Рішення

від 11.05.2023 по справі 344/3662/21

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 344/3662/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Кочко В.К.,

при секретарі Савченко М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Овідіополь Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори, про встановлення факту проживання однією сім`єю, зміни черговості спадкування

ВСТАНОВИВ:

11 березня 2021 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом.

Вимоги позову про встановлення факту спільного проживання з померлим ОСОБА_3 за період з січня 2010 року по 10.12.2016 року та визнання її спадкоємцем четвертої черги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що з січня 2010 року вона та ОСОБА_3 , не перебуваючи в будь-якому іншому шлюбі, почали проживати однією сім`єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу і проживали разом до дня смерті ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 . У 2011 році позивачка та ОСОБА_3 вступили у церковний шлюб. Пізніше ОСОБА_3 його син ОСОБА_2 були зареєстровані та проживали в квартирі позивачки. За весь цей час до смерті ОСОБА_3 у них був спільний бюджет та спільне господарство з ОСОБА_1 , що засвідчується придбанням ОСОБА_3 нерухомого і рухомого майна за спільні з позивачкою кошти, яке було зареєстроване на ім`я померлого. Вказане майно складається з: квартири АДРЕСА_1 ; земельної ділянки площею 0,1504 га кадастровий номер 5110800000:03:001:0029, (розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; житлового будинкуз господарськими будівлями та спорудами розташованого за адресою: АДРЕСА_3 ; автомобіля марки ТОYОТА RAV 4 , випуск 2006 року, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Позивачка претендує на вказане вище майно та просить змінити порядок черговості шляхом визнання за нею права на спадкування за законом разом із спадкоємцями першої черги тому, що вона за час спільного проживання здійснювала опіку над ОСОБА_3 , надавала йому нематеріальні послуги (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами), здійснення матеріального забезпечення, здійснення надання іншої допомоги - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири.

Позивач у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи, повідомлявся належним чином.

Відповідач та його представники у судове засідання не з`явилися, 11.05.2023 р. представники відповідача подали до суду клопотання про розгляд справи за їхньої відсутності.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про час, дату та місце розгляду справи, повідомлявся належним чином.

З урахуванням приписів частини другої статті 247 Цивільного процесуального кодексу України, розгляд справи за відсутності учасників справи здійснюється без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Суд, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення на них, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

01.11.1997 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 року був укладений шлюб, після чого ОСОБА_5 отримала прізвище ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_2 від 01.11.1997 року.

19.07.2006 року ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 був придбаний автомобільмарки ТОУОТА RAV 4, випуск 2006 року, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_1 , що засвідчується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 від 19.07.2006 року.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_7 , що засвідчується свідоцтвом про смерть 1-ЖД від 13.03.2010 року. Протягом січня - березня вона перебувала у себе вдома під опікою свого чоловіка та сина ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою Одеського єпархіального управління від 08.07.2019 року №2-314 та нотаріально посвідченими заявами свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від 08.07.2019 року.

12.07.2010 року ОСОБА_3 складено заповіт, згідно якого все належне йому майно, де воно не було та з чого би воно не складалося, і взагалі все те, що йому належатиме і на що він матиме права він заповідає своєму сину ОСОБА_2 . Вказаний заповіт був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Івано - Франківського міського нотаріального округу Підхомною О.Д. та зареєстрований в реєстрі за №814.

13.09.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір про врегулювання майнових відносин, який був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. та зареєстрованим в реєстрі за №783. Згідно вказаного договору сторони визначили, що майно, яке було придбане як до часу їх спільного проживання, так і під час цього є власністю того, хто його набув.

23.11.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був проведений релігійний обряд шлюбу, що засвідчується свідоцтвом від 23.11.2011 року.

24.03.2012 року та 08.08.2012 року ОСОБА_3 за нотаріально посвідченими договорами придбав земельну ділянку площею 0,1504га кадастровий номер 5110800000:03:001:0029, розташована за адресою: АДРЕСА_2 . У зазначених договорах ОСОБА_3 зроблені застереження, що він є вдівцем та придбаває цю ділянку за власні грошові кошти.

07.11.2013 року ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідчених договорів подарував своєму сину ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами розташований за адресою: АДРЕСА_3 та земельну ділянку загальною площею 0,15 га, кадастровий номер 5123755800:02:008:0016, на якій цей будинок розташований. У вказаних вище договорах зроблено застереження, що вказані об`єкти нерухомості були особистою власністю дарувальника.

03.07.2015 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу придбав у власність квартиру АДРЕСА_4 . Вказаний договір був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Красовською А.В. та зареєстрований в реєстрі за №4499. У вказаному договорі ОСОБА_3 зроблено застереження, що на момент набуття права власності на квартиру в зареєстрованому шлюбі не перебував.

12.08.2015 року ОСОБА_3 звернувся з клопотанням на адресу Мітрополіта Одеського та ОСОБА_10 про розірвання церковного шлюбу з ОСОБА_1 , яке було задоволено та шлюб був розірваний того ж дня, про що свідчить відповідна відмітка на клопотанні.

З 26.05.2014 року до травня 2015 року ОСОБА_1 перебувала по роботі поза межами України, а станом на 18.06.2015 року фактично проживала з неповнолітньою дочкою у Чернівецькій області. Вказані факти встановлені рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 18.06.2015 року по цивільної справи № 353/545/15-ц за позовом ОСОБА_1 до Долинської сільської ради Тлумацького район Івано - Франківської області про визначення додаткового строк на прийняття спадщини.

З 08.08.2015 року по 23.11.2016 року ОСОБА_3 переважно перебував поза межами України, що засвідчується листом Головного Центру обробки інформації Державної прикордонної служби України від 02.03.2018 року №0.184-10960/0/-15-18.

10.12.2016року поза межами України помер ОСОБА_3 , що засвідчується свідоцтвом про смерть НОМЕР_4 від 27.12.2016 року.

11.01.2017 року ОСОБА_1 звернулася до Івано - Франківського міського суду Івано - Франківської області з позовної заявою до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, яка ухвалою цього суду від 24.04.2017 року у справі №344/343/17 була залишена без розгляду.

22.02.2017 року до Першої Івано - Франківської Державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за померлим ОСОБА_3 звернувся ОСОБА_2 .

22.03.2017 року ОСОБА_1 звернулася до Личаківського районного суду м. Львова з позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю та про визнання частини вказаного вище майна померлого ОСОБА_3 об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на 1/2 частку в майні, яка ухвалою цього суду від 14.04.2017 року у справі № 463/1441/17 була повернута позивачці.

21.04.2017 року ОСОБА_1 звернуласядо Личаківського районного суду м. Львова з заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю за участю зацікавленої особи ОСОБА_2 , яку цей суд ухвалою від 23.05.2017 року у справі №463/2013/17 повернув заявниці.

25.05.2017 року ОСОБА_1 звернулася до Івано - Франківського міського суду Івано - Франківської області з заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю за участі зацікавленої особи ОСОБА_2 , яку цей суд ухвалою від 18.07.2017 року у справі №344/6716/17 залишив без розгляду за клопотанням самої заявниці.

01.06.2017 року до Першої Івано - Франківської Державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за померлим ОСОБА_3 звернулась ОСОБА_1 . В заяві вона зазначає, що померлий був її чоловіком.

Також, 01.06.2017 року ОСОБА_1 звернулася до Івано - Франківського міського суду Івано - Франківської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Першої Івано - Франківської Державної нотаріальної контори про встановлення факту проживання однією сім`єю та та визнання права власності на частину спільного сумісного майна, яке перелічувалось вище, яку ухвалою цього суду від 15.05.2018 року у справі №344/7046/17 було передано на розгляд Овідіопольському районному суду Одеської області. Рішенням Овідіопольського районного суду від 24.09.2019 року у справі №344/7046/17 було повністю відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 25.02.2021 року у справі №344/7046/17 було скасовано рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 24.09.2019 року у цій справі, а позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

18.06.2017 року ОСОБА_1 звернулася до Першої Івано - Франківської Державної нотаріальної контори з заявою, в якій просить на зупинити оформлення свідоцтва про право на спадщину на користь ОСОБА_2 до вирішення Івано - Франківським міським судом Івано - Франківської області справи №344/7046/17.

24.10.2019 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеси з заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю за участі зацікавленої особи ОСОБА_2 , яку цей суд ухвалою від 20.11.2019 року у справі № 523/16454/19 залишив без розгляду за клопотанням самої заявниці.

24.06.2022 року вироком Івано - Франківського міського суду Івано - Франківської області у справі №344/9422/20, який набрав законної сили 05.10.2022 року ОСОБА_1 визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 125 КК України - умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я або незначну втрату працездатності, та їй було призначено судом покарання у вигляді штрафу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Вказане засвідчується листом Франківського міського суду Івано - Франківської області від 12.01.2023 року № 01-42/46/2023.

12.02.2023 року ОСОБА_2 звернувся до Відділу поліції №5 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області з заявою при вчинення кримінального правопорушення. У вказаній заяві він посилався на те, що з метою протиправного заволодіння його коштами в особливо великих розмірах від його імені були підроблені розписка від 15.04.2016 року на отримання 190 000 доларів США у ОСОБА_11 , який є сином ОСОБА_1 , та договори оренди від 31.07.2017 року та від 01.02.2020 року, згідно яких він орендує квартиру АДРЕСА_5 у ОСОБА_1 . Відомості щодо вказаної заяви були внесені 04.03.2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12023164500000055 та по ній розпочате досудове розслідування, що підтверджується Витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань по кримінальному провадженню №12023164500000055 від 24.03.2023 року.

Надаючи юридичної оцінки обставинам, щодо взаємовідносин між ОСОБА_1 та померлим ОСОБА_3 , як правовим підставам для отримання позивачкою права на спадкування за законом судзазначає, що статтею 1264 ЦК України право осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю на спадкування за законом у складі четвертої черги спадкоємців обмежене строком такого проживання, який має бути не меншим ніж 5 років до часу відкриття спадщини.

Встановлені судом обставини цієї справи свідчать, що ОСОБА_1 не проживала та не могла проживати однією сім`єю з ОСОБА_3 протягом п`яти років до часу відкриття спадщини.

З матеріалів справи вбачається, що єдиним доказом, в якому згадується про можливе спільне проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_3 є укладений ними договір про врегулювання майнових відносин від 13.09.2011 року. За відсутності в матеріалах справи інших доказів у суду відсутні підстави вважати, що додати укладання цього договору сторони могли проживати разом.

Втім, суд враховує, що в період, з 13.09.2011 року по 10.12.2016 року не може включений період з 26.05.2014 року по травень 2015 року, у який ОСОБА_1 перебувала по роботі поза межами України, що встановлено відносно неї рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 18.06.2015 року по цивільної справи № 353/545/15-ц. За відсутності заперечень проти цих фактів з боку Відповідача та третьої особи відповідно до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК Українивони є вже встановленими відносно позивачки та не підлягають повторному доказуванню. Також, не може бути включений період з 08.08.2015 року по 23.11.2016 року, в який ОСОБА_3 переважно перебував поза межами України.

Решта періоду, що залишились після зменшення періоду часу, який минув з 13.09.2011 року по 10.12.2016 року, становитьзначно менше п`яти років можливого проживання позивачки з померлим ОСОБА_3 до часу відкриття спадщини після нього, що виключає застосування до обставин справи положень ст. 1264 ЦК України та віднесення ОСОБА_1 до спадкоємців четвертої черги за законом, а отже обумовлює відмову судом у задоволенні заявленої нею позовної вимоги про визнання її спадкоємцем четвертої черги за законом.

Під час, дослідження обставин взаємовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 під час залишку періоду строку, що залишились після зменшення періоду часу, який минув з 13.09.2011 року по 10.12.2016 року, суд звертає увагу на зміст ст. 3 СК України, згідно ч. 2 якої сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до ст.74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл.8 цього Кодексу.

З огляду на вказані норми закону вбачається, що необхідною умовою для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у певний період часу для застосування наслідків встановлених ст.74 СК України, є не перебування чоловіка та жінки в будь-якому шлюбі.

Відповідно до ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов`язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.19 у справі №554/8023/15-ц окремо звертає увагу на те, що встановленню судом факту проживання осіб однією сім`єю має обов`язково передувати встановлення цим судом всіх правових ознак сім`ї перелічених у ст. 3 СК України.

Згідно сталої та системної практики Верховного Суду - різні події у житті двох людей як - то спільний відпочинок, ділові поїздки тощо, або реєстрація місця проживання жінки та чоловіка за однією адресою самі по собі не можуть підміняти наведені в ст. 3 СК України правові ознаки сім`ї (постанови Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі №522/25049/16-ц та від 24.01.2020 року у справі №490/10757/16-ц, від 05.02.2020 року в справі № 712/7830/16-ц від 06.10.21 у справі №521/21655/19).

Сам собою факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17 (провадження № 61-46210св18)

Суд також враховує, неодноразовунічим не обґрунтовану суперечливу зміну процесуальної позиції позивачки щодо строку її спільного проживання з ОСОБА_3 , висловлену нею під час розгляду її вимог в інших судових справах.

Так, згідно поданих на розгляд суду по цій справі позовних позивач наполягала на тому, що спільно проживала з померлим у період з січня 2010 року по 10.12.2016 року, та просила суд визнати цей факт, проте у її позовній заяві по справі №344/7046/17 вона стверджувала та просила суд визнати факт спільного проживання з померлим з січня 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 . Між тим,вже у заяві про встановлення факту проживання однією сім`єю з померлим, поданою нею до Суворовського районного суду м. Одеси по справі № 523/16454/19 вона стверджує та просить суд визнати факт їх спільного проживання у період з 01.01.2004 року по 10.12.2016 року. Вказане, на думку суду, свідчить про намагання позивачки спотворити дійсні обставини справи.

Так само, суд враховує очевидну недостовірність низки доводів позивачки з наведеного вище питання таких як: нібито спільне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з січня 2010 року по 12.03.2010 - період часу, коли померлий перебував в офіційному шлюбі з ОСОБА_7 та проживав разом із нею та їх сином ОСОБА_2 ; посилання позивачки на те, що факт їх спільного проживання з ОСОБА_3 у період з січня 2010 року по 10.12.2016 - нібито підтверджується придбанням ними за спільні кошти автомобіля марки ТОУОТА RAV 4 , випуск 2006 року, колір чорний, реєстраційний номер НОМЕР_1 , тоді як цей автомобіль був придбаний задовго до вказаного періоду часу - 19.07.2006 року ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 .

Позовна вимога ОСОБА_1 щодо встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період, коли ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі, суперечить вимогам статті 25 СК України. Викладена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц (провадження № 61-23286св18).

Встановлені судом обставини справи з наведеного питання як - то придбання ОСОБА_3 у період з січня 2010 року по 10.12.2016 року нерухомого майна з застереженням про те, що він таке майно придбав за власні кошти, не перебуваючи у шлюбі; подальше дарування ним своєму сину ОСОБА_2 частини такого майна; укладення померлим з позивачкою договору про регулювання майнових відносин з застереженнями, які виключають ведення ними спільного бюджету; подання ОСОБА_2 клопотання про розірвання церковного шлюбу з ОСОБА_1 , навпаки наведеним позивачкою у позові ствердженням про спільне проживання з ОСОБА_3 свідчать про намагання померлого дистанціюватися від спільного проживання з нею та від настання юридичних наслідків такого проживання, що спростовує зазначені твердження позивачки.

Під час розгляду справи позивачкою до суду не було представлено доказів, які, зокрема, засвідчують її твердження про те, що вона здійснювала опіку над ОСОБА_3 , надавала йому нематеріальні послуги (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами), здійснення матеріального забезпечення, здійснення надання іншої допомоги - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири, що вони мали спільний бюджет та вели спільний побут.

Самі по собі лише посилання ОСОБА_1 в позові на те, що певний час до смерті ОСОБА_3 він разом із сином ОСОБА_2 були зареєстровані у її квартирі та на те, що вони декілька разів спільно відпочивали за відсутності інших доводів на користь їх спільного проживання, їх пов`язаність спільним побутом, ведення ним сумісного бюджету, які якраз є складовими частинами проживання осіб однією сім`єю, з огляду на положення ст. 3 СК України та на наведену вище практику правових висновків Верховного Суду не свідчать про їх спільне проживання.

З наведеного суд доходить до висновку, що позивачкою не доведений факт спільного проживання з померлим ОСОБА_2 однією сім`єю у період з січня 2010 року по 10.12.2016 року, що обумовлює відмову суду у задоволенні такої позовної вимоги ОСОБА_1 .

Відмова судом у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання з померлим ОСОБА_3 за період з січня 2010 року по 10.12.2016 року та визнання її спадкоємцем четвертої черги обумовлює відмову судом у задоволені її позовної вимоги про зміну черговості.

Крім того, досліджуючи у сукупності позовні вимоги, подані на вирішення суду ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено завдання цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

При цьому відповідно до приписів частин першої та другої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Так, вирішуючи кожний конкретний спір на підставі всіх встановлених обставин, суд повинен установити, на захист якого права подано відповідний позов, чи порушене, не визнане або оспорюване таке право відповідачем (відповідачами), а також з`ясувати, чи призведе задоволення заявлених вимог до реального та ефективного поновлення порушеного права, та залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 ЦПК України, статей 15,16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Згідно ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

За змістом положень вказаних норм, суд, шляхом вчинення провадження у справах, здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Разом з тим, особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, якщо він передбачений чинним законодавством або договором. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, суд виходить насамперед із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Крім того, під ефективним поновленням слід розуміти реальний позитивний вплив судового рішення про задоволення позову на виявлену під час судового розгляду обставину порушення/невизнання/оспорювання, або запобігання виникненню спору щодо права, на захист якого був поданий позов. Водночас відмова в позові з підстав обрання неефективного способу захисту може мати місце тоді, коли у судовому процесі відсутній будь-який сенс в розрізі питання щодо реальної можливості захисту прав позивача у обраний ним спосіб.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Відповідний висновок наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Близькі за змістом висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц).

При цьому, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Так, надаючи правову оцінку належності обраного ОСОБА_1 в даному випадку способу захисту порушених прав, суд зазначає що кінцевою метою подання позову по цій справі - є отримання нею права на спадкування частини з переліченого вище майна померлого ОСОБА_3 як спадкоємиці першої черги по Закону.

З огляду на викладене, по цій справі ефективним способом захисту прав та охоронюваних Законом інтересів ОСОБА_1 - відповідно до ч. 2 ст. 1259 ЦК України має бути надання їй судом права на спадкування за Законом майна померлого ОСОБА_3 разом із спадкоємцями першої черги шляхом зміни черговості спадкування, внаслідок чого з поданих позивачкою на розгляд суду позовних вимог - позовна вимога про визнання за нею права на спадкування за законом разом із спадкоємцями першої черги - є основною, тобто такою, що спрямована на ефективний захист її прав та охоронюваних Законом інтересів по цій справі. Натомість, позовні вимоги про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з січня 2010 року по 10.12.2016 року та визнання позивачки спадкоємцем четвертої черги за законом - є допоміжним, а отже не мають самостійного юридичного значення та призначені для задоволення судом основної позовної вимоги.

З вищевикладеного суд доходить до висновку, що відсутність передбачених Законом підстав для задоволення основної позовної вимоги по цій справі призводить до відмови судом у задоволенні похідних позовних вимог по цій справі незалежно від обставин цієї справи.

Згідно статей 1216 -1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), яке здійснюється за заповітом або за законом.

За статтею 1233 ЦК України спадкування за заповітом полягає отримання право на спадкування особами, зазначеним в особистому розпорядженні фізичної особи на випадок смерті.

Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкування за законом полягає в одержанні спадкоємцями права на спадкування почергово, яке полягає у тому, що кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття,

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки, що передбачено ст.1261 ЦК України, а у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, що передбачено ст. 1264 ЦК України.

Одночасно із наведеним, положення частини 2 статті 1259 ЦК України за існування певних обставин є підставою для зміни черговості одержання права на спадкування спадкоємцями за законом.

Проте, виходячи з положень частини 2 статті 1223 ЦК України суд може вирішувати питання про зміну черговості одержання права на спадкування спадкоємцями за законом виключно у випадку відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування. В іншому випадку право на спадкування майна померлої особи безальтернативно та повністю отримують її спадкоємці за заповітом і у суду відсутні підстави вирішувати питання про зміну черговості одержання права на спадкування спадкоємцями за законом, внаслідок відсутності у таких осіб права на спадкування.

Судом по цій справі встановлено, що 12.07.2010 року ОСОБА_3 було складено заповіт на користь його сина ОСОБА_2 , згідно із яким останній успадковує все майно свого померлого батька.Судом під час розгляду справи не було встановлено, що цей заповіт був визнаний недійсним, що ОСОБА_2 не прийняв спадщину за цим заповітом чи відмовився від неї, а тому ОСОБА_2 має право на спадкування за заповітом всього майна померлого ОСОБА_2 , що свідчить відсутність у ОСОБА_1 права на спадкування майна за законом померлого незалежно від того чи перебуває вона у складі тієї чи іншої черги спадкоємців або не перебуває там взагалі.

За таких обставин, у суду по цій справі відсутні передбачені підстави вирішувати питання про зміну черговості одержання права на спадкування спадкоємцями за законом померлого ОСОБА_3 , що є самостійною підставою як для відмови у задоволенні основної позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права на спадкування за законом разом із спадкоємцями першої черги, так і допоміжних позовних вимог - про встановлення факту спільного проживання її та ОСОБА_3 з січня 2010 року по 10.12.2016 року та визнання її спадкоємцем четвертої черги за законом.

Виходячи, з вищевказаного суд приходить до висновку, що позов не знайшов свого обґрунтування.

Керуючись ст.ст.12,13,76-82,89,141,158,258,259,265 ЦПК України

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори, про встановлення факту проживання однією сім`єю, зміни черговості спадкування - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду, а в разі складання рішення у повному обсязі - з дня складання у повному обсязі.

Повний текст рішення суду виготовлено 22.05.2023 р.

Суддя Кочко В.К.