Постанова

від 06.06.2023 по справі 302/1358/21

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 302/1358/21

П О С Т А Н О В А

Іменем України

06 червня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Куштана Б.П. (доповідача),

суддів: Бисаги Т.Ю. і Фазикош Г.В.,

з участю секретаря Савинець В.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду від 31 січня 2022 року (у складі судді Кривки В.П.) за позовом ОСОБА_1 до Міжгірського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 та Відділу освіти, сім`ї, молоді, спорту та культури виконавчого комітету Міжгірської селищної ради Хустського району Закарпатської області, про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за вимушений прогул, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у листопаді 2021 р.

Просила:

-визнати незаконним і скасувати наказ в. о. директора Міжгірського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 Міжгірської селищної ради № 111-к від 05.11.2021 р. «Про відсторонення працівників від роботи» та поновити позивача на роботі;

-стягнути з Відділу освіти, сім`ї, молоді, спорту та культури виконавчого комітету Міжгірської селищної ради заробітну плату за вимушений прогул за період відсторонення позивача від роботи.

На обґрунтування позовних вимог указала, що вона працює учителем української мови та літератури в Міжгірському закладі ЗСО І-ІІІ ст. № 1 Міжгірської с/ради. Згідно з наказом № 111-к від 05.11.2021 р. її відсторонено від роботи з 08.11.2021 р. без збереження заробітної плати з підстав відсутності щеплення проти COVID-19. Позивач вважає, цей наказ незаконним, таким, що підлягає скасуванню, бо він суперечить вимогам ст. 19, ст. 22, ст. 28 Конституції України, ст. 46 КЗпП України.

Рішенням Міжгірського районного суду від 31 січня 2022 р. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

ОСОБА_1 просить скасувати це рішення і прийняти нове, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводить про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до такого:

-ст. 46 КЗпП України не передбачено відсторонення від роботи з підстав відсутності щеплення від інфекційної хвороби;

-постанова КМУ від 09 грудня 2020 р. № 1236 є такою, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, що підтвердив Конституційний Суд України у рішенні від 28.08.2020 р. № 10-р/2020 (справа № 1-14/2020 (230/20);

-щеплення проти COVID-19 не передбачено жодним законом України, як обов`язкове.

Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, хоча були повідомлені належним чином про час і місце розгляду справи, зокрема, відповідачі були повідомленні шляхом надсилання «Судової повістки про виклик» на електронну адресу, що підтверджується довідками про доставку електронних листів (а.с.123, 124). Від позивача 31 травня 2023 р. надійшла заява про розгляд справи без її участі.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції із ухваленням нового про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 із таких мотивів.

Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах із навчальним закладом - Міжгірський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1.

22.10.2021 вчителя української мови та літератури ОСОБА_1 письмово повідомлено в. о. директором Міжгірського закладу ЗСО І-ІІІ ст. № 1 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19.

Позивач відмовилася поставити свій підпис на цьому повідомленні в присутності ОСОБА_2 - педагога-організатора; ОСОБА_3 - учителя хімії; ОСОБА_4 - медсестри закладу, про що складено комісією відповідний Акт № 02 від 02.11.2021.

Згідно з наказом № 111-к від 05.11.2021 р. в. о. директора М.В. Коваль Міжгірського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1, позивачку ОСОБА_1 учителя української мови та літератури відсторонено від роботи з 08.11.2021 р. на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, на підставі ст. 46 КЗпП України, ч.2 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 р. № 1645-ІІІ, наказу МОЗ України «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням» від 04.10.2021 р. № 2153, п.41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 р. № 1236, повідомлення «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19». У пункті другому наказу зазначено, що допустити ОСОБА_1 до роботи при пред`явленні в заклад одного з таких документів: - документ, який підтверджує, що працівник отримав повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19", включеної ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; - міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19" однією дозою дводозної вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені ВООЗ ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; - довідку про те, що у працівника є абсолютні протипоказання до проведення щеплення від COVID-19.

Із Наказом № 111-к від 05.11.2021 позивач ознайомлена особисто, про що свідчить її підпис на наказі та письмові зауваження «не згідна, наказ протизаконний, буду оскаржувати до суду».

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін «законодавство» широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.

У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частини шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно з Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік № 2153.

У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: - на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; - відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; - строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ України № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану: - фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19; - фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; - закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану; - пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», далі - Закон № 4004-ХІІ).

За пунктом 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Верховний Суд зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-ХІІ та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, належить виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, належить враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Крім того, у цій постанові Великої Палати Верховного Суду також вказано, що «в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, належить враховувати і такі обставини, як: - кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); - форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; - умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; - контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів».

Щодо вирішення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи, колегія суддів зауважує таке.

Із матеріалів справи видно, що, зокрема, ОСОБА_1 наказом Міжгірського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 від 05.11.2021 р. № 111-к було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 р. у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції взагалі не аналізував законність чи незаконність відсторонення позивача від роботи, чи виправдовує таке відсторонення суспільний інтерес, пов`язаний із забезпеченням безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, у тому числі й самих дітей. Судом першої інстанції було процитовано нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини, та вказано, що в задоволенні позовних вимог належить відмовити, однак, із яких мотивів, не зрозуміло.

Відповідно до п.4 ч.1 статті 1 Закону України «Про повну загальну середню освіту» заклад загальної середньої освіти - юридична особа, основним видом діяльності якої є освітня діяльність, що провадиться на певному рівні (рівнях) повної загальної середньої освіти.

У справі, яка переглядається, застосування до позивача такого заходу як відсторонення її від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Судом першої інстанції також не підтверджено фактів, які б свідчили про нагальність у відстороненні саме позивача від роботи, з огляду на те, що взагалі не встановлювалися обставини щодо форми навчання у Міжгірському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1 в зазначений період.

Відповідачем не доведено та судом першої інстанції не встановлено, що обіймаючи посаду учителя української мови та літератури, позивач могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників шкоди, учнів, викладачів тощо.

Відсторонення ОСОБА_1 від роботи, позбавлення її на час відсторонення заробітку відбулося лише з урахуванням того, вона працювала у Міжгірському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 1, всі працівники якої підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним. На думку колегії суддів, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Ураховуючи це, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду в частині вирішення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування наказу № 111-к від 05 листопада 2021 р. належить скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про її задоволення.

Щодо вирішення позовної вимоги про поновлення на роботі колегія суддів зауважує, що позивач наказом № 08-к від 03.03.2022 р. допущена до роботи з 04 березня 2022 р. до дати завершення воєнного стану в України (а.с.87), відтак ця вимога задоволенню не підлягає.

Щодо вирішення позовної вимоги про стягнення заробітної плати за вимушений прогул за період відсторонення позивача від роботи колегія суддів зауважує таке.

За змістом ст. 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Відповідно до п. 4 ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.

Згідно з п.10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст.46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП). Розрахунок такої здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.

Відповідно до ч.1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч.3 п.2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ за №100 від 08.02.1995 року (далі за текстом - Порядок), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п.8 розділу ІІІ Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

А тому колегія суддів вважає, що з Відділу освіти, сім`ї, молоді, спорту та культури виконавчого комітету Міжгірської селищної ради Хустського району Закарпатської області підлягає стягненню середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по 03 березня 2022 року, із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 955,64 гривень (20 068,51 грн. (заробіток у вересня 2021 року) + 20 068,51 грн. (заробіток у жовтні 2021 року) : 42 робочих днів), * 81 робочих днів вимушеного прогулу, тобто всього на суму 77 406,84 гривень.

Щодо судових витрат колегія суддів зауважує наступне.

Виходячи із положень статей 133, 141 ЦПК України суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша статті 141 ЦПК України).

За подачу апеляційної скарги позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 1362 грн., що підтверджується квитанцією № 10 від 25.04.2022 р. (а.с.76).

Отже, за результатами розгляду апеляційної скарги та відповідно до ст. 376 ч.1, п.п.1, 4 ЦПК України оскаржене рішення належить скасувати, а позовні вимоги задовольнити частково.

Керуючись 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п.1, 4, 381-384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2.Рішення Міжгірського районного суду від 31 січня 2022 року скасувати. 3.Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. 3.1.Визнати незаконним і скасувати наказ № 111-к від 05.11.2021 р. «Про відсторонення працівників від роботи» в частині відсторонення із 08 листопада 2021 р. ОСОБА_1 . 3.2.Стягнути з Відділу освіти, сім`ї, молоді, спорту та культури виконавчого комітету Міжгірської селищної ради Хустського району Закарпатської області на користь ОСОБА_1 77 406 (сімдесят сім тисяч чотириста шість) гривень 84 (вісімдесят чотири) копійки заробітної плати за вимушений прогул і 1362 (одна тисяча триста шістдесят дві) гривні у відшкодування судового збору за подачу апеляційної скарги. 4.У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі відмовити. 5.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду. 6.Повне судове рішення складено 20 червня 2023 р.

Судді: