Рішення

від 26.01.2023 по справі 910/8143/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.01.2023Справа № 910/8143/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., при секретарі судового засідання П`янковській Т.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ІТУМ» вул. Дніпровська Набережна, 1-а, м. Київ, 02152

до Товариства з обмеженою відповідальністю «БІБІЕС» вул. Немировича-Данченка, буд. 2, м. Київ, 01011

про стягнення 132 000,00 грн

Представники сторін:

від позивача: Кожема В.П.

від відповідача: Солошенко Л.Є., Супрун Ю.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ІТУМ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "БІБІЕС" про стягнення 132 000,00 грн. попередньої оплати.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору поставки, укладеного між сторонами у спрощений спосіб шляхом оплати виставленого відповідачем рахунку - фактури № СФ-461 від 17.08.2020 року на суму 132 000,00 грн. в частині здійснення поставки товару відповідно до здійсненої передплати, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.09.2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/8143/22, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за відсутності клопотань про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, суд прийшов до висновку про розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Через систему "Електронний суд" від відповідача 20.09.2022 року надійшло клопотання б/н від 20.09.2022 року про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.09.2022 року клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "БІБІЕС" про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін задоволено, судове засідання (розгляд справи по суті) призначено на 27.10.2022 року.

Судом повідомлено, 29.09.2022 року через відділ документообігу суду від відповідача надійшов відзив б/н від 26.09.2022 року на позовну заяву з доказами його надсилання на адресу позивача, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог, посилаючись на наявність домовленостей між сторонами щодо здійснення позивачем часткової оплати згідно рахунку - фактури № СФ-0000461 від 17.08.2020 року та отримання товару після повної його оплати. Крім того, відповідач вказує на те, що товар, про поставку якого домовились сторони, замовлений та отриманий відповідачем від контрагентів, про що разом з інформацією про готовність товару до відвантаження зі складу постачальника після його повної оплати було повідомлено позивача як покупця. Відповідач також наголошує, що вказана сума не є авансом у розумінні попередньої оплати, а є оплатою за поставлений товар. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.10.2022 року відмовлено у задоволенні заяви відповідач про участь у судовому засіданні 27.10.2022 року у справі № 910/8143/22 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Проте, у зв`язку із відключенням електроенергії згідно з графіком від ДТЕК "Київські Регіональні Електромережі" у місті Києві, 27.10.2022 року судове засідання не відбулося.

Так, 24.10.2022 року через відділ документообігу суду від позивача надійшли: заява № 40 від 19.10.2022 року про долучення документів до матеріалів справи, зокрема, листування з відповідачем та доказів здійснення часткової оплати, а також відповідь на відзив № 9 від 19.10.2022 року з доказами надсилання іншій стороні, в якій ТОВ «ІТУМ» заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву, зазначає про виникнення у відповідача зобов`язань з поставки товару саме на суму 132 000,00 грн. здійсненої передплати, а також наявність усної домовленості сторін про здійснення поставки через 18 місяців після виставлення рахунку - фактури від 17.08.2020 року. Додатково позивач вказує на неможливість врахування в якості доказів перебування товару на складі відповідача наданої останнім оборотно - сальдової відомості по рахунку 201. Документи судом долучені до матеріалів справи.

Від відповідача через систему «Електронний суд» 26.10.2022 року надійшло клопотання б/н від 25.10.2022 року про відкладення розгляду справи, а також заперечення б/н від 25.10.2022 року на заяву про долучення документів до матеріалів справи, у якій останній звертає увагу суду на відсутність посилань позивача на те, що у його господарській діяльності виникли труднощі, якими він обґрунтовує неможливість подальшого продажу поставленого позивачем товару. Також, на переконання відповідача, заява позивача не містить обґрунтування поважності причин неподання таких доказів разом з позовною заявою, незважаючи на те, що позивач був обізнаний про їх наявність до моменту звернення до суду, а також відповідач вказує на сумнівність поданих до суду позивачем як доказів трекінгів поштових відправлень щодо їх пов`язаності зі спірними правовідносинами, у зв`язку з чим вважає подані позивачем до цієї заяви докази такими, що подані поза межами встановленого законом та судом строку, а також не доводять позовних вимог та не спростовують позиції відповідача. Документи судом долучені до матеріалів справи.

Окрім цього 01.11.2022 року через відділ документообігу суду від відповідача надійшли заперечення б/н від 28.10.2022 року на відповідь на відзив, у яких останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог та наголошує на необґрунтованості тверджень позивача про невиконання відповідачем домовленостей за договором у встановлений строк, зазначаючи при цьому про недобросовісну поведінку позивача у спірних правовідносинах. Заперечення на відповідь на відзив судом долучені до матеріалів справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.11.2022 року судове засідання (розгляд справи по суті) призначено на 08.12.2022 року.

У судовому засіданні по розгляду справи по суті 08.12.2022 року судом протокольною ухвалою оголошено перерву до 26.01.2023 року.

Будь-яких інших заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін на час проведення судового засідання 26.01.2023 року до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У судові засідання з розгляду справи по суті 08.12.2022 року та 26.01.2023 року з`явилися уповноважені представники позивача та відповідача.

Представник позивача у судових засіданнях з розгляду справи по суті 08.12.2022 року та 26.01.2023 року підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити повністю.

Представники відповідача у судових засіданнях з розгляду справи по суті 08.12.2022 року та 26.01.2023 року заперечували проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, та просили відмовити у його задоволенні повністю.

Відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 26.01.2023 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною 1 статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частинами 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до частини 1 статті 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно з частиною 1 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Відповідно до статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Договір поставки укладається в простій письмовій формі, але за бажанням сторін може бути нотаріально засвідчений (ст. 208 Цивільного кодексу України). Договір уважається укладеним із моменту його підписання сторонами, а якщо сторони вирішать засвідчити його нотаріально - тоді з моменту такого засвідчення.

Згідно зі ст. 218 Цивільного кодексу України недотримання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Як встановлено судом за матеріалами справи та змістом позовної заяви, за результатами ознайомлення з асортиментом та зразками продукції, торгівлю якою здійснює відповідно до своїх правовстановлюючих документів Товариство з обмеженою відповідальністю «Бібієс», а також погодження кількості та вартості товару Товариством з обмеженою відповідальністю «Бібієс» як продавцем (постачальником) виставлено позивачу рахунок-фактуру № СФ-0000461 від 17.08.2020 року на оплату товару (плити керамічні за переліком із 84 найменувань) на суму 243 571,69 грн. з ПДВ, копія якого наявна в матеріалах справи.

У відповідності до вказаного рахунку - фактури позивачем було перераховано на поточний рахунок відповідача грошові кошти у загальній сумі 132 000,00 грн. із зазначенням в призначенні платежу «оплата за товари згідно рах. № СФ-461 від 17.08.2020 р. у т.ч ПДВ…», а саме: платіжним дорученням №806 від 02.09.2020 року в сумі 82 000,00 грн., платіжним дорученням №1292 від 11.02.2021 року в сумі 20 000,00 грн., платіжним дорученням № 2079 від 12.08.2021 року в сумі 20 000,00 грн., платіжним дорученням №2251 від 14.09.2021 року в сумі 10 000,00 грн.

При цьому за фактом здійснення вказаних оплат відповідачем зареєстровано відповідні податкові накладні №8 від 02.09.2020 року, №25 від 11.02.2021 року, №27 від 12.08.2021 року, №32 від 14.09.2021 року, копії яких містяться в матеріалах справи.

Виходячи з приписів статті 202 Цивільного кодексу України суд доходить висновку, що сторонами вчинені дії, спрямовані на набуття цивільних прав та обов`язків. Так, зміст зобов`язальних відносин сторін полягає в тому, що відповідач зобов`язався поставити позивачу товар (плити керамічні за переліком із 84 найменувань) загальною вартістю 243571,69 грн. з ПДВ, а позивач зобов`язався оплатити товар, який зазначений в рахунку- фактурі № СФ-0000461 від 17.08.2020 року.

Аналіз правовідносин, які виникли між сторонами, свідчить, що між сторонами фактично був укладений договір поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

При цьому згідно висновку суду щодо зобов`язальних відносин сторін договір між сторонами у формі єдиного документу, складеного у письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений їх печатками, не складався.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Зважаючи на наявні в матеріалах справи докази судом встановлено та сторонами не заперечувалось, що позивачем виконано прийняті на себе зобов`язання з оплати товару відповідно до виставленого відповідачем рахунку - фактури № СФ-0000461 від 17.08.2020 року частково в сумі 132 000,00 грн., що належним чином підтверджується матеріалами справи.

Статтею 663 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Окрім цього суд звертає увагу на приписи відповідно Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», згідно статті 1 якого господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, документом, який підтверджує факт виконання відповідачем зобов`язання з поставки товару позивачеві, є видаткова накладна, яка має бути сторонами належним чином оформлена та підписана.

Тобто, саме цей документ є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарської операції і містить інформацію про вартість переданого товару.

У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, є зобов`язанням.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У відповідності до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві, відповідачем поставка товару в обсязі та на суму здійсненої передплати - 132 000,00 грн. здійснена не була.

Відповідно до ч. 3 ст. 612 Цивільного кодексу України та ч. ч. 1, 2 ст. 220 Господарського кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Частиною 2 ст. 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Так, за результатами аналізу наявних у справі доказів судом визначено правову природу сплаченої суми коштів в розмірі 132 000,00 грн. як передплата, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов`язань.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2019 року у справі № 909/524/18 зазначено, що правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов`язань за договором - не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.

При цьому, припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Тобто, наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.

В свою чергу суд зазначає, що волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Як свідчать матеріали справи, позивач звернувся до відповідача з вимогою № 18 від 05.07.2022 року щодо повернення у семиденний строк від отримання вказаних коштів у розмірі 132 000,00 грн., факт надсилання якої та отримання відповідачем 14.07.2022 року підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення у цінний лист від 06.07.2022 року, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0315126726936 від 06.07.2022 року та фіскального чеку від 06.07.2022 року.

Доказів задоволення відповідачем зазначеної вимоги та повернення грошових коштів (передоплати) позивачу суду не надано.

Окрім цього судом встановлено, позивачем було направлено на адресу відповідача претензію № 21 від 27.07.2022 року про сплату заборгованості, за змістом якої ТОВ «ІТУМ» повідомило відповідача про необхідність повернення передплати в сумі 132 000,00 грн. у зв`язку з нездійсненням поставки товару згідно рахунку - фактури №СФ-0000461 від 17.08.2020 року, а також нарахування починаючи з 22.07.2022 року відповідно до ст. 625 ЦК України процентів річних та втрат від інфляції.

Згідно наявних в матеріалах справи копій опису вкладення від 28.07.2022 року накладної № 0315126585250 від 28.07.2022 року, фіскального чеку від 28.07.2022 року та рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0315126585250, претензія отримана відповідачем 11.08.2022 року.

Таким чином, як зазначає позивач в позовній заяві, обов`язок щодо поставки товару загальною вартістю 132 000,00 грн. на суму здійсненої відповідної передплати, всупереч домовленостям між сторонами, вимогам цивільного та господарського законодавства відповідач не виконав, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість перед позивачем в розмірі вартості фактично передплаченого непоставленого товару, яку позивач просив стягнути в судовому порядку згідно ч. 2 ст. 693 ЦК України.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.

Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.

Так, згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі № 917/1307/18 принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторони та одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 910/4994/18).

Пункт 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов`язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Наразі, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Відповідно до статті 78 даного Кодексу достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначалось судом вище, в силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

З аналізу положень чинного законодавства, що регулюють поставку товарів вбачається, що умовою застосування положень статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю, тобто в установлений строк.

Таким чином, покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати лише у випадку, якщо продавець не здійснить поставку товару покупцю в узгоджений сторонами згідно укладеного правочину або за відсутності такого у визначений законодавством строк.

За змістом статті 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Як вбачається зі змісту виставленого відповідачем позивачеві рахунку - фактури № СФ-0000461 від 17.08.2020 року на суму 243 571,69 грн. з ПДВ, умовами останнього строки поставки товару ТОВ «БІБІЕС» не визначені.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Так, судом встановлено, що сторонами під час укладення правочину поставки у спрощений спосіб було погоджено вартість товару - 243 571,69 грн. з ПДВ.

За висновками суду шляхом часткової оплати рахунка-фактури № СФ-0000461 від 17.08.2020 року, який не містить застережень щодо строків поставки та додаткових вимог щодо часткової оплати покупцем погодженого сторонами асортименту товару (плит керамічних), позивач погодився з умовами отримання всього переліку товару на суму 243 571,69 грн. з ПДВ.

Будь - яких інших умов постачання товару сторонами у вказаному рахунку - фактурі на оплату не узгоджено.

Наразі, жодних доказів відповідно до статей 76 - 77 Господарського процесуального кодексу України, з яких суд міг дійти однозначного висновку щодо узгодження сторонами строків та порядку поставки товару згідно з рахунком на оплату, позивачем суду також не надано.

Відповідно до статті 532 Цивільного кодексу України місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі. Якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання провадиться, зокрема, за зобов`язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, - за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов`язання; за іншим зобов`язанням - за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Зобов`язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі статтею 197 Господарського кодексу України господарське зобов`язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов`язання. У разі якщо місце виконання зобов`язання не визначено, зобов`язання повинно бути виконано: за іншими зобов`язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов`язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

При цьому статтею 689 Цивільного кодексу України встановлено обов`язок покупця щодо прийняття товару, зокрема, покупець зобов`язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Тобто, договір купівлі-продажу є взаємно зобов`язуючим та кожна зі сторін договору наділена взаємними правами та обов`язками.

Зокрема, як зазначено відповідачем, останнім за погодженим сторонами договору в рахунку - фактурі від 17.08.2020 року асортиментом здійснено замовлення своєму контрагенту LAMINAM S.p.A., Italy та 28.08.2020 року необхідний товар був поставлений відповідачу згідно з митною декларацією UA 100060/2020/331640, про що також свідчать відомості інвойсу №2010202362 від 27.08.2020 року.

Також зі змісту наданої відповідачем оборотно-сальдової відомості за період з 29.08.2020 року по 29.08.2022 року по рахунку 201 «Сировина і матеріали», що призначений для обліку наявності та руху сировини та основних матеріалів, які входять до складу продукції, що виготовляється, або є необхідними компонентами при її виготовленні, судом встановлено, що у ТОВ «БІБІЕС» був наявний замовлений позивачем товар. Так, з картки рахунку 201 вбачається, що на складі відповідача обліковуються товари, що були замовлені позивачем і які надійшли від постачальників та до часу розгляду справи у суді безоплатно зберігаються для позивача, зокрема, в оборотно-сальдовій відомості вказано назву товару, його характеристики та ціну, а у графі «Обороти за період» вказано номер рядка рахунку-фактури № СФ - 0000461 від 17.08.2020 року всього по 84 позиціях, тобто по всьому переліку товару, що був замовлений позивачем згідно досягнутих домовленостей під час укладення договору поставки.

Суд зазначає, що переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі перед тим судом, який розглядає справу та надає цьому доказу юридично значущу оцінку.

Вирішуючи питання про вірогідність доказів, що були надані сторонами у даній справі для встановлення обставин виконання досягнутих між позивачем та відповідачем договірних відносин за наслідками укладення у спрощений спосіб договору поставки, суд відповідно до свого внутрішнього переконання та приймаючи до уваги факт нездійснення відповідачем повної оплати рахунку - фактури № СФ - 0000461 від 17.08.2020 року в сукупності з іншими наданими сторонами доказами, а також враховуючи те, що позивач обґрунтовує свої вимоги в частині порушення відповідачем як постачальником строків поставки виключно письмовими поясненнями без надання належних та допустимих доказів, вважає надані відповідачем докази на підтвердження своїх вимог більш вірогідними, ніж докази, надані позивачем на їх спростування.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач виконав умови укладеного з позивачем у спрощений спосіб договору поставки, оскільки замовив та отримав товар, про поставку якого домовився з позивачем.

Як зазначено відповідачем, після отримання товару ТОВ «БІБІЕС» повідомляло позивача про перебування замовленого товару згідно асортименту на складі товариства, готовність до відвантаження та можливість отримання товару зі складу постачальника.

За твердженнями відповідача, викладеними у відзиві на позовну заяву, у відповідь на це позивач повідомив, що отримає весь перелік товару після його повної оплати, оскільки з огляду на транспортні витрати не вбачає доцільним отримувати товар частинами.

Окрім цього, в матеріалах справи наявне повідомлення відповідача б/н від 22.09.2022 року на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТУМ", за змістом якого повідомив останньому про те, що вказаний у рахунку-фактурі №СФ-0000461 від 17.08.2020 року товар, який він мав намір придбати, з 28.08.2020 року перебуває на складі Товариства з обмеженою відповідальністю "БІБІЕС" та готовий для відвантаження на адресу позивача. Також зазначив про відсутність підстав для повернення здійсненої оплати в сумі 132000,00 грн. та недопустимість одностороннього розірвання договору поставки.

Факт надсилання вказаного повідомлення підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення від 28.09.2022 року та накладної № 0306212721982 від 28.09.2022 року.

За результатами розгляду повідомлення відповідача ТОВ «ІТУМ» листом № 38 від 19.10.2022 року повідомило про втрату інтересу до товару, оскільки потенційний покупець відмовився від товару в лютому 2022 року та товариство не мало можливості його реалізувати, у зв`язку з чим позивач просив відповідача повернути грошові кошти в сумі 132 000,00 грн. Копія повідомлення наявна в матеріалах справи.

При цьому сторонами не надані суду докази звернення позивача до відповідача з вимогою передати йому чи поставити вже оплачений товар до моменту надсилання вимоги в червні 2022 року.

Окрім цього суд наголошує, що навіть з урахуванням проведеної позивачем часткової оплати на суму 132 000,00 грн. та змісту відповідних платіжних доручень в розрізі рахунку - фактури №СФ-0000461 від 17.08.2020 року не вбачається за можливе встановити, який саме товар з погодженого переліку фактично оплачено позивачем, а отже неможливо визначити, який саме товар з переліку мало бути поставлено покупцеві, та, відповідно, встановити належне/неналежне виконання зобов`язання продавця.

Тобто, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що позивач, як зобов`язана сторона укладеного у спрощений спосіб договору поставки, вчиняв необхідні дії для належного виконання досягнутих між сторонами домовленостей, зокрема, позивачем не надано належних та допустимих доказів здійснення повної оплати передбаченого рахунком - фактурою №СФ-0000461 від 17.08.2020 року товару на суму 243 571,69 грн. з ПДВ та/або звернення до відповідача у встановленому порядку з вимогами про отримання товару після такої оплати згідно досягнутих домовленостей.

Таким чином, позивачем не надано доказів на підтвердження відповідних обставин стосовно вчинення позивачем дій, спрямованих на оплату всього обсягу замовленого у відповідача товару та отримання товару згідно здійсненої оплати в сумі 132 000,00 грн., а отже і доказів на підтвердження факту порушення відповідачем зобов`язань з поставки товару.

Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або невиконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі №924/277/19, зі змісту статей 525, 526, 663, 693 ЦК України вбачається, що покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати у разі невиконання продавцем зобов`язання передати товар у строк, встановлений або договором поставки, або визначений відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. Для задоволення вимог покупця щодо повернення суми попередньої оплати суд повинен установити факт прострочення продавця щодо передачі товару, факт належного виконання покупцем своїх обов`язків за договором, а звідси - і право покупця вимагати повернення суми попередньої оплати.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять, а позивачем в свою чергу не надано суду жодних належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 76 - 79, 91 Господарського процесуального кодексу України того, що мало місце порушення продавцем обов`язку щодо передачі товару, який не був попередньо оплачений в повному обсязі, відмови продавця від здійснення своїх обов`язків, а також доказів на підтвердження вчинення позивачем належним чином дій, обумовлених рахунком - фактурою №СФ-0000461 від 17.08.2020 року, зокрема, в частині здійснення повної його оплати.

Враховуючи вищевикладене, оскільки, як свідчать матеріали справи та встановлено судом, в розумінні ст.ст. 610, 612 ЦК України відповідач не є таким, що прострочив виконання зобов`язання, позаяк з дотриманням умов Договору здійснив замовлення погодженого сторонами асортименту товару за замовленням позивача, ввезення його на територію України та повідомив останнього про можливість отримання товару, наявного на складі товариства, а також зважаючи на відсутність у матеріалах справи доказів прострочення виконання відповідачем як постачальником зобов`язань щодо передачі товару позивачеві, суд дійшов висновку, що при розгляді даної справи не встановлено порушення договірних зобов`язань з поставки товару з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «БІБІЕС», відповідно, заявлені позивачем вимоги про повернення попередньої оплати в сумі 132 000,00 грн. є передчасними та не доведеними належним чином, у зв`язку з чим задоволенню не підлягають.

При цьому судом не приймаються до уваги посилання позивача на обставини погодження сторонами строку поставки через 18 місяців після виставлення рахунку - фактури як такі, що не підтверджені жодними доказами та є безпідставні.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Окремо судом враховується, що відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд доходить висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають як необґрунтовані та недоведені.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 123, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 31 липня 2023 року.

Суддя А.М. Селівон