Постанова

від 29.06.2023 по справі 381/4598/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/7779/2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 381/4598/21

29 червня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Борисової О.В.

- Левенця Б.Б.

при секретарі - Осадченко І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської областівід 08 грудня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Осаулової Н.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, добових витрат на службове відрядження, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди,-

в с т а н о в и в:

24 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, добових витрат на службове відрядження, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування заявлених вимог зазначив, що він з 23 липня 2019 року працював у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на посаді підсобного працівника будівельної бригади. Відповідач несвоєчасно та не в повному обсязі виплатив позивачу заробітну плату, а саме: не виплатив заробітну плату за листопад 2019 року в сумі 4 500,00 грн. та добові за час перебування у відрядженні за кордоном у Франції. Так, з 24.07.2019 року по 03.11.2019 року (кількість днів відрядження 103 дні), з 15.12.2019 року по 30.12.2019 року (кількість днів відрядження 16 днів), з 09.01.2020 року по 01.06.2020 року (кількість днів відрядження 149 днів) він знаходився у службових відрядженнях за кордоном у Франції та належним чином виконував свої обов`язки працівника.

Згідно наданого ним розрахунку, відповідач повинен був виплатити йому добові за час перебування за кордоном в загальному розмірі 328 412,165 грн. (50 доларів за один день). При цьому, відповідач лише частково виплатив йому кошти за виконану роботу за період перебування у відрядженні у розмірі 194 995,00 грн., а тому сума невиплачених добових становить 133 418,16 грн.

Крім того, наказом № 7 о/с від 01 червня 2020 року його було звільнено відповідачем з 01 червня 2020 року з посади підсобного працівника будівельної бригади згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін. Разом з цим, він не писав заяву про звільнення з роботи за угодою сторін, його волевиявлення на припинення трудових правовідносин не було, відповідач не ознайомив його з вказаним наказом, який він не отримував та не підписував, трудову книжку йому видано не було. Наказ про звільнення отримано ним лише після звернення до управління Держпраці у Волинській області.

Посилається на те, що його звільнення є незаконним, а тому,на його думку, наявні обставини для його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з червня 2020 року по листопад 2021 року (18 місяців) у сумі 93 600,00 грн. (5 200,00 грн х 18 місяців).

Крім того, внаслідок порушення через неправомірні дії роботодавця він зазнав моральних страждань, які полягають у невиплаті належних грошових коштів та безпідставному звільненні. Через невиплату коштів він опинився у скрутному матеріальному становищі. З урахуванням характеру, обсягу моральних страждань та тривалості порушених прав, визначений ним розмір моральної шкоди становить 10 000,00 грн, який він вважає пропорційним завданим стражданням.

З огляду на вище викладене, просив суд визнати незаконним та скасувати наказ № 7 о/с від 01 червня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 01 червня 2020 року згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України; поновити ОСОБА_1 на посаді підсобного працівника будівельної бригади Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» з 01 червня 2020 року, стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на користь ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі 4 500,00 грн; добові витрати на службове відрядження за кордон до Франції у розмірі 133 418,16 грн; середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 93 600,00 грн; моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» про поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, добових витрат на службове відрядження, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди залишено без задоволення.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 22 березня 2023 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2022 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом неповно з`ясовані обставини справи.

Вказує на те, що кожному громадянину України гарантується захист від незаконного звільнення, а тягар доведення законності підстав звільнення покладено на роботодавця, тому суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в частині оскарження наказу про звільнення з тих підстав, що позивачем не було надано доказів того, що він не писав заяву про звільнення, безпідставно поклав обов`язок доведення таких обставин саме на позивача.

Вказав, що він перебував у службовому відрядженні у Франції і лише 01 червня 2020 року перетнув кордон України, а тому, не міг написати заяву про звільнення.

Зазначив, що він жодних заяв на звільнення за угодою сторін не писав та не подавав відповідачу, відповідно така заява у нього відсутня. Також вказав, що представник відповідача неодноразово зазначав в судових засіданнях, що і у Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» така заява відсутня.

Крім того, в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції вказано, що за платіжною відомістю № 10 за жовтень 2020 року позивачу виплачені кошти у сумі 5 200, 00 грн, а за відомістю розподілу витрат від 06 квітня 2021 року позивачу виплачено 2 698,88 грн у якості компенсації за невикористану відпустку. У свою чергу, відповідач не перерахував йому кошти у сумі 5 200,00 грн, які зазначені в довідці № 3 від 26 жовтня 2022 року. Надана відповідачем платіжна відомість № 79 за жовтень 2020 року не підтверджує факт виплати коштів у сумі 5 200,00 грн. Також відповідачем не надано доказів перерахування позивачу коштів у сумі 2 698,88 грн. Тому помилковим та суперечливим є висновок суду першої інстанції про те, що станом на дату звільнення, а саме - станом на 01 червня 2020 року, з позивачем проведено усі розрахунки, оскільки відповідно до платіжної відомості № 10 за жовтень 2020 року відповідач виплатив позивачу кошти у сумі 5 200,00 грн, а відповідно до відомості розподілу витрат від 06 квітня 2021 року були виплачені кошти у сумі 2 698,88 грн у якості компенсації за невикористану відпустку.

Вказує, що заяву про звільнення він не писав, відповідачем не було повідомлено його про звільнення, не ознайомлено з наказом про звільнення, не видано трудової книжки та не проведено в повному обсязі розрахунок при звільненні, не виплачені кошти, зокрема, заборгованість по заробітній платі за листопад 2019 року у сумі 4 500,00 грн.

З приводу стягнення добових за час перебування за кордоном позивач вказав, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, не дослідив наявні в матеріалах справи докази, не допитав заявлених позивачем свідків та не витребував у відповідача розрахунки/кошториси відряджень та інші документи щодо відрядження позивача.

Так, позивач вказує, що відповідач був зобов`язаний сплатити йому добові за час перебування за кордоном у Франції протягом липня 2019 року - грудня 2020 року за 268 діб у розмірі 13 400 доларів США, що у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ становить 328 412,16 грн.

Однак відповідач частково виплачував позивачу добові за час перебування за кордоном на загальну суму 194 995,00 грн, що підтверджується виписками з банку.

Щодо вирішення позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, позивач вказує на те, що судом першої інстанції не в повному обсязі враховано всі обставини та докази у справі.

05 травня 2023 року представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» Жельчик Сергій Анатолійович подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Посилається на те, що позивачем не надано доказів щодо дотримання ним строків звернення до суду з даним позовом.

Вказує на те, що відповідач у жовтні 2020 року виплатив позивачу 4 186,1 грн. заробітної плати, згодом через касу виплатив -5 200,00 грн., а 03 лютого 2021 року -2 819,18 грн. Зазначені суми були обраховані відповідачем самостійно. У квітні 2021 року, на виконання припису Держпраці, було виплачено останні 2 698,88 грн., що в свою чергу свідчить про недостовірність розрахунків позивача.

Крім того, з 23 липня 2019 року по 01 червня 2020 року позивач працював у відповідача підсобним працівником будівельної бригади. У службове відрядження до Франції позивач не направлявся, жодні накази з цього приводу не видавались. Додатково вказав, що відповідач має ліцензію на роботу лише в Литві, а відмітки у закордонному паспорті позивача свідчить про перетин ним кордону з Польщею. Добові за період перебування позивача у відряджені в Литві йому виплачені в повному обсязі.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Будова Наталія Миколаївна повністю підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Представники відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю " Європа Груп" адвокат Овсієнко Сергій Анатолійович та ОСОБА_2 , який є керівником товариства, проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» від 22 липня 2019 року № 11 о/с прийнято ОСОБА_1 з 23 липня 2019 року на посаду підсобного працівника будівельної бригади з посадовим окладом 4 500,00 грн.

Відповідно до наказу Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» № 27 від 01 жовтня 2019 року, ОСОБА_1 відряджений підсобним працівником на будівництві в м. Паневежис, Литва з 18 жовтня 2019 року по 31 жовтня 2019 року.

Наказом № 33 від 13 грудня 2019 року ОСОБА_1 відряджений підсобним працівником на будівництві в м. Паневежис, Литва з 16 грудня 2019 року по 28 грудня 2019 року (т. 1 а.с. 227).

Згідно наказу Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» № 01 від 09 січня 2020 року, ОСОБА_1 відряджений підсобним працівником на будівництві в м. Паневежис, Литва з 11 січня 2020 року по 06 лютого 2020 року.

Наказом № 03 від 10 лютого 2020 року ОСОБА_1 відряджений підсобним працівником на будівництві в м. Паневежис, Литва з 12 лютого 2020 року по 30 квітня 2020 року (т. 1 а.с. 225).

Відповідно до наказу Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» № 06 від 30 квітня 2020 року, ОСОБА_1 відряджений підсобним працівником на будівництві в м. Паневежис, Литва з 01 травня 2020 року по 25 травня 2020 року (т. 1 а.с. 226).

Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» від 01 червня 2020 року №7 о/с звільнено ОСОБА_1 з 01 червня 2020 року з посади підсобного працівника будівельної бригади згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України. Підстава - заява про звільнення з роботи.

У відповідь на звернення ОСОБА_1 Луцьке районне управління поліції надало відповідь від 01 лютого 2021 року «1141/50/2/01-2021 в якій зазначалось, що за його зверненням по факту несплати заробітної плати проведено перевірку та прийнято рішення припинити подальший його розгляд» (т. 1 а.с. 24).

Позивачем було надано виписку з АТ КБ «ПриватБанк» по картці-рахунку НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ) за договором SAMDNWFC18146258 від 24.06.2015 року за період з 11 вересня 2019 року по 01 березня 2021 року (т. 1 а.с. 25- 63).

31 травня 2021 року представником ОСОБА_1 було направлено до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» адвокатський запит, в якому представник просив надати копію наказу від 22 липня 2019 року, інформацію про розмір нарахованої заробітної плати ОСОБА_1 за період з липня 2019 року по червень 2020 року, в тому числі, загальну суму заробітної плати з розшифровкою за видами виплат, розмірами і підставами відрахувань та утримань із заробітної плати, суму заробітної плати, що належить виплатити, інформацію про розмір виплаченої заробітної плати ОСОБА_1 за період з липня 2019 року по червень 2020 року та відповідні підтверджуючі документи, також довідку про середній заробіток ОСОБА_1 та повідомити чи працює ОСОБА_1 та, в разі його звільнення, надати підтверджуючі документи (т. 1 а.с. 76).

Окрім того, 31 травня 2021 року представником ОСОБА_1 було направлено до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» ще один адвокатський запит, в якому представник просив надати локальні нормативні документи, на підставі яких здійснюється нарахування та оплата праці працівникам Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп», в тому числі, колективний договір, наказ про оплату праці та інші, повідомити розмір добових витрат при відрядженні працівників за кордон та надати підтверджуючі документи, інформацію про розмір нарахованих ОСОБА_1 добових витрат при відрядженні за кордон, зокрема, за період з липня 2019 року по червень 2020 року, та відповідні підтверджуючі документи. (т. 1 а.с.77)

Відповідно до розрахунків заробітної плати Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» за січень 2020 року ОСОБА_1 було нараховано заробітну плату у розмірі 5 200,00 грн., виплачено - 4 186,00 грн.; за лютий 2020 року ОСОБА_1 було нараховано заробітну плату 5 200,00 грн., виплачено 4 186,00 грн.; за березень 2020 року ОСОБА_1 було нараховано заробітну плату -5 200,00 грн., виплачено -4 186,00 грн.; за квітень 2020 року ОСОБА_1 було нараховано заробітну плату -5 200,00 грн., виплачено- 4 186,00 грн.; за травень 2020 року ОСОБА_1 було нараховано заробітну плату- 5 200,00 грн., виплачено -4 186,00 грн (т. 1 а.с. 82-85).

09 вересня 2021 року та 11 листопада 2021 року представником ОСОБА_1 було направлено до Управління Держпраці у Волинській області адвокатські запити в яких представник просив надати акт перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» по факту невиплати ОСОБА_1 заробітної плати. Також, просив надати інші підтверджуючі документи, на яких ґрунтуються висновки акту перевірки, зокрема, щодо періодів роботи ОСОБА_1 у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Європа Груп», нарахованої та виплаченої йому заробітної плати, та іншу наявну інформацію щодо роботи ОСОБА_1 . (т. 1 а.с. 132)

11 березня 2021 року інспектором Управління Держпраці у Волинській області Мельником Станіславом Степановичем було винесено припис про усунення виявлених порушень законодавства про працю № ВЛ148/644/АВ/П відносно директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» ОСОБА_2 . У вказаному приписі зобов`язано відповідача виплатити звільненому працівнику ОСОБА_1 заробітну плату за квітень, травень, червень 2020 року; нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки; вжити заходів щодо видачі трудової книжки ОСОБА_1 . (т. 1 а.с. 166-167)

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» про поновлення на роботі, стягнення невиплаченої заробітної плати, добових витрат на службове відрядження, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції посилався на те, що матеріали справи не містять достовірних даних про те, що позивач не писав заяву про звільнення від 01.06.2020 року. Факт перетину ОСОБА_1 державного кордону України 01.06.2020 року не може свідчити про не написання ним такої заяви, оскільки у вказаний день останній вже знаходився в Україні. Інших доказів, які б це підтвердили, не надано.

За таких обставин, оскільки відповідач не порушував вимоги трудового законодавства при звільненні позивача, підстав для визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на користь останнього середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд не вбачає, а тому, відмовляє у задоволенні позову у цій частині.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частин першої, шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відсутність у заяві про звільнення конкретної дати звільнення свідчить про відсутність домовленості сторін про припинення трудового договору в строк, який сторони визначили.

У постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі за № 6-1269цс16 зазначено, що у разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу). Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

Згідно висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 1340/6082/18 (адміністративне провадження№ № К/9901/23043, К/9901/28700/19) основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язкових яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно статті 9 Конвенції МОП № 158, тягар доказування наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в ст. 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Аналогічний правовий висновок щодо принципу розподілу тягаря доказування у трудових спорах та застосування до спірних правовідносин Конвенції МОП № 158 міститься в постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року по справі № 235/3148/17-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 520/211/16-ц.

Як встановлено колегією суддів, Товариством з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції жодних належних та допустимих доказів, в розумінні чинного ЦПК України, на підтвердження належного волевиявлення ОСОБА_1 на звільнення його із займаної посади за згодою сторін за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Матеріали справи також не містять та відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів в розумінні чинного ЦПК України на підтвердження волевиявлення (пропозиції) ОСОБА_1 щодо визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін.

Таким чином, колегія суддів не може погодитися із висновками суду першої інстанції про те, що звільнення позивача ОСОБА_1 відбулося за угодою сторін за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

Аналогічний з своїм змістом правовий висновок щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 825/3587/15-а (провадження № К/9901/28040/19), від 07 жовтня 2020 року у справі № 236/1286/19 (провадження № 61-2567св20), від 04 серпня 2021 року у справі № 711/2175/20 (провадження № 61-12674св20), від 07 жовтня 2021року у справі № 541/1684/20 (провадження № 61-9439св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19 (провадження № 61-13478св20).

Таким чином, у справі, що є предметом перегляду в апеляційному порядку, суд першої інстанції неправильно застосував пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування наказу № 7 о/с від 01.06.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 01.06.2020 року згідно п.1 ст.36 КЗпП України.

Відповідно, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом визнання незаконним та скасування наказу № 7 о/с від 01.06.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 01.06.2020 року згідно п.1 ст.36 КЗпП України.

Згідно вимог частин першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на те, що ОСОБА_1 станом на день звільнення займав у відповідача посаду підсобного працівника будівельної бригади, то, керуючись приписами ч.1 ст.235 КЗпП України, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та поновлення ОСОБА_1 на посаді підсобного працівника будівельної бригади Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» з 01.06.2020 року.

Частиною другою та сьомою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин).

У пункті 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно з абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час затримки розрахунку обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку № 100 основною для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на час відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку №100).

З наданої до суду першої інстанції довідки № 3 від 26.10.2022 року вбачається, що ОСОБА_1 в квітні 2020 року отримав заробітну плату у розмірі 5200,00 грн., у травні 2020 року позивач отримав заробітну плату у розмірі 5200,00 грн., кількість робочих днів за два місяці - 40, період вимушеного прогулу з 02 червня 2020 року по 29 червня 2023 року становить 790 днів. Отже, середній заробіток позивач за період з 02 червня 2020 року по 29 червня 2023 року становить 205 400,00 грн., виходячи з розрахунку: 10 400,00 грн. ( заробіток за два місяці перед звільненням):40 робочих днів х 790 днів вимушеного прогулу.

У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року по справі № 6-511цс16 зроблено правовий висновок, що «виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин».

Такий висновок підтверджений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16 (провадження № 11-134ас18), яка не вбачала підстав для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року (у справі № 6-511цс16).

За юридичною позицією Конституційного Суду України право на судовий захист як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя; відсутність такої можливості обмежує це право, яке за змістом частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002).

Конституційний Суд України у Рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Отже, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в цивільному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

В уточненій позовній заяві та апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 93 600,00 грн., поряд з цим, враховуючи правову позицію, висловлену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 205 400,00 грн за період з 02 червня 2020 року по 29 червня 2023 року- за весь період вимушеного прогулу з утриманням з цієї суми обов`язкових податків та зборів, передбачених законодавством .

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч. 1 ст. 23 ЦК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст. 19 ЦПК України).

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом зазначених положень закону підставою для відшкодування моральної шкоди є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Компенсація завданої моральної шкоди не поглинається фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення), відшкодування моральної шкоди на підставі ст.237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб.

Таким чином, оскільки права позивача у сфері трудових відносин були порушені, то він має право на відшкодування йому відповідачем моральної шкоди.

Враховуючи тривалість, характер немайнових втрат, зокрема, вимушені зміни у ого життєвих і виробничих стосунках позивача, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, характер порушення прав позивача, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню та є обґрунтованими в розмірі 3000,00 грн.

Відповідно, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди 3000,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» про стягнення невиплаченої заробітної плати, добових витрат на службове відрядження, суд першої інстанції вказав на те, що оскільки у даній справі позивачем фактично оспорюється факт невиплати заробітної плати лише за листопад 2019 року, на підставі наданих документів, суд приходить до висновку, що вказані грошові кошти були виплачені позивачу пізніше, ввійшли до складу інших належних йому платежів.

З урахуванням відсутності доказів перебування позивача у відрядженні у Франції вимога про стягнення заборгованості по добових по вказаному відрядженні є недоведеною та в задоволенні такої слід відмовити.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України.

Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат. Одночасно звертає на себе увагу той факт, що заробітна плата виплачується лише за виконану працівником роботу, а якщо працівник такої роботи не виконував, то заробітна плата йому не виплачується, за винятком виплат, передбачених законодавством (зокрема, у випадку простою). Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18, і підстав для відступу від такого правового висновку немає.

Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, на виконання припису Управління Держпраці у Волинській області, позивачу були виплачені відповідні грошові кошти. На підтвердження чого надано платіжну відомість та відомість розподілу витрат.

Зокрема, за платіжною відомістю №10 за жовтень 2020 року, позивачу виплачено кошти у сумі 5 200,00 грн., а за відомістю розподілу витрат від 06.04.2021 року позивачу виплачено 2 698,88 грн. в якості компенсації за невикористану відпустку.

Крім того, згідно наданої відповідачем довідки про розмір нарахованої і виплаченої заробітної плати від 26.10.2022 року №3, заробітна плата за листопад 2019 року дійсно виплачувалась позивачу пізніше, але, станом на дату звільнення, з ОСОБА_1 проведені всі розрахунки. Дана довідка співпадає з даними платіжної відомості №10 та відомістю розподілу витрат від 06.04.2021 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що станом на дату розгляду справи факт невиплати відповідачем заробітної плати позивачу за листопад 2019 року спростований наявними в матеріалах справи доказами, а тому правові підстави для задоволення позовних вимог в даній частині відсутні.

Виходячи з приписів ст.121 КЗпП України, працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Позивач аргументує позов в цій частині направленням його у відрядження за межі України - до Франції.

Водночас, Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України в редакції від 17 березня 2011 року за № 362, передбачено, що відрядження за кордон здійснюється відповідно до наказу (розпорядження) керівника підприємства (у разі відрядження державного службовця - відповідно до наказу керівника державної служби) після затвердження технічного завдання, в якому визначаються мета виїзду, завдання та очікувані результати відрядження, строк, умови перебування за кордоном (у разі поїздки за запрошенням подається його копія з перекладом), і кошторису витрат. Строк відрядження визначається керівником, але не може перевищувати 60 календарних днів, за винятком випадків, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98 (строк відрядження державного службовця протягом одного календарного року не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених законодавством).

Всупереч процесуальному обов`язку, позивачем не надано суду доказів оформлення йому відрядження за кордон до Франції, в тому числі, і наказу чи розпорядження керівника.

На думку позивача, факт його перебування у службових відрядженнях у Франції підтверджується відмітками в його закордонному паспорті про перетин кордону, зокрема, з 24.07.2019 року по 03.11.2019 року, з 15.12.2019 року по 30.12.2019 року, з 09.01.2020 року по 01.06.2020 року.

Між тим, самі по собі факти перетину державного кордону України та виплата позивачу по частинах добових не свідчать про перебування ОСОБА_1 у відрядженнях у Франції, оскільки такі дані встановлюються на підставі доказів у сукупності. Надані авіаквитки такі дані також не містять, а документи, складені іноземною мовою, судом до уваги не приймаються, так як вони надані без перекладу та без засвідчення підпису перекладача належним чином.

У той же час, відповідачем надано суду накази про направлення у відрядження ОСОБА_1 у Литву в м. Паневежис, а саме, у період з 01.08.2019 року по 17.10.2019 року (наказ №14 від 23.07.2019 року), з 18.10.2019 року по 31.10.2019 року (наказ №27 від 01.10.2019 року), з 16.12.2019 року по 28.12.2019 року (наказ №33 від 13.12.2019 року), з 11.01.2020 року по 06.02.2020 року (наказ № 01 від 09.01.2020 року), з 12.02.2020 року по 30.04.2020 року (наказ №03 від 10.02.2020 року), з 01.05.2020 року по 25.05.2020 року (наказ №06 від 30.04.2020 року).

При цьому, згідно довідки №2 від 26.10.2022 року, за період перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах, йому було нараховано добові витрати на відрядження в Литві у сумі 192 265,00 грн.

Відмітки про перетинання позивачем державного кордону, що наявні у його закордонному паспорті, співпадають з часом його від`їзду у відрядження в Литву згідно наданих відповідачем наказів, та приїзду з нього з розрахунком, необхідним для прибуття до місця призначення.

З урахуванням відсутності доказів перебування позивача у відрядженні у Франції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по заробітній платі (відрядження) в розмірі 133 418,16 грн. є недоведеною та в її задоволенні слід відмовити. При цьому висновку колегія суддів враховує положення ч.6 ст.81 ЦПК України, за якими доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , визнання незаконним та скасування наказу № 7 о/с від 01.06.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 01.06.2020 згідно п.1 ст.36 КЗпП України; поновлення ОСОБА_1 на посаді підсобного працівника будівельної бригади Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» з 01.06.2020 року, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 205 400,00 грн; стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 3000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 15,16, 23 ЦК України, ст.ст. 3,5-1, 21, п.1ст.36, 47, 97, 121, 116, 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст.1,15,27 Закону України «Про оплату праці» ст.ст. 12,81, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 7 о/с від 01.06.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 01.06.2020 року згідно п.1 ст.36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді підсобного працівника будівельної бригади Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» з 01.06.2020 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» (код ЄДРПОУ 42478291, місцезнаходження 45701, Волинська область, Луцький район, місто Горохів, вулиця Шевченка, будинок 8) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 205 400,00 грн. з утриманням з цієї суми податків та зборів, передбачених законодавством.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Європа Груп» (код ЄДРПОУ 42478291, місцезнаходження 45701, Волинська область, Луцький район, місто Горохів, вулиця Шевченка, будинок 8) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) моральну шкоду в розмірі 3000,00 грн.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 19 липня 2023 року.

Головуючий: Судді: