресії РФ шляхом окупації території його розміщення, обмеження доступу до ньогоне входить до меж встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до позивача як суб`єкта господарювання, оскільки позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах, як приватно-правового так і публічно-правового характеру із жодним із органів Росії, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади Росії перед позивачем не можливе. При цьому, заподіяння шкоди внаслідок прямої військової агресії не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН. Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет РФ не поширюються на випадки заподіяння шкоди суб`єкту господарювання шляхом безпосереднього знищення майна суб`єкта господарювання під час прямої агресії однієї держави-учасниці по відношенню до іншої держави учасниці.

Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з РФ.

У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Касаційний цивільний суд Верховного Суду розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17 (п. 49) підтримала правовий висновок, викладений у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі

№ 635/6172/17 (п. 50) дійшла висновку, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004 (далі за текстом - Конвенція).

Так, відповідно до положень ст. 5 Конвенції, держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.

Згідно зі ст. 7 Конвенції держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: a) міжнародної угоди; b) письмового договору; або c) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.

Статтею 12 Конвенції передбачено, що якщо відповідні держави не домовилися про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, яка може бути привласнена державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності.

Слід зазначити, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р підписана та ратифікована Україною, РФ підписала вказаний документ, але не ратифікувала його.

Проте, незважаючи на відсутність ратифікації Російською Федерацією Конвенції 2004 року, норми, встановлені Конвенцією 2004 року, зокрема правила, викладені в статті 12, є нормами міжнародного права, які є обов`язковими для РФ, з огляду на нижчевикладене.

Судом враховано, що Конвенція 2004 року ще не набула чинності у визначеному в ній порядку, проте нормативний акт був прийнятий на Генеральній Асамблеї ООН державами-членами ООН.

Преамбулою Конвенції передбачено, що: «… юрисдикційні імунітети держав та їх власності загальновизнані як принцип міжнародного звичаєвого права, … міжнародна конвенція про юрисдикційні імунітети держав та їх власності зміцнить верховенство права і правову визначеність, особливо у відносинах держав з фізичними або юридичними особами, і сприятиме кодифікації та розвитку міжнародного права та гармонізації практики в цій сфері». У преамбулі також зазначається, що текст резолютивних положень Конвенції 2004 року «враховує розвиток практики держав щодо юрисдикційних імунітетів держав та їх власності».

Це свідчить про те, що Генеральна Асамблея ООН не встановлювала нові принципи міжнародного права за допомогою Конвенції 2004 року, а прагнула «кодифікувати» існуючі принципи з метою «юридичної визначеності» та «гармонізації практики в цій сфері».

У свою чергу стаття 38 Статуту Міжнародного суду визначає у якості джерел міжнародного права, зокрема, міжнародний звичай, як доказ загальної практики, визнаної у якості правової норми, а також загальні принципи права, визнані цивілізованими націями. (п.п b, c статті 38 Статуту), що також підтверджує можливість застосування положень Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року, оскільки юрисдикційні імунітети держав та їх власності отримали загальне визнання як один із принципів звичаєвого міжнародного права.

Отож, суд вважає, що незалежно від того, чи набула Конвенція 2004 року чинності та чи ратифікувала її Російська Федерація, резолютивні положення Конвенції 2004 року, з урахуванням положень статті 38 Статуту Міжнародного суду, становлять «загальні принципи права», визнані цивілізованими націями і самі по собі є обов`язковими для виконання суверенними державами, включно з Російською Федерацією.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження:

1) Переслідує законну мету: ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.201, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07. 2012, § 60).

У контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

2) Є пропорційне меті, яка переслідується: відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з пунктом 1 статті 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується».

3) Не порушує самої сутності права на доступ до суду: при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v theUnitedKingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55), Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, окрема думка Судді L. Лукейдіса).

Аргументи на обґрунтування відмови у застосуванні імунітету держави, крім іншого,сформульовано ЄСПЛ при розгляді справи «JonesandothersvtheUnitedKingdom» (заяви №№ 34356/06 і 40528/06), рішення від 14.01.2014). У рішенні Суд наголошує на постійній еволюції міжнародного звичаєвого права з питання надання судового імунітету державі, відсутності імперативної доктрини у вказаному питанні. Проте дедалі частіше стверджується думка, що тяжкі міжнародні злочини не можуть вважатися вчиненими при здійсненні офіційних дій держави, оскільки їх вчинення не є нормальною державною функцією. І така позиція поступово знаходить своє відображення у світовій практиці, про що свідчать відповідні судові рішення та висновки. Спостерігається тенденція до подолання безкарності за вказані дії, до здійснення ширшої юрисдикції і подальшого обмеження можливості використання імунітету як прикриття.

З огляду на вказане Суд розглядає межі застосування імунітету крізь призму характеру «поведінки» держави. Якщо держава вже запровадила національний засіб юридичного захисту щодо протиправних дій, тоді можна розраховувати на те, що суди інших держав відмовлятимуться від здійснення юрисдикції. Але, якщо в державі наявна систематичність у здійсненні дій, що порушують імперативні норми про заборону їх вчинення, і немає адекватного засобу юридичного захисту, тоді беззастережну відмову в доступі до цивільних судів іншої держави можна вважати непропорційним заходом.

Так, поряд із використанням збройних сил та інших силових відомств з метою здійснення масштабних актів військової агресії на суверенній території України, послідовність та очевидність у діях вищого політичного і військового керівництва та державного апарату РФ, що відкрито заявляють про анексію територій та виправдовують військове вторгнення, спрямоване на порушення територіальної цілісності України, підтримка терористичної діяльності, явно виходить за межі прийнятих міжнародних стандартів та належного здійснення державних повноважень, що свідчить про здійснення РФ агресивної державної політики.

Загальновідомо, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, виправдовує її, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.

Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та Російською Федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії Російської Федерації на території України.

При розгляді питання щодо застосування судового імунітету слід брати до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у праві судді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі JurisdictionalImmunitiesoftheState (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30.)

Як вказував Європейський Суд у раніше розглянутих справах, Проєкт статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності Комісії ООН з міжнародного права 1991 року, зараз втілений у Конвенції 2004 року, застосовується відповідно до звичайного міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала Конвенцію, якщо не заперечила їй (див. згадану вище Постанову Великої Палати у справі Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55), згадану вище Постанову Великої Палати у справі (SabehElLeil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51), і Ухвалу Європейського Суду у справі «Валлісхаузер проти Австрії», § 60). Російська Федерація не ратифікувала її, але й не чинила опір їй, підписавши Конвенцію 01.12. 2006 р.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що звертаючись із позовом до Російської Федерації для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

Стосовно звернення з позовом до Російської Федерації саме в особі Міністерства юстиції Російської Федерації позивач правомірно посилається на п.п. 3.1) п. 3 Розділу І Указу президента РФ від 13.10.2004 року № 1313 «Питання Міністерства юстиції Російської Федерації» відповідно до якого основними задачами Міністерства юстиції Російської Федерації є забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах (п. п. 3.1 введено в дію указом президента РФ від 28.05.2018 року № 271).

Відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 28.05.2018 року № 271 «Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313» внесено в Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313 «Питання Міністерства юстиції Російської Федерації» наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: « 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку».

Разом з тим, як встановлено судом, відповідач у справі є нерезидентом України.

За приписами ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).

Відповідно до статті 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Частиною 1 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами (ч. 2 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України).

Ухвалою суду від 17.02.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/496/23), з метою дотримання процесуальних прав відповідача та належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи, зобов`язав позивачів надати суду переклад ухвали про відкриття провадження у справі на російську мову, з нотаріальним засвідченням його вірності, з метою подальшого звернення до Міністерства юстиції України із судовим дорученням про можливість вручення процесуальних документів відповідачу у справі Російській Федерації дипломатичними каналами, зобов`язав позивачів направити відповідачу вищевказану ухвалу суду та надати суду відповідні підтверджуючі документи, а також зупинив провадження у справі до виконання судового доручення про вручення судових документів чи повідомлення про неможливість такого вручення.

24.02.2023 р.та 07.03.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано докази направлення відповідачу нотаріально посвідченого перекладу на російську мову ухвали судувід 17.02.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/496/23) про відкриття провадження у справі, а саме: шляхом направлення відповідного процесуального документу до Посольства РФ в Республіці Польща, Посольства РФ в Республіці Болгарії, Посольства РФ в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, Посольства РФ в Сполучених Штатах Америки, Посольства РФ в Федеративній Республіці Німеччині, Посольства РФ в Угорщині, Посольства РФ в Латвійській Республіці, Посольства РФ в Литовській Республіці, Посольства РФ в Естонській Республіці, Посольства РФ в Чеській Республіці, Посольства РФ в Королівстві Данії, Посольства РФ в Королівстві Швеції, Посольства РФ в Австрії, Посольства РФ в Італійській Республіці, Посольства РФ в Словацькій Республіці, Посольства РФ в Турецькій Республіці (згідно декларацій поштових відправленьEMSUkraine за трек-номерами: EA690041753UA, EA010365725UA, EA010365703UA, EA010365717UA, EA010365685UA, EA010365694UA, EA010366757UA, EA010365748UA, EA010365663UA, EA010366598UA, EA010366607UA, EA0103656615UA,EA010366624UA, EA010366638UA, EA010365751UA, EA010365677UA). Крім того надано докази направлення копій позовної зави до вищевказаних закордонних установ РФ (згідно декларацій поштових відправленьEMSUkraine за трек-номерами: EA010366465UA, EA010366479UA, EA010366099UA, EA010366482UA, EA010366496UA, EA010366505UA, EA010366519UA, EA010366522UA, EA010366108UA, EA010366567UA, EA010366540UA, EA010366584UA, EA010366553UA, EA010366575UA, EA010366536UA).

17.02.2023 р.в рамках справи № 908/1955/22(908/496/23) судом направлялось до Міністерства юстиції України судове доручення про можливість вручення процесуальних документів відповідачу у справі Російській Федерації.

Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 09.03.2023 р. щодо можливості вручення судових документів на території Російської Федерації встановлено, що передача/отримання будь-яких документів до/від компетентних органів Росії, у тому числі дипломатичними каналами, неможлива.

З інформації на офіційному веб-сайті АТ «Укрпошта» за посиланнями в мережі Інтернет https://www.ukrposhta.ua/ua/news/57561-ukrposhta-chastkovo-vidnovlju-robotu-viddilen-de-ce-bezpechno-dlja-klintiv-i-pracivnikiv та https://www.ukrposhta.ua/ua/news/57624-poshti-svitu-ogoloshujut-rosii-poshtovu-blokadu, відомо, що АТ «Укрпошта», припинила доставку поштових відправлень до/з Росії з перших днів повномасштабного вторгнення.

За інформацією, наданою Міністерством закордонних справ України, 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Росією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Росії та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

Відтак, у зв`язку з військовою агресією суд позбавлений можливості здійснювати повідомлення відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та звернутися до суду держави-відповідача з судовим дорученням про вручення документів.

Водночас, з метою дотримання процесуальних прав відповідача, Господарський суд Запорізької області ухвалою від 27.03.2023 р. вирішив здійснювати повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи№ 908/1955/22(908/956/23) шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України та додатково шляхом зобов`язання позивача направляти процесуальні документи на адресу відповідача з подальшим наданням доказів такого направлення.

04.04.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано докази направлення відповідачу нотаріально посвідченого перекладу на російську мову ухвали Господарського суду Запорізької області від 21.03.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/496/23), якою виділено в самостійне провадження позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Іртіс» до держави Російська Федерація та ухвали Господарського суду Запорізької області від 27.03.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/956/23) про відкриття провадження у справі.

Відповідні процесуальні документи були направлені до Посольства РФ в Республіці Польща, Посольства РФ в Республіці Болгарії, Посольства РФ в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, Посольства РФ в Сполучених Штатах Америки, Посольства РФ вФедеративній Республіці Німеччині, Посольства РФ в Угорщині, Посольства РФ в Латвійській Республіці, Посольства РФ в Литовській Республіці, Посольства РФ в Естонській Республіці, Посольства РФ в Чеській Республіці, Посольства РФ в Королівстві Данії, Посольства РФ в Королівстві Швеції, Посольства РФ в Австрії, Посольства РФ в Італійській Республіці, Посольства РФ в Словацькій Республіці, Посольства РФ в Турецькій Республіці (згідно декларацій поштових відправленьEMSUkraine за трек-номерами:EA690045239UA, EA690042056UA, EA690045619UA, EA690045605UA, EA690045596UA, EA690045582UA, EA690045579UA, EA690045565UA, EA690042135UA, EA690042127UA, EA690042113UA, EA690042095UA, EA690042087UA, EA690042100UA, EA690042073UA, EA690042060UA).

При цьому суд приймає до уваги, що відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18.04.1961 р. посольство це найвище за статусом дипломатичне представництво держави в столиці іншої, або при міжнародній організації на яку покладено завдання підтримувати й розвивати офіційні стосунки з країною перебування, захищати в ній права та інтереси акредитуючої держави, її громадян і юридичних осіб.

Судом враховані положення статті 22 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02.12.2004, відповідно до якої вручення документів про судовий розгляд судовим наказом або іншим документом про порушення розгляду проти держави здійснюється:

a) відповідно до будь-якої застосовної міжнародної конвенції, яка перебуває в силі для держави суду та відповідної держави; або

b) відповідно до будь-якої спеціальної угоди про вручення документів між позивачем та відповідною державою, якщо це не виключається законом держави суду; або

c) відсутність такої конвенції або спеціальної угоди:

i) шляхом направлення дипломатичними каналами міністерству закордонних справ відповідної держави; або

ii) будь-яким іншим способом, який визнається відповідною державою, якщо це не виключається законом держави суду.

