Рішення

від 19.07.2023 по справі 716/907/23

ЗАСТАВНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 716/907/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19.07.2023 Заставнівський районний суд Чернівецької області в складі:

головуючого судді Стрільця Я.С.,

з участю секретаря судових засідань Якимик К.В.,

представника позивача Павчука С.І.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Заставна цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про визнання протиправним та скасування наказу про припинення виплати середнього заробітку на період проходження військової служби, стягнення заробітної плати,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Заставнівського районного суду Чернівецької області із позовною заявою до відповідачів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про визнання протиправним та скасування наказу №10-К від 19.07.2022 про припинення виплати середнього заробітку на період проходження військової служби з 19.07.2022, а також стягнення заробітної плати за період проходження військової служби з 19.07.2022 по 24.12.2022.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 1998 року працює в Кадубовецькому опорному закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, який попередньої неодноразово перейменовувався. З 24.02.2022 по всій території України введено воєнний стан, який триває і на даний час. З 01.03.2022 він був мобілізований до лав ЗСУ.

У зв`язку з цим його, як працівника Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Чернівецького району Чернівецької області увільнено від роботи з 01.03.2022 року у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації.

В період з березня 2022 року по липень 2022 року йому нараховувалася заробітна плата. Згодом, наказом від 19.07.2022 року № 10-К директора ОЗЗСО на виконання Закону України Про внесення змін до деяких законів, України щодо оптимізації трудових відносин йому припинено виплату середнього заробітку на період проходження військової служби, як вчителю захисту України.

Підставою для прийняття вказаного наказу послужила норма ст. 119 Кодексу законів про працю України та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».

Про існування наказу його повідомлено в кінці липня 2022 року в телефонному режимі адміністрацією даного навчального закладу.

Вважає, що даний наказ від 19.07.2022 є протиправним виходячи з того, що відповідно до ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту» у разі захворювання педагогічного чи науково-педагогічного працівника, яке тимчасово унеможливлює виконання ним посадових обов`язків і обмежує можливість перебування у колективі осіб, які навчаються, або тимчасового переведення за цих чи інших обставин на іншу роботу чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток. У разі хвороби або каліцтва попередній середній заробіток виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Також посилається на роз`яснення Міністерства юстиції України від 26.12.2008 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії», відповідно до якого при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

В період з 19.07.2022 по 24.12.2022 він не звільнявся з військової служби, а тому не втрачав право на виплату середнього заробітку.

Вважає, що оскільки він є педагогічним працівником, був мобілізований на військову службу до Збройних Сил України в зв`язку з введенням воєнного стану, що діє і на даний час, тому йому протиправно припинено нарахування і виплату середнього заробітку. У зв`язку з чим наказ № 10-К від 19 липня 2022 року про припинення виплати середнього заробітку, на його думку, є незаконним та підлягає скасуванню.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав викладених в позові та просив їх задовольнити. Додатково вказав, що позивач ОСОБА_1 на даний момент демобілізований та продовжує працювати в Кадубовецькому опорному закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Чернівецького району Чернівецької області.

Представники відповідачів в судове засідання не з`явилися, хоча повідомлені про день час та місце розгляду справи належним чином.

Від Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області надійшла заява зі змісту якої вбачається, що позовні вимоги ними визнаються в повному обсязі. Просили провести розгляд справи без їх участі.

Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази по справі, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено,щопозивача ОСОБА_1 з 01.09.1998 призначено на посаду заступника директора по виховній роботі Кадубовецької СШ, що підтверджується копією наказу від 01.09.1998 (а.с. 7). 01.09.1999 позивача переведено на посаду вчителя допризовної підготовки юнаків (вчитель предмету «Захисту України» Кадубовецької СШ. В подальшому даний навчальний заклад перейменовано на Кадубовсцький опорний заклад загальної середньої освіти І-IІІ ступенів Чернівецького району Чернівецької області. На теперішній час даний навчальний заклад належить до сфери управління Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області. Дані обставини вбачаються з копії трудової книжки (а.с.8-10).

24 лютого 2022 року у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час.

Згідно повідомлення Чернівецького РТЦК та СП (шостий відділ) від 01.03.2022 (а.с. 13) позивач ОСОБА_1 призваний даним органом на військову службу по мобілізації з 01.03.2022. Дана обставина також підтверджується копією військового квитка (а.с. 11) та витягом з наказу №41 від 24.12.2022 начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) Миронця Ю. (а.с. 15).

Відповідно до вказаного наказу позивача ОСОБА_1 з 24.12.2022 виключено із списків особового складу ТЦК та СП за всіма видами забезпечення.

Отже, позивач проходив військову службу по мобілізації в період з 01.03.2022 по 24.12.2022.

У зв`язку із цим останнього як працівника Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Чернівецького району Чернівецької області увільнено від роботи з 01.03.2022 року у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації.

Як вбачається з довідки про доходи №04/432 від 30.05.2023 (а.с. 12) позивачу за період з березня 2022 року по липень 2022 року нараховувалася заробітна плата. Загальна сума доходу за даний період - 54 183,35 грн.

Відповідно до наказу від 19.07.2022 № 10-К директора ОСОБА_2 припинено виплату середнього заробітку на період проходження військової служби, як вчителю Захисту України позивачу ОСОБА_1 з 19.07.2022 (а.с. 14).

З вказаного наказу вбачається, що він прийнятий на підставі ст. 119 КЗпП та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».

Вирішуючи спір в межах предмету доказування, а саме перевірки законності винесення оскаржуваного наказу про припинення виплати позивачу середнього заробітку на період проходження військової служби, суд застосовує такі норми матеріального права.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 139 КЗпП України визначено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до ст. 141 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.

Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014) відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

Частиною 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни та у ч. 3 ст. 119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року (далі Закон № 2352-ІХ), набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року ч. 3 ст. 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, компенсація середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали працівники на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.

Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Разом з тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм ч. 3 ст. 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом № 2352 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, слід зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року № 2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон № 2352-ІХ та оновлену редакцію ч. 3 ст. 119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади. Водночас, Мінекономіки зазначило, що за мобілізованими працівниками може зберігатися заробіток, але за власним рішенням роботодавця.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом № 2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу, з дня набрання чинності Законом.

З наведеного вбачається, що положення ч. 3 ст. 119 КзпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення ч. 3 ст. 119 КзпП України були виключені.

При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.

З 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Таким чином, саме з 19 липня 2022 року законодавчо врегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними в ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Відносно посилання позивача та його представника на переваги вимог ст.57 ч.2 Закону України «Про освіту» та необхідність їх застосування як спеціальної правової норми, яка переважає над загальною передбаченою ст.119 КЗпП, то суд зазначає наступне.

Відповідно дозмісту вимогст.57ч.2Закону України«Про освіту»у разі захворювання педагогічного чи науково-педагогічного працівника, яке тимчасово унеможливлює виконання ним посадових обов`язків і обмежує можливість перебування у колективі осіб, які навчаються, або тимчасового переведення за цих чи інших обставин на іншу роботу чи проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток. У разі хвороби або каліцтва попередній середній заробіток виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Згідно вимог ст.5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Як визначено ст. 4 КЗпП, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, інші акти законодавства України повинні прийматися у відповідності до норм цього Кодексу.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте, не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.

Виходячи з зазначеного, норма ч. 3 ст. 119 КЗпП України у частині збереження середнього заробітку втратила чинність, відтак відповідачем не порушено норми ст. 58 Конституції України та положення Цивільного кодексу України щодо незворотності дії закону в часі, тому нарахування та виплати середнього заробітку з 19.07.2022 року відповідачем припинено правомірно у повній відповідності до вимог чинного законодавства України.

З огляду на зазначене, суд вважає, що відсутні підстави для задоволення вимог позивача про визнання протиправним та скасування наказу про припинення виплати середнього заробітку та зобов`язання закладу освіти провести такі нарахуванні та виплатити середній заробіток за період з 19.07.2022 по 24.12.2022.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно із висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина 3 статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Посилання позивача та його представника на те, що КЗпП є загальним нормативно-правовим актом, який регулює трудові відносини між роботодавцем та працівником, а Закон України «Про освіту» спеціальним, оскільки регулює питання трудових відносин педагогічних працівників, у зв`язку з чим має застосовуватись норми останнього, суд вважає неспроможними у зв`язку з наступним.

За загальним правилом, у разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.

Крім того, щодо питання пріоритетності норм закону висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, а також про такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до ст. 4 ЦК України Закон №1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Конституційний Суд у цьому рішенні вказав, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Кодексу превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте, не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини Суд знайшов своє застосування принципу правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steelandothers v. theUnitedKingdom) та ін.).

Таким чином, суд доходить висновку, що в даному випадку, з урахуванням вимог ст. 4 КЗпП України, яка вказує на те, що інші акти законодавства України мають бути прийняті відповідно до норм цього Кодексу, слід застосовувати норми ч. 3 ст. 119 КЗпП України, в які внесено зміни, що діють з 19 липня 2022 року.

Що ж до посилань сторони позивача на роз`яснення Міністерства юстиції України від 26.12.2008 року «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» відповідно до яких при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом, то вони не можуть бути застосовані, оскільки носять рекомендаційний характер та не є імперативною нормою для використання судом.

Разом з тим, відповідно до ст. 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, ні адміністрація Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, ні його засновник Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, не виносили відповідного рішення про покладення на себе обов`язку зі збереження середнього заробітку після 19 липня 2022 року за працівниками освітніх закладів, які перебувають на військовій службі.

Відповідно довимог ст. 206ч.4ЦПК України,у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Як суд вже зазначав, від представника Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області надійшла заява зі змісту якої вбачається, що позовні вимоги ними визнаються в повному обсязі.

Разом з тим, таке визнання позову суперечить вимогам законодавства на яке суд послався вище. У зв`язку з чим, суд вважає за необхідне відмовити у прийнятті визнання цим відповідачем позову.

Більше того, інший відповідач - Кадубовецький опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, взагалі не надав суду жодної заяви по суті справи, у зв`язку з чим його відношення до предмету позову суду взагалі невідоме.

Згідно вимогст.141ч.ч.1, 2ЦПК України,судовий збірпокладається насторони пропорційнорозміру задоволенихпозовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі відмови в позові - на позивача.

З врахуванням того, що суд відмовив в задоволенні позовних вимог позивачу повністю, то всі судові витрати понесенні останнім покладаються саме на нього.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 7, 10, 81, 235, 259, 263 265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, Кадубовецького опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області про визнання протиправним та скасування наказу про припинення виплати середнього заробітку на період проходження військової служби, стягнення заробітної плати відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Чернівецького апеляційного суду.

Повне найменування та ім`я сторін та інших учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 виданий Заставнівським РВ УМВС України в Чернівецькій області 31.07.2012, зареєстрований та проживає на АДРЕСА_1 ;

Представник позивача: адвокат Павчук Святослав Іванович, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №000114 від 23 лютого 2017 року, діє на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 05.06.2023 виданого на підставі договору про надання правової допомоги від 25.05.2023;

Відповідач: Кадубовецька сільська рада Чернівецького району Чернівецької області, місцезнаходження на вул.Михайловського, 22 в с.Кадубівці Чернівецького району Чернівецької області, код КОАТУУ 7321585200;

Кадубовецький опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Кадубовецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, місцезнаходження на вул.28 Червня, 1 в с.Кадубівці Чернівецького району Чернівецької області, код ЄДРПОУ 22850584.

Повний текст судового рішення складено 28.07.2023.

Суддя Ярослав СТРІЛЕЦЬ