Рішення

від 30.06.2023 по справі 380/1089/23

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/1089/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 червня 2023 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої-судді Сидор Н.Т., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

на розгляд суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач, з урахуванням уточнення, просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за шість місяців, обчислений з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом на дату звільнення 03.09.2020 та відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, у сумі 80 702,47 грн.

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 04.09.2020 (наступний день після виключення із списків особового складу) по 26.12.2022 (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні).

В обґрунтування позовних вимог вказує, що на день звільнення з військової служби не отримав у повному обсязі кошти, на які мав право за час проходження військової служби. Однак остаточний розрахунок з ним проведено лише 26.12.2022, тобто з порушенням встановлених Кодексом законів про працю України строків. Відтак позивач звернулась до суду з цим позовом.

Щодо процесуальних дій, вчинених у зв`язку із розглядом справи, слід зазначити наступне.

Ухвалою суду від 23.01.2023 позовну заяву залишено без руху.

Після усунення недоліків ухвалою судді від 30.01.2023 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому проти задоволення позовних вимог заперечує. Вказує, що посилання позивача на норми Кодексу законів про працю України є хибними, оскільки такими статтями не враховано особливостей виду службової діяльності військовослужбовців. Також покликається на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості.

Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Згідно з витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 03.09.2020 №199, старшого сержанта ОСОБА_1 , з 03.09.2020 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.02.2021 у справі №380/10022/20 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, з урахуванням січня 2008 року, як базового місяця індексації та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року, як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, із урахуванням виплачених сум.

На виконання вказаного рішення 27.12.2022 відповідачем виплачено позивачу суму індексації грошового забезпечення у розмірі 82 320,85 грн.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10 грудня 2008 року передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до приписів ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби).

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст. ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення військовослужбовців з військової служби.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 і постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, та в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у п. 57 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Меньшакова проти України» (далі ЄСПЛ).

У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до ст. 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (ч. 1 ст. 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (ч. 2 ст. 117).

Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08 квітня 2010 року («Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції»).

За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 у постанові від 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:

- умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами ст.ст. 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Із системного тлумачення положень ч. ч. 1 та 2 ст. 117 КЗпП України можна дійти висновку, що ч. 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17, а також Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 травня 2020 року та від 17 листопада 2021 року в справі №816/1640/17, від 12 серпня 2020 року в справі №400/3365/19, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20 та інших.

З матеріалів справи встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу частини 03.09.2020.

Водночас, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.02.2021 у справі №380/10022/20 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, з урахуванням січня 2008 року, як базового місяця індексації та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року, як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, із урахуванням виплачених сум.

На виконання вказаного рішення 27.12.2022 відповідачем виплачено позивачу суму індексації грошового забезпечення у розмірі 82 320,85 грн.

Відтак, суд доходить висновку, що остаточний розрахунок з позивачем проведено поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ч. 2 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.

Наведеними висновками суду спростовується твердження відповідача щодо не розповсюдження на ці спірні правовідносини положення ст. 117 КЗпП України.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" №100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям обчислюється у календарних днях.

Відповідно до довідки, наданої військовою частиною, грошове забезпечення позивача за останні повні два місяці перед звільненням складало: липень 2020 року 12 948,26 грн; серпень 2020 року 12 956,04 грн.

Кількість календарних днів за липень-серпень 2020 року складає 62 календарний день.

Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно застосовувати показник 417,81 грн в день (25 904,3грн/62 календарні дні).

Період за час затримки по день фактичного розрахунку з 04.09.2020 (наступний день з дня виключення позивача зі списків військової частини) по 26.12.2022 (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні) становить 844 дні.

Водночас суд бере до уваги, що з 19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким викладено в новій редакції норму статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме встановлено обмеження, згідно з яким виплата працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється не більш як за шість місяців.

З огляду на дату проведення остаточного розрахунку з позивачем (26.12.2022) суд уважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин». А відтак із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не більш як за шість місяців за затримку терміном 181 календарний день з 04.09.2020 (перший день після звільнення) по 04.03.2021.

Таким чином, середній заробіток який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 75 623,61 грн (417,81 грн * 181 календарних днів).

Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.

Так, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов`язку, встановленого статтею 116 К КЗпП.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні».

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

У постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя".

Застосовуючи описаний підхід Великої Палати Верховного Суду для приблизної оцінки розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні (https://bank.gov.ua/files/Procentlastb_KR.xls) можна розрахувати як розмір сум, які позивачка, недоотримавши належні їй кошти в сумі 74 763,66 грн. від відповідача, могла би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Відповідно до способу розрахунку розміру майнових втрат позивачки на підставі припущення про необхідність взяття нею кредиту внаслідок затримки виплати працівнику належних йому сум, цей розмір можна обчислити як добуток суми несвоєчасно виплачених коштів на середньозважену вартість (у % річних) кредитів у національній валюті для фізичних осіб за даними НБУ (на день взяття кредиту) за відповідний період затримки. При цьому використовуються дані для короткострокових кредитів (до одного року), оскільки період затримки розрахунку становить менше 365 днів.

Застосування наведених міркувань до обставин цієї справи дозволяє зробити такі обчислення: - період затримки виплати 82 320,85 грн. становить 181 календарний день; - середньозважена ставка короткострокового кредиту в національній валюті для фізичних осіб станом на 04.09.2020 (03.09.2020 день виключення позивачки зі списків особового частини) становила 37,4% річних. Отже, сума відсотків за користування кредитом, розрахована на підставі відомостей про середньозважену ставку кредиту в національній валюті для фізичних осіб з урахуванням суми та періоду затримки розрахунку становить грн 15 267,47 грн (82 320,85 грн х37,4% 365х181).

Суд зауважує, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд вважає за доцільне стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 15 267,47 грн.

Вирішуючи позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 04.09.2020 (наступний день після виключення із списків особового складу) по 26.12.2022 (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), суд виходить з такого.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-ІІІ (далі Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі - Порядок №159).

Статтею 1 Закону №2050-ІІІ визначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі ст. 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: - пенсії; - соціальні виплати; - стипендії; - заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до норм ст. 3,4 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету.

З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №159 від 21.02.2001, якою затверджено Порядок проведення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі Порядок №159).

Відповідно до пункту 2 цього Порядку компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Пунктом 3 Порядку передбачено, що компенсації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі сума індексації грошових доходів.

При вирішенні цього спору суд враховує узагальнену правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 29.04.2021 у справі 240/6583/20 такого змісту:

«…системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.

Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені».

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.02.2021 у справі №380/10022/20 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, з урахуванням січня 2008 року, як базового місяця індексації та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_4 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року, як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), відповідно до вимог Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003, із урахуванням виплачених сум.

Позивач несвоєчасно (27.12.2022) отримав індексацію грошового забезпечення, яку було йому нараховано на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26.02.2021 у справі №380/10022/20 у розмірі 82 320,85 грн, що підтверджується випискою по картковому рахунку .

Таким чином, позивач має право на виплату йому компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період затримки виплати, відтак заявлені позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку те, що такий підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до правил ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За вимогу щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивачем сплачено 1073,60 грн судового збору.

Визначений судом до стягнення на користь позивача розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні 15 267,47 грн, становить 18,92% від заявленої позивачем до відшкодування суми (80 702,47 грн). Відповідно 18,92% від сплаченого позивачем судового збору (1073,60 грн) становить 203,13 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 8-10, 14, 72-77, 90, 139, 242-246, 255, 257, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в :

позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 15 267,47 (п`ятнадцять тисяч двісті шістдесят сім) гривень 47 копійок.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 04.09.2020 по 26.12.2022.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 203 (двісті три) гривні 13 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції з урахуванням положень підп. 15.5 п. 15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_4 ).

Відповідач військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_4 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).

Суддя Сидор Н.Т.