Вручення документів про судовий розгляд, зазначене у пункті 1сi), вважається здійсненим після отримання таких документів міністерством закордонних справ.

Ці документи супроводжуються, при необхідності, перекладом офіційною мовою або однією з офіційних мов відповідної держави.

Вимога щодо вручення документів міністерству закордонних справ у ході судового розгляду дотримана з огляду на Положення про Міністерство закордонних справ Російської Федерації (в редакції Указу Президента РФ №1218 від 19.10.2005).

Так, у відповідності до частини 3 Положення, Міністерство закордонних справ Російської Федерації здійснює свою діяльність безпосередньо або через дипломатичні представництва та консульські установи Російської Федерації, представництва Російської Федерації при міжнародних (міждержавних, міжурядових) організаціях (закордонні установи), територіальні органи представництва Міністерства закордонних справ Російської Федерації на території Російської Федерації (територіальні органи).

Закордонні установи входять до системи Міністерства закордонних справ Російської Федерації.

Таким чином направлення та вручення процесуальних документів посольствам РФ повністю відповідає вимогам Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р.

04.04.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано заяву про залучення перекладача у справі.

Ухвалою від 18.04.2023 р. для участі в провадженні залучено перекладача з української на російську мову та навпаки Кудрова Романа Олексійовича, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 11.05.2023 р. об 11:00 год.

27.04.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано докази направлення відповідачу нотаріально посвідченого перекладу на російську мову ухвали судувід 18.04.2023 р. у справі № 908/1955/22(908/956/23) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті, яка у аналогічний вище спосіб направлялась до Посольств Російської Федерації в Республіці Польща, в Республіці Болгарії, в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, в Сполучених Штатах Америки, в Федеративній Республіці Німеччині, в Угорщині, в Латвійській Республіці, в Литовській Республіці, в Естонській Республіці, в Чеській Республіці, в Королівстві Данії, в Королівстві Швеції, в Австрії, в Італійській Республіці, в Словацькій Республіці, в Турецькій Республіці (згідно декларацій поштових відправленьEMSUkraine за трек-номерами:EA690045667UA, EA690042175UA, EA690042161UA, EA690042158UA, EA690045769UA, EA690045755UA, EA690045741UA, EA690045738UA, EA690045724UA, EA690045715UA, EA690046319UA, EA690046305UA, EA690046296UA, EA690045653UA, EA690045640UA, EA690045636UA).

20.03.2023 р., 21.03.2023 р., 18.04.2023 р., 11.05.2023 р. через канцелярію суду представником позивача були подані роздруківки з інформацією щодо відстеження поштових відправлень, якими на адреси закордонних установ РФ направились процесуальні документи у даній справі, на підтвердження їх отримання відповідачем.

З урахуванням положень Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18.04.1961 р. та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 р., оцінивши надані позивачем докази направлення процесуальних документів відповідачу, суд вважає повідомлення відповідача про розгляд справи таким, що здійснено належним чином.

11.05.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано додаткові докази понесених в процесі розгляду справи судових витрат.

Рух справи висвітлено у відповідних ухвалах суду.

Відомості про судовий розгляд справи та зазначені процесуальні рішення своєчасно оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними, та у мережі Інтернет на офіційному сайті Судова влада України.

Про дату, час та місце судового засідання відповідача повідомлено шляхом опублікування оголошення на офіційній сторінці Господарського суду Запорізької області вебсайту «Судова влада» в порядку ч. 4 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України (відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи).

Таким чином, при розгляді справи судом поряд з дотриманням основоположних процесуальних принципів - права на доступ до суду, закріпленого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та дотримання встановленої процесуальним законом процедури було вжито додаткових заходів щодо забезпечення процесуальних прав відповідача.

Диспозитивність (від лат. Dispono розпоряджаюся) це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд. Зміст принципу диспозитивності перш за все розкривається через положення хто хоче здійснити свої права, має сам потурбуватися про це.

Вказані принципи надають кожному учаснику процесу можливість самостійно розпоряджатися наданими йому законом процесуальними правами, в тому числі і правом брати участь в судових засіданнях.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «ЮніонАліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

У судовому засіданні 11.05.2023 р. представник позивача підтримав позов у повному обсязі та просив суд його задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився. Про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив. При цьому відповідач відзиву на позовну заяву не надав, клопотання про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника чи про розгляд справи у письмовому провадженні не заявляв, маючи можливість брати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, відповідних клопотань не заявляв, за відсутності заборони на в`їзд громадян РФ на територію України уповноваженого представника не направив, договір на представництво інтересів на території України не уклав. Неявка відповідача в судове засідання та невикористання процесуальних прав є його волевиявленням, проявом дії принципу диспозитивності.

Процес судового розгляду відбувався із дотриманням всіх міжнародних норм та стандартів судочинства, зокрема Європейської конвенції з прав людини 1950 року (далі Конвенція 1950 року), у тому числі вживалась низка додаткових заходів з метою їх забезпечення: права на справедливий суд, права на захист, права розуміти суть справи, права на допомогу перекладача, право на ефективний засіб правового захисту, забезпечення користування правами без дискримінації за будь-якою ознакою, публічність проголошення судового рішення та можливість його оскарження (статті 6,13, 14 Конвенції 1950 року).

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, а також належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов такого обґрунтованого висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачє юридичною особою, створеною відповідно до чинного законодавства України з метою отримання прибутку від проведення діяльності з управління активами інституційних інвесторів, якому відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного земельного кадастру на праві власності належать наступні земельні ділянки:

- земельна ділянка загальною площею 6,2285 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0333, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321636328 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру № НВ-9905828342023 від 02.02.2023 року;

- земельна ділянка загальною площею 1,3900 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0339, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321634918 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру №НВ-9905830922023 від 02.02.2023 року;

- земельна ділянка загальною площею 1,1300 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0341, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321635774 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру №НВ-9905833392023 від 02.02.2023 року;

- земельна ділянка загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0326, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321635945 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру № НВ-9905835302023 від 02.02.2023 року;

- земельна ділянка загальною площею 1,7000 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0340, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321636066 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру № НВ-9905836482023 від 02.02.2023 року;

- земельна ділянка загальною площею 0,5000 га, кадастровий номер 2320355400:10:003:0324, розташована на території Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області (колишня назва: Запорізька обл., Якимівський р-н, смт. Кирилівка), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №321636182 від 01.02.2023 року та Витягом з Державного земельного кадастру № НВ-9905837512023 від 02.02.2023 року.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України від 24.02.2022 р. № 64/2022 в України було введено воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 р. строком на 30 діб. Зазначений період дії воєнного стану неодноразово продовжувався та станом на сьогодні його продовжено до 18 серпня 2023 року згідно з Указом Президента України № 254/2023 від 01.05.2023 р., затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» № 3057-ІХ від 02.05.2023 р.

Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22.12.2022 р. № 309, територія місця розташування земельних ділянок, що належать позивачу на праві власності, а саме: вся територія Мелітопольського району Запорізької області з 25.02.2022 р. і до сьогодні віднесена до територій, тимчасово окупованих Російською Федерацією.

За інформацією, розміщено у відкритих джерелах інформації в мережі Інтернет, зокрема (https://www.radiosvoboda.org/a/news-putin-aneksiya-pidpys/32066095.html, ІНФОРМАЦІЯ_1 , https://www.bbc.com/ukrainian/news-63050712, https://www.radiosvoboda.org/amp/novyny-pryazovya-prymusova-pasportyzatsiya-rosiyi-putin-aneksiya/32067127.html), https://suspilne.media/288682-putin-pidpisav-zakon-pro-priednanna-timcasovo-okupovanih-teritorij-ukraini-do-rosii/, РФ своїми діями, зокрема зі сторони офіційних осіб держави-агресора, вважає та публічно визнає захоплені в результаті військової агресії території України, як території Російської Федерації та фактично підтверджує їх незаконну анексію.

Так, указами президента Російської Федерації від 29 вересня 2022 року № 685, від 29 вересня 2022 року № 686 про «приєднання» до РФ частково окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та визнання «незалежності» цих регіонів, виходячи з проведених там під контролем Москви так званих референдумів.

03 жовтня 2022 р. анексію частини українських територій схвалила Держдума РФ.

04 жовтня 2022 року Рада Федерації верхня палата російського парламенту ратифікувала так звані договори «про входження Запорізької та Херсонської областей до складу Росії».

04 жовтня 2022 р. Президентом РФ було підписано Федеральний Конституційний Закон № 7-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Запорізької області та утворення у складі Російської Федерації нового суб`єкта - Запорізької області».

Вказані дії зі сторони РФ підтверджують вчинення протиправних дій, спрямованих на завершення формального процесу анексії українських територій.

В той же час, пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 р., визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19.12.2016 р.).

Декларація про право народів на мир, прийнята резолюцією 39/11 Генеральної Асамблеї ООН 12.11.1984 р., проголошує, що збереження права народів на мир та сприяння його здійсненню є одним з основних обов`язків кожної держави

Отже, обов`язок держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.

Таким чином, Російська Федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема, прав позивача. Внаслідок військової агресії Російської Федерації позивачу була завдана шкода, що полягає у порушенні його права власності на земельні ділянки та протиправному обмеженні у реалізації його правомочностей власника внаслідок окупації та захоплення територій зі сторони РФ.

З метою визначення розміру збитків позивач звернувся до судового експерта для проведення експертних оціночно-земельних досліджень за результатами чого отримано відповідні висновки експерта.

З висновку судового експерта № 0055 від 14.02.2023 р. за результатами проведення оціночно-земельного дослідження вбачається наступне:

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0333, площею 6,2285 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 186 944 068,00 грн. (сто вісімдесят шість мільйонів дев`ятсот сорок чотири тисячі шістдесят вісім грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 6 449 082,00 доларів США (шість мільйонів чотириста сорок дев`ять тисяч вісімдесят два);

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0339, площею 1,3900 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 45 560 725,00 грн. (сорок п`ять мільйонів п`ятсот шістдесят тисяч сімсот двадцять п`ять грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 1 571 726,00 доларів США (один мільйон п`ятсот сімдесят одна тисяча сімсот двадцять шість);

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0341, площею 1,1300 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 37 038 575,00 грн. (тридцять сім мільйонів тридцять вісім тисяч п`ятсот сімдесят п`ять грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 1 277 734,00 доларів США (один мільйон двісті сімдесят сім тисяч сімсот тридцять чотири);

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0326, площею 0,5000 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 16 388 750,00 грн. (шістнадцять мільйонів триста вісімдесят вісім тисяч сімсот п`ятдесят грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 565 369,00 доларів США (п`ятсот шістдесят п`ять тисяч триста шістдесят дев`ять);

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0340, площею 1,7000 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 55 721 750,00 грн. (п`ятдесят п`ять мільйонів сімсот двадцять одна тисяча сімсот п`ятдесят грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 1 922 255,00 доларів США (один мільйон дев`ятсот двадцять дві тисячі двісті п`ятдесят п`ять);

- ринкова вартість земельної ділянки кадастровий номер 2320355400:10:003:0324, площею 0,5000 га, що розташована: Запорізька область, Мелітопольський район, Кирилівська селищна рада, станом на 23.02.2022 року складала: 16 388 750,00 грн. (шістнадцять мільйонів триста вісімдесят вісім тисяч сімсот п`ятдесят грн. 00 коп.), що у валюті долари США (за курсом НБУ) складало: 565 369,00 доларів США (п`ятсот шістдесят п`ять тисяч триста шістдесят дев`ять).

Оскільки РФ як держава-агресор вчинила дії, які позбавили позивача можливості здійснювати реалізацію свого права власності на майно, позивач позбавлений можливості доступу до свого майна, можливості ним володіти, користуватися та розпоряджатися, а відтак просить стягнути завдані збитки у розмірі 358 042 618,00 грн. (триста п`ятдесят вісім мільйонів сорок дві тисячі шістсот вісімнадцять гривень 00 коп.), що еквівалентно 12 351 535,00 доларів США (дванадцять мільйонів триста п`ятдесят одна тисяча п`ятсот тридцять п`ять доларів США).

При розгляді справи суд враховує такі положення чинного законодавства.

Відповідно достатті 11 Цивільного кодексу України(далі- ЦК України), цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

У частині 1 статті 317 ЦК України правомочності власника розкриваються за допомогою цивілістичної тріади правомочностей: володіння, користування та розпорядження.

Під правомочністю володіння розуміється заснована на законі (тобто юридично забезпечена) можливість мати у себе дане майно, утримувати його в своєму господарстві, фактично володіти ним.

Правомочність користування являє собою засновану на законі можливість експлуатації, господарського чи іншого використання майна шляхом вилучення з нього корисних властивостей, його споживання. Воно тісно пов`язане з правомочністю володіння, бо в більшості випадків можна користуватися майном, тільки фактично володіючи ним.

Правомочність розпорядження означає аналогічну можливість визначення юридичної долі майна шляхом зміни його приналежності, стану або призначення.

У своїй сукупності названі правомочності вичерпують всі надані власнику можливості. Власник сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Засада недоторканності права власності передбачена статтею 41 Конституції України, згідно з якою право приватної власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Натомість РФ своїми діями порушила право власності позивача на земельні ділянки, які розташовані в зоні тимчасової окупації території України, оскільки у позивача немає доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіння та користування земельними ділянками та фактично призводить до неможливості ними розпорядитися, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.

Варто зазначити, Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо порушення права власності дотримується позиції, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є defacto позбавленням права власності та відповідно порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним defacto. Однією з таких справ є справа Спорронґ і Льоннрот проти Швеції (SporrongandLцnnroth v. Sweden), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23.09.1982 р., рішення від 18.12.1984 р. (справедлива сатисфакція).

У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактичної заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.

Суд зазначає, що відбулось обмеження можливості власників розпорядитися своїм майном. Тобто втративши певною мірою свій зміст, право власності не зникло. Наслідки не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати нерухомість було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала.

Однак навіть за вказаних обставин, Суд прийшов до висновку, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є defacto позбавленням права власності, визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18.12.1984 р.

У справі «Лоізіду проти Туреччини» Європейським судом з прав людини прийнято рішення про необхідність компенсації Турецькою Республікою моральної і матеріальної шкоди заявниці, яка була змушена залишити місце свою проживання внаслідок окупації Туреччиною північної частини території Кіпру.

У пункті 63 мотивувальної частини рішення від 18.12.1996 р. ЄЄПЛ зазначив, що оскільки заявниці починаючи з 1974 р. було відмовлено у праві доступу до майна, вона фактично повністю втратила над ним контроль, рівно як і можливість користуватись ним. Ця відмова, що триває, повинна розглядатися як втручання у права, передбачені ст. 1 Протоколу № 1. Таке втручання з урахуванням виключних обставин цієї справи, на які посилаються пані Лоізіду на Уряд Кіпру, не може розглядатися як позбавлення власності або контролю за її використанням у рамках першого і другою пунктів ст. 1 Протоколу 1. Водночас воно, поза будь-яким сумнівом, підпадає під дію норми, що міститься у першому реченні цієї статті, зокрема, становить порушення права на безперешкодне користування своїм майном. У цьому зв`язку Суд вважає, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкоди юридичного характеру.

Визначаючи розмір компенсації завданої пані Лоізіду матеріальної шкоди, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявниця продовжує залишатися законним власником дев`яти ділянок землі і однієї квартири, і що висновок Суду про порушення ст. 1 Протоколу № 1 ґрунтувався на тому факті, що внаслідок відмови у праві доступу до її землі починаючи з 1974 р. заявниця фактично повністю втратила контроль над своїм майном, рівно як і можливість користуватись ним. Отже, Суд дійшов висновку, що вона має право на компенсацію збитків, безпосередньо пов`язаних з цим порушенням її прав.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у своїй практиці наголошує на тому, що неможливість здійснення права на безперешкодне користування своїм майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави, є порушенням Конвенції. У цьому зв`язку ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо необхідності компенсації матеріальної шкоди, завданої власникам нерухомого майна у результаті втрати контролю над таким майном і неможливості користуватися ним.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі статтею 15 ЦК України,кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положеньчастин другої - п`ятої статті 13цього Кодексу.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Згідно зістаттею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Суд зазначає, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародновизнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні»» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі

№ 210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі

№ 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Преамбулою Закону України«Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі

№ 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи

№ 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

В даній справі суд вбачає за можливе звернутися до принципу більшої вірогідності, до якого звертався Верховний Суд, зокрема у справах №921/319/17-г та №908/1581/17.

Судом приймається до уваги той факт, що територія розміщення земельних ділянок, що належать позивачу на праві власності,наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» від 22.12.2022 р. № 309віднесена до переліку територій, тимчасово окупованих Російською Федерацією.

Доказів відсутності факту незаконного перебування та захоплення території Якимівської селищної територіальної громади Мелітопольського району Запорізької області, відсутності обмеження вільного доступу до окупованих територій починаючи з 24.02.2022 р. відповідачем не надано. Більш того, зі сторони РФ вчиняються дії, що спрямовані на незаконну анексію окупованих територій та встановлення на них публічно-правового порядку РФ.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупована Російською Федерацією територія України - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності та з урахуванням поданих позивачем доказів та пояснень надає суду можливість зробити висновок про те, що перебування окремих територій Запорізької області під окупацією російськими окупаційними військами в умовах воєнного стану та військової агресіїочевидно позбавило позивача вільного та безперешкодного доступу до земельних ділянок, які розташовані в такій зоні тимчасової окупації.

Таким чином, військова агресія РФ, окупація, незаконне поширення на окремих територіях України юрисдикції відповідача, що призвело до втручання в усталені господарсько-правові зв`язки, перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з позбавленням позивача доступу до земельних ділянок, унеможливленням здійснення контролю за майном, як наслідок, позбавлення можливості здійснювати реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядженнямайномчим завдало позивачу збитків.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

Cуд враховує, що захист права власності гарантується першою статтею Додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини, а відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.

Крім того, згідно з пунктами 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Відповідно до частини 1 статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин

Згідно зі статтею 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

При цьому держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.

Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав.

За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.

За приписами ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

За таких умов, пред`явлення позовних вимоги до Російської Федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

Щодо суми збитків, то суд враховує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.

Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом:економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Основні показники, які оцінюються (зокрема):

- вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;

- вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності.

Відповідно до п. 5 «Загальних засадоцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації», що є Додатком до Порядку, оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.

Висновок експерта складений відповідно до вимог законодавства документ, що містить докладний опис проведених судовим експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на питання, поставлені перед судовим експертом, який провадить свою діяльність відповідно до Закону України «Про судову експертизу».

Позивач надав суду висновок судового експерта № 0055 від 14.02.2023 р. за результатом проведення експертного оціночно-земельного дослідження.

Отже, позивачем визначено розмір збитків шляхом проведення експертизи зі встановлення ринкової вартості втраченого майна, що відповідає вимогам Загальних засад.

Експертиза виконана судовим експертом Майстренко Іваном Олександровичем, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта № 46/21-П, видане рішенням кваліфікаційної палати Центральної експертно-кваліфікаційної комісії при Міністерстві юстиції України 19.08.2021 р. дійсне до 19.08.2024 р.

Відтак позивачем належними доказами доведено суму завданих збитків.

Підсумовуючи викладене, суд встановив, що позивачем доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

На підставі вищевикладеного, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позову у повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

11.05.2023 р. через канцелярію суду представником позивача було подано додаткові докази понесених в процесі розгляду справи судових витрат.

Згідно представленого розрахунку розмір понесених позивачем в ході судового розгляду витрат склав 87096,48 грн., що включає витрати у зв`язку з проведенням оціночно-земельного дослідження земельних ділянок, поштові витрати на здійснення відправки відповідачу процесуальних документів, витрати на оплату послуг нотаріуса з посвідчення перекладу процесуальних документів на російську мову та витрати на оплату послуг перекладача.

На підтвердження розміру понесених судових витрат позивачем було подано: платіжну інструкцію № 1 від 12.02.2023 р. на суму 24 000,00 грн. про оплату проведення оціночно-земельного дослідження земельних ділянок; довідку приватного нотаріуса від 19.04.2023 р. про оплату нотаріальних послуг у розмірі 1 800,00 грн. за засвідчення справжності підпису перекладача; довідку приватного нотаріуса від 21.02.2023 р. про оплату нотаріальних дій у розмірі 1 000,00 грн. за засвідчення справжності підпису перекладача на перекладах процесуальних документів; акт приймання-передачі наданих послуг від 11.05.2023 р. за Договором послуг із письмового та усного перекладу б/н від 10.02.2023 р на суму 8 000,00 грн. Матеріали справи містять поштові розрахункові квитанції на загальну суму 52296,48 грн., що надавались позивачем протягом розгляду справи на підтвердження направлення процесуальних документів відповідачу.

Згідно з частинами 1,3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

За приписами частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Таким чином, позивачем у встановлений процесуальним законом строк та спосіб було заявлено про понесення ним судових витрат.

Суд вважає обґрунтованими та доведеними витрати позивача на проведення експертного оціночно-земельного дослідження, оскільки встановлені за результатами його проведення факти є предметом доказування у даній справі, а також витрати за вчинення нотаріальних дій та послуги перекладача, які були обов`язковими з огляду на необхідність здійснення перекладу процесуальних документів на російську мову та понесення витрат на поштові послуги з відправлення процесуальних документів відповідачу.

Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» - від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Оскільки 1,5% від суми позову перевищує суму 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судовий збір за розгляд даної справи складає максимальну суму

939 400,00 грн.

Так як позов задоволено повністю, то судовий збір підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 7, 9 Кодексу України з процедур банкрутств, ст. ст. 46, 74, 80, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити у повному обсязі.

2. Стягнути з держави Російська Федерація (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Іртіс» (69118, м. Запоріжжя, вул. Новокузнецька, 57, кв. 252, код ЄДРПОУ 37102974) в рахунок відшкодування збитків 358 042 618,00 грн. (триста п`ятдесят вісім мільйонів сорок дві тисячі шістсот вісімнадцять гривень 00 коп.) та витрати, пов`язані з розглядом справи у розмірі 87 096,48 грн. (вісімдесят сім тисяч дев`яносто шість гривень 48 коп.).

3. Стягнути з держави Російська Федерація (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) в дохід Державного бюджету України (отримувач: ГУК у Зап.обл/м.Зап.Вознес./22030101, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37941997, Банк отримувача: Казначейство України (ел.адм.подат.), код банку отримувача (МФО) 899998, рахунок отримувача UA768999980313131206083008513) 939 400,00 грн. (дев`ятсот тридцять дев`ять тисяч чотириста гривень 00 коп.) судового збору.

4. Видати накази.

Повний текст судового рішення складено та підписано-17.05.2023р.

Суддя О.О. Юлдашев

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.