Рішення

від 06.06.2023 по справі 1.380.2019.006549

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 1.380.2019.006549

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 червня 2023 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Головного управління МВС України у Львівській області про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення при звільненні -

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправними дії Шевченківського районного відділу Львівського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі - Шевченківське РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області) щодо нарахування та утримання з його грошового забезпечення 1,5 % військового збору в сумі 6572 грн 61 коп та 18 % податку на доходи фізичних осіб (далі ПДФО) в сумі 78871 грн 82 коп;

- стягнути з Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області на його користь безпідставно нараховані та утримані ПДФО у розмірі 78871 грн 82 коп та військовий збір в розмірі 6572 грн 61 коп;

- стягнути з Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області на його користь середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року при звільненні з органів внутрішніх справ з 26 грудня 2017 року по день проведення фактичного остаточного розрахунку, тобто до 28 листопада 2019 року, в сумі 159 213 грн 60 коп.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 27.10.2022 касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його адвокатом Шамборським Андрієм Віталійовичем, задоволено частково: рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2021 року у справі №1.380.2019.006549 про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області на його користь середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року при звільненні з органів внутрішніх справ з 26 грудня 2017 року по день проведення фактичного остаточного розрахунку, тобто до 28 листопада 2019 року, в сумі 159 213 грн 60 коп скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в цій частині.

В іншій частині рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 1.380.2019.006549 залишено без змін.

Ухвалою суду від 21.11.2021 прийнято адміністративну справу № 1.380.2019.006549 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу до провадження.

Від представника позивача на адресу суду надійшли додаткові пояснення (вх. № 73276, № 73278 від 22.11.2022) у яких вказав, що 15.11.2017 року Львівським апеляційним адміністративним судом було прийнято постанову у справі № 876/8194/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на Постанову Львівського окружного адміністративного суду № 2а-6592/12/1370 від 11 липня 2017 року за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, Шевченківського районного відділу ЛМУ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Національної поліції у Львівській області, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено.

Зазначив, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи вказану постанову, в її мотивувальній частині провів відповідні розрахунки, встановивши, що середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 226,80 грн, а також, встановив, що тривалість вимушеного прогулу позивача необхідно обраховувати з 01.08.2012 року по 14.11.2017 року

Від відповідача Головного управління Національної поліції у Львівській області надійшов відзив (вх. № 82294 від 30.12.2022) у якому проти позову заперечив. В обґрунтування вказав, що ОСОБА_1 було звільнено у 2012 році згідно наказу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, який в подальшому оскаржений і скасований, що і стало підставою виплати сум за час вимушеного прогулу, які є предметом оскарження у даній справі № 1.380.2019.006549. Зазначив, що оскаржувані суми виплачувались ОСОБА_1 , як незаконно звільненому працівникові Шевченківського районного відділу ЛМУ ГУМВС України у Львівській області, а не працівнику Головного управління Національної поліції у Львівській області, що підтверджується наявними в матеріалах судової справи документами, тому вважає що Головне управління Національної поліції у Львівській області не може бути належним відповідачем у цій справі.

Від відповідача - Головного управління МВС України у Львівській області надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 11ел від 02.01.2023) у якому проти позову заперечив. В обґрунтування вказав, що сума вимушеного прогулу за період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року виплачена відповідачем в повному обсязі. При цьому, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, вважає обчислений позивачем розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 159216,60 грн непропорційним до розміру завданої позивачу шкоди. Просив відмовити у задоволенні позову.

Щодо предмета спору, який досліджується судом у цьому провадженні, суд звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 27.10.2022, відповідно до яких, Верховний Суд звернув увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати суми грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, то в цьому випадку є підстави для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини (справа «Меньшакова проти України»), зазначили, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17, за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку, в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України, є безпідставним.

Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа № 821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа № 810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості з заробітної плати та відшкодування/компенсації.

Таким чином, висновок судів попередніх інстанцій про те, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату середнього заробітку (грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу, є помилковим.

Водночас, встановивши відсутність у позивача права на середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виплати грошового забезпечення, суди не вирішували питання щодо правильності обрахунку позивачем заявленої суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та, відповідно, не навели у своїх рішеннях розрахунків належних до стягнення сум на підставі належних та допустимих доказів.

Отже, з урахуванням висновків Верховного Суду, суд дослідив подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясував усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінив докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та встановив таке.

ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ на різних посадах, на час звільнення мав звання майора міліції та обіймав посаду заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області.

Відповідно до наказу ГУ МВС України у Львівській області №1133 від 13 липня 2012 року «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Шевченківського РВ ЛМУ ГУМВС» до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ України.

У зв`язку з накладенням дисциплінарного стягнення наказом ГУ МВС України у Львівській області №240 о/с від 31 липня 2012 року «По особовому складу» звільнено з органів внутрішніх справ України у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «є» (за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету міністрів України №114 від 29 липня 1991 року, майора міліції ОСОБА_1 , заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області з 31 липня 2012 року.

Під час звільнення відповідачем ГУ МВС України у Львівській області проведено розрахунок при звільненні та виплачено на користь позивача посадовий оклад 296 грн 77 коп по 08 липня 2012 року, оклад по спецзванню в сумі 125 грн по 31 липня 2012 року, надбавку за вислугу років в сумі 105 грн 45 коп по 31 липня 2012 року, надбавку за виконання ОВЗ в сумі 205 грн 65 коп по 08 липня 2012 року, щомісячну премію в сумі 493 грн 55 коп по 08 липня 2012 року.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2017 року у справі № 2а-6592/12/1370 скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано пункт 1 наказу ГУ МВС України у Львівській області №1133 від 13 липня 2012 року «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників Шевченківського РВ ЛМУ ГУМВС» в частині накладення на заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області майора міліції ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення - звільнення з органів внутрішніх справ України.

Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ МВС України у Львівській області №240 о/с від 31 липня 2012 року «По особовому складу» в частині звільнення з органів внутрішніх справ України у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «є» (за порушення дисципліни) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою КМ України №114 від 29 липня 1991 року, майора міліції ОСОБА_1 , заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області, 31 липня 2012 року. Поновлено майора міліції ОСОБА_1 в органах внутрішніх справ України на посаді заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області з 01 серпня 2012 року.

Стягнуто з Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року з відрахуванням зборів і обов`язкових платежів та сум виплачених при звільненні.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року у справі № 876/8194/17 (№2а-6592/12/1370) заяву ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року задоволено частково.

Роз`яснено, що грошове забезпечення слід стягнути на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу у період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року з відрахуванням зборів і обов`язкових платежів та сум виплачених при звільненні, відповідно до постанови Кабінету міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» та Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженого наказом МВС України № 499 від 31 грудня 2007 року, враховуючи довідку про грошове забезпечення Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області № 7299/43/05-17 від 26 червня 2017 року.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2019 року у справі № 1340/5546/18, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року у справі №857/2851/19 позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність Управління ДКС України у Шевченківському районі міста Львова Львівської області щодо невиконання виконавчого листа Львівського апеляційного адміністративного суду № 32/17, виданого 21 листопада 2017 року у справі № 2а-6592/12/1370.

Зобов`язано Управління ДКС України у Шевченківському районі міста Львова Львівської області вжити заходи щодо виконання виконавчого листа.

Позивач 29 січня 2019 року скерував повторні заяви до МВС України, ГУ МВС України у Львівській області, Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області, у яких просив здійснити належний йому розрахунок відповідно до вимог чинного законодавства та судових рішень; надати інформацію щодо конкретної суми грошового забезпечення, належної йому до виплати за час вимушеного прогулу; виконати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року, з врахуванням ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, зокрема, нарахувати та виплатити відповідну суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року, з відрахуванням зборів і обов`язкових платежів та сум, виплачених при звільненні.

Департамент фінансово-облікової політики МВС України листом від 31 січня 2019 року повідомив позивача, що виплату грошового забезпечення за рішенням суду буде здійснено після виділення Національною поліцією України ліквідаційній комісії ГУ МВС України у Львівській області додаткового фінансування на відповідні цілі.

Відповідно до ухвали Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2019 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз`яснення постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року у справі № 876/8194/17 відмовлено.

Додатковою постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі № 876/8194/17 задоволено частково.

Стягнуто з Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року в сумі 438177 грн 60 коп, з відрахуванням зборів і обов`язкових платежів та сум виплачених при звільненні.

Позивач звернувся до Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області ГУ МВС України у Львівській області із заявами (вимогами) від 14 листопада 2019 року про проведення повного розрахунку та виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 01 серпня 2012 року по 14 листопада 2017 року відповідно до додаткової постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року, а також просив нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виплати грошового забезпечення з 14 листопада 2017 року по час звернення з заявами.

Шевченківським РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області 28 листопада 2019 року відповідно до меморіальних ордерів № № 1, 2 та 3 та згідно з додатковою постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року здійснено наступні виплати: військовий збір в сумі 1,5 % з грошового забезпечення у сумі 6572 грн 61 коп; ПДФО з грошового забезпечення у сумі 78871 грн 82 коп; грошове забезпечення за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 у сумі 352733 грн 17 коп.

Окрім цього, наказом ГУ МВС України у Львівській області № 1109 о/с від 26 грудня 2017 року позивач був поновлений в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника відділу - начальника МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області.

Наказом ГУ МВС України у Львівській області № 1110 о/с від 26 грудня 2017 року заступник начальника відділу - начальник МГБ Шевченківського РВ ЛМУ ГУ МВС України у Львівській області майор міліції ОСОБА_1 звільнений з органів внутрішніх справ через скорочення штату.

Оскільки при звільненні з органів внутрішніх справ повторно позивачу не виплачено всіх належних йому сум при звільненні, він вважає, що має право на стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки за період з 26 грудня 2017 року по день проведення фактичного розрахунку.

При вирішенні спору по суті суд керується таким.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-ХІІ від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232-ХІІ) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Абзацом 2 ч. 3 ст. 9 Закону № 2011-XII встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України «Про індексацію грошових доходів населення» № 1282-ХІІ від 03.07.1991 (далі - Закон № 1282-ХІІ).

Так, ст. 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

За приписами ч. 1 ст. 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно із ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права до подібних правовідносин викладена в постановах Верховного Суду: у справі № 806/2473/18 від 30.10.2019, у справі № П/811/570/16 від 22.08.2019, у справі № 524/8023/16-а від 11.06.2019.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовано положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку, що за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати норми статей 116, 117 КЗпП України та поширити останні на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

Оскільки грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 01.08.2012 по 14.11.2017 позивачу не виплачено в день його виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення - 26.12.2017, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19) зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

Європейський суд з прав людини тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення у справах «C.G. та інші проти Болгарії» від 24.07.2008, заява № 1365/07, п. 39; «Олександр Волков проти України» від 29.01.2013, заява № 21722/11, п. 170).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996, заява № 17862/91, п. 31-32; «Вєренцов проти України» від 11.04.2013, заява № 20372/11, п. 65).

Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», зокрема у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України - виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15).

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

Разом з цим, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 810/451/17).

Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено виплатою суми 438177,60 грн 28.11.2019, а не при виключенні останнього із списків Головного управління Національної поліції 26.12.2017, то із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 27.12.2017 по 28.11.2019 за затримку строком 701 день.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 (далі - Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.

При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

При розгляді цієї справи суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, у постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999, у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18) та висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 щодо застосування принципу співмірності з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.

При цьому, суд враховує, що фактично виплачена заборгованості становить 438177,60 грн, що є значно вищою, аніж сума очікуваного заробітку за період затримки розрахунку при звільненні. Відтак підстави для застосування принципу співмірності та застосування частки, порівняно із середнім заробітком відсутні.

Отже, відповідно до довідки про грошове забезпечення позивача, яка додана Головним управлінням Національної поліції у Львівській області за два останні повні місяці позивачу нараховано та виплачено грошове забезпечення у такому розмірі: 4303,13 грн за травень 2012 року та 4542,20 грн за червень 2012 року, що за два місяці становить 8845,33 грн. Відтак середньоденна заробітна плата становить 145,00 грн (за останні 2 місяці - 8845,33 грн / 61 календарний день за останні два повні місяці травень та червень 2012 року).

Відтак сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 145,00 грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 701 (календарний день затримки розрахунку) = 101645 гривень.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу саме Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області в розмірі 101645,00 грн, оскільки на виконання відповідного судового рішення позивача поновлено на роботі та в подальшому звільнено з органів внутрішніх справ України.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору, доказів понесення ним інших судових витрат матеріали справи не містять, відтак судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 293, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Національної поліції у Львівській області (79007 м. Львів пл. Генерала Григоренка 3; код ЄДРПОУ 40108833), Головного управління МВС України у Львівській області (79007 м. Львів пл. Генерала Григоренка 3; код ЄДРПОУ 08592247) про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати грошового забезпечення при звільненні задовольнити частково.

2. Стягнути з Головного управління МВС України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 26.12.2017 по 28.11.2019 у розмірі 101645 (сто одна тисяча шістсот сорок п`ять) грн 00 копійок.

3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Р.П. Качур