Рішення

від 04.08.2023 по справі 161/8171/23

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 161/8171/23

Провадження № 2/161/2502/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 серпня 2023 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Олексюка А.В.,

при секретарі судових засідань Гичці М.В.,

за участю позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суд в місті Луцьку цивільнусправу запозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЛКісов" про визнання недійсним договору купівлі продажутранспортного засобу,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся в суд із позовом довідповідачів про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що в період з 01.11.2003по 23.01.2020позивач перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23.12.2019по справі №161/14783/19 шлюб було розірвано.

Позивачу стало відомо про те, що транспортний засіб - автомобіль KIASPORTAGE2018рокувипуску, який було придбано під час шлюбу за спільні кошти подружжя,без його згоди було незаконно відчужено ОСОБА_4 на користь її батька ОСОБА_5 . Для чого ОСОБА_4 було укладено з ТОВ «ЛЛ КІСОВ» договір комісії №357-08/2019від 27.08.2019, у відповідності до якого ОСОБА_5 уклав з ТОВ «ЛЛ КІСОВ» договір купівлі-продажу транспортного засобу № 357-08/2019 від 27.08.2019.

Зазначає, що вказані договори містять ознаки фіктивності та укладені ОСОБА_4 без його згоди з метою ухилення від поділу спільного майна подружжя. Про існування таких договорів позивачу стало відомо лише після приєднання їх до матеріалів справи про поділ майна подружжя.

ОСОБА_7 досі продовжує користуватись автомобілем KIA SPORTAGE, ДНЗ НОМЕР_1 , який нібито було продано в період шлюбу задля погашення заборгованості, що відповідало інтересам сім`ї. Даний факт підтверджується, зокрема, постановою про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії БАБ №651622від 16.02.2022.

А тому просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу № 357-08/2019 від 27.08.2019 укладений між ОСОБА_5 з ТОВ «ЛЛ КІСОВ», що діяло від імені ОСОБА_4 на підставі договору комісії № 357-08/2019 від 27.08.2019.

Ухвалою суду Луцького міськрайонного суду Волинської області від 25.05.2023 року відкрито загальне позовне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання.

19.06.2023 на адресу суду надійшов відзив від представника відповідача ОСОБА_4 адвоката Кушнірук Ю.П., в якому зазначено, що договір купівлі-продажу транспортного засобу № 357-08/2019 від 27.08.2019 було укладено під час шлюбу з позивачем та з метою погашення заборгованості перед ОСОБА_8 . Крім того, позивачем пропущено строк позовної давності. Вважає позов безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення.

В судовомузасіданні позивачОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_2 позов підтримали, просили задовольнити. Додатково пояснили, що строк позовної давності не пропущено, оскільки позивач дізнався про укладення оскаржуваного договору 21.09.2020, після ознайомлення з клопотанням представника відповідача про витребування доказів. Повну вартість автомобіля позивач сплачував особисто, але від імені ОСОБА_4 , потреби у позиці в них не було. Вказані договори укладені без його згоди з метою ухилення від поділу спільного майна подружжя.

Представник відповідача ОСОБА_4 адвоката Кушнірук Ю.П. позов не визнала, просила відмовити в його задоволенні з підстав зазначених у відзиві.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 01.11.2003 року. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23.12.2019по справі №161/14783/19 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було розірвано (а.с.8).

Відповідно до договору позики (безвідсоткової) від 01.09.2018 ОСОБА_8 надала позику ОСОБА_4 в розмірі 600000 грн (а.с.54).

Згідно договору купівлі-продажу автомобіля KIASPORTAGE2018рокувипуску на умовах 100 % передоплати №714613-Y02281 від 03.09.2018 ОСОБА_4 придбала у ПрАТ «Волинь-Авто» за ціною 569343,00 грн з урахуванням ПДВ 94890,50 грн, що є еквівалентною 17731,02 євро (а.с.12-15).

27.08.2019 між (Комісіонером) та ОСОБА_4 (Комітентом) було укладено договір комісії №357-08/2019 (а.с.17).

27.08.2019 між ТОВ «ЛЛ КІСОВ» та відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу KIASPORTAGE2018рокувипуску №357-08/2019 (а.с.18-19).

В період шлюбу сторонами було придбано автомобіль «KIA SPORTAGE2018року», що підтверджується матеріалами справи та не заперечується самими сторонами.

Крім того, у справі №161/1468/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, ухвалою суду від 27.07.2020 було прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя до спільного розгляду з позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майнаподружжя,у якому ОСОБА_1 просить в порядку поділу майна виділити ОСОБА_4 легковий автомобіль марки KIA, модель Sportage, універсал, 2018 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 та стягнути з ОСОБА_4 на його користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини вищевказаного автомобіля в розмірі 297017,50 грн.

Відповідно до частини першоїстатті 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина першастатті 61 СК України).

Тлумачення положеньстатті 61 СК Українисвідчить про те, що спільною сумісною власністю, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя воли були набуті.

Відповідно достатті 63 СК Українидружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Отже, законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить спільно подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частини третя та четверта статті 65 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя чи співвласників договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя (іншого співвласника) має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя/співвласників, а й обмежують права іншого з подружжя/співвласників на відчуження спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя/співвласників на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя/співвласників на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя/співвласників (відчужувача) на відчуження спільного майна.

Тобто факт ненадання згоди одним із співвласників на розпорядження нерухомим або рухомим майном може бути підставою для визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним,і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя/співвласників може бути ефективним у разі пред`явлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Вирішуючи питання про недійсність правочину судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено, зокрема, право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, у чому полягає його порушення, і в залежності від цього у який ефективний спосіб порушене право може бути захищено.

Статтею 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочинів, а саме за недійсним правочином кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину.

Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція, яка в загальному вигляді передбачена абзацом другим частини першої статті 216 ЦК України.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

Вимоги особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України) та застосування реституції, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює права позивача, то судом може бути застосований іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в рамках заявлених позовних вимог.

Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)).

В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого.

Велика Палата Верховного Суду вказує, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала.

Саме до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21).

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено висновок про те, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідач ОСОБА_4 зазначила, що продаж спірного автомобіля було здійснено з метою погашення заборгованості перед ОСОБА_8 , нестабільним рівнем доходів сім`ї, в інтересах сім`ї.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що достатніх і допустимих доказів на підтвердження факту, що позивач не знав про відчуження транспортного засобу відповідачем ОСОБА_4 і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого подружжя, стороною позивача не надано.

Позивачем в судовому засіданні не доведено, що відповідачі уклали між собою договір купівлі продажу автомобіля лише з метою уникнення розподілу спільного майна, яке було набуте за час шлюбу, а також не доведено, що між ним та ОСОБА_4 , до розірвання шлюбу, існував спір щодо розподілу спільного майна.

Також, суд вважає безпідставним твердження позивача про те, що після укладення договору купівлі-продажу автомобіля № 357-08/2019від27.08.2019 ОСОБА_4 фактично залишилася його власником, оскільки відчужила автомобіль своєму батьку. Вказане може свідчити лише про те, що ОСОБА_4 могла продовжувати користуватись спірним автомобілем з дозволу власника, в той час як право власності на автомобіль перейшло до ОСОБА_5 . Факт користування ОСОБА_4 спірним автомобілем після укладення договору купівлі-продажу не може бути доказом фіктивності правочину. Позивачем в судовому засіданні не доведено, що умисел відповідачів при укладенні даного правочину не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

На підтвердження заявлених вимог позивачем до позовної заяви в якості доказів додано копію постанови про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху серії БАБ №651622від 16.02.2022, відповідно до якої 16.02.2022 ОСОБА_4 керуючи автомобілем КІА SPORTAGE, Д.Н.З. НОМЕР_2 , порушила Правила дорожнього руху (а.с.20).

Однак суд вважає, що вказана постанова не є належним доказом на підтвердження фіктивності укладеного договору купівлі-продажу чи на підтвердження недобросовісності дій відповідачів, оскільки обставини, які зазначені у постанові суду не стосуються вказаного предмету спору, а та обставина, що ОСОБА_4 була за кермом автомобіля свідчить про разове використання нею автомобіля після укладання договору купівлі-продажу.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі№ 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 21 травня 2020 року у справі № 468/1736/17-ц (провадження № 61-47845св18).

Таким чином, у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до абов момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Щодо заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності до спірних правовідносин слід вказати, що виходячи з вимог статті 261ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.11.2018 року у справі № 372/1036/15-ц.

Виходячи з наведеного, позовна давність застосовується лише у випадку обґрунтованості позову. У разі якщо вимоги позову є необґрунтованими, то суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю (по суті).

За вказаних обставин, суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані сторонами належні та достовірні докази як кожний окремо так і у їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, а тому в задоволенні позову слід відмовити за необгрунтованістю.

Відповідно до ст. 141 ч.1 ЦПК України, судові витрати компенсуються за рахунок позивача.

Керуючись ст.4, ст. 12, ч.3 ст.49, ст. ст.79-81,141,258-265,268 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛЛ Кісов" про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6ст. 259 ЦПК України- з дня складення рішення в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на рішення суду всіма учасниками справи. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач: ОСОБА_4 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Відповідач: ОСОБА_5 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛЛ Кісов", адреса: 61052, м. Харків, провул. Сімферопольський, буд.6, код ЄДРПОУ 42415645.

Повний текст рішення виготовлено 11.08.2023.

Суддя Луцького міськрайонного

суду Волинської області А.В.Олексюк