Рішення

від 02.05.2023 по справі 910/6579/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.05.2023Справа №910/6579/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Крисько О.А, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/6579/22

За позовом Фізичної особи-підприємця Хіміча Вячеслава Олексійовича

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вілла-Ріка»

про стягнення 486000,00 грн

Представники учасників справи:

від позивача: Брановицький В.В.;

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець Хіміч Вячеслав Олексійович (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілла-Ріка" (далі - відповідач) про стягнення 324000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення взятих на себе зобов`язань за договором оренди нежитлового приміщення від 01.03.2021 відповідач не сплатив орендні платежі, у зв`язку з чим позивачем заявлено до стягнення борг у розмірі 324000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2022 відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.

26.09.2022 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого ТОВ «Вілла-Ріка» проти позову заперечує, з підстав того, що 24.02.2022 російською федерацією на території України було розпочато повномасштабні військові дії, які також мали місце на території міста Києва, а тому відповідач з об`єктивних та не залежних від нього обставин був позбавлений можливості користуватися орендованим приміщенням у період з 24.02.2022 по 01.05.2022, що, в свою чергу, відповідно до частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України є підставою для звільнення відповідача від зобов`язання сплачувати орендну плату за договором за березень-квітень 2022 року. При цьому, наголошує на тому, що відповідач позбавлений можливості належним чином виконати свої зобов`язання по сплаті орендної плати за період з 01.05.2022 по 01.09.2022 до закінчення війни в Україні та зауважує на тому, що позивачем при поданні позову не враховано часткове погашення відповідачем суми заборгованості за договором оренди у розмірі 54000,00 грн платіжним дорученням №178 від 21.07.2022.

30.09.2022 року через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 33500,00 грн разом з документами, які підтверджують вартість цих витрат.

03.10.2022 року через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, за змістом якої позивач наголошує на тому, що відповідач наявну суму заборгованості за договором оренди визнає, проте не надає жодних доказів свого складного фінансового становища, окрім посилання на воєнний стан в Україні, при цьому, не надав суду жодних підтверджувальних документів від ТПП України про настання для нього форс-мажорних обставин.

18.10.2022 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, відповідно до яких відповідач звертає увагу суду на те, що ФОП Хіміч В.О. є засновником ТОВ «Вілла-Ріка» з часткою в статному капіталі в розмірі 50%, у зв`язку з чим позивачу достеменно відомо про фінансовий стан підприємства відповідача. Відповідач також зазначає про те, що у зв`язку з введенням на території України з 24 лютого 2022 року воєнного стану та опублікуванням на сайті Торгово-промислової палати України листа від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 про підтвердження форс-мажорних обставин, виконання відповідачем своїх договірних зобов`язань в частині оплати орендної плати стало неможливим внаслідок настання форс-мажорних обставин і відповідач з незалежних від нього причин не міг користуватися об`єктом оренди, а тому виходячи з положень статті 762 ЦК України звільнений від зобов`язань по сплаті орендних платежів.

Крім того, 18.10.2022 відповідачем було подано заяву про зменшення заявлених позивачем судових витрат, з огляду на те, що заявлений розмір витрат є неспівмірним та непропорційним щодо предмета спору та ціни позову, а також не відповідає критерію реальності та розумності.

17.11.2022 року через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про збільшення розміру позовних вимог в порядку статті 46 ГПК України, відповідно до якого останній просить стягнути з відповідача заборгованість за договором оренди за період з 01.02.2022 по 31.10.2022 в сумі 486000,00 грн.

У судовому засіданні 16.12.2022 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про відкладення підготовчого засідання у справі на 17.01.2023.

У судовому засіданні 17.01.2023 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про прийняття до розгляду клопотання про збільшення розміру позовних вимог, задоволення клопотання відповідача та відкладення підготовчого засідання на 07.02.2023.

Згідно приписів пункту 2 частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Частиною 5 статті 46 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі подання будь-якої заяви, передбаченої пунктом 2 частини другої, частиною третьою або четвертою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає в ухвалі.

Судом встановлено, що позивачем дотримано вимоги статті 46 Господарського процесуального кодексу України, а тому таке клопотання підлягає прийняттю судом до розгляду.

Отже, оскільки збільшення розміру позовних вимог, викладене позивачем у його письмовому клопотанні, прийнятому господарським судом, то новою ціною позову, виходячи з якої розглядається спір є стягнення заборгованості за договором оренди за період з 01.02.2022 по 31.10.2022 в сумі 486000,00 грн.

06.02.2023 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про приєднання доказів, у якому відповідач зазначає про наявність у нього значної заборгованості перед позивачем за іншим укладеним між сторонами у справі договором оренди нежитлового приміщення від 01.06.2021, що значно ускладнює господарську діяльність ТОВ «Вілла-Ріка». Відповідач також зауважує, що неодноразово завертався до позивача, як до засновника ТОВ «Вілла-Ріка», з метою врегулювання питання орендної плати і діяльності підприємства в цілому, проте зберегти стабільну діяльність підприємства відповідача не вдалося. При цьому, відповідач зауважує на тому, що звертався до позивача з пропозиціями про дострокове розірвання спірного договору оренди від 01.03.2021 за згодою сторін, проте позивач не надав згоду на таке розірвання. В той же час, обґрунтування необхідності у прийнятті додаткових доказів пов`язане з поданням позивачем клопотання про збільшення розміру позовних вимог в якому заявлено про збільшення періоду прострочення сплати орендних платежів.

У судовому засіданні 07.02.2023, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про поновлення строків на подання доказів та прийняття їх, та виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.

Відповідно до приписів частини 1, 3, 4, 5 та 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Зі змісту статті 80 ГПК України вбачається, що учасники справи повинні подавати докази до суду разом із поданням заяв по суті (позову, відзиву на позов, письмових пояснень) або у строк, встановлений судом для їх подання.

Водночас процесуальний закон також надає можливість особі подати докази поза межами встановленого законом або судом строку, але тільки за умови, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у зазначений строк з причин, що не залежали від неї.

Отже, суд може прийняти до розгляду докази, подані стороною після подання заяв по суті спору, коли встановить, що сторона не мала можливості подати їх у визначений законом або судом строк з причин, що не залежали від неї.

З урахуванням вищевикладеного, враховуючи, що відповідач не міг подати докази раніше, оскільки необхідність у їх поданні пов`язана із прийняттям судом до розгляду клопотання про збільшення розміру позовних вимог, що не могло бути передбачено на момент подання відзиву на позов, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для поновлення процесуального строку.

У судовому засіданні 28.03.2023, суд у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголосив перерву до 11.04.2023.

Водночас, з огляду на перебування судді Васильченко Т.В. 11.04.2023 у відпустці, ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.04.2023 судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 20.04.2023.

У судовому засіданні 20.04.2023, суд у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України, оголосив перерву до 02.05.2023.

Позивач в судовому засіданні 02.05.2023 позовні вимоги підтримав, просив суд їх задовольнити.

В свою чергу, відповідач у судове засідання з розгляду справи по суті не з`явився, проте подав клопотання про розгляд справи №910/6579/22 за відсутності уповноваженого представника відповідача, відповідно до якого також просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Згідно із частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на вищевикладене, оскільки відповідач був належним чином повідомлений про розгляд даної справи і подав суду клопотання про розгляд справи за відсутності його уповноваженого представника, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за його відсутності.

На виконання вимог статті 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до статті 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 02.05.2023 відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.03.2021 року між Суб`єктом підприємницької діяльності Хіміч Вячеславом Олексійовичем (далі - орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вілла-Ріка» (далі - орендар) укладено договір оренди нежитлового приміщення (далі - договір), відповідно до умов пункту 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення №1 та №2 (розпорядження Київської міської державної адміністрації №965 від 04.06.2003 про переведення жилих приміщень у нежилі) - площею 47,45 кв.м. (24/100 від загальної площі 197,7 кв.м.) за адресою: м. Київ, вул. Сковороди, 5, яке належить орендодавцю згідно договорам купівлі-продажу, зареєстрованими Київською Універсальною біржею №5270 від 27.11.2002 та №60 від 14.01.2003.

Вказане приміщення передається орендарю для використання під кафе (пункт 1.3 договору).

Відповідно до умов пункту 2.1 договору оренди приміщення здається в оренду на строк з 01 березня 2021 року по 01 лютого 2024 року.

Вказаний договір підписаний представниками орендаря та орендодавця та скріплений печаткою орендаря.

Укладений договір за своїм змістом та правовою природою є договором найму (оренди), який підпадає під правове регулювання норм глави 58 Цивільного кодексу України та глави 30 параграфу §5 Господарського кодексу України.

Так, відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності. За договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або єдиний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічне визначення договору оренди міститься і в статті 759 Цивільного кодексу України.

За приписами статті 765 Цивільного кодексу України наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Пунктом 7.1 договору оренди передбачено, що орендодавець зобов`язаний передати орендарю в оренду майно згідно з умовами цього договору по акту прийому-передачі майна, в якому зазначається технічний стан приміщення на момент передачі його в оренду, який підписується одночасно з цим договором.

Вступ орендаря у строкове платне користування приміщенням настає одночасно із підписанням сторонами договору (пункт 2.2 договору).

Сторонами під час розгляду справи, акт приймання-передачі вказаного приміщення, визначений пунктом 7.1 договору оренди надано не було.

Однак, судом враховано, що факт отримання відповідачем нерухомого майна в оренду, його характеристики, а також подальше використання відповідачем орендованого приміщення під кафе «Каффа» та існування орендних правовідносин за спірним правочином визнається сторонами у їх заявах по суті справи.

Укладення між сторонами договору оренди було спрямоване на отримання відповідачем права на володіння та користування нежитловими приміщеннями, що, в свою чергу, породжує обов`язок відповідача сплачувати плату за користування орендованим нерухомим майном не залежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Статтею 762 Цивільного кодексу України та статтею 286 Господарського кодексу України визначено, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Пунктом 3.1 договору оренди сторони погодили, що сума щомісячної орендної плати за приміщення, зазначеного в пункті 1.1 даного договору, становить 54000,00 грн. Вартість сервісних послуг до складу орендної плати не входить та компенсується орендарем - орендодавцю окремо.

За умовами пункту 3.1.2 договору орендна плата перераховується орендарем орендодавцю не пізніше десятого числа поточного місяця.

Згідно з пунктом 5.2 договору орендар зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі вносити орендодавцю орендну плату.

Проте, відповідач своїх обов`язків щодо сплати орендної плати у період з лютого 2022 року по жовтень 2022 року не виконав, у зв`язку з чим у останнього, як зазначає позивач, утворилась заборгованість з орендної плати за вказаний період у сумі 486000,00 грн.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем було направлено на адресу відповідача претензії від 16.06.2022 та від 08.07.2022 разом із виставленими рахунками на оплату послуг оренди за договором, а також з актом звірки взаєморозрахунків.

У відповідь на вказані претензії відповідач листом №24 від 06.07.2022 відмовив у задоволенні вимог позивача у зв`язку з неможливістю виконання ТОВ «Вілла-Ріка» своїх грошових зобов`язань зі сплати орендної плати за договором оренди внаслідок настанням форс-мажорних обставин, які засвідчені у листі ТППУ від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1, що і стало підставою звернення до суду з даним позовом.

Зобов`язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 251 Цивільного кодексу України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У даному випадку, як встановлено судом, відповідач, в порушення зазначених норм права та умов договору оренди, свої обов`язки щодо сплати орендних платежів належним чином не виконував, у зв`язку з чим, як зазначає позивач, за період з лютого 2022 року по жовтень 2022 року утворилась прострочена заборгованість перед позивачем у розмірі 486000,00 грн.

