Постанова

від 04.07.2023 по справі 641/8266/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 липня 2023 року

м. Київ

справа № 641/8266/16-ц

провадження № 61-5131св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гриб Надія Миколаївна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гібадулова Лариса Августинівна, управління служб

у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, управління адміністративних послуг департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради, міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Основ`янському

та Слобідському районах м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 вересня 2019 року

у складі судді Курганникової О. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Кругової С. С.,

Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу

Гібадулова Л. А., управління служб у справах дітей Департаменту праці

та соціальної політики Харківської міської ради, управління адміністративних послуг Департаменту адміністративних послуг та споживчого ринку Харківської міської ради, міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Основ`янському та Слобідському районах м. Харкова головного територіального управління юстиції у Харківській області, про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності у порядку спадкування за заповітом.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 1978 року він був знайомий

із ОСОБА_6 , яка 28 вересня 2007 року заповіла йому належну їй на праві приватної власності квартиру

АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. 30 жовтня 2012 року він звертався

до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу

Кішкіної О. О. із заявою про прийняття спадщини.

ОСОБА_1 зазначав, що після того, як він звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Кішкіної О. О.

за отриманням свідоцтва про прийняття спадщини, нотаріус повідомила його, що ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова

від 21 березня 2013 року їй заборонено видавати свідоцтво про прийняття спадщини у спадковій справі, заведеній на ОСОБА_7 , оскільки

у провадженні зазначеного суду перебувала справа № 641/2242/13-ц

за позовом ОСОБА_8 про визначення йому додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 .

Без свідоцтва про прийняття спадщини він не міг зареєструвати право власності на цю квартиру.

ОСОБА_1 зазначав, що ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 24 жовтня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_8 було залишено без розгляду.

Разом із тим, позивач зазначав, що у квітні 2014 року йому стало відомо про те, що невідомі особи, як він вважав, незаконно заволоділи спірною квартирою АДРЕСА_1 та здійснюють у ній ремонтні роботи,

у зв`язку із чим 15 квітня 2014 року він звертався до Комінтернівського районного відділу Харківського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області (далі - Комінтернівський PB ХМУ ГУ МВС України в Харківській області) із заявою про внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

ОСОБА_1 вважав себе єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6 , а реєстрацію права власності спірної квартири

за ОСОБА_4 незаконною.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд:

визнати нікчемним акт старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Бублій Г. І. про реалізацію предмета іпотеки, затверджений начальником Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Дилбарян A. A. 27 лютого 2013 року про придбання ОСОБА_3 квартири

АДРЕСА_1

на прилюдних торгах;

визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності від 19 квітня 2013 року, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гриб Н. М., зареєстроване у реєстрі за № 212 про придбання ОСОБА_3 однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ;

витребувати квартиру

АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 припинивши право власності (номер запису про право власності: 849165) ОСОБА_4 на зазначену спірну квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 45638563101) шляхом скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на цю квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 45638563101) за ОСОБА_4 , зроблене приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А.

30 квітня 2013 року, індексний номер: 2083521 від 30 квітня 2013 року 10:47:03, на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: реєстр № 2354, виданий 30 квітня 2013 року, видавник: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гібадулова Л. A.;

визнати та зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на квартиру

АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 45638563101) у порядку спадкування за заповітом;

усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_4 та члена її сім`ї - сина

ОСОБА_5 із зазначеної квартири без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 вересня

2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності від 19 квітня 2013 року, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гриб Н. М., зареєстроване у реєстрі № 212 про придбання ОСОБА_3 однокімнатної квартири

АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру

АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1

є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому до нього перейшло її право власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

Вимога щодо витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , як вважав суд першої інстанції, є передчасною.

При цьому, суд першої інстанції виходив із того, що права особи, яка вважає себе власником майна або законним користувачем, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України, оскільки такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Витребування майна із чужого незаконного володіння означає повернення у власність позивача належної йому квартири і реєстрація права власності за позивачем на належну йому квартиру, має бути поновлено у Державному реєстрі прав власності

на нерухоме майно. Відомості до вказаного реєстру вносяться на підставі правовстановлюючого документу на майно, але такий документ у позивача відсутній. У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не зареєстрував на себе право власності на спірну квартиру, вимога про усунення перешкод

у користуванні майном, як вважав суд першої інстанції, є також передчасною.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції

ОСОБА_1 у частині залишення без задоволення його позовних вимог та ОСОБА_4 у частині задоволення позовних вимог

ОСОБА_1 , оскаржили його до суду апеляційної інстанції.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 вересня

2019 року у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування квартири та скасування державної реєстрації й виселення змінено у частині мотивів, з яких у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування квартири та скасування державної реєстрації й виселення відмовлено.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на ім`я ОСОБА_3 й визнання права власності на квартиру за ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому до нього перейшло її право власності на квартиру

АДРЕСА_1 .

При цьому, суд апеляційної інстанції вважав, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 випливають із триваючого порушення його майнових прав як спадкоємця нерухомого майна, на яке

у нього виникло з моменту відкриття спадщини, тому позовна давність

не підлягає застосуванню.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що підлягають зміні мотиви відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 та виселення

й зняття з реєстрації, оскільки зазначені позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку із тим, що задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у ОСОБА_4 , яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки у такому випадку на ОСОБА_4 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Разом із тим, суд апеляційної інстанції вважав, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації та виселення.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду,

ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 970/50/16

та постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справах

№ 916/2073/17, № 916/2403/16, від 04 червня 2019 року у справі

№ 916/3156/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц

та від 07 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц (пункт 1

частини другої статті 389 ЦПК України), просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним

та скасування свідоцтва про право власності від 19 квітня 2013 року, зареєстрованого у реєстрі № 212, про придбання ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 ,

а також про визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру у порядку спадкування за заповітом та у цій частині ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні цих позовних вимог. У іншій частині рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі

№ 645/4220/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а також на порушення судами норм процесуального права,

що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України) просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції

у частині відмови у задоволенні його позовних вимог про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на його користь та реєстрацію за ним права власності на цю квартиру в порядку спадкування за заповітом, із припиненням права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру шляхом скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на цю квартиру за ОСОБА_4 , а також про усунення йому перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_4 та її члена сім`ї - сина ОСОБА_5 зі спірної квартири без надання іншого житла

та передати справу у цій частині його позовних вимог на новий розгляд

до суду апеляційної інстанції. У іншій частині рішення суду першої інстанції

та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційну скаргу ОСОБА_4 мотивовано тим, що позивач звернувся до суду

з пропуском позовної давності. Вважала, що ОСОБА_1 міг довідатися про порушення свого права у будь-який момент з 14 вересня

2013 року, оскільки постійно проживає в одному будинку із спірною квартирою та нею, проте до суду з цим позовом звернувся лише 04 жовтня 2016 року.

ОСОБА_4 вважає, що позовна вимога ОСОБА_1 щодо визнання нікчемним акта державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби Харківського міського нотаріального управління юстиції про реалізацію іпотечного майна від 27 лютого 2013 року не є похідною

із виконанням судового рішення, тому зазначена позовна вимога не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Разом із тим, ОСОБА_4 посилається на те, що ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2016 року згідно зі статтею 170 КПК України накладено арешт на спірну квартиру шляхом заборони будь-яким особам укладати угоди, щодо цього майна, проводити реєстрацію та перереєстрацію, здійснювати відчуження. Цією ухвалою визначено, що спірна квартира відповідно до статті 98 КПК України є речовим доказом у кримінальному провадженні від 10 жовтня 2013 року № 12013220540003333, за якими триває судовий розгляд (справа № 641/2938/15-к відносно ОСОБА_2

за частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 358, частинами другою, третьою статті 190 КК України). У зв`язку із чим, як вона вважала, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог

ОСОБА_1 щодо визнання права власності на квартиру у порядку спадкування за заповітом.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів добросовісності набувача спірної квартири, зокрема: ОСОБА_4

ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції фактично застосував правовий висновок, що міститься у постанові Верховного Суду

від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження

№ 61-19921св18), який, як він вважає, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у зазначеній постанові Верховного Суду були рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими було визнано набувача добросовісним.

Вважав, що відмовляючи йому у задоволенні позовної вимоги щодо витребування спірної квартири у ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції подбав про інтереси набувача ОСОБА_4 , зазначивши про те, що витребування у неї спірної квартири покладе на неї індивідуальний та надмірний тягар, проте

не врахував його інтереси як спадкоємця після ОСОБА_6 та законного власника спірної квартири, чим порушив баланс інтересів та конституційні права позивача, передбачені статтею 41 Конституції України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та витребувано матеріали цивільної справи № 641/8266/16-ц із Комінтернівського районного суду

м. Харкова.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року поновлено

ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 вересня 2019 року

та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року

та відкрито касаційне провадження за його касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року цивільну справу

№ 641/8266/16-ц призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року касаційне провадження у справі зупинено до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 461/12525/15-ц (провадження

№ 14-190цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року відновлено касаційне провадження у справі № 641/8266/16-ц.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 .

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_4 у якому зазначено, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині задоволення його позовних вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 19 квітня 2013 року, зареєстрованого

у реєстрі № 212, про придбання ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 , а також про визнання за ним права власності на зазначену квартиру у порядку спадкування за заповітом є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності від 03 січня

1994 року належала квартира

АДРЕСА_1 (а. с. 21, т. 1).

28 вересня 2007 року ОСОБА_6 на випадок своєї смерті зробила розпорядження, яким заповіла ОСОБА_1 зазначену квартиру,

що підтверджується заповітом, посвідченим державним нотаріусом Сьомої харківської державної нотаріальної контори Головань В. Я.

та зареєстрованим у реєстрі за № 5-1582 (а. с. 24, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

30 жовтня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області

Кішкіної О. О. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , на підставі чого було заведено спадкову справу № 12/2012, проте свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_1 не отримав (а. с. 26, т. 1).

Відповідно до довідки приватного нотаріусу Харківського міського нотаріального округу у Харківській області Кішкіної О. О. від 20 травня

2015 року № 209/01-16 видачу свідоцтва про право на спадщину їй, нотаріусу, було заборонено ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова

від 21 березня 2013 року у цивільній справі № 641/2242/13-ц (провадження № 2/641/1166/2013) за позовом ОСОБА_8 до Харківської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кішкіна О. О. та ОСОБА_1 , про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини (а. с. 28, т. 1).

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 24 жовтня

2014 року позовну заяву ОСОБА_8 у справі № 641/2242/13-ц (провадження № 2/641/1166/2013) залишено без розгляду.

15 квітня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Комінтернівського

РВ ХМУ ГУ МВС в Харківській області із заявою про внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, яку зареєстровано

у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, за № 12014220540001065

за статтею 356 КК України.

У рамках проведення досудового слідства вищезазначеного кримінального провадження було проведено почеркознавчу експертизу від 25 вересня

2014 року № 466, у якій було зазначено, що в акті державного виконавця

від 27 лютого 2013 року про реалізацію предмета іпотеки, зокрема: квартири

АДРЕСА_1 , підпис від імені начальника Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Дилбаряна A. A. виконаний не Дилбаряном A. A. , а іншою особою.

Також було проведено технічну експертизу від 21 серпня 2014 року № 284 відповідно до висновків якої, відтиск круглої гербової печатки в акті нанесений не круглою гербовою печаткою Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції,

а іншою печаткою.

Згідно відповідей Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції від 22 травня 2014 року, 21 липня 2014 року та 25 червня 2015 року у Комінтернівському відділі державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції не працювала та не працює старшим державним виконавцем Бублій Г. І.

Перевіркою книг вхідної кореспонденції, даних Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень було встановлено, що на виконанні у відділі ніколи не перебували виконавчі провадження у рамках виконання виконавчого напису від 19 серпня 2011 року № 762, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хаславською К. В. про звернення стягнення на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_6 .

Прилюдні торги з реалізації нерухомого майна, зокрема: квартири АДРЕСА_1

у період з 2012 року і на час розгляду справи Комінтернівським відділом державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції

не проводились; протокол від 13 січня 2013 року № 11-01/278/13-і проведення прилюдних торгів з реалізації цього нерухомого майна Комінтернівським відділом державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції не складався.

27 лютого 2013 року працівниками Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції не складалось жодних актів про реалізацію предмета іпотеки, зокрема, квартири АДРЕСА_1

у рамках виконання виконавчого напису від 19 серпня 2011 року № 762, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хаславською К. В. про звернення стягнення на цю квартиру, яка належить

на праві власності ОСОБА_6 : у провадження Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського нотаріального округу виконавчих документів, де боржником є ОСОБА_6 , яка мешкала

за адресою:

АДРЕСА_2 , у період з 2012 року і на час розгляду справи на виконання

не надходило та на виконанні не перебуває; реалізація цієї квартири відділом не здійснювалась, що підтверджується довідкою, наданою Головним державним виконавцем Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції Івановою Л. І. від 22 травня 2014 року (а. с. 40, т. 1).

Відповідно до свідоцтва від 19 квітня 2013 року, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. на підставі

статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 47 Закону України «Про іпотеку», а також на підставі акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого Комінтернівським відділом державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції

від 27 лютого 2013 року посвідчила, що ОСОБА_3 належить на праві власності майно, що складається із: однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , що придбана ОСОБА_3 за 129 600,00 грн (а. с. 36, т. 1).

Згідно довідки, наданої ліквідатором публічного акціонерного товариства «АКБ «Базис» Красильниковою С. В. від 05 серпня 2014 року, іпотечні договори від 08 червня 2009 року № 754/64/26/38/7-459 та від 09 липня

2009 року № 821/4/27/38/7-459 публічним акціонерним товариством «АКБ» Базис» не укладались. У базі даних банку позичальники ОСОБА_10

та ОСОБА_6 не знайдені (а. с. 41, т. 1).

Відповідно до довідки, наданої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Левковець О.Л. від 10 червня 2015 року № 54/01-16,

09 липня 2009 року за реєстровим № 1267 іпотечний договір

№ 821/4/27/38/7-459 нею не посвідчувався (а. с. 43, т. 1).

Згідно довідки, наданої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хаславською К. В. від 09 червня 2015 року № 295/01-16, 19 серпня 2011 року нею не вчинявся виконавчий напис за реєстровим № 762 щодо звернення стягнення на квартиру

АДРЕСА_3 (а. с. 45 т. 1).

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктив нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 28 лютого 2017 року квартира

АДРЕСА_1 , зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л. А. від 30 квітня 2013 року (а. с. 37, т. 1).

Відповідно до висновків експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 30 травня 2016 року № 218 підпис від імені ОСОБА_3 у рядку «Продавець» у договорі купівлі-продажу

від 30 квітня 2013 року виконаний не ОСОБА_3 , а іншою особою. Підпис від імені ОСОБА_3 у рядку «Продавець» у договорі купівлі-продажу від 30 квітня 2013 року виконаний ймовірно ОСОБА_2

(а. с. 69-74, т. 1).

Згідно із наявним у матеріалах справи вироком Комінтернівського районного суду м. Харкова від 07 травня 2018 року у справі № 641/2938/15-к ОСОБА_2 визнано винуватим у пред`явленому обвинуваченні

за частиною п`ятою статті 27, частинами другою та третьою статті 190, частиною третьою статті 358 КК України та призначено покарання.

Розглядаючи цю кримінальну справу судом було встановлено,

що ОСОБА_2 на початку квітня 2013 року, діючи умисно,

за попередньою змовою групою осіб - з особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, перебуваючи у м. Харкові, на вказівку останньої передав їй свою фотографію для внесення недостовірних даних

у паспорт, використовуючи яку, ця особа потім підробила паспорт громадянина України, серійний номер НОМЕР_1 , виданий 07 листопада 2000 року Пісочинським ВМ ХМУ ГУМВС України в Харківській області

на ім`я ОСОБА_3 , шляхом вклеювання фотокартки із зображенням ОСОБА_2 з метою подальшого використання для незаконного заволодіння чужим майном.

Продовжуючи реалізацію злочинного умислу групи, ОСОБА_2 , діючи умисно, використав підроблені документи з метою шахрайського заволодіння правом на нерухоме майно, розташоване за адресою:

АДРЕСА_4 .

19 квітня 2013 року ОСОБА_2 отримав від особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, підроблені документи - паспорт громадянина України на ім`я ОСОБА_3 та правовстановлюючі документи на вказану квартиру, а саме протокол проведення прилюдних торгів від 13 січня 2013 року № 11-01/378/13/і та акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 27 лютого 2013 року. Вказані документи стали підставою для реєстрації нотаріусом права власності на зазначену квартиру, тобто були використані ОСОБА_2 з метою заволодіння правом на нерухоме майно. Внаслідок таких протиправних дій

ОСОБА_2 та особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, законному спадкоємцю ОСОБА_1 спричинено матеріальну шкоду на суму 122 199,00 грн, яка є значною.

ОСОБА_4 , будучи введеною в оману, сприймаючи ОСОБА_2 як дійсного власника спірної квартири - особу на прізвище ОСОБА_3 , згідно договору купівлі-продажу від 30 квітня 2013 року № 2354 квартири

АДРЕСА_3 передала йому грошові кошти у сумі 112 000,00 грн, рахунок сплати за квартиру, після чого ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_11 , розпорядилися грошовими коштами ОСОБА_4 на свій розсуд, завдавши останній значної шкоди (а. с. 14-22, т. 3).

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були визнані потерпілими у справі

№ 641/2938/15-к.

Під час розгляду кримінальної справи № 641/2938/15-к ОСОБА_4 пояснювала, що 30 квітня 2013 року вона придбала квартиру АДРЕСА_3 . Оголошення про продаж квартири було розміщено на сайті «ОЛХ». Подзвонивши по номеру телефона, який був вказаний в оголошенні,

їй відповів ріелтор на ім`я Лисовець Денис . Вони домовились з ним зустрітися наступного дня для огляду квартири. Оглянула квартиру, яка була в жахливому стані, однак ціна квартири була досить велика, а саме

25 000,00 доларів США. Сказавши Денису , що для неї це дорого, він знизив ціну до 22 000,00 доларів США. 30 квітня 2013 року відбулась угода купівлі-продажу квартири у нотаріуса Гібадулової Л. на угоді були присутні вона

з сім`єю, директор агенства з нерухомості, Ігор Миколайович , ріелтор Лисовець Д. , ОСОБА_3 він же ОСОБА_2 та дві невідомі їй жінки. Вона передала гроші за квартиру ОСОБА_2 , після чого вони підписали договір. Через рік їй подзвонив прокурор, та викликав на розмову та пояснив, що квартиру, яку вона придбала 30 квітня 2013 року, була продана шахраями (а. с. 18, т. 3).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та третьої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Касаційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та визнання права власності на спірну квартиру.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав

та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини

і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто

не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином

не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає

за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків

чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені

у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець

за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Разом із тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, у тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те,

що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане

в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень»

не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що право ОСОБА_1 щодо володіння та розпорядження спірною квартирою порушено, оскільки він

є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_6 , проте оформити своє право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_6 не мав змоги через вжиття Комінтернівським районним судом м. Харкова заходів забезпечення позову у справі № 641/2242/13-ц (провадження

№ 2-зз/641/8/16) за позовом ОСОБА_8 до Харківської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кішкіна О. О. та ОСОБА_1 , про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, у вигляді встановлення заборони приватному нотаріусу Харківського міського нотаріального округу

Кішкіній О. О. на видачу свідоцтва про прийняття спадщини у спадковій справі, заведеній після смерті ОСОБА_6 , а також через те, що на підставі підроблених документів було скоєно кримінальне правопорушення, у зв`язку із чим спірна квартира вибула із власності позивача поза його волею.

З матеріалів справи вбачається, що у рамках кримінального провадження було встановлено проте, що в провадженні Комінтернівського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції виконавчих проваджень, де боржником була ОСОБА_6 , яка мешкала

у спірній квартирі, у період з 2012 року і по травень 2014 року на виконання не надходило та на виконанні не перебувало. Крім того прилюдні торги

з реалізації спірної квартири цим відділом виконавчої служби у період

з 2012 року по червень 2015 року не проводились, протокол № 11-01/278/13і проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна від 13 січня

2013 року щодо спірної квартири не складався та акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки 27 лютого 2013 року щодо спірної квартири по виконанню виконавчого напису від 19 серпня 2011 року № 19 серпня

2011 року відділом виконавчої служби не видавався (а. с. 40, 41, т. 1).

Разом із цим, встановлено, що іпотечні договори від 08 червня 2009 року

№ 754/64/26/38/7-459 та від 09 липня 2009 року № 821/4/27/38/7-459 публічним акціонерним товариством «АКБ «Базис» не укладались. В базі даних банку позичальники ОСОБА_10 та ОСОБА_6 не знайдені

(а. с. 42, т. 1).

Приватними нотаріусами Харківського міського нотаріального округу іпотечний договір № 821/4/27/38/7-459 09 липня 2009 року за реєстровим

№ 1267 не посвідчувався та виконавчі написи 19 серпня 2011 року

за реєстровими номерами 762 й 778 не вчинялися (а. с. 43-45, т. 1).

Встановивши, що право власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру було зареєстровано на підставі підроблених документів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо визнання недійсним

та скасування свідоцтва про право власності від 19 квітня 2013 року, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гриб Н. М., зареєстрованого у реєстрі № 212 про придбання ОСОБА_3 однокімнатної квартири

АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру у порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_4 на те, що позивач звернувся до суду з цим позовом поза межами позовної давності є необґрунтованими.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду

з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати

до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин

її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими

є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право

на яку має позивач.

За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до особи, яка

є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом.

У разі пред`явлення віндикаційного позову належним відповідачем

є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв`язку з чим суд здійснив заміну відповідача,

то пред`явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Оскільки право позивача на спірну квартиру було порушено у момент

її вибуття із власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли, зокрема ОСОБА_1 довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності у володіння іншої особи.

Тобто перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права.

Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Враховуючи те, що позивач дізнався про порушення свого права у квітні

2014 року, тому він не пропустив строк звернення до суду з цим позовом.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі ОСОБА_4 доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 19 квітня 2013 року, виданого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гриб Н. М., зареєстрованого у реєстрі № 212 про придбання ОСОБА_3 однокімнатної квартири

АДРЕСА_1 та визнання

за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Щодо позовних вимог про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач

не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно

у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно

від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі

№ 6-164цс12 зроблено висновок, що «у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло

з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19),

від 23 лютого 2022 року у справі № 201/4783/19 (провадження

№ 61-10587св20), від 07 грудня 2022 року у справі № 757/2618/14-ц (провадження № 61-4958св21), від 15 березня 2023 року у справі

№ 759/8653/17 (провадження № 61-15468св19) та від 18 квітня 2023 року

у справі № 674/839/21 (провадження № 61-9594св22).

На спірні правовідносини у розглядуваній справі не поширюються положення частини другої статті 388 ЦК України, у відповідності до якої майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продано

у порядку, встановленому для виконання судових рішень, оскільки

з матеріалів справи вбачається, що прилюдні торги, на яких начебто було продано спірну квартиру на виконання неіснуючого судового рішення

по неіснуючому виконавчому провадженню не проводились, ОСОБА_3 у зазначеному порядку квартиру у власність не набував, та договір купівлі-продажу із ОСОБА_4 не підписував і не мав права на її продаж (вирок Комінтернівського районного суду м. Харкова від 07 травня 2018 року), а тому спірну квартиру не можна вважати майном, яке було продано в порядку встановленому для виконання рішення суду.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга

та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи

в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для

її досягнення.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України

у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах

від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня

2022 року у справі № 461/12525/15-ц).

У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі

№ 6-2776цс16 зазначено, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення зокрема обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

у постанові від 05 вересня 2022 року в справі № 385/321/20 звертала увагу, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів (постанова Верховного Суду

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня

2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження

та своєчасного захисту його і прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період

не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об`єктивно перешкоджали йому

у вчиненні таких дій.

Висновки Верховного Суду викладені у вищенаведених постановах прийнятих після подання касаційної скарги у розглядуваній справі, підлягають врахуванню відповідно до положень частини третьої

статті 400 ЦПК України.

Разом із тим постанова апеляційного суду не відображає оцінки пропорційності та справедливого балансу між інтересами сторін при вирішенні вимог щодо витребування майна, з огляду на вищенаведені висновки Верховного Суду та обставини встановлені у розглядуваній справі, зокрема поведінку та дії ОСОБА_1 спрямовані на оформлення своїх спадкових прав, причини з яких такі права не були оформлені у нотаріуса, обставини придбання ОСОБА_4 квартири, встановлення у кримінальному провадженні особи винної у вчиненні злочину тощо.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що висновки апеляційного суду при вирішення вимог про витребування спірної квартири є передчасними

та недостатньо обґрунтованими.

Щодо позовних вимог про усунення перешкод ОСОБА_1

у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_4 та члена

її сім`ї - сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , із зазначеної квартири без надання іншого житла.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам

та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або

за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений

із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом,

і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно із частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення

із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними

за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено

в рішенні суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема

у статтях 401-406 ЦК України.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення

у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави

у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку

і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать

від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути

їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька

та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно

з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить

від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,

не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути

не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві

(див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»

(Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення

від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява

№ 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення

у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).

На обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_4 разом зі своїм сином ОСОБА_5 неправомірно займають спірну житловий квартиру та створюють йому перешкоди у користуванні цим нерухомим майном.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5

є передчасними та недостатньо обґрунтованими.

Вирішуючи позовні вимоги у цій частині, суд апеляційної інстанції мав зокрема з`ясувати дійсні наміри сторін щодо спірного житла (використання для власного проживання, здачі в оренду, продаж тощо), оцінити пропорційність та справедливий баланс між інтересами сторін, навести

у своєму рішення мотиви прийняття або відхилення доводів ОСОБА_4

та ОСОБА_1 .

Відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості досліджувати докази, з`ясовувати обставини справи, необхідні для прийняття рішення, перешкоджає ухваленню нового судового рішення.

Враховуючи наведене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції

в частині вирішення вимог про витребування майна та усунення перешкод

у користуванні квартирою шляхом виселення не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому, в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова та постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 19 квітня

2013 року, видане приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гриб Надією Миколаївною, зареєстроване у реєстрі № 212 про придбання ОСОБА_3 однокімнатної квартири

АДРЕСА_1 та визнання за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишити без змін.

Постанову Харківського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про витребування майна

з чужого незаконного володіння та усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення скасувати, справу передати у цій частині

на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович