Постанова

від 09.08.2023 по справі 161/10117/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 161/10117/21

провадження № 61-3239св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - виконувач обов`язків заступника керівника Луцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року у складі судді Черняка В. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року виконувач обов`язків заступника керівника Луцької окружної прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Луцької міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збережених коштів.

Позов мотивовано тим, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0710100000:42:011:0087, належить до комунальної власності Луцької міської ради і на ній знаходяться два об`єкти нерухомого майна: 1) незавершене будівництво адміністративно-побутового корпусу/літера А-3/, реєстраційний номер об`єкт 1892883707101, який з 13 серпня 2019 року на праві власності належить ОСОБА_1 ; 2) незавершене будівництво головного корпусу /літера Б-1/, реєстраційний номер об`єкт 2153510407101, який з 26 серпня 2020 року на праві власності належить ОСОБА_1 . До 13 серпня 2019 року та 26 серпня 2020 року вказані обєкти нерухомого майна перебували у власності відповідача ОСОБА_2 .

Відповідачі протиправно не оформляли правовстановлюючі документи на земельну ділянку. Договір оренди з територіальною громадою міста Луцька в особі Луцької міської ради відповідач ОСОБА_1 уклав лише 25 лютого 2021 року. До цього відповідачі безпідставно не сплачували орендні платежі за неї.

Прокурор просив суд стягнути з відповідачів солідарно на користь позивача 103 540,38 грн за безпідставне користування земельною ділянкою.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Луцької міської ради 103 540,38 грн безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Волинської обласної прокуратури сплачену суму судового збору в розмірі 2 270,00 грн по 1 135,00 з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокурор в обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді зазначив, що станом на час подання прокурором позову Луцькою міською радою самостійно не заявлено такого позову, а отже допущено бездіяльність органом, уповноваженим на виконання функцій у спірних правовідносинах, що виражається у не здійсненні належним чином контролю за додержанням земельного законодавства на відповідній території та отримання плати за використання земельної ділянки комунальної власності без правовстановлюючих документів. При цьому, на виконання частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» місцевою прокуратурою попередньо повідомлено Луцьку міську раду про звернення із позовною заявою до суду в інтересах держави в особі зазначеного органу. З огляду на зазначене та враховуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, суд дійшов висновку, що прокурор, звертаючись до суду з даним позовом, дотримався порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», представництва інтересів держави у суді, обґрунтував та довів бездіяльність компетентного органу. Тому відхилив заявлене представником відповідача ОСОБА_1 клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

Новий власник чи орендар земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. Водночас відповідачами не надано доказів та не обґрунтовано, що ними були вчинені дії, спрямовані на набуття права оренди земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно, до 25 лютого 2021 року, коли відповідачем ОСОБА_1 був оформлений відповідний договір оренди. Оскільки будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідач є власником чи постійним землекористувачем земельної ділянки кадастровий номер 0710100000:22:123:0060 не надано, відповідач не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, а тому формою здійснення плати за землю для нього як особи, яка користується земельною ділянкою, є орендна плата (постанова Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 922/3208/19). Тому у відповідача виник обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, яка знаходиться під належним йому нерухомим майном, проте відповідач вказаних дій не вчинив та фактично користуючись цією ділянкою, плату за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі не вносив.

Отже, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання власником земельної ділянки доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними, відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 03 листопада 2016 року у справі № 922/1008/15, від 07 грудня 2016 року у справі № 922/1009/15, від 12 квітня 2017 року у справах № 922/207/15, № 922/5468/14.

З урахуванням правової позиції Верховного Суду, зокрема, викладеної у постановах від 11 лютого 2019 року у справі № 922/391/18, від 11 червня 2019 року у справі № 922/551/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2082/18, для вирішення спору про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за земельну ділянку, необхідно з`ясувати, зокрема, чи є земельна ділянка об`єктом цивільних прав, а також установити обґрунтованість порядку та підстав нарахування орендної плати за користування земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 рок у справі № 629/4628/16-ц дійшла висновку, що обов`язковими для визначення орендної плати є відомості у витягах з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, про що також наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (пункт 71). Таким чином витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, що підтверджує дані про нормативно-грошову оцінку, що є основою для розрахунку орендної плати.

З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка є сформованою, має кадастровий номер, чітко визначені межі та площу. В цих правовідносинах мова йде про стягнення з відповідачів безпідставно збережених ними сум орендної плати, яку вони мали б сплачувати за фактичне користування земельною ділянкою, тому площа цієї фактично використовуваної земельної ділянки має визначальне значення для розрахунку таких сум. Також на необхідність підтвердження розміру земельної ділянки, якою фактично користувалася особа, до якої подано позов органом місцевого самоврядування про стягнення неодержаних доходів у розмірі орендної плати, зокрема, актом обстеження (визначення меж, площі та конфігурації) земельної ділянки звернула увагу Велика Палата у постанові від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та у постанові від 04 грудня 2019 року зі справи № 917/1739/17, а також Верховний Суд у постанові від 20 грудня 2019 року у справі № 917/266/19. Водночас, у постанові Верховного Суду від 16 березня 2021 у справі № 924/730/20 зазначено, що основні критерії, які ідентифікують земельну ділянку, - площа, цільове призначення, категорія земель і кадастровий номер. Оскільки відповідачами не було сформовано земельну ділянку іншої площі та конфігурації, тому вони відповідно до положень статті 120 ЗК України користуються земельною ділянкою саме тієї площі, яка була сформована та використовувалася попереднім власником об`єкта нерухомого майна.

Як свідчать матеріали справи позивачем, згідно розрахунку розміру орендної плати, здійснено нарахування на площу земельної ділянки у розмірі 1,0704 га. В свою чергу відповідачі не довели суду, що вони не користувалися земельною ділянкою, а також не надали суду доказів на спростування використання земельної ділянки саме такою площею, як зазначає прокурор. З огляду на зазначене суд визнає обґрунтованим розрахунок розміру безпідставно збережених коштів, який здійснений прокурором за період з 13 серпня 2018 року по 25 серпня 2020 року, виходячи з нормативно-грошової оцінки ділянки. Оскільки свого контрозрахунку на розрахунок прокурора відповідачі не надали, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Постановою Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції і також вказав, що відповідач ОСОБА_1 у апеляційній скарзі не зазначає фактичний розмір земельної ділянки, якою він користувався і на якій знаходився належний йому об`єкт нерухомості, як і не зазначає розміру об`єкта нерухомості. У справі відсутні докази, що спірною земельною ділянкою користувались інші особи, а не відповідачі.

Інтерес громади в цій справі співпадає з інтересом держави. Прокурор, звертаючись до суду з позовною заявою, обґрунтував підстави для здійснення представництва інтересів держави в суді.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ухвала Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року, якою відмовлено у задоволенні заяви про відвід і яка не оскаржується окремо від рішення суду є упередженою, то вони нічим не підтверджені. Підстави вважати, що вказана ухвала постановлена з порушення норм процесуального права відсутні. Судом апеляційної інстанції не встановлено порушення судом першої інстанції процесуального законодавства і вчинення суддею дій, які б були спрямовані на обмеження ОСОБА_1 у доступі до правосуддя. Проведення судового засідання з участю представника учасника справи в судовому засіданні в режимі відеоконференції є правом, а не обов`язком суду. Незгода учасника справи з процесуальним рішенням судді не може бути підставою для відводу. Підстави для відводу судді апеляційним судом визнаються необґрунтованими.

Аргументи учасників справи

У березні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що існують різні правові позиції Верховного Суду з питання достеменного встановлення розміру земельної ділянки, що використовується. Вказана ситуація призводить до відсутності сталості судової практики, якої могли б дотримуватись суди нижчих інстанцій за аналогічних справ.

Суди з порушенням норм матеріального та процесуального права оцінили доводи відповідача ОСОБА_1 про те, що виконуючим обов`язки заступника керівника Луцької окружної прокури Мацюком С. Я. було подано позовну заяву в інтересах Луцької міської ради без відповідних повноважень, а тому позовна заява мала бути залишена без розгляду. Прокурор фактично діє не в інтересах держави, а в інтересах територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування. Водночас чинне законодавство не передбачає можливості прокурора звертатися до захистом інтересів територіальної громади. Висновки, викладені Верховним Судом у справах № 469/1044/17, № 903/129/18 щодо здійснення органами прокуратури представництва органів місцевого самоврядування юридично безпідставні, є втручанням у незалежність діяльності місцевого самоврядування, намагання часткового поновлення органами прокуратури загального нагляду, є наслідком невірного тлумачення судами, враховуючи і Велику Палату Верховного Суду, змісту статті 23 Закону України «Про прокуратуру», адже органами прокуратури може здійснюватися захист інтересів держави, які представляються органами місцевого самоврядування виключно у випадку виконання делегованих їм повноважень органів виконавчої влади, неналежне виконання або не виконання яких є підставою для звернення до суду прокуратурою від імені органу місцевого самоврядування та в інтересах держави. Актуальність вказаного питання підкреслюється великою кількістю окремих думок суддів Верховного Суду, якими було висловлено аналогічну позицію щодо можливості представництва органами прокуратури інтересів органів місцевого самоврядування виключно у випадку делегування їм повноважень органів виконавчої влади у порядку, визначеному статтею 143 Конституції України. Зокрема, аналогічних висновків дійшли судді Касаційного цивільного суду ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в численних окремих думках по аналогічним справам.

Судами першої та апеляційної інстанції не взято до уваги той факт, що позивачем під час звернення до суду не було визначено розмір та кількість квадратних метрів, які займають вказані об`єкти нерухомого майна на земельній ділянці, тобто фактичний розмір частини земельної ділянки, якою користувався кожний із відповідачів, знаходження на ній декількох об`єктів нерухомого майна, які належали різним особам, а отже розрахунок розміру збережених грошових коштів був необґрунтованим та таким, що не базувався на обставинах справи. За загальним правилом на відповідача не може покладатись відповідальність більша за фактично заподіяну шкоду. Аналіз усталеної практики судів усіх інстанцій, включаючи Верховний Суд, доводить, що можливим доказом, процесуальне призначення якого спрямоване на доведенні фактичного розміру земельної ділянки, що безпідставно використовувалась, є акт обстеження визначення меж, площі та конфігурації, що складається за результатами огляду, фізичного обстеження та здійснення вимірів земельної ділянки, яка використовується особою. Юридичною підставою для складання акту обстеження, визначення меж, площі та конфігурації (акт з визначення збитків) є рішення Луцької міської ради № 55/103 лютого 2014 року, яким було затверджено Порядок визначення та відшкодування Луцькій міській раді збитків, завданих внаслідок використання земельних ділянок міської комунальної власності без правовстановлюючих документів, зі змінами, внесеними рішеннями Луцької міської ради від 25 червня 2014 року № 61/32 та від 25 жовтня 2017 року.

Судом жодної інстанції не було взято до уваги, що позивачем заявлено позовні вимоги до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збережених грошових коштів за спільне використання ними нібито усієї земельної ділянки загальною площею 1,0704 га без врахування того, що у заявлений період серпня 2019 року по 26 серпня 2020 року кожний із відповідачів був власником окремого об`єкту нерухомого майна, що знаходиться на різних за розміром частинах спірної земельної ділянки, а отже кожним із них здійснювалось її використання у певних частинах. Площа та фактичний розмір частини земельної ділянки, що використовувалася відповідачами, повинна була бути доведена позивачем шляхом, зокрема, актами обстеження визначення меж, площі та конфігурації, що не було зроблено. Позивачем не доведено факт використання, зокрема ОСОБА_1 , рівно половини земельної ділянки загальною площею 1,0704 га, , вказуючи лише про її використання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і що саме такі відомості містяться в Державному земельному кадастрі.

По суті суди керувались концепцією «негативного доказу», на негативні наслідки застосування якої Верховний Суд вже неодноразово звертав увагу судів нижчих інстанцій. Відсутня сформована єдина практика Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування судами нижчих інстанцій концепції «негативного доказу», за яким позивач, який не надав жодного доказу на доведення реального земельної ділянки, що використовується відповідачем, керуючись лише відомостями в Державному земельному кадастрі, просить стягнути безпідставно збережені кошти у необґрунтованому розмірі, а на відповідача покладається весь тягар доказування безпідставності розміру земельної ділянки та наданого розрахунку.

Судом першої інстанції не було надано можливості представнику відповідача ОСОБА_1 взяти участь у жодному судовому засіданні у справі в режимі відеоконференції. На підготовчому етапі судового розгляду відповідачу ОСОБА_1 не було відомо про відкриття провадження по справі. Останній не отримував копію позовної заяви та жодної повістки про виклик у судове засідання. У зв`язку із чим, підготовче судове засідання по справі було проведено без участі та належного повідомлення відповідача ОСОБА_1 .

Волинський апеляційний суд у постанові вказав, що проведення судового засідання з участю представника учасника справи в судовому засіданні в режимі відеоконференції є правом, а не обов`язком суду, що є неправильним тлумаченням змісту правових норм та прямо суперечить чинному законодавству. Аналіз законодавчої техніки, використаної у даній нормі вказує на те, то участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції є нічим іншим, як правом учасника, що реалізується судом без виключень, окрім відсутності у суду технічної можливості проведення відеоконференції. Тобто, посилання суду першої інстанції на «недостатність обґрунтування необхідності проведення судових засідань саме в режимі відеоконференції» та «наявності можливості прибуття в судове засідання у м. Луцьк» не могло бути обґрунтуванням для відмови у проведенні судового засідання в режимі відеоконференції. Єдиною законодавчо визнаною підставою для відмови у задоволенні вказаної заяви є відсутність у суду технічної можливості для проведення відео конференції, проте у жодній із згаданих ухвал Луцького міськрайонного суду про це не зазначено.Тобто судом першої інстанції, ігноруючи гарантії закріплені законодавством, створювались перешкоди для відповідача щодо участі його представника, з яким було укладено договір про надання правової допомоги, в судовому засіданні в режимі відеоконференції, на представництво його інтересів у суді, виступі у суді зпредставленням позиції захисту, наслідком чого є прийняття упередженого та безпідставного рішення.

Подання до суду вказаних заяв було зумовлено значною територіальною віддаленістю суду та місць проживання відповідача та його представника (м. Луцьк та м. Харків), наявністю у суду технічної можливості на проведення судового засідання в режимі відеоконференції, карантинних обмежень, встановлених на рівні держави, що обмежує свободу пересування людей в межах країни. Попереджаючи подібні ситуації, законодавцем були внесені зміни до ЦПК України, доповнивши його нормою, яка додатково гарантує, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів (частина четверта статті 212 ЦПК України). Невірне тлумачення судом апеляційної інстанції змісту згаданих правових норм грубо порушило право ОСОБА_1 на справедливий суд, призвело до невірного аналізу судом апеляційної інстанції доводів відповідача про упередженість суду першої інстанції та наявності підстав скасування рішення суду.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про надання доказів на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу. Зазначає, що повний пакет доказів, які підтверджують витрати на професійну правничу допомогу, які поніс відповідач у зв`язку із розглядом Верховним Судом справи № 161/10117/21 не може бути наданий до ухвалення судового рішення по суті, адже підписання акту прийому-передачі виконаних робіт та остаточна оплати послуг відбудеться після ухвалення судового рішення, на підтвердження чого будуть надані відповідні докази протягом п`яти днів після ухвалення рішення.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у малозначній справі.

В ухвалі зазначено, що:

результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню;

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 924/196/19, від 12 лютого 2020 року у справі № 642/1839/18, від 13 жовтня 2021 року у справі № 686/1411/19, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 642/4792/17).

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржених судових рішень задоволено, зупинено виконання оскаржених судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0710100000:42:011:0087, належить до комунальної власності Луцької міської ради і на ній знаходяться два об`єкти нерухомого майна:

1) незавершене будівництво адміністративно-побутового корпусу /літера А-3/, реєстраційний номер об`єкт 1892883707101, який з 13 серпня 2019 року на праві власності належить ОСОБА_1 ;

2) незавершене будівництво головного корпусу /літера Б-1/, реєстраційний номер об`єкт 2153510407101, який з 26 серпня 2020 року на праві власності належить ОСОБА_1

ОСОБА_2 до 20 серпня 2020 року належало незавершене будівництво головного корпусу, а до 13 серпня 2019 року - незавершене будівництво адміністративно-побутового корпусу.

Договір оренди земельної ділянки з її власником - територіальною громадою міста Луцька в особі Луцької міської ради ОСОБА_1 уклав лише 25 лютого 2021 року. До цього відповідачі безпідставно не сплачував орендні платежі за неї.

Відповідачами не надано доказів, що ними були вчинені дії, спрямовані на набуття права оренди земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно, до 25 лютого 2021 року.

Вказана земельна ділянка є сформованою, має кадастровий номер, чітко визначені межі та площу, зареєстрована у Державному земельному кадастрі.

Згідно витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, який сформовано станом на 14 січня 2021 року, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 3 334 806,86 грн.

Згідно розрахунку розміру орендної плати, здійснено нарахування на площу земельної ділянки у розмірі 1,0704 га за період з 13 серпня 2019 року по 25 серпня 2020 року, виходячи з нормативно-грошової оцінки ділянки (а. с. 45).

Позиція Верховного Суду

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У випадку використання землекористувачем сформованої земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію йому вартості неотриманої орендної плати в порядку статті 1212 ЦК України. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте з огляду на приписи частини другої статті 120 ЗК України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно. До моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 09 листопада 2021 року у справі № 905/1680/20 (провадження № 12-48гс21).

Суди встановили, що відповідачі фактично користувались земельною ділянкою комунальної власності, на якій знаходяться належні їм об`єкти нерухомого майна, без виконання обов`язку щодо оформлення та реєстрації відповідного речового права оренди на неї, плату за користування якою у встановленому законодавчими актами розмірі не вносили. Тому суди зробили правильний висновок, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання власником земельної ділянки доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

При існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникає часткове зобов`язання. Тому кредитор у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне (від лат. solidus - цілий, увесь) зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).

Тлумачення положень статті 541 ЦК України свідчить, що вона поширюється як на договірні так і недоговірні (зокрема, кондикційні) зобов`язання.

Для кондикційних зобов`язань (Глава 83 ЦК України) не встановлено випадків виникнення солідарного зобов`язання.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про солідарне стягнення з відповідачів безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , що суд першої інстанції безпідставно відмовив відповідачу у проведенні судових засідань в режимі відеоконференції, чим було обмежено його процесуальні права, колегія суддів зазначає таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. (частини перша, друга статті 2ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження

№ 61-13667сво21) зроблено висновок, що «тлумачення частини другої статті 410 ЦПК України свідчить, що: правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення; оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції; правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства».

Гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами є однією із основних засад судочинства (пункт 6 частини другої статті 129 Конституції України, пункт 3 частини третьої статті 2ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Право учасників справи брати участь в судових засіданнях закріплено у пункті 2 частини першої статті 43 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 212 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою. Учасник справи подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи. Суд може постановити ухвалу про участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду, визначеному судом.

Законом України «Провнесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)»№ 540-IX від 30 березня 2020 року, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, статтю 212 після частини третьої доповнено новою частиною такого змісту:

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» або Державною судовою адміністрацією України.

Тлумачення частин першої, четвертої статті 212 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) свідчить, що участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду є правом учасників справи, у задоволенні відповідної заяви учасника справи суд може відмовити лише за відсутності у суді відповідної технічної можливості, а також у випадку, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою, а під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), таке право учасника справи є безумовним, у тому числі з використанням власних технічних засобів.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182ЦПК України).

Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183ЦПК України).

З метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з 12 березня 2020 року на всій території України установлено карантин, дія якого продовжувалась згідно з Постановами Кабінету, у тому числі до 31 грудня 2021 року (постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2021 року № 981).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 серпня 2021 року прийнято до розгляду позовну заяву Луцької міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збережених коштів. Встановлено, що справа буде розглядатися в порядку загального позовного провадження. Відкрито підготовче провадження та призначено у справі підготовче засідання на 01 вересня 2021 року о 10:30 в залі судових засідань Луцького міськрайонного суду Волинської області, який знаходиться за адресою м. Луцьк, вул. Лесі Українки, 24, каб.25. В підготовче засідання викликано учасників справи;

у підготовчому засіданні 01 вересня 2021 року суд, без участі учасників справи, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду на 22 вересня 2021 року (а. с. 64 т. 1);

судова повістка про виклик до суду у підготовче засідання 01 вересня 2021 року та ухвала Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 серпня 2021 року надіслані ОСОБА_1 20 серпня 2021 року, проте повернуті до суду 28 вересня 2021 року за закінченням терміну зберігання (а. с. 71 т. 1);

доказів повідомлення ОСОБА_1 про судове засідання 22 вересня 2021 року матеріали справи не містять, яке було відкладено на 26 жовтня 2021 року;

20 жовтня 2021 року засобами електронного зв`язку представник ОСОБА_1 - адвокат Дробчак Л. В. подала до суду клопотання про забезпечення проведення всіх судових засідань у справі в режимі відеоконференції поза приміщенням суду;

ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, оскільки представник відповідача не навела в своєму клопотанні достатніх обґрунтувань необхідності проведення судових засідань саме в режимі відеоконференції, а також доказів об`єктивної неможливості прибувати у судові засідання у м. Луцьк, а саме по собі введення в Україні карантину, про що зазначено у клопотанні, не є самостійною підставою для проведення такої конференції, враховуючи, що всупереч положенням частині другій статті 212 ЦПК України до заяви не додані докази її надсилання відповідачу ОСОБА_2 ;

21 жовтня 2021 року представником ОСОБА_1 повторно подано заяву про участь в судовому засідання в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з проханням забезпечити проведення усіх судових засідань по справі в такому режимі, з додатком доказів надсилання копії заяви іншим учасникам справи (а. с. 100-105 т. 1);

ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, оскільки представник відповідача не навела в своєму клопотанні достатніх обґрунтувань необхідності проведення судових засідань саме в режимі відеоконференції, а також доказів об`єктивної неможливості прибувати у судові засідання у м. Луцьк, а саме по собі введення в Україні карантину, відсутність у представника відповідача особистого транспорту, а також сертифікату про вакцинацію, про що зазначено у клопотанні, не є достатньою підставою для проведення такої конференції, враховуючи, що представник відповідача має об`єктивну можливість прибути у м. Луцьку, зокрема громадським транспортом, з виконанням приписів п.п. 22 п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236, в частині наявності негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більш як за 72 години до дня поїздки;

25 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про відкладення судового засідання 26 жовтня 2021 року, яке мотивував неможливістю особистого прибуття у судове засідання у зв`язку із перебуванням на самоізоляції, а також про проведення наступних судових засідань у справі в режимі відеоконференції поза приміщенням суду (а. с. 108-110 т. 1);

ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про проведення судових засідань в режимі відеоконференції поза приміщенням суду, оскільки відповідач, всупереч положенням частини другої статті 212 ЦПК України, не надав суду доказів надсилання заяви про проведення судового засідання в режимі відеоконференції іншим учасникам справи;

26 жовтня 2021 року розгляд справи відкладено на 17 листопада 2021 року;

10 листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дробчак Л. В. подала до суду клопотання про проведення судового засідання, призначеного на 17 листопада 2021 року, в режимі відеоконференції поза приміщенням суду, з додатком доказів надсилання копії заяви іншим учасникам справи (а. с. 130-139 т. 1);

ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 листопада 2021 року відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, оскільки представник відповідача не навела в своєму клопотанні достатніх обґрунтувань необхідності проведення судових засідань саме в режимі відеоконференції, а також доказів об`єктивної неможливості прибувати у судові засідання у м. Луцьк, а саме по собі введення в Україні карантину, відсутність у представника відповідача особистого транспорту, а також сертифікату про вакцинацію, про що зазначено у клопотанні, не є достатньою підставою для проведення такої конференції, враховуючи, що представник відповідача має об`єктивну можливість прибути у м. Луцьку, зокрема громадським транспортом, з виконанням приписів п.п. 22 п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236, в частині наявності негативного результату тестування на COVID-19 методом полімеразної ланцюгової реакції або експрес-тесту на визначення антигена коронавірусу SARS-CoV-2, яке проведене не більш як за 72 години до дня поїздки, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні клопотання. Крім того суд зауважив, що ним неодноразово вирішувалися подібні за змістом клопотання сторони відповідача і нових доводів неможливості прибуття у судове засідання до м. Луцька у клопотанні не наведено;

17 листопада 2021 рокуЛуцький міськрайонний суд Волинської області прийняв рішення у справі, в якому, зокрема вказав, що ОСОБА_1 у судове засідання не прибув, про причини неявки суд не повідомив;

відхиляючи відповідні доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , апеляційний суд вказав, що судом апеляційної інстанції не встановлено порушення судом першої інстанції процесуального законодавства і вчинення суддею дій, які б були спрямовані на обмеження ОСОБА_1 у доступі до правосуддя. Проведення судового засідання з участю представника учасника справи в судовому засіданні в режимі відеоконференції є правом, а не обов`язком суду.

У справі, що переглядається, суди не врахували, що: при призначенні усного слухання справи суд зобов`язаний забезпечити право учасників справи брати участь в судових засіданнях, що є елементом гласності і відкритості судового процесу якоднією із основних засад судочинства; складовою забезпечення цього права є участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду; оскільки участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції є правом учасників справи, у задоволенні відповідної заяви учасника справи суд може відмовити лише у випадках передбачених законом, тобто за відсутності у суді відповідної технічної можливості або коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою, а під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), таке право учасника справи є безумовним, у тому числі з використанням власних технічних засобів.

За таких обставин суд першої інстанції не забезпечив заявнику можливість взяти участь у судових засіданнях по справі, що є порушенням права на доступ до правосуддя та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане порушення суду створило перешкоди заявнику належним чином користуватися передбаченими нормами ЦПК України процесуальними правами і призвело до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства. Апеляційний суд наведеного не врахував та зробив помилковий висновок, що проведення судового засідання за участю учасника справи (його представника) в судовому засіданні в режимі відеоконференції є правом, а не обов`язком суду.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Оскільки встановлено підстави для скасування судових рішень, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження не аналізує.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження

№ 61-13667сво21) та від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21), дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення належить скасувати з направленням справи до суду першої інстанції.

У зв?язку з цим не підлягає поновленню виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року та постанови Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, зупинене ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року до закінчення касаційного провадження.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 402, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року скасувати.

Передати справу № 161/10117/21 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 листопада 2021 року та постанова Волинського апеляційного суду від 27 січня 2022 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук