Рішення

від 07.06.2023 по справі 911/2396/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" червня 2023 р. м. Київ Справа № 911/2396/22

Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., за участю секретаря судового засідання Тимошенка Д.Ю., розглянувши в порядку загального позовного провадження справу за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю «РІК-96» (08296, Київська обл., місто Ірпінь, смт Ворзель, вулиця Європейська, будинок 18, код: 24101450)

до

держави-агресора російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, російська федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, будівля 1)

про стягнення 46680616,74 гривень,

за участю представників учасників справи:

від позивача:не з`явився;

від відповідача:не з`явився.

До Господарського суду Київської області 21.11.2022 надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю «РІК-96» про стягнення з російської федерації збитків у розмірі 46680616,74 гривень, завданих пошкодженням майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в результаті збройної агресії російської федерації через потрапляння бойових снарядів та пожежі, орієнтовно з 25.02.2022 по 27.02.2022, було знищено майно належне позивачу, чим останньому завдано збитків.

В позові позивач просить стягнути завдану йому майнову шкоду, яка складається зі шкоди, завданої знищенням належного йому нерухомого майна у розмірі 46379068,52 гривень та шкоди, завданої знищенням іншого майна (основних засобів), що знаходилося у зруйнованому приміщенні у розмірі 301548,22 гривень.

Ухвалою суду від 28.11.2022 відкрито провадження у справі № 911/2396/22, розгляд справи постановлено здійснювати у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, сторонам надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язки.

На адресу суду 06.01.2023 від позивача надійшло клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи, а саме доказів підтвердження права власності позивача на знищене майно (основні засоби), що знаходилось у пошкодженому приміщенні. Крім того, позивачем подано клопотання про визнання поважними причини пропуску строку на подання зазначених доказів, обґрунтувавши його тим, що внаслідок початку бойових дій, первинна документація підприємства була вивезена, що ускладнювало процес долучення необхідних документів разом з поданням позову.

Розглянувши вказане клопотання, з урахуванням вимог ст.ст. 80, 119 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку про його задоволення, визнання поважними причини пропуску позивачем строку для подання цих доказів та поновлення пропущеного процесуального строку, про що судом постановлено ухвалу із занесенням до протоколу судового засідання від 11.01.2023.

На адресу суду 09.01.2023 від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме доказів надсилання копії позовної заяви з доданими до неї документами, а також ухвали суду від 28.11.2022 та від 21.12.2022 на електронну адресу відповідача, а також докази надсилання позовної заяви з доданими до неї документами на адресу посольства російської федерації у Польщі.

Від позивача 01.03.2023 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме доказів повернення поштового відправлення, відправленого позивачем на адресу посольства російської федерації в Польщі із копією конверту із відміткою про відмову від отримання зазначеного поштового відправлення.

Від позивача 05.04.2023 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме доказів неможливості здійснення поштових відправлень на адресу відповідача, а також копію відповіді Бучанської міської ради на запит адвоката щодо підтвердження факту пошкодження (знищення) будівлі позивача.

Від позивача 10.05.2023 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме доказів надсилання усіх ухвал суду по цій справі на електронну адресу відповідача.

До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України «Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу російської федерації.

У зв`язку з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно листа Міністерства юстиції України від 21.03.2022 № 25814/12.1.1/32-22 «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку російської федерації та введенням воєнного стану АТ «Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.

Міністерство юстиції України листом від 06.10.2022 № 91935/114287-22-22/12.1.1 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист від 03.10.2022 № 71/14-500-77469) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території російської федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.

З огляду на викладене вище, єдиним доступним для суду способом повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи є розміщення на офіційному веб-порталі судової влади України відповідного оголошення-повідомлення. І такі заходи судом належним чином застосовувалися, що підтверджується матеріалами справи.

Призначення судом кожної дати підготовчого засідання, а також судового засідання щодо розгляду справи по суті, здійснювалося судом із достатніми інтервалами часу за для забезпечення відповідачу процесуальної можливості відреагувати на розгляд цієї справи та повідомити суд про своє відношення до розглядуваного позову.

Крім того, позивачем вчинялися власні дії, щодо направлення кожної ухвали суду на офіційну електронну пошту відповідача, докази чого наявні в матеріалах справи.

Суд вважає, що оскільки електронна адреса, на яку позивачем здійснювалося відправлення як позовних матеріалів, так і відповідних ухвал суду про рух справи, є офіційною електронною адресою відповідача, що розміщена на офіційному Web-сайті міністерства юстиції російської федерації, то такий спосіб повідомлення відповідача про сутність та перебіг розглядуваної справи, з огляду на неможливість здійснення судом власної комунікації із відповідачем, відповідає сучасним цивілізованим стандартам та тим умовам, в яких, наразі, перебувають Україна та російська федерація.

Крім того, позивачем самостійно здійснено поштове відправлення на офіційну поштову адресу посольства російської федерації в Польщі, проте одержувач відмовився від отримання зазначеного відправлення, про що на поштовому конверті поштовою службою Польщі зроблено відповідну відмітку.

Наведене вище у сукупності дає підстави стверджувати, що ті заходи, які в межах цієї справи було вчинено як судом, так і позивачем задля забезпечення обізнаності відповідача про сутність розглядуваної справи, про стадії її розгляду, відповідні дати проведення судових засідань, є достатніми для висновку про належне повідомлення відповідача, як про зміст позовних вимог, так і про рух справи, а тривалість судового розгляду справи свідчить про наявність у відповідача достатнього часу для того, щоб представити суду свої аргументи щодо позову.

Ухвалами суду від 21.12.2022, 11.01.2023, 01.02.2023, 01.03.2023, підготовче засідання відкладалося та остаточно ухвалою суду від 05.04.2023 підготовче провадження закрито, а справу призначено до розгляду по суті на 10.05.2023.

У зв`язку з відсутністю представника відповідача судове засідання з розгляду справи по суті також судом відкладалося та остаточно було призначено на 07.06.2023.

Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, отже, позиція відповідача щодо заявленого позову суду не відома.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Враховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом у межах визначеного законом процесуального строку на подання відзиву, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору за відсутності відзиву відповідача.

В судове засідання 07.06.2023 представники сторін не з`явились. При цьому, від представника позивача 07.06.2023 надійшла заява з проханням розглянути справу за його відсутності.

Враховуючи те, що наявних у матеріалах справи доказів достатньо для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Факти встановлені судом.

Позивач, на підставі договору купівлі-продажу від 12.07.2002 № 4952 є власником нерухомого майна - цеху для виробництва майонезу (колишнє кафе «Альона», розташованого в Київській області, м. Ірпінь, смт. Ворзель, вулиця Європейська (Радянська), 18, загальною площею 970,6 кв.м. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.09.2019. Опис нерухомого майна: цех для виробництва харчових сумішей, кулінарний цех та складські приміщення.

Згідно Акту обстеження нерухомого майна, пошкодженого (знищеного) внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російською федерацією від 30.05.2022 № 377, складеного комісією, встановлено, що в період з 25.02.2022-27.02.2022 внаслідок прямого влучання боєприпасу в дах будівлі відбулося руйнування будівлі позивача.

Згідно листа слідчого відділу Бучанського районного управління поліції ГУ Національної поліції в Київській області (№ 109/1403-22) матеріали звернення позивача, що знищення виробничо-складського приміщення, належного позивачу внаслідок обстрілу військовослужбовцями російської федерації приєднано до кримінального провадження № 12022111050001840 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України.

Актом про пожежу складеного 30.09.2022 зафіксовано факт пожежі, що виникла 25.02.2022 на об`єкті - цех для виробництва харчових сумішей, кулінарний цех та складські приміщення в смт Ворзель, по вул. Європейській, 18, а також факт знищення усіх приміщень за зазначеною адресою, належних позивачу, та що частково перебували в оренді інших суб`єктів господарювання, а також знищення товарно-матеріальних цінностей (виробничого обладнання), що були розміщені у зазначеному приміщенні. Причиною пожежі зазначено потрапляння боєприпасів та їх уламків, в ході проведення активних бойових дій.

З відкритих джерел, на які, серед іншого посилався позивач у позові, зафіксовано масовані обстріли, зокрема смт Ворзель, а також факт горіння, вірогідно, будівлі належної позивачу.

З огляду на те, що завдані збитки позивач пов`язує із вчиненням російською федерацією збройної агресії, масованими обстрілами, цивільним характером, належного йому приміщення, що в цілому свідчить про протиправність діянь відповідача на території України, позивач звернувся до суду із розглядуваним позовом та просить стягнути суму завданої шкоди, розмір якої він обґрунтовує висновком експерта та відомостями, щодо списання з балансу основних засобів, що було розташоване у пошкодженій будівлі цеху, з держави агресора російської федерації.

Відповідач, країна агресор - російська федерація, яка обізнана про розгляд справи та повідомлена про хід судового процесу у цій справі всіма доступними для суду та позивача засобами, самоусунулася від надання суду відзиву на позовну заяву, своїх аргументів чи контраргументів проти доводів позивача.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.

Щодо юрисдикції розглядуваної справи.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Позивач визначив відповідачем державу російську федерацію в особі Міністерства юстиції.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.

За змістом ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме - наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Поряд із цим, у п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує ст. 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов`язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.

Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Станом на час подання цього позову, російська федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів в порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року № 2188-ІX «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу.

Дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Не поважаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України російська федерація не може розраховувати на повагу до її судового імунітету. Інший підхід ставив би жертв війни, осіб, яким завдано шкоду у ще більш вразливе становище, коли позбавляючи особу права на звернення до національного суду, та відсутність гарантій забезпечення права таких осіб на ефективний судовий розгляд їх справ в судах російської федерації, фактично позбавляє їх права на судовий захист, як такого.

Суд вважає, що судовий імунітет держави-агресора, не може бути перешкодою для реалізації правосуддя при порушенні основ міжнародного правопорядку та скоєнні міжнародних злочинів, а тому, у цій справі, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення судового процесу щодо відшкодування завданих нею збитків, в ході ініційованого воєнного вторгнення на територію України.

Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст. 11), а також Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст. 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22 в п.п. 32-34, викладено наступні правові висновки:

- російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти України, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України;

- країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно російська федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21) та № 311/498/20 (провадження № 61-988св22);

- таких самих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21) та у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21), зазначивши додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 428/11673/19, загальновідомим є (тобто таким, що не потребує доказування) те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Підсумовуючи, в частині розповсюдження на розглядувану справу права судового імунітету російської федерації, суд дійшов висновку про незастосування його в цій справі з огляду на обставини, що викладено вище.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 42 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993, підписантами якої є російська федерація та Україна, та яка була чинною на момент звернення позивача до суду із цим позовом, у справах про відшкодування шкоди, компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

Крім того, на момент звернення позивача до суду із розглядуваним позовом для України, як і для російської федерації була чинною Угода про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода) (Україна вийшла із зазначеної Угоди на підставі Закону від 12.01.2023 № 2855-IX, що набрав чинності 05.02.2023).

Відповідно до ст. 1 Угоди ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Згідно із пп. «г» п. 1 ст. 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Тобто, за змістом наведених положень, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним судом за місцем заподіяння шкоди.

Отже, Господарський суд Київської області, як суд до територіальної юрисдикції якого відноситься місце ймовірного завдання шкоди позивачу, є належним судом для розгляду цієї справи.

Щодо застосування норм матеріального права.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у цій справі, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Поряд з цим, відповідно до пп. «ж» ст. 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 права і обов`язки Сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди (знищення майна позивача) мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Одночасно, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно із ст. 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Також, згідно із ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 3 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що до спірних відносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Щодо суті позовних вимог.

Вирішуючи спір по суті та перевіряючи доводи позивача, суд виходив з наступного.

Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Згідно зі ст. 22 Цивільного кодексу України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами Цивільного кодексу України відповідальність настає незалежно від вини.

Так, відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Отже, на відміну від загальної норми статті 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 Цивільного кодексу України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.

З огляду на вказане обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 був введений воєнний стан в Україні з 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Як вже зазначалося, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії рф проти України в порушення пункту 2 (4) статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182 зобов`язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав є порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача є актом немотивованої збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і обстріл майна позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Згідно ст. 53 IV Женевської конвенції 1949 року будь-яке знищення окупуючою Державою рухомого або нерухомого майна, що є приватною або колективною власністю приватних осіб або Держави, громад або громадських або кооперативних організацій, яке не є абсолютно необхідним для воєнних операцій, забороняється.

За змістом ст.ст. 48, 51, 52 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року:

- для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти … цивільні й воєнні об`єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів (ст. 48);

- напади невибіркового характеру заборонено. До нападу невибіркового характеру належать: a) напади, не спрямовані на конкретні воєнні об`єкти; b) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об`єкти; або c) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, наслідки яких не можуть бути обмежені, як це вимагається згідно з цим Протоколом; і які, таким чином, у кожному такому випадку поражають воєнні об`єкти й цивільних осіб або цивільні об`єкти, не розрізняючи їх. Серед інших належить вважати невибірковими такі види нападів: a) напад шляхом бомбардування будь-якими методами або засобами, при якому як єдиний воєнний об`єкт розглядається ряд явно пов`язаних один з одним і розрізнюваних воєнних об`єктів, розміщених у місті, у селі чи в іншому районі, де сконцентровані цивільні особи або цивільні об`єкти; і b) напад, котрий, як можна очікувати, попутно потягне за собою втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб та шкоду цивільним об`єктам, або те й інше разом, які були б надмірними щодо конкретної і безпосередньої воєнної переваги, якої передбачається таким чином досягти (ст. 51);

- цивільні об`єкти не повинні бути об`єктом нападу або репресалій. Цивільними об`єктами є всі ті об`єкти, які не є воєнними об`єктами, як вони визначені в пункті 2. 2. Напади повинні суворо обмежуватися об`єктами. Що стосується об`єктів, то воєнні об`єкти обмежуються тими об`єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу. 3. У разі сумніву в тому, чи не використовується об`єкт, який звичайно призначений для цивільних цілей, наприклад, місце відправлення культу, житловий будинок чи інші житлові будови або школа, для ефективної підтримки воєнних дій, передбачається, що такий об`єкт використовується в цивільних цілях (ст. 52).