У той же час, судом за матеріалами справи встановлено факт часткової оплати відповідачем орендної плати за договором оренди приміщення у спірний період з лютого 2022 року по жовтень 2022 року в розмірі 54000,00 грн згідно платіжного доручення №178 від 21.07.2022 року, тобто до моменту звернення позивача з даним позовом до суду 22.07.2022, що свідчить про необґрунтованість позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача цієї суми.

Відтак, враховуючи вищевикладене, за розрахунком суду, розмір заборгованості по сплаті орендних платежів за вказаний період на момент розгляду даної справи становить 432000,00 грн (486000,00 грн - 54000,00 грн), у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Матеріали справи не містять доказів здійснення відповідачем оплати щомісячних орендних платежів у визначеній судом сумі, а у відзиві на позовну заяву відповідач посилається на наявність обставин для звільнення його на підставі частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України від обов`язку з оплати орендної плати за період з 24.02.2022 по 30.04.2022, у зв`язку з неможливістю використання спірного орендованого приміщення внаслідок введення з 24 лютого 2022 року на території України воєнного стану, ведення бойових дій на території міста Києва та призупинення діяльності товариства відповідача, в зв`язку з чим працівникам останнього було надано відпустки без збереження заробітної плати.

Відповідно до частини 4 статті 14 Цивільного кодексу України особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Згідно з частиною 6 статті 762 Цивільного кодексу України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Підставою звільнення від зобов`язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об`єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.

Для застосування частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) визначальною умовою є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за це, мають бути доведені. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27.08.2019 у справі №914/2264/17.

При цьому, незалежними від волі орендаря обставинами є, зокрема, незаконне захоплення майна іншою особою, неповідомлення орендодавцем орендаря про права третіх осіб на майно (наприклад, право застави, при реалізації якого може накладатися арешт на майно, що унеможливлює доступ орендаря до нього), аварійний чи незадовільний технічний стан майна, правомірне зайняття приміщення третьою особою на підставі договору оренди, раніше укладеного з орендодавцем. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 905/1601/17.

Отже, закон не містить переліку обставин, які звільняють наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) на підставі частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі обставини одночасно позбавляють орендаря можливості користуватись об`єктом оренди і він не відповідає за це.

Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів статті 762 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/7495/16.

У той же час суд відзначає, що саме по собі введення воєнного стану та зупинення господарської діяльності відповідача в розумінні приписів частин 4, 6 статті 762 Цивільного кодексу України не є безумовними обставинами, які свідчать про неможливість останнім використовувати вказане приміщення у спірний період, оскільки згідно наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25 квітня 2022 року №75, місто Київ не було включено до переліку населених пунктів, які перебувають в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

Доказів того, що майно пошкоджено, стало непридатним для використання в господарської діяльності чи те, що відповідач не був допущений, не міг знаходитися чи не міг розміщувати свої основні засоби виробництва, речі у спірному орендованому нежитловому приміщенні матеріали справи також не містять.

При цьому, зазначаючи про наявність обставин непереборної сили, які є підставою для звільнення від відповідальності за неналежне виконання зобов`язань за договором оренди, відповідач посилається на оголошення в Україні воєнного стану у зв`язку з військової агресією російської федерації проти України, тобто наголошує на настанні форс-мажорних обставин, які засвідчені листом Торгово-промислової палатою України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, в якому зазначається, що Торгово-промислова палата України на підставі ст. 14, 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 02.12.1997 № 671/97-ВР, Статуту ТПП України, цим засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".

Суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Узагальнюючими обставинами непереборної сили є їх об`єктивна і абсолютна дія, яка розповсюджується на невизначене коло осіб та неможливість передбачення та відвернення цих обставин. До таких обставин відносяться перш за все природні та техногенні явища катастрофічного характеру (землетрус, повінь, пожежі тощо), а також соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо).

Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов`язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (п. 38 постанови Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №912/3323/20).

Згідно зі статтею 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати України" Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю.

Частиною 2 статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" визначено, що форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.

Виходячи з аналізу приписів статті 218 Господарського кодексу України звільнення сторони від відповідальності у разі настання обставин непереборної сили (форс-мажору) відбувається за умови, якщо дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання договірних зобов`язань.

При цьому, сторона, яка не виконує зобов`язання, повинна довести існування конкретних обставин, які мають непереборний характер і які унеможливили виконання зобов`язання. І кожен такий випадок має оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.

Разом з тим, при вирішенні питання щодо впливу обставин непереборної сили має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Так, у постановах Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 та від 30.11.2021 у справі №913/785/17 визначено, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і під час їх виникнення сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести не тільки наявність таких обставин, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання.

Доведення наявності обставин непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона повинна довести не тільки наявність таких обставин, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання зобов`язання; доведення наявності обставин непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №915/531/17, від 26.05.2020 у справі №918/289/19, від 17.12.2020 у справі №913/785/17.

Наразі, введення воєнного стану на території України є форс-мажором та є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договору, але тільки в тому випадку, якщо саме ця обставина стала підставою для невиконання договірних зобов`язань.

При цьому суд зауважує, що згідно положень статті 617 Цивільного кодексу України у разі порушення стороною договору зобов`язання внаслідок настання форс-мажорних обставин, особа звільняється лише від відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, передбаченої за таке невиконання, проте не звільняється від виконання основного зобов`язання. Тобто, застосування форс-мажору може звільнити від штрафних санкцій за прострочку сплати орендної плати, а не від самої орендної плати за цей період.

Тоді як, предметом даного спору є лише стягнення основного боргу з орендної плати і позивачем не заявлялися до стягнення будь-які штрафні санкції.

У спірному випадку відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявності будь-якого зв`язку між невиконанням ТОВ «Вілла-Ріка» своїх грошових зобов`язань зі сплати орендної плати за договором оренди та воєнними діями в Україні, які розпочались з 24 лютого 2022 року.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги.

Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором оренди у встановлений строк, розмір основної заборгованості у встановленій судом сумі 432000,00 грн відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів повної сплати орендних платежів відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача 486000,00 грн орендної плати за вказаним договором підлягають частковому задоволенню у визначеній судом сумі 432000,00 грн.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 33500,00 грн.

Частиною 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано копію договору про надання правової допомоги від 10.01.2022 (далі - договір), укладеного між Фізичною особою-підприємцем Хіміч Вячеславом Олексійовичем та адвокатським об`єднанням «КБ Партнерс», протоколу узгодження договірної ціни правової допомоги №6 від 08.06.2022, акту приймання-передачі надання послуг №6 від 27.09.2022, ордер серії АА №1148205, що виданий Адвокатським об`єднанням «КБ Партнерс» на ім`я Брановицького В.В. та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, серії КВ №000980 від 31.08.2020.

За умовами пункту 1.1 договору клієнт доручає, а адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання здійснити захист та представництво інтересів клієнта.

Відповідно до пункту 4.1 договору гонорар за послуги адвокатського об`єднання вказується у додатку №1 до договору та є конфіденційною інформацією.

Згідно з пунктом 4.2 договору оплата виконаних робіт і наданих послуг здійснюється на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі виконаних робіт та наданих послуг протягом 5 банківських днів з моменту отримання рахунку фактури від адвокатського об`єднання.

Вказаний договір про надання правової допомоги підписаний представником позивача та адвокатським об`єднанням та засвідчений печаткою адвокатського об`єднання.

08.06.2022 між Фізичною особою-підприємцем Хіміч Вячеславом Олексійовичем та Адвокатським об`єднанням «КБ Партнерс» підписано Протокол узгодження договірної ціни (правової допомоги №6), відповідно до пункту 1 якого договірна ціна правової допомоги (юридичних послуг), а саме судова робота про стягнення заборгованості з ТОВ «Вілла-Ріка» по договору оренди від 01.03.2021 (суд першої інстанції) становить 33500,00 грн.

27.09.2022 між Фізичною особою-підприємцем Хіміч Вячеславом Олексійовичем та адвокатським об`єднанням «КБ Партнерс» підписано без заперечень акт приймання-передачі наданих послуг №6 на суму 33500,00 грн, згідно якого адвокатським об`єднанням було надано, а клієнтом прийнято наступні послуги: ознайомлення та попередній правовий аналіз ситуації (питання) клієнта, з метою оцінки наявності перспектив та правових підстав для захисту прав та інтересів клієнта - 5 год., вартість послуги 5000,00 грн; розробка пропозицій та рекомендацій зі стратегії та тактики представництва і захисту інтересів клієнта в суді та дослідження документів, наданих клієнтом - 6 год. 30 хв., вартість послуги 6500,00 грн; дослідження змін до законодавства з урахуванням попередніх редакцій та тривалості правовідносин, в яких перебуває клієнт - 5 год., вартість послуги 5000,00 грн; дослідження та аналіз судової практики в подібних правовідносинах - 5 год., вартість послуги 5000,00 грн; складання та подання до суду позовної заяви разом з додатками, підготовка та направлення відповіді на відзив - 6 год., вартість послуги 6000,00 грн; складання та подання заяви та детального опису судових витрат - 4 год., вартість послуги 4000,00 грн; участь у судових засіданнях - 2 год., вартість послуги 2000,00 грн.

Як встановлено судом, Брановицький В.В. є адвокатом у розумінні Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що підтверджується інформацією, розміщеною на офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України.

За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Разом із тим згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 зазначеного Кодексу).

Водночас за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

В той же час, Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Тобто, «суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони» та «суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачами відповідне клопотання» не є тотожними за своєю суттю, що фактично відповідає висновку викладеному у вище наведеній постанові.

При цьому, у постанові від 05.10.2021 у справі №907/746/17 колегія суддів Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що висновки судів про часткову відмову стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу адвоката з підстав не пов`язаності, необґрунтованості та непропорційності до предмета спору не свідчить про порушення норм процесуального законодавства, навіть, якщо відсутнє клопотання учасника справи про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У такому разі, суди мають таке право відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України та висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися відповідна норма права.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу. Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Окрім того, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», рішення у справі «Баришевський проти України», рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України», рішення у справі «Двойних проти України», рішення у справі «Меріт проти України»).

Отже, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень ст. 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи та витрачений адвокатом час.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При цьому, у вже згаданому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України" суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 зауважила, що за наявності угод, які передбачають "гонорар успіху", ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі "Пакдемірлі проти Туреччини" (Pakdemirli v. Turkey, заява №35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала "гонорар успіху" у сумі 6672,90 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§70-72).

Таким чином не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норми права викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18.

Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, суд прийшов до висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

Так, суд зазначає, що включення до складу наданих адвокатом послуг із ознайомлення та попереднього правового аналізу ситуації, дослідження документів, наданих клієнтом, дослідження змін до законодавства, дослідження та аналіз судової практики в подібних правовідносинах, не можуть бути виділені в окремий вид послуг, позаяк є обов`язковою передумовою здійснення представництва та захисту інтересів клієнта у справі, а відтак поглинаються послугами підготовки та подання до суду позовної заяви у даній справі.

При цьому, зі змісту заяв по суті справи, поданих позивачем, вбачається, що вони не містять жодного посилання на практику Верховного Суду в подібних правовідносинах, як і не зазначено, у чому полягали зміни в законодавстві щодо спірних правовідносин та як проведений адвокатом аналіз судової практики вплинув на результат вирішення справи та захист інтересів клієнта.

Поряд з цим, судом прийнято до уваги, що предмет доказування у справі №910/6579/22 охоплює незначну кількість обставин та фактів, які підлягають ретельному дослідженню, а також не потребує додаткового детального вивчення судової практики, оскільки категорія даного спору не відноситься до складної та спір є типовим.

Крім того, судом під час оцінки обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу враховано характер спірних правовідносин щодо виконання договору оренди, предмет заявлених позовних вимог, а також обсяг та зміст підготовлених адвокатом документів, а саме: позовної заяви на 3 аркушах (з яких 1,5 аркуші - реквізити сторін та прохальна частина позову з переліком додатків до позовної заяви), відповідь на відзив на 2 аркушах (з яких 0,5 аркуша - саме зміст відповіді на відзив), заяви про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу на 5 аркушах (з яких 1,5 аркуші - реквізити сторін та прохальна частина заяви, а 1,5 аркуші - таблиця з детальним описом наданих послуг за договором від 10.01.2022, яка повністю дублює акт приймання-передачі наданих послуг №6 від 27.09.2022).

Суд зазначає з урахуванням предмету позову та фактичних обставин справи, а також враховуючи надані позивачем докази на підтвердження викладених в позовній заяві обставин, що попередньому дослідженню представником позивача з метою підготовки позовної заяви від імені ФОП Хіміч В.О. підлягали лише договір оренди від 01.03.2021 та претензії від 16.06.2022 та від 08.07.2022.

Тобто, зважаючи на час, необхідний для дослідження наведеної кількості доказів, нескладний характер спору та сталу судову практику з даного питання, враховуючи незначну кількість доказів та відсутність складних арифметичних розрахунків позову суд приходить до висновку про те, що розмір заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу позивачем значно завищено.

В контексті понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу суд виходить з позиції обґрунтованості, співмірності витрат із складністю справи, відповідності критерію реальності таких витрат та обсягом наданих послуг, а також розумності їхнього розміру.

Таким чином, господарський суд, розподіляючи витрати, понесені позивачем на професійну правничу допомогу адвоката, дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи докази та встановлені судом фактичні обставини справи не є безумовною підставою для стягнення судом витрат на професійну правничу допомогу з відповідача саме в розмірі 33500,00 грн., адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований, відповідати критерію розумної дійсності та необхідності таких витрат, співмірності з ціною позову та ринковими цінами на правничу допомогу і адвокатські послуги.

Беручи до уваги те, що суду необхідно надати оцінку розміру витрат сторони на правничу допомогу з урахуванням всіх аспектів і категорії складності справи, враховуючи предмет спору та розмір заявлених позовних вимог у співвідношенні до заявлених витрат на правову допомогу, приймаючи до уваги надані позивачеві послуги та зважаючи на обсяг і зміст наданих позивачем під час судового розгляду справи №910/6579/22 процесуальних документів, суд приходить до висновку, що зменшення розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу до розміру 10000,00 грн від попередньо заявленої суми, яка є завищеною, відповідатиме критерію пропорційності і розумності.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши надані представником позивача докази, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, та висновки суду про часткове задоволення позовних вимог, суд приходить до висновку про часткове стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10000,00 грн.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Хіміча Вячеслава Олексійовича до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілла-Ріка" про стягнення 486000,00 грн задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілла-Ріка" (04070, м. Київ, вул. Григорія Сковороди, буд. 5, кв. 1, ідентифікаційний код 33304718) на користь Хіміча Вячеслава Олексійовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) основний борг у розмірі 432000 (чотириста тридцять дві тисячі) грн 00 коп., судовий збір у розмірі 6480 (шість тисяч чотириста вісімдесят) грн 00 коп. та судові витрати на професійну правову допомогу у розмірі 10000 (десять тисяч) грн 00 коп.

3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.

4. В решті позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 17.05.2023.

Суддя Т.В. Васильченко