Рішення

від 31.05.2023 по справі 910/1818/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.05.2023Справа № 910/1818/23За позовом Керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРІНТАЧ»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_1

про витребування майна,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Федорова С.М.

Представники учасників справи:

від позивача: Рослик А.А.;

прокурор: Греськів І.І.;

від відповідача: не з`явився;

від третьої особи: не з`явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРІНТАЧ» (надалі - відповідач), в якому просить суд: витребувати у відповідача на користь позивача земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по проспекту Перемоги, 15 км. діл. 40-а у Святошинському районі міста Києва.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 203, 210, 228, 236, 316, 317, 321, 328, 330, 334, 373, 387, 388, 626, 657 Цивільного кодексу України, ст.1, 83, 116, 125, 126, 152 Земельного кодексу України, мотивовані тим, що вказана земельна ділянка комунальної форми власності незаконно вибула з володіння власника - позивача поза його волею на підставі недійсного правочину, а в подальшому відповідачем зареєстровано на неї право власності на підставі нікчемного правочину - акту приймання-передачі майна, учасником та стороною якого власник (позивач) не був, а тому така земельна ділянка має бути повернута її законному власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 07.03.2023.

У підготовче засідання 07.03.2023 з`явились представники позивача та прокурор, представник відповідача в засідання не з`явився, про дату, час та місце засідання повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2023 залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_1 (надалі - третя особа), витребувано докази в порядку ст.74 ГПК України та відкладено підготовче засідання на 04.04.2023.

20.03.2023 від прокуратури на виконання вимог ухвали суду надійшли документи для долучення до матеріалів справи.

04.04.2023 від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Черняка Андрія Леонідовича на виконання вимог ухвали суду надійшли документи для долучення до матеріалів справи.

У підготовче засідання 04.04.2023 з`явились представник позивача та прокурор, відповідач та третя особа в засідання не з`явились, про дату, час та місце засідання повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Суд протокольною ухвалою продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.04.2023 відкладено підготовче засідання на 02.05.2023.

24.04.2023 від прокуратури надійшли документи для долучення до матеріалів справи.

02.05.2023 від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Черняка Андрія Леонідовича на виконання вимог ухвали суду надійшли документи для долучення до матеріалів справи.

У підготовче засідання 02.05.2023 з`явились представник позивача та прокурор, відповідач та третя особа в засідання не з`явились, про дату, час та місце засідання повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.05.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.05.2023.

У судовому засіданні 31.05.2023 прокурор та представник позивача надали пояснення по суті позовних вимог та позов просили задовольнити. Представник відповідача та третя особа в засідання не з`явились, про дату, час та місце засідання повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Суд дійшов висновку, що неявка представників відповідача та третьої особи в судове засідання не перешкоджає розгляду справи по суті.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи та вважає за можливе розглядати спір за наявними матеріалами.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення в справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 31.05.2023 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника позивача та прокурора, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

09.07.2009 Київською міською радою (позивачем) прийнято рішення за № 872/1928 «Про передачу громадянці ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 », яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення вказаної ділянки та передано її ОСОБА_2 у приватну власність.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 912783, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю громадян на території Київської міської ради в межах Святошинського району від 17.06.2010 за № 05-7-03777. Кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:75:670:0272.

У подальшому, заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25.04.2014 у справі № 759/10589/13-ц задоволено позов прокурора Святошинського району м. Києва, визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 872/1928 від 09.07.2009 про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 912783 на право власності на зазначену земельну ділянку; відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради; зобов`язано ОСОБА_2 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 за вказаною адресою.

На виконання вказаного судового рішення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 17.05.2017 зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку площею 0,1 га кадастровий номер 8000000000:75:670:0272, що розташована по АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради (позивача).

Заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25.04.2014 у справі №759/10589/13-ц переглядалося в апеляційному та касаційному порядку.

Так, постановою Київського апеляційного суду від 04.11.2021 задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_3 (третя особа), як особи, яка не була учасником справи, заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25.04.2014 скасовано, в задоволенні позову прокурора Святошинського району м. Києва відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 21.04.2022 касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 04.11.2021 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У подальшому, ухвалою Київського апеляційного суду від 11.08.2022 апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25.04.2014 закрито, в зв`язку з тим, що оскаржуваним судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося.

Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 своє право власності на земельну ділянку не зареєструвала, не надала доказів, що вона фактично користувалася спірною земельною ділянкою, сплачувала земельний податок, тобто будь-яких доказів здійснення нею права володіння та користування земельною ділянкою. Позивач, звертаючись із позовом до суду про визнання незаконними та скасування рішення, визнання недійсним державного акту про право власності на землю був позбавлений можливості залучити ОСОБА_1 до участі у справі, так як її право на спірну земельну ділянку не було зареєстроване, крім того, вона не могла зареєструвати це право, так як на земельну ділянку з 2010 року був накладений арешт у зв`язку із порушенням кримінальної справи.

Постановою Верховного Суду від 07.12.2022 вказана ухвала Київського апеляційного суду залишена без змін, а касаційна скарга ОСОБА_1 - без задоволення.

Отже, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25.04.2014 у справі №759/10589/13-ц, яким визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради № 872/1928 від 09.07.2009 про передачу ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 912783 на право власності на зазначену земельну ділянку; відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради; зобов`язано ОСОБА_2 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 за вказаною адресою, набрало законної сили.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені судовими рішеннями в справі №759/10589/13-ц не потребують доказування.

Водночас, 14.02.2022 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черняк А.Л. прийнято рішення №63432162 про державну реєстрацію права власності, відповідно до якого за ОСОБА_1 09.02.2022 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272, що розташована по АДРЕСА_1 .

Підставою для державної реєстрації права власності стали постанова Київського апеляційного суду від 04.11.2021 у справі № 759/10589/13-ц, державний акт на земельну ділянку серія ЯЖ № 912783, виданий 17.06.2010 та договір купівлі-продажу від 19.01.2012 за № 7.

Відповідно до договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012, який зареєстрований в реєстрі за №7, ОСОБА_1 придбала в ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:75:670:0272).

У подальшому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черняк А.Л. 17.02.2022 прийнято рішення за №634532160 про державну реєстрацію права власності, відповідно до якого за ТОВ «УКРІНТАЧ» (відповідач) 14.02.2022 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272, що розташована по АДРЕСА_1 .

Підставою для державної реєстрації права власності став акт приймання-передачі майна від 14.02.2022 № 1, згідно якого ОСОБА_1 вносить спірну земельну ділянку до статутного капіталу ТОВ «УКРІНТАЧ» (т.1, а.с.143).

Предметом даного позову є вимоги позивача про витребування у відповідача на користь територіальної громади в особі Київської міської ради земельної ділянки площею 01, га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по проспекту Перемоги, 15 км. діл. 40-а у Святошинському районі міста Києва.

Підставами позову є незаконне вибуття такої земельної ділянки з володіння територіальної громади міста Києва та поза її волею.

Пунктом 7 ст. 92 Конституції України визначено, що правовий режим власності визначається виключно законами України.

Відповідно до ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується.

Пунктом «а» ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Згідно з п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, на землю.

Правомочності власника землі на території міста Києва від імені територіальної громади здійснює Київська міська рада, яка відповідно до ст. ст. 9, 12 Земельного кодексу України наділена державою повноваженнями (ст. 122 Земельного кодексу України) щодо розпорядження землями територіальної громади міста Києва, зокрема, щодо передачі комунальних земельних ділянок у власність чи користування громадянам та юридичним особам відповідно до Земельного кодексу України.

Спірна земельна ділянка розташована на території міста Києва, а отже, належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва в силу норм Закону (ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України) через її територіальне розташування в межах цього населеного пункту, а тому право власності на земельну ділянку, а відповідно і право розпорядження нею, в тому числі щодо розгляду та вирішення питання про передачу її у власність або користування, відповідно до ст.12, 122 Земельного кодексу України належить саме Київській міській раді як особі, яка діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади міста Києва.

За змістом ст. 116, 125, 126 Земельного кодексу України право на землю реалізується шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Визначений законодавством порядок набуття права на землю передбачає, зокрема, рішення компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність чи користування (оренду), отримання документів, що посвідчують право на визначену земельну ділянку та державну реєстрацію відповідного права.

Отже, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права власності на земельні ділянки із земель державної та комунальної власності є рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Разом з тим, як убачається з матеріалів справи після скасування рішення Київської міської ради від 09.07.2009 за № 872/1928 про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 та повернення її 17.05.2017 до комунальної власності, Київська міська рада інших рішень про передачу ділянки площею 0,1 га по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 8000000000:75:670:0272) фізичним або юридичним особам не приймала.

За приписами ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, як то передбачено нормами ст. 319 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 321 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За змістом ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з ч. 1 ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати, а недобросовісним володільцем - та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне.

Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння власника, тощо). Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться в незаконному володінні.

Згідно із п. 3 частини 1 ст. 388 Цивільного кодексу України можливість витребувати майно від добросовісного набувача залежить від відсутності у діях власника майна волі на передачу майна.

Оскільки, добросовісне набуття в розумінні ст. 388 Цивільного кодексу України, можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є повернення майна із незаконного володіння.

Наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади міста Києва незаконно поза її волею, оскільки рішення Київської міської ради про відведення землі ОСОБА_2 прийнято в порушення вимог закону та було скасоване в судовому порядку (а отже всупереч волі громади) та в подальшому міська рада будь-яких рішень щодо відведення ділянки після 17.05.2017 не приймала.

При цьому встановлено, що ОСОБА_1 (третя особа) в законодавчо встановленому порядку право власності на земельну ділянку не набула, в зв`язку з чим не могла зареєструвати в 2022 році за собою право власності на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по АДРЕСА_1 , а тому не могла вважатись законним власником ділянки.

Так, державна реєстрація права власності на земельну ділянку здійснена за ОСОБА_1 , на підставі укладеного з ОСОБА_2 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012 за № 7, оцінка якому надавалась в справі №759/10589/13-ц і рішення в якій набрало законної сили.

Згідно ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За ст.210 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012) правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно ст.334 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012) якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст.373 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Згідно ст.657 Цивільного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012).

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 6 ст. 126 Земельного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується, зокрема, цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою.

При набутті права власності на земельну ділянку на підставі цивільно-правової угоди щодо відчуження земельної ділянки чи свідоцтва про право на спадщину державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про перехід права власності на земельну ділянку із зазначенням документа, на підставі якого відбувся такий перехід.

Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа.

Відповідно до пункту 14 Порядку ведення Поземельної книги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.09.2009 № 1021 (у редакції чинній станом на 14.01.2012), у разі здійснення нотаріусом у встановленому законом порядку відмітки про перехід права власності на земельну ділянку на підставі цивільно-правового договору або свідоцтва про право на спадщину вносяться відомості до розділу 3 Поземельної книги «Земельна ділянка. Права власності, постійного користування». Дата внесення відомостей є датою державної реєстрації переходу права власності на земельну ділянку.

Відповідно до ст. 202 Земельного кодексу України (в редакції на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012) державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин: а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

З системного аналізу вказаних норм можна дійти висновку, що для набуття у власність земельної ділянки в 2012 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору купівлі-продажу, який засвідчено нотаріально, і його реєстрації в реєстрі нотаріальних дій. Для виникнення такого права набувач повинен був здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 3.13 Положення про Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської міської ради від 19.12.2002 № 182/342 (в редакції від 28.10.2010), реєстрацію суб`єктів права власності на землю, реєстрацію права користування землею здійснювало Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).

Водночас, відповідно до листів Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 22.10.2021 та від 20.12.2021 (т.1., а.с.50, 53) інформація щодо реєстрації Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відсутня.

У листі від 20.12.2021 Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) також повідомив, що на підставі рішення Київської міської ради від 09.07.2009 № 872/1928 на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:670:0272, бланк серія ЯЖ № 912783, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю громадян на території Київської міської ради в межах Святошинському районі м. Києва від 17.06.2010 за № 05-7-03777. Записи щодо переходу права власності на земельну ділянку станом на 31.12.2012 до інших суб`єктів згідно з Порядком здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.05.2009 № 439, в Книзі відсутні.

Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 02.11.2022 земельна ділянка кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 після реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 17.05.2017 права власності за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради фізичним та юридичним особам у власність, користування не передавалася.

За таких обставин, сама по собі реєстрація договору купівлі-продажу, здійснена 19.01.2012 приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, та вчинення нотаріусом напису на державному акті на земельну ділянку, виданого на ім`я попереднього власника ( ОСОБА_2 ), про перехід права власності є лише доказом вчинення певної нотаріальної дії та не замінює собою державної реєстрації прав, з якою закон (стаття 125 Земельного кодексу України у редакції на момент укладення договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012) пов`язує момент виникнення права на земельну ділянку.

Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 755/9215/15-ц.

Отже, в 2012 році в ОСОБА_1 не виникло право власності на земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19.01.2012, укладеного з ОСОБА_2 , оскільки державна реєстрація права на землю відповідно до закону не здійснювалась.

Крім того, відповідно до листа Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 14.12.2021 за вих.№57537/6-21 наказом Головного управління юстиції у м. Києві № 618 від 04.04.2012 приватна нотаріальна діяльність ОСОБА_4 , якою посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 19.01.2012, по Київському міському нотаріальному округу припинена з 04.04.2012 у зв`язку з поданням заяви про припинення приватної нотаріальної діяльності. Наказом Міністерства юстиції України від 07.08.2020 № 2688/5 «Про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, виданого на ім`я ОСОБА_4 », згідно з рішенням Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України від 23.07.2020 № 8, у зв`язку з винесенням щодо нотаріуса обвинувального вироку, що набрав законної сили, анульовано свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, видане Міністерством юстиції України 24.11.2008 за № 7201 на ім`я ОСОБА_4 .

Зазначено, що здійснити перевірку факту посвідчення приватним нотаріусом Курковською Я.Л. договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , не вбачається за можливе у зв`язку з тим, що у справах реєстри для реєстрації нотаріальних дій за 2011 та 2012 роки відсутні, примірник договору купівлі - продажу земельної ділянки від 19.01.2012, посвідчений приватним нотаріусом Курковською Я.Л. за реєстровим № 7, у справах приватного нотаріуса відсутній (т.1., а.с.57-58).

Крім того, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у період з 04.08.2010 по 09.02.2022 на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 площею 0,1 га діяло обтяження - арешт нерухомого майна, яке встановлене на підставі постанови слідчого Управління СБУ у м. Києві у кримінальній справі, яке забороняло відчуження нерухомого майна (т.1., а.с.42).

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обтяження - це заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.

За таких обставин ОСОБА_2 у період дії арешту на земельну ділянку з 04.08.2010 по 09.02.2022 не могла розпорядитися таким майном, у тому числі і шляхом укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки 19.01.2012 з ОСОБА_1 .

Отже, ОСОБА_1 у законодавчо встановленому порядку право власності на землю не набула (що встановлено в рішенні 11.08.2022 у справі №759/10589/13-ц) та безпідставно здійснила в 2022 році за собою реєстрацію права власності на земельну ділянку кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по АДРЕСА_1 .

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

За таких обставин підтверджується відсутність у ОСОБА_1 підстав здійснювати за собою державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку та подальшу її передачу у статутний капітал ТОВ «УКРІНТАЧ» за актом приймання-передачі від 14.02.2022.

При цьому, встановлено, що ТОВ «УКРІНТАЧ» (відповідач) створено 02.02.2022 за одноосібним рішенням засновника - ОСОБА_1 (третя особа), яка є керівником вказаного товариства на теперішній час, що підтверджується відомостями Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення.

За приписами ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Положеннями вказаної норми визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності Українського народу землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Враховуючи викладені обставини, правочини вчинені щодо спірної земельної ділянки є нікчемними, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності.

Отже, майно, яке вибуло з володіння власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, на підставі недійсного правочину, та в подальшому на підставі акту приймання-передачі майна, учасником та стороною якого дійсний власник (позивач) не був, та відчужене особою, яка не мала права відчужувати спірне майно, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Відповідно до вимог ст. 330, 387, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника, не набувається, оскільки це майно може бути витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Згідно з положеннями зазначених норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю, який здійснюється, у тому числі, шляхом визнання прав, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, припинення господарських правовідносин, застосування інших, передбачених законом способів.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц.

Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 11.08.2022 у справі № 461/1980/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №199/8324/19 зазначено, що задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі прав у частині належності права власності на спірне майно.

Замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц).

За таких обставин, враховуючи те, що земельна ділянка площею 0,1 га по просп. Перемоги, 15 км, діл. 40-а у Святошинському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:75:670:0272) вибула з володіння територіальної громади міста поза волею останньої, належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради є саме витребування ділянки від останнього набувача - відповідача (ТОВ «УКРІНТАЧ»).

Щодо наявності в керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва представляти інтереси держави в особі Київської міської ради в межах даного спору, суд зазначає таке.

Положеннями пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України унормовано, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Підстави представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано положеннями Господарського процесуального кодексу України та статтею 23 Законом України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.

Згідно з частиною 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами.

Частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в двох "виключних" випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, а також у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 16.07.2021 у справі №917/644/18 та від 09.02.2022 у справі №922/2399/21.

Встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави у суді, суд повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання прокурором обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.

Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:

а) отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру";

б) інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про вказане порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;

в) отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій), необхідних для здійснення представництва в суді.

Так, у ході розгляду цієї справи судом встановлено, що прокуратурою листом від 29.08.2022 за вих.№10.58-44-2914ВИХ-22 було повідомлено Київську міську раду про те, що в межах кримінального провадження №42021102080000129 від 05.11.2022 було встановлено факт порушення вимог законодавства при реєстрації права власності на земельну ділянку комунальної власності. Також прокуратура просила повідомити не пізніше 12.09.2022: чи вживалися Київською міською радою цивільно-правові заходи спрямовані на повернення територіальній громаді земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:75:670:0272, а також чи планує міська рада звертатися з позовною заявою до суду. Крім цього зазначено, що в разі невжиття відповідних заходів такі заходи будуть вжиті прокуратурою.

Однак, заходи цивільно-правового характеру з метою усунення порушень закону органом місцевого самоврядування не вжито, про намір вжити їх самостійно ним не зазначено.

26.01.2023 листом за №44-428ВИХ23 Святошинська окружна прокуратура міста Києва повідомила позивача про те, що нею підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування земельної ділянки комунальної форми власності за кадастровим номером 8000000000:75:670:0272.

При тому суд зазначає, що прокурор неодноразово звертався до Київської міської ради та її структурних підрозділів листами щодо підстав набуття права власності відповідачем та третьою особою на земельну ділянку комунальної власності за кадастровим номером 8000000000:75:670:0272.

Враховуючи обізнаність Київської міської ради про порушення прав територіальної громади міста Києва, як власника земельної ділянки та беручи до уваги невжиття вказаним органом заходів з метою поновлення порушених інтересів держави, суд приходить до висновку, що в даному випадку наявний визначений Конституцією України виключний випадок, який обґрунтовує представництво прокурором інтересів держави в цій справі, оскільки відповідний компетентний орган бездіє протягом тривалого часу.

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку, що при зверненні до суду з позовом у даній справі прокурором належним чином було підтверджено бездіяльність компетентного органу, який знав про порушення інтересів держави, однак не звертався до суду з відповідним позовом з невідомих причин.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та витребування у відповідача на користь територіальної громади в особі Київської міської ради земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по проспекту Перемоги, 15 км. діл. 40-а у Святошинському районі міста Києва..

Згідно із ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати позивача по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Витребувати в Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРІНТАЧ» (04205, місто Київ, проспект Оболонський, будинок 40, ідентифікаційний код 44648173) на користь територіальної громади в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик будинок 36, ідентифікаційний код 22883141) земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0272 по проспекту Перемоги, 15 км. діл. 40-а у Святошинському районі міста Києва.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «УКРІНТАЧ» (04205, місто Київ, проспект Оболонський, будинок 40, ідентифікаційний код 44648173) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 7 745 (сім тисяч сімсот сорок п`ять) грн 00 коп. судового збору.

4. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.

5. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 06.06.2023.

Суддя Я.А.Карабань