ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
14.06.2023Справа № 910/14298/22
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,
при секретарі судового засідання - Жалобі С.Р.,
розглянувши у судовому засіданні матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АНВІТРЕЙД»
до відповідача Громадської організації «НАШІ ГРОШІ»
про визнання недостовірною інформації та зобов`язання спростувати інформацію,
за участю представників:
від позивача: Сухацький А.В.;
від відповідача: не з`явився.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «АНВІТРЕЙ» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Громадської організації «НАШІ ГРОШІ» про визнання недостовірною інформації та зобов`язання спростувати інформацію.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на інтернет сайті «Наші гроші» (за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2), власником якого є відповідач, була поширена недостовірна інформація щодо позивача, яка порушує ділову репутацію останнього та підлягаю спростуванню.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 09.02.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2023 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 22.03.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.03.2023 відкладено підготовче засідання на 13.04.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2023 відкладено підготовче засідання на 04.05.2023.
04.05.2023 у судовому засіданні представник Товариства з обмеженою відповідальністю «АНВІТРЕЙД» подав до суду письмові пояснення по справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.05.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.06.2023.
У судовому засіданні 14.06.2023 представник позивача підтримав позовні вимоги та просив задовольнити позов повністю.
Представник відповідача у судове засідання 14.06.2023 не з`явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
Частиною першою статті 202 ГПК України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
ВСТАНОВИВ:
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 на інтернет сайті «Наші гроші» (за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2) було розміщено статтю під назвою: „«УГВ» роздало «медведчуківцям», сину ексначальника СБУ Буковини і новачку 390 мільйонів на дизель??. У четвертому абзаці вказаної статті зазначено наступне: „Київська фірма «Анвітрейд» входить у «Wexler Group». Офіційно її власник ОСОБА_1 заперечує контроль з боку ОСОБА_2 за цією групою, але саме вона постачала російське пальне трубопроводом, незаконно переданим бізнес структурам Медведчука?.
Звертаючись із позовною заявою, позивач зазначив, що він не має та ніколи не мав ніякого відношення як офіційно, так і неофіційно до особи Медведчука та не здійснював постачання нафтопродуктів трубопровідним транспортом, діє виключно у своїх власних інтересах, не порушує норм законодавства, а отже, інформація, що зазначена у четвертому абзаці опублікованої статті не відповідає дійсності і вводить читачів в оману. Водночас, за доводами позивача, дії відповідача щодо поширення цієї недостовірної інформації призвели та призводять до безпідставного спаплюження ділової репутації позивача.
Отже, наголошуючи на тому, що опублікована відповідачем стаття містить інформацію, що порушує честь та гідність, а також завдає шкоди діловій репутації позивача, останній просить суд визнати цю інформацію недостовірною, та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, а також зобов`язати відповідача спростувати таку інформацію у спосіб, найбільш близький до способу поширення таких відомостей, зокрема, шляхом опублікування офіційного спростування.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
За змістом статті 94 Цивільного кодексу України, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Особистим немайновим благом, яке охороняється цивільним законодавством, є, зокрема, ділова репутація (частина 1 статті 201 Цивільного кодексу України).
Під діловою репутацією юридичної особи розуміється оцінка її підприємницької, громадської чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
У частині третій статті 277 ЦК України (у редакції, чинній станом на 28 березня 2014 року) передбачалося, що «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного».
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено.
Тому чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.
Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві (стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об`єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277 св 20) вказано, що:
«при розгляді справ вказаної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»). Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності (частина друга статті 302 ЦК України).
Пунктом 2 частини третьої статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачено, що журналіст зобов`язаний подавати для публікації об`єктивну і достовірну інформацію.
Європейський суд з прав людини 02 червня 2016 року (остаточне - 17 жовтня 2016 року) ухвалив рішення у справі № 61561/08 «Інститут економічних реформ проти України», де, розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес. У цьому рішенні суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції».
Так, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
У цьому контексті суд враховує, що позивач оспорює як таку, що порушує його ділову репутацію, весь обсяг інформації, який міститься у четвертому абзаці опублікованої статті, а саме: „Київська фірма «Анвітрейд» входить у «Wexler Group». Офіційно її власник ОСОБА_1 заперечує контроль з боку ОСОБА_2 за цією групою, але саме вона постачала російське пальне трубопроводом, незаконно переданим бізнес структурам Медведчука?.
Посутній аналіз оспорюваного позивачем абзацу дає підстави виокремити три відносно самостійні інформаційні фрагменти.
Фрагмент 1: „Київська фірма «Анвітрейд» входить у «Wexler Group»?.
Фрагмент 2: „Її власник ОСОБА_1 офіційно заперечує контроль з боку ОСОБА_2 за цією групою?.
Фрагмент 3: „Саме вона постачала російське пальне трубопроводом, незаконно переданим бізнес структурам Медведчука?.
Незважаючи на неточне найменування підприємства (фірма, замість ТОВ), позивач не спростовує факту юридичного зв`язку ТОВ «Анвітрейд» з «Wexler Group». Отже, у суду відсутні підстави вважати Фрагмент 1 оспорюваного абзацу, а саме: „Київська фірма «Анвітрейд» входить у «Wexler Group»? таким, що є недостовірним, не відповідає дійсності, або завдає шкоди діловій репутації позивача.
Стосовно Фрагментів 2 та 3 оспорюваного абзацу, суд констатує, що зміст обох цих фрагментів не дає однозначної відповіді щодо того, якого саме суб`єкта має на увазі автор, та якого саме суб`єкта безпосередньо стосується наведена інформація (фірми «Анвітрейд» чи «Wexler Group» в цілому). Тобто, під використаний у Фрагменті 2 особовий займенник „Її? цілком підпадає як фірма «Анвітрейд», так і група «Wexler Group», про які йшлося у Фрагменті 1. Водночас використаний у Фрагменті 3 особовий займенник „Вона? так само не сприяє визначеності висловлювання, оскільки потенційно здатен мати на увазі як фірму «Анвітрейд», так і групу «Wexler Group». При цьому суд зауважує, що «Wexler Group» не є стороною у цій справі, тоді як позивач жодним чином не довів той факт, що інформація, яка наведена у фрагментах 2 та 3 оспорюваного абзацу стосується саме ТОВ «Анвітрейд», а не «Wexler Group» в цілому.
В цій частині суд наголошує, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Достатніми є докази, які у сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність (постанова Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 910/23428/17).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про недоведеність доводів позивача, зокрема в частині того, що безпосередньо ТОВ «Анвітрейд» стосується та інформація, яку містять оспорювані Фрагменти 2 та 3, оскільки такі доводи не підтверджені належними доказами та ґрунтуються лише на припущеннях, висловлених позивачем.
Водночас безпосередньо у позові позивач підтверджує той факт, що на момент здійснення публікації особа з ім`ям ОСОБА_1 був кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Анвітрейд». Окремо позивач наголошує на відсутності будь-якого зв`язку з особою з ім`ям ОСОБА_2 . Отже, навіть якщо презюмувати, що у Фрагменті 2 йдеться саме про ТОВ «Анвітрейд» (а не про «Wexler Group» в цілому), то така інформація так само не може вважатися недостовірною, оскільки підтверджує відомості, що зазначені самим позивачем.
Як вже зазначалося, зі змісту Фрагменту 3 так само неможливо однозначно встановити, якого саме суб`єкта має на увазі автор статті (ТОВ «Анвітрейд» чи «Wexler Group»). Водночас, враховуючи той факт, що безпосередньо у позовній заяві позивач заперечує вид економічної діяльності ТОВ «Анвітрейд», пов`язаної із здійснення поставки палива трубопровідним транспортом, такі обставини опосередковано вказують на те, що у фрагменті: „Саме вона постачала російське пальне трубопроводом, незаконно переданим бізнес структурам Медведчука? йдеться не про позивача.
Позаяк, судом враховано, що згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань до видів економічної діяльності ТОВ «Анвітрейд» належить оптова торгівля рідким паливом, а також роздрібна торгівля пальним. Тож враховуючи той факт, що виду діяльності з роздрібної торгівлі властива публічна оферта, на яку покупець має право погодитися без зазначення жодних ідентифікуючих відомостей щодо себе, достеменно з`ясувати той факт, хто саме був кінцевим споживачем проданого чи поставленого позивачем палива (які саме фізичні особи, бізнес структури, громадські організації, господарські товариства тощо) не вбачається за можливе. Отже, враховуючи специфіку діяльності, пов`язану з торгівлею палива (яка має невід`ємним наслідком продаж пального невизначеному колу фізичних та юридичних осіб), інформацію щодо того, чи були ті чи інші бізнес структури споживачами палива, що у той чи інший період поставлялося позивачем, достовірно, об`єктивно та беззаперечно з`ясувати неможливо.
Таким чином, мотивування позовної заяви базується на власній інтерпретації позивачем наведеної у статті інформації. Зокрема, шляхом покладення в основу позовних вимог суб`єктивних міркувань про те, що саме вкладали автори статті у її зміст, а також з додатковим домисленням негативних для себе аспектів цієї інформації та презюмуванням (а не доведенням) того, що поширена інформації стосується саме ТОВ «Анвітрейд» і начебто принижує статус позивача в очах суспільства.
На противагу цьому суд зауважує, що семантичний аналіз оспорюваного абзацу вказує на відсутність негативної конотації, яка мала б прямим наслідком завдання шкоди діловій репутації ТОВ «Анвітрейд». Доказів на підтвердження протилежного позивачем надано не було.
При цьому суд зауважує, що хоча опублікована відповідачем спірна інформація і містить елементи провокативного характеру, однак її не можна однозначно витлумачити як таку, що містить фактичні дані, які здатні завдати шкоди діловій репутації позивача, оскільки така інформація не містить твердження про порушення позивачем законодавства чи моральних принципів, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб`єктивними переконаннями (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 березня 2023 року у справі № 752/16863/16-ц).
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання недостовірною та зобов`язання спростувати інформацію.
Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Суд зазначає, що позивач, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту повинен дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.
За приписами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.
Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
ВИРІШИВ:
1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «АНВІТРЕЙД» до Громадської організації «НАШІ ГРОШІ» про визнання недостовірною інформації та зобов`язання спростувати інформацію - відмовити.
2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 22.06.2023.
Суддя І.В. Приходько
Суд | Господарський суд міста Києва |
Дата ухвалення рішення | 14.06.2023 |
Оприлюднено | 23.06.2023 |
Номер документу | 111707466 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо захисту ділової репутації |
Господарське
Господарський суд міста Києва
Приходько І.В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні