Постанова

від 21.07.2023 по справі 451/149/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 451/149/22 Головуючий у 1 інстанції: Куцик-Трускавецька О.Б.

Провадження № 22-ц/811/1135/22 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.

Категорія:76

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2023 року м.Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря Юзефович Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні без фіксування судового процесу звукозаписувальним технічним засобом цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Радехівського районного суду Львівської області від 30 березня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до загальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області, Радехівської міської ради Львівської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи,

в с т а н о в и в:

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ загальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області №87-к/ від 05.11.2021 року про відсторонення від роботи та зобов`язати відповідача допустити її до виконання трудових обов`язків на займаній посаді.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з 31.08.2021 року працює в загальноосвітній школі І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області на посаді вчителя хімії. 01.11.2021 року директором школи була повідомлена про обов`язкове профілактичне щеплення працівників проти СOVID-19. 05.11.2021 року директором ЗОШ І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області видано наказ №87-к/ про відсторонення її від роботи з 08.11.2021 року, без збереження заробітної плати, до усунення причин, що зумовили відсторонення, а саме: до надання документу, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації від СOVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СOVID-19, виданого закладом охорони здоров`я. Вважає наказ про відсторонення від роботи незаконним й таким, що прийнятий з порушенням норм чинного законодавства України.

На переконання позивачки, в Україні вакцинація проти СOVID-19 є добровільною, виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб»встановлюється перелік обов`язкових щеплень і цим законом щеплення від СOVID-19 не встановлене як обов`язкове, а тому відсторонення працівника на підставі частини другоїстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»є незаконним та безпідставним. Зазначає, що на сьогодні законом не встановлено окремого порядку про відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від СOVID-19, ністаттею 43 КЗпП України,ні іншими законами України не передбачено правової можливості відсторонення працівників від роботи із підстав відсутності у неї щеплення від СOVID-19, відсторонення від посади грубо порушує її законні права та інтереси, наказ винесений з порушенням вимог трудового законодавства, тому підлягає скасуванню.

Рішенням Радехівського районного суду Львівської області від 30 березня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_1 , просить його скасувати та постановити нове.

Вказує, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідно до ст.46 КЗпП України, можливість відсторонення працівника від роботи допускається за умови подання відповідних службових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби про усунення осіб, які ухиляються від обов`язкового щеплення проти інфекції, однак, такого подання на адресу школи не надходило, в наказі вказана формальна підстава повідомлення позивача про відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19, тому у директора школи не було законної підстави для її відсторонення від роботи.

Зазначає, що суд не звернув уваги на те, що Перелік інфекційних хвороб, щеплення проти яких є обов`язковим, встановлено ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і не доповнено щепленням проти COVID-19.

Крім того, на думку апелянта, обмеження права на працю без вакцинації проти коронавірусної інфекції є прямою дискримінацією, наказ відповідача №87-к від 05.11.2021 року є дискримінаційним, оскільки обмежує в реалізації права на працю та суперечить національному та міжнародному праву.

Звертає увагу, що примусове проведення вакцинації проти COVID-19 суперечить чинному законодавству, а суд не надав цьому жодної оцінки.

06.06.2022 року від відповідача Загальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечуються доводи та вимоги апелянта.

В судове засідання апеляційного суду учасники справи не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи всі були належним чином повідомлені, клопотань про відкладення розгляду справи не заявляли, тому розгляд справи проведено апеляційним судом відповідно до вимог ч.2 ст.247, ч.2 ст.372 ЦПК України у їхній відсутності без фіксування судового процесу звукозаписувальним технічним засобом.

Частиною четвертою статті 268 ЦПК України передбачено, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

У частині п`ятій статті 268 ЦПК України зазначено, що датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, призначеній до розгляду на 11.07.2023 року, є дата складення повного судового рішення 21.07.2023 року.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом директораЗагальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської областівід 31.08.2021 року позивача з 01.09.2021 року прийнято на посаду вчителя хімії до завершення навчального року.

Відповідно до повідомлення №180 про обов`язкове профілактичне щеплення працівників проти СОVID-19, складеного 02.11.2021 року директоромЗагальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської області, позивача повідомлено, що з 08.11.2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від СОVID-19 обов`язкове для працівників закладів освіти. Директор школи просив до 05.11.2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від СОVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженогонаказом МОЗ від 16.09.2011 року №595. Також повідомлено, що якщо до цієї дати 05.11.2021 року, позивач не надасть один із зазначених документів, то з 08.11.2021 року її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на підставістатті 46 КЗпПУкраїни тастатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 року №1645-ПІ. Додатково повідомлено, що період відсторонення від роботи без збереження заробітної плати не увійде до страхового стажу для пенсії та оплати тимчасової працездатності, адже за цей період роботодавець не сплачуватиме за неї страховий внесок на соціальне страхування, період відсторонення без збереження зарплати не увійде і до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

08.11.2021 року позивач подала заперечення на повідомлення №180 про обов`язкове профілактичне щеплення працівників проти СОVID-19, складене 02.11.2021 року.

Наказом директораЗагальноосвітньої школи І-ІІ-ІІІ ступенів села Новий Витків Радехівського району Львівської областівід 05.11.2021 року №87-к, на виконання пункту 41-6постанови КМУ від 09.12.2020 року №1236,наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року №2153, керуючисьстаттею 46, частиною першою статті 94 КЗпП України, частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», частиною другоюстатті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», позивача з 08.11.2021 року відсторонено від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили відсторонення, а саме: до надання документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації проти СOVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СOVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Згідно наказу від 01.03.2022 року №13/а-к ОСОБА_1 з 01.03.2022 року до завершення воєнного стану в Україні допущена до роботи.

За змістом п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції.

Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в п.2 ст.8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями ст.8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту п. 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в п.2 ст.8 Конвенції мети. Втручання становитиме порушення гарантій ст.8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями ч.ч.1 і 2 ст.43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абз.1 і 5 п.п.2.2 п.2, абз.12 п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3 ст.40 КЗпП України від 04.09.2019 р. №6-р(II)/2019).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За загальновідомими правилами, встановленими ст.4 Конвенції Міжнародної Організації Праці №158 від 04 лютого 1994 року, ратифікованої Верховною Радою України, яка набула чинності 16.05.1995 року та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного зі здібностями або поведінкою працівника, або викликаного виробничою необхідністю підприємства, установи або служби.

Згідно із ч.2 ст.22 КЗпП України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у ст.46 КЗпП України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (ст.ст. 9, 19, 118, п.12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 21 КЗпП України (рішення від 09.07.1998р. №12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в ч.3 ст.21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні №10-р/2020 від 28.08.2020р. у справі №1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абз.2 п.3.2 мотивувальної частини).

Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі №755/6458/15-ц (провадження №61-18651св18).

Відповідно до абз.2 ч.4 ст.4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Як неодноразово зазначалось судами під час розгляду аналогічних спорів, у наказі про звільнення, накладення дисциплінарного стягнення, відсторонення від роботи обов`язково має бути зазначено, в чому полягає порушення закону та/або трудової дисципліни, тобто має бути вказівка на фактичні обставини, які послужили підставою для застосування заходу дисциплінарного стягнення. Наказ, розпорядження про відсторонення від роботи, звільнення з роботи повинен обов`язково містити нормативне посилання, зокрема, відповідач повинен зазначити назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт нормативно-правового акта чи акта локального нормотворення, на підставі якого позивач звільняється чи притягується до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до частини першої статті 46КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

До інших передбачених законодавством випадків належить, зокрема, відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції №66 «Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності».

Однак, положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції №66 «Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності» не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19.

З врахуванням наведеного, обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Статтею 12Закону України«Про захистнаселеннявідінфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень ці працівники у порядку, встановленому законом, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Наказом Міністерстваохорониздоров`яУкраїни від04жовтня2021року№2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік №2153). Відповідно до цього Переліку, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року №83.

В свою чергу, пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», який набрав чинності з 08 листопада 2021 року, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком №2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12ЗаконуУкраїни«Про захистнаселеннявідінфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.

Зокрема, постановою КабінетуМіністрівУкраїнивід 20жовтня2021року№1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Зазначені правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22).

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач повідомив 02.11.2021 року позивача повідомленням №180 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, а саме про те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236»,наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники який підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», в термін до 05.11.2021 року вона має надати документ на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 №595.

Також позивачу роз`яснено, що якщо вона не надасть один із зазначених документів до 05.11.2021 року, то 08.11.2021 року її відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставістатті 46 КЗпП Українита статті 12ЗаконуУкраїни«Про захистнаселеннявідінфекційних хвороб» до усунення причин, що його зумовили.

Із вказаним повідомленням позивач ознайомлена, однак, з таким не погодилась.

Отже, відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно донаказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року №2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому, саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

У справі, яка переглядається, установлено, що позивач не надала роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

Разом з тим, у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження №14-82цс22) зазначено, що «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку №2153, обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року №595. Отже, Перелік №2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку №2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо».

Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку №2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Колегія суддів зауважує, що характер виконуваної позивачкою роботи вчитель хімії, передбачає соціальні контакти на робочому місці, а по колу функціональних обов`язків, з іншими працівниками. Форма організації праці позивачки позбавляє її можливості працювати дистанційно (стаття 60-2 КЗпП України) чи надомно (статті 60-1 КЗпП України). Разом з позивачкою протягом робочого дня можуть знаходитись інші особи, з якими вона постійно контактує, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Колегія суддів вважає, що дії відповідача щодо відсторонення позивача від роботи є обґрунтованими, оскільки підставою для відсторонення була відсутність вакцинації.

Оскільки на період відсторонення за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припиняється, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили відсторонення та після допуску до роботи (виконання робіт), апеляційний суд не встановив порушення права позивача на працю.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Такуобставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від18березня 2020 року усправі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19).

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 правильності висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та/або порушення норм процесуального права, і не містять підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Радехівського районного суду Львівської області від 30 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 21 липня 2023 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич