Постанова

від 22.05.2023 по справі 449/995/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 449/995/22 Головуючий у 1 інстанції: Гуняк О.Я.

Провадження № 22-ц/811/568/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючогосудді: Ванівського О.М.,

суддівЦяцяка Р.П., Шеремети Н.О.

секретаря:Цьони С.М.

з участю: представника апелянта Числовської І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справуза апеляційноюскаргою представника ОСОБА_1 адвоката ЧисловськоїІрени Вітольдівнина рішенняПеремишлянського районногосуду Львівськоїобласті від23січня 2023року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «РІЕЛБУДСТИЛЬ» про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення виплати середнього заробітку, -

в с т а н о в и в:

В жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Ріелбудстиль та просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю Ріелбудстиль Про зупинення нарахування середнього заробітку від 01 серпня 2022 року №10/к/тр;

- визнати незаконним та скасувати наказ Товариства з обмеженою відповідальністю Ріелбудстиль Про внесення змін до наказів від 01 черпня 2022 року №11/к/тр в частині, що стосується ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю Ріелбудстиль поновити виплату ОСОБА_1 середнього заробітку з 01 серпня 2022 року.

В обґрунтування позову покликався на те, що ОСОБА_1 був прийнятий на посаду машиніста крана у ТзОВ Ріелбудстиль, Із запровадженням в України 24.02.2022року воєнного стану у зв`язку зі збройною агресією російської федерації, ОСОБА_1 було мобілізовано до лав Збройних Сил України. Наказом ТОВ Ріелбудстиль від 27.02.2022року №02/к/тр ОСОБА_1 машиніста крана було увільнено з 27.02.2022 року у зв`язку з призовом на військову службу за призовом під час мобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період проходження військової служби. Покликався на те, що з моменту мобілізації позивача та його перебування у лавах Збройних Сил України відповідач до 01 серпня 2022 року здійснював нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку, як того вимагає ч.3 ст.119 КЗпП України. Однак, вже у серпні 2022 року позивачем не було одержано належної йому виплати середньої заробітної плати.

Вважав накази ТОВ Ріелбудстиль №11/к/тр та №10/к/тр від 01 серпня 2022 року якими ОСОБА_1 було позбавлено права на одержання середнього заробітку, незаконними та такими що підлягають скасуванню з поновленням виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку. Зазначив, що прийняття оскаржуваних наказів та застосування до трудових відносин із позивачем положення закону №2352-ХІ Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин, що набув чинності 19 липня 2022 року, наслідком чого стало позбавлення раніше мобілізованого працівника з 01 серпня 2022 року середнього заробітку не відповідають статті 58 Конституції України, підпадає під ознаки забороненої законодавством України непрямої дискримінації у трудових відносинах. Зазначив, що перехідні положення Закону не містять відомостей про те, що дія закону поширюється на правовідносини, що виникли до набрання ним чинністю. Вважає, що ТОВ Ріелбудстиль було порушено право мобілізованого позивача на продовження одержання належного йому до виплати середнього заробітку.

Покликається на те, що правовідносини з питань прав та гарантій мобілізованого працівника за ч. 3 ст. 119 КЗпП України між ТОВ Ріелбудстиль та ОСОБА_1 виникли 25 лютого 2022 року, тобто з дня увільнення позивача на період проходження військової служби спірні правовідносини були врегульовані редакцією ч.3 ст.119 КЗпП України, яка закріплювала за Мобілізованим працівником гарантію збереження заробітної плати. Звертає увагу суду на те, що саме за таких умов між сторонами склалися трудові відносини на період перебування позивача в лавах ЗСУ та їх зміна є недопустимою з огляду на незворотність дії закону в часі. Зазначив, що оскаржувані накази прийняті 01 серпня 2022 року вступають в дію 01серпня 2022року та взагалі не містять відомостей про повідомлення ОСОБА_1 про таку зміну істотних умов його працевлаштування у ТОВ Ріелбудстиль. В обґрунтування позову покликається на вимоги ст.ст. 32,119 КЗпП України, Закон України Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні та просив такий задовольнити.

Рішенням Перемишлянського районногосуду Львівськоїобласті від23січня 2023року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «РІЕЛБУДСТИЛЬ» про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення виплати середнього заробітку відмовлено.

Рішення судуоскаржила представник ОСОБА_1 адвокат Числовська Ірена Вітольдівна.

В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, та неповним з`ясуванням усіх обставин справи. Зокрема покликається на те, що в оскаржуваному рішенні відсутня оцінка аргументу позивача щодо порушення процедури інформування мобілізованого працівника про зміну істотних умов праці, якими в даному випадку є припинення виплати з 01.08.2023 року ОСОБА_1 середньої заробітної плати. Так, про запровадження нових умов праці ОСОБА_1 дізнався не до 01 серпня 2022 року, як того вимагає законодавство, а лише 23 вересня 2022 року, коли на його адресу надійшов інформаційний лист ТОВ «РІЕЛБУДСТИЛЬ», який містив у собі копії оскаржуваних наказів від 01 серпня 2022 року. Тобто, з їх текстом до 01 серпня 2022 року Позивач не був ознайомлений та про зміну такої істотної умови праці як позбавлення права на одержання середнього заробітку у ТОВ «РІЕЛБУДСТИЛЬ» не знав та не міг знати, оскільки перебував та перебуває досі у лавах ЗСУ.

В той же час, у відповідності до положень ч. 2 ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.

Зауважує, що в контексті положень ч. 3 ст. 32 КЗпП України позбавлення Позивача права на одержання середнього заробітку у ТОВ «РІЕЛБУДСТИЛЬ» є зміною істотних умов праці, про яке Працівник мав бути у будь-якому випадку попереджений до запровадження таких умов.

З огляду на вище викладені обставини порушення процедури інформування ОСОБА_1 про зміну істотних умов праці, вважає, що оскаржувані накази підлягають визнанню незаконними.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що таку слід залишити без задоволення.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог про визнання незаконними та скасування наказів, поновлення виплати середнього заробітку, суд першої інстанції виходив з того, що положення ч. 3 ст. 119 КзПП, у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено зміни до цієї статті. Видача відповідачем оспорюваних наказів була спрямована на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог діючого законодавства.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Матеріалами справи та судом встановлено, що Наказом ТзОВ Ріелбудстиль №02/к/тр від 27.02.2022року ОСОБА_1 увільнено від роботи з 27.02.2022року у зв`язку з призовом на військову службу за призовом під час мобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на період проходження військової служби (а.с.6).

Наказом ТзОВ Ріелбудстиль №10/к/тр від 01.08.2022року у зв`язку із набранням чинності Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин, бухгалтерії з 01.08.2022року зупинити нарахування середнього заробітку ОСОБА_1 на період проходження ним військової служби (а.с.8).

Наказом ТзОВ Ріелбудстиль №11/к/тр від 01.08.2022року внести зміни у Наказі від 27.02.2022 №02/к/тр Про увільнення - ОСОБА_1 , слова зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку (а.с.9).

За змістом положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробітті з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 48 Конституції України передбачає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Відповідно до частин 1 - 3 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (Закон №2232- XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.

Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно із частиною 2 статті 39 Закону №2232-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою-четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Частиною 3 статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року, набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відтак, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де особи працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.

Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: на думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Разом з тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Пунктом 1 вказаної постанови передбачається установити, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №3252 не визначено особливостей застосування норм частини третьої статті 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом №3252 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом №2352-ІХ, слід зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання та не містить положень щодо його застосування лише до осіб, які призвані після набрання ним чинності.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року №2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон №2352-ІХ та оновлену редакцію частини третьої статті 119 КЗпП вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади.

Водночас Мінекономіки зазначено, що за мобілізованими працівниками можуть зберігати заробіток, але за власним рішенням роботодавця.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом №2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом.

Зважаючи на викладене, твердження позивача, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», слід зберігати середній заробіток та місце роботи є помилковими.

Безпідставними є покликання апелянта на те, що позбавлення Позивача права на одержання середнього заробітку у ТОВ «РІЕЛБУДСТИЛЬ» є зміною істотних умов праці, про яке Працівник мав бути у будь-якому випадку попереджений до запровадження таких умов, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених ч. 3 ст.32та ст.103 КЗпП України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.

Разом з тим, на момент запровадження законодавчих змін щодо організації трудових відносин в умовах воєнного стану, позивач перебував та продовжує перебувати на військовій службі, а тому припинення виплати йому середньомісячного заробітку для нього не вважається зміною істотних умов праці, оскільки збереження за ним середньої заробітної плати є соціальною гарантією.

Отже, відповідно до змін, внесених до ч. 3ст. 119 КЗпП Українина підставіЗакону № 2352-ІХ, з 19.07.2022 року відповідач має обов`язок зберігати за позивачем його робоче місце, проте обов`язок щодо збереження та виплати середньої заробітної плати у ТОВ «РІЕЛБУДСТИЛЬ» відсутній.

З врахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, судом надано належну оцінку наданим сторонами спору доказам, а також доводам учасників справи щодо предмету спору.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 374 ч. 1 п.1, 375, 381 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Числовської Ірени Вітольдівни - залишити без задоволення.

рішення Перемишлянськогорайонного судуЛьвівської областівід 23січня 2023року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 24.05.2023 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Цяцяк Р.П.

Шеремета Н.О.