Матеріали справи не містять будь-яких доказів використання зруйнованого майна позивача у воєнних цілях, відтак, дії відповідача, внаслідок яких знищено майно позивача, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність як за відповідний обстріл, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Таким чином, до висновків про протиправність дій відповідача, суд приходить як з огляду на зміст наведених норм як національного законодавства, так і міжнародного, як його складової частини, так і з огляду на наявні у справі докази.

Також доведеним позивачем є факт заподіяння шкоди неправомірними діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між цими діями відповідача та завданою майну позивача шкодою.

Так, з матеріалів справи вбачається, що внаслідок обстрілу військовими російської федерації було знищено цех для виробництва харчових сумішей, кулінарний цех та складські приміщення в смт Ворзель, по вул. Європейській, 18, що належить позивачу на праві власності, а також майно (основні засоби), що було в ньому розташоване.

Висновком судового експерта Контимирової В.В. та ТОВ «Офіс незалежних експертиз» від 03.10.2022 № 4509, складеного за запитом позивача для подання до суду у відповідності до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, підтверджується, що розмір завданої позивачу матеріальної шкоди внаслідок руйнування об`єктів за адресою: України, Київська область, смт Ворзель, вул. Європейська, 18, внаслідок потрапляння боєприпасів, що сталося в результаті збройної агресії російської федерації, розпочатою 24.02.2022, складається з вартості ліквідації (демонтажу) об`єкта та дійсної ринкової вартості відновлення (з урахуванням амортизації) та складає 46379068,52 гривень, без врахування податків.

Висновок експерта, розмір завданої шкоди відповідачем під сумнів, у належний спосіб, поставлено не було, заперечень та власних міркувань з цього приводу не висловлено.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у пошкоджених приміщеннях перебували основні засоби (обладнання), належне позивачу, а саме: холодильно-морозильна камера, вартістю 150100 гривень, насосна станція AL-KO HW 5000 FMS Premium, вартістю 8090,04 гривень, котел BIOPEL LINE 80 KW (80 кВт) комплект: котел, твердопаливний, бункер, шнек, пальник, автоматика, вартістю 228750 гривень, станція гігієни SPG 1110, вартістю 104969,25 гривень, конструкція палетних стелажів, вартістю 334923 гривень, вартість монтажу яких складає 25250 гривень. Позивачем до матеріалів справи також долучено докази оплати зазначених товарно-матеріальних цінностей.

Згідно актів на списання основних засобів у зв`язку зі знищенням будівлі було списано холодильно-морозильну камеру, залишковою вартістю 52118,13 гривень, насосну станцію AL-KO HW 5000 FMS Premium, залишковою вартістю 2949,55 гривень, котел BIOPEL LINE 80 KW (80 кВт) комплект: котел, твердопаливний, бункер, шнек, пальник, автоматика, залишковою вартістю 105273,66 гривень, станцію гігієни SPG 1110, залишковою вартістю 30980,59 гривень, конструкції палетних стелажів, залишковою вартістю 110226,29 гривень. Всього згідно згаданих актів списання, внаслідок знищення будівлі, в якій зазначені основні засоби були розміщено вартість зазначених товарно-матеріальних цінностей (їх залишкова вартість) становить 301548,22 гривень.

Отже, заявлена сума завданої позивачу шкоди, що становить 46379068,52 гривень - шкода завдана знищенням цеху для виробництва харчових сумішей, кулінарний цех та складські приміщення в смт Ворзель, по вул. Європейській, 18, належного позивачу та 301548,22 гривень - шкода завдана знищенням іншого майна (основних засобів), що знаходилося у знищеному приміщенні, що загалом становить 46680616,74 гривень, матеріалами справи доведена та відповідачем у встановленому законом порядку не спростована.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством, отже позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Оскільки позивач на підставі п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, то такий судовий збір стягується з відповідача в дохід бюджету, відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «РІК-96» задовольнити повністю.

2. Стягнути з держави Російська Федерація на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «РІК-96» (08296, Київська обл., місто Ірпінь, смт Ворзель, вулиця Європейська, будинок 18, код: 24101450) 46680616,74 гривень збитків.

3. Стягнути з держави Російська Федерація на користь Державного бюджету України 700209,25 гривень судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст. ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено та підписано 26.06.2023.

Суддя Р.М. Колесник