Рішення

від 27.07.2023 по справі 640/39003/21

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2023 року № 640/39003/21

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками про визнання протиправним та скасування наказу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (далі також Держлікслужба, відповідач), у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 06 грудня 2021 року № 258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 » і поновити позивача на роботі;

- зобов`язати відповідача виплатити позивачу невиплачену заробітну плату за весь час вимушеного прогулу - періоду відсторонення позивача від роботи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 січня 2022 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» адміністративну справу було передано до Київського окружного адміністративного суду за належністю.

Матеріали справи отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена судді Колесніковій І.С.

Ухвалою суду від 16 травня 2023 року дану справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Позивач наполягає на протиправності оскаржуваного наказу як такого, що прийнятий відповідачем за відсутності передбачених законом підстав для відсторонення позивача від роботи. Також зауважує, що оскаржуваний наказ обмежує її конституційне право на працю та не узгоджується із положеннями Закону України «Про захист від інфекційних хвороб».

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач, у наданому суду відзиві наголошує, що оскаржуване рішення прийняте ним відповідно до вимог чинного законодавства, посилаючись на обставини, викладені у наданому суду відзиві.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, Держлікслужбою 02 листопада 2021 року повідомлено ОСОБА_1 про необхідність надання документу що підтверджує отримання повного курсу вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, включеної Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених до використання; міжнародного, внутрішнього сертифіката або іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою однодозної вакцини або двома дозами дводозної вакцини (зелені сертифікати), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання; медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, та наслідки у разі відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (відсторонення від роботи) шляхом надання повідомлення від 02 листопада 2021 року № 3-001.1/010.0/3-21.

Станом на 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 не надала жодного з вищевказаних документів.

У зв`язку з наведеним Держлікслужбою видано наказ від 06 грудня 2021 року № 258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 », на підставі якого ОСОБА_1 , головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи, відсторонено від роботи з 06 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача позивач звернувся до суду з даним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Згідно з частинами 1, 2 статті 30 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров`я» (далі також Закон № 2801-ХІІ) держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.

Відповідно до абзацу 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі також Закон № 1645-ІІІ) працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб (інших порівняно з такими хворобами як дифтерія, кашлюк, кір, поліомієліт, правець, туберкульоз, обов`язковість щеплень проти яких визначена абзацом 1 цієї статті). У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Положеннями статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі також Закон № 4004-ХІІ) визначено, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необґрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до статті 10 Закону № 2801-ХІІ, статті 12 Закону № 1645-ІІІ, пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, Міністерством охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року видано наказ № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Згідно з цим Переліком обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.

Відповідно до частини 1 статті 29 Закону № 1645-ІІІ карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 цієї статті визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 травня 2022 року на території України встановлено карантин.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, зокрема, пунктом 41-6, відповідно до якого зобов`язано керівників державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - перелік);

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Статтею 72 Закону України «Про державну службу» визначено, що державний службовець може бути відсторонений від виконання посадових обов`язків у разі виявлення порушень, встановлених пунктами 1, 7-10 та 14 частини другої статті 65 цього Закону, за які до нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення.

Рішення про відсторонення державного службовця від виконання посадових обов`язків приймається відповідно керівником державної служби або суб`єктом призначення одночасно з прийняттям рішення про порушення дисциплінарного провадження або під час його здійснення у разі:

- наявності обставин, що дають підстави вважати, що такий державний службовець може знищити чи підробити речі і документи, які мають суттєве значення для дисциплінарного провадження;

- впливу на працівників державного органу та інших осіб, зокрема, здійснення протиправного тиску на підлеглих, погрози звільненням з роботи;

- перешкоджання в інший спосіб об`єктивному вивченню обставин вчинення дисциплінарного проступку.

Відповідно до частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Предметом переданого на вирішення суду спору є правомірність наказу про відсторонення позивача від роботи у зв`язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 та медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до проведення вакцинації.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 дійшла висновку про те, що обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини 2 статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення працівника від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

Досліджуючи питання, чи було відсторонення позивачки від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в її право на повагу до приватного життя, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

З урахуванням зазначеної правової позиції, обов`язкової до врахування в силу вимог статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суд зазначає таке.

Позивач обіймає посаду головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи Держлікслужби та належить до категорії працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 згідно з наказом Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153.

При цьому матеріали справи не містять доказів надання роботодавцем індивідуальної оцінки виконуваних позивачем посадових обов`язків у розрізі об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Відповідачем під час судового розгляду справи також не обґрунтовано наявності обставин, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні від роботи саме позивача.

Відповідачем не обґрунтовано, яким чином позивач, обіймаючи посаду головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи могла спричинити поширення коронавірусної інфекції, у тому числі з урахуванням кількості соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); умов праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, у тому числі, з урахуванням потреби відбувати у внутрішні чи закордонні відрядження. Відповідачем також не обґрунтовано неможливість встановлення позивачу дистанційної/надомної форми організації праці тощо.

Згідно зі змістом оскаржуваного наказу єдиною підставою для відсторонення позивача від роботи є перебування її у трудових відносинах з відповідачем.

Ураховуючи наведене, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

Зазначена позиція суду відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 120/17495/21-а та сформованій за результатами розгляду справи у подібних правовідносинах.

Враховуючи викладене, доводи позивача щодо протиправності оскаржуваного наказу про відсторонення її від роботи є обґрунтованими.

Відповідно до частини 3 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Як вбачається із змісту оскаржуваного наказу оплату праці позивача на період її відсторонено вирішено здійснювати відповідно до частини 1 статті 94 КЗпП України, частини 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу».

Частиною 1 статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічні положення містяться у частині 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці».

Частиною 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

У матеріалах справи відсутні докази нарахування та виплати позивачу заробітної плати за період її відсторонення. Відсутність виплати позивачу заробітної плати за вказаний період відповідачем також не заперечується.

За вказаних обставин, а також зважаючи на протиправність відсторонення позивача від роботи, суд дійшов висновку про наявність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.

Позиція суду щодо наявності підстав для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відстороненням працівника від роботи, відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 06 грудня 2018 року у справі № 817/1088/17 та від 21 серпня 2019 року у справі № 712/3841/17.

У матеріалах справи наявний наказ відповідача від 01 березня 2022 року № 55-к «Про визнання наказів Держлікслужби такими, що втратили чинність», згідно з яким, зокрема, визнано таким, що втратив чинність наказ відповідача від 06 грудня 2021 року № 258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 », допущено позивача до виконання посадових обов`язків з 01 березня 2022 року.

На думку суду, визнання таким рішенням оскаржуваного наказу таким, що втратив чинність, не змінює обставин його протиправності у період його дії починаючи з 06 грудня 2021 року та, відповідно, правомірності вимоги позивача про його скасування у судовому порядку.

Крім того, встановлена судом протиправність відсторонення позивача від роботи зумовлює виникнення у роботодавця обов`язку із виплати заробітної плати за весь час вимушеного прогулу, що у спірному випадку охоплюється періодом з 06 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року.

Середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок № 100).

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою про середньоденну заробітну плату від 14 квітня 2022 року № 2097-001.2/009.0/17-22, наданої відповідачем, розмір середньоденної заробітної плати позивача на момент відсторонення від роботи складав 921, 86 грн. Такий розмір позивачем за час розгляду справи поставлений під сумнів не був.

Кількість робочих днів відсторонення за період з 06 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року складає 58 днів.

Таким чином, сума середнього заробітку, належна до виплати позивачу за час протиправного відсторонення від роботи, складає 53 467, 88 грн (58 х 921, 86 грн).

Відповідно до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване рішення не відповідає наведеним у частині 2 статті 2 КАС України критеріям.

Згідно статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи зазначене, суд вважає необхідним стягнути на користь позивача понесені ним судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 908, 00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (03115, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 120-А; код ЄДРПОУ 40517815) про визнання протиправним та скасування наказу задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками від 06 грудня 2021 року № 258-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 ».

Поновити ОСОБА_1 на роботі за посадою головного спеціаліста Відділу загально-адміністративної роботи Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками з 06 грудня 2021 року.

Стягнути з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року у розмірі 53 467, 88 грн (п`ятдесят три тисячі чотириста шістдесят сім гривень вісімдесят вісім копійок).

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 понесені останньою судові витрати у розмірі 908, 00 грн (дев`ятсот вісім гривень).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Колеснікова І.С.