Постанова

від 09.08.2023 по справі 371/1121/21-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 серпня 2023 року

місто Київ

справа № 371/1121/21-ц

провадження № 61-8623св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Гуманітарний відділ Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Немировської О. В., Ратнікової В. М., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернулася до суду з позовом доГуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області (далі - Гуманітарний відділ Виконавчого комітету Миронівської міської ради), у якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ начальника Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради від 05 листопада 2021 року № 131-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи з 08 листопада 2021 року як працівника, який відмовився від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року № 1253;

- стягнути з Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради на користь ОСОБА_1 суму невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи з 08 листопада 2021 року до часу допуску до виконання обов`язків директора Шандрівського закладу дошкільної освіти загального розвитку «Сонечко» Миронівської міської ради Київської області (далі - Шандрівський ЗДО «Сонечко»).

Позивачка обґрунтовувала свій позов тим, що відповідно до наказу сільського голови Шандрівської сільської ради Миронівського району Київської області від 30 жовтня 2017 року № 23 вона прийнята на роботу на посаду вихователя Дошкільного навчального закладу «Сонечко» Шандрівської сільської ради

(далі - ДНЗ «Сонечко»).

Наказом директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» від 28 вересня 2021 року № 29/а ОСОБА_1 призначено виконуючою обов`язки директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» на час відсутності директора, з 28 вересня 2021 року до 28 грудня 2021 року.

Наказом начальника Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради від 05 листопада 2021 року № 131-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року як працівника, який відмовився (ухилився) від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 1253, до проходження курсу вакцинації.

На переконання позивачки, відсторонення є незаконним, таким, що порушує її право на працю та оплату праці, оскільки відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення від роботи можливе виключно у випадках, передбачених законодавством. Такої підстави, як відмова виконувати розпорядження начальника Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради та вчинення дій, направлених на протидію законним вимогам керівника, приписами статті 46 КЗпП України не передбачено.

Зазначила, що на момент відсторонення її від роботи вакцинація від COVID-19 для працівників була добровільною, а відтак роботодавець не мав права застосовувати будь-які заходи впливу до працівника, якщо той не бажав її проходити, тому оспорюваний наказ є незаконним та підлягає скасуванню судом.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач надав до суду відзив на позов, в якому його вимоги не визнав.

Заперечуючи проти позову, зазначив, що оспорюваний наказ був виданий з дотриманням вимог законодавства України. Наголосив, що позивачка не надала довідки про протипоказання та застереження до проведення профілактичних щеплень, перелік яких встановлений наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

Рішенням від 11 лютого 2022 року Миронівський районний суд Київської області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав незаконним та скасував наказ начальника Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради від 05 листопада 2021 року № 131-к про відсторонення ОСОБА_1 від роботи з 08 листопада 2021 року як працівника, який відмовився (ухилився) від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 1253, до проходження курсу вакцинації.

Стягнув з Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату у розмірі 28 545, 35 грн.

В іншій частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Суд встановив, що рішення в частині стягнення невиплаченої заробітної плати за один місяць у розмірі 9 373, 10 грн підлягає негайному виконанню.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що:

- чинним законодавством України карантин не введено;

- постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої

коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами), є незаконною і не підлягає виконанню;

- враховуючи те, що наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 № 2153 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» запроваджений на період дії карантину, який встановлено у незаконний спосіб, тому цей наказ МОЗ України є незаконним і не підлягає виконанню.

Суд виснував, що під час розгляду справи не надано достатніх, належних та допустимих доказів того, що роботодавець під час відсторонення позивачки від роботи у зв`язку із нездійсненням щеплення проти COVID-19 дотримався вимог частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, у разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

На думку суду, наказ про відсторонення не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивачки від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання нею медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

У зв`язку з наведеним суд дійшов висновку, що оспорюваний наказ прийнято з порушенням приписів частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 17 травня 2023 року Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради, змінив рішення Миронівського районного суду Київської області від 11 лютого 2022 року, виклав мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що визнання постанови Кабінету Міністрів України незаконною не є предметом оскарження в цій справі, як і визнання незаконним наказу МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

По суті вирішення спору апеляційний суд виснував, що начальник Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради у попередженні зазначив про необхідність надання підтвердження про проходження курсу вакцинації до 08 листопада 2021 року. Однак наказ про відсторонення позивача від роботи було видано 05 листопада 2021 року, при цьому в наказі міститься вказівка про відсторонення до проходження повного курсу вакцинації (дві дози), що також не відповідає змісту попередження. Тому таке відсторонення, на переконання апеляційного суду, не можна вважати законним, таким, що здійснене з дотриманням встановленої процедури.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Гуманітарний відділ Виконавчого комітету Миронівської міської ради09 червня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22), щодо наявності умов для відсторонення від виконання трудових обов`язків та правомірності встановлення обмежень права на працю щодо осіб, які не пройшли обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, та критеріїв для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 177/1639/21 (провадження № 61-6324св22), за змістом яких, ураховуючи характер виконуваних обов`язків вчителя, які пов`язані з об`єктивною потребою під час їх виконання особисто контактувати з дітьми, вчитель підлягає обов`язковим профілактичним щепленням проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але якщо після попередження про обов`язковість такого щеплення він відмовився від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань до такої вакцинації роботодавцю не надав, це є підставою для відсторонення його від роботи на час до проведення щеплення.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської радидо Верховного Суду від ОСОБА_1 не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 06 березня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

Ухвалою від 07 серпня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі нездійснення обов`язкової вакцинації.

Суди першої та апеляційної інстанцій задовольнили позов ОСОБА_1 , вважаючи наказ про відсторонення незаконним.

Як на підставу касаційної скарги Гуманітарний відділ Виконавчого комітету Миронівської міської ради послався на неврахування судами правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо відсторонення роботодавцем від роботи працівника через його відмову або ухилення від проведення профілактичного щеплення проти коронавірусної хвороби COVID-19.

Тож Верховний Суд у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед ним завдання визначив основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, з`ясування таких підстав та умов, за яких працівник має проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав та порядку для відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

До цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66

(далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 ((провадження № 14-82цс22)).

Чи переслідувало втручання у право працівника на повагу до його приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках

(далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за потрібне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивача, Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди встановили такі фактичні обставини справи.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до наказу від 30 жовтня 2017 року № 23 ОСОБА_1 була прийнята на посаду вихователя ДНЗ «Сонечко».

Згідно з наказом від 28 вересня 2021 року № 29/а «Про призначення виконуючого обов`язки директора ЗДО на час її відсутності» ОСОБА_1 призначено виконуючою обов`язки директора Шандрівського ЗДО «Сонечко» на час відсутності директора, з 28 вересня 2021 року до 28 грудня 2021 року.

Наказом начальника Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради від 05 листопада 2021 року № 131-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року як працівника, який відмовився (ухилився) від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 1253, до проходження курсу вакцинації.

Відповідно до пункту 3 зазначеного наказу на час відсторонення за позивачкою збережено місце роботи, проте період відсторонення не оплачується.

Відповідно до довідки про доходи, виданої Гуманітарним відділом Виконавчого комітету Миронівської міської ради 11 січня 2022 року, ОСОБА_1 займає посаду вихователя та в період з 01 червня 2021 року до 30 листопада 2021 року отримала оплату праці в загальному розмірі 45 754, 07 грн, з яких 40 439, 17 грн - заробітна плата, 5 344, 90 грн - інші нарахування.

В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд врахував, що держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 як вихователь відповідно до її посадової інструкції ДОЗ «Сонечко» несе повну відповідальність за охорону життя та здоров`я, виховання й навчання дітей відповідної вікової групи, забезпечує разом із медичним персоналом збереження та зміцнення здоров`я вихованців, що зумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками цього закладу, вихованцями, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не може, протилежного позивачка під час розгляду справи не довела, тому Гуманітарний відділ Виконавчого комітету Миронівської міської ради правомірно був зобов`язаний ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

У постанові від 24 квітня 2023 року у справі № 177/1639/21

(провадження № 61-6324св22) Верховний Суд наголосив, що «ураховуючи характер виконуваних обов`язків вчителя, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з дітьми, позивач підлягав обов`язковим профілактичним щепленням проти респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, але після попередження про необхідність такого щеплення відмовився від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань до такої вакцинації роботодавцю не надав, у зв`язку з чим відповідач обґрунтовано з дотриманням чинного законодавства відсторонив його від роботи на час до проведення щеплення.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивача на працю у дошкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач відмовився від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві».

Верховний Суд врахував, що позивачка не довела, що пройшла обов`язкове щеплення або отримала медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, що підтверджувало б протиправність дій роботодавця. Також позивачка не надала до суду доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, у розумний строк після відсторонення від роботи, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновиться одразу після усунення позивачкою причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

В оцінці висновків суду апеляційної інстанції, що оспорений наказ видано 05 листопада 2021 року, коли докази про вакцинацію позивачка мала надати до 08 листопада 2021 року, то Верховний Суд дійшов переконання, що такі обставини не впливають на правильність наказу про відсторонення, адже ані станом на 08 листопада 2021 року, ані у подальшому позивачка не надала доказів проходження щеплення проти COVID-19 чи доказів існування протипоказань до щеплення, що доводить те, що станом на 08 листопада 2021 року були наявні підстави для відсторонення позивачки від роботи.

Щодо зазначення у наказі про відсторонення «до проходження повного курсу вакцинації», то такі обставини також не можуть бути підставою для його скасування, адже поведінка позивачки доводить, що вона заперечувала проти здійснення нею вакцинації в цілому. За обставинами справи не встановлено, що позивачка отримала хоча б одну дозу вакцинації та звернулася до роботодавця з проханням допустити її до роботи, а роботодавець, відповідно, відмовив їй у допуску до роботи. Тож такі обставини не можуть бути підставою для скасування наказу про відсторонення позивачки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд зробив висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечних інфекційних хвороб, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичної довідки належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), на які заявник послався у касаційній скарзі як підставу оскарження постанови апеляційного суду, Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме тимчасове відсторонення від роботи невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

У спорі, що розглядається судом, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні превалює принцип переваги надзвичайно важливих суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим (постанови Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 (провадження № 61-8263св18), від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20)).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги підтвердилися, спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову і дають підстави виснувати, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Підсумовуючи та враховуючи, що у справі, яка переглядається, як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанції зробили помилкові висновки, що оспорений наказ про відсторонення є незаконним, не врахувавши легітимну мету відсторонення працівника, а також, що таке відсторонення відповідає умовам та порядку, визначеним чинним законодавством, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Вимога про стягнення середнього заробітку за час відсторонення є похідною від вимоги про скасування наказу про відсторонення, а тому також не підлягає задоволенню судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи правовий результат вирішення спору, судовий збір за подання позову покладається на позивачку.

Судовий збір за подання Гуманітарним відділом Виконавчого комітету Миронівської міської радиапеляційної скарги та за розгляд Верховним Судом касаційної скарги Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради підлягає відшкодуванню позивачкою на користь відповідача у частині вирішення позовних вимог про скасування наказу про відсторонення.

Судовий збір, сплачений в частині оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку, підлягає компенсації в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки в цій частині позивачка звільнена від сплати судового збору за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області задовольнити.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 11 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення невиплаченої заробітної плати відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Гуманітарного відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 178, 00 грн.

Компенсувати Гуманітарному відділу Виконавчого комітету Миронівської міської ради Обухівського району Київської області у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 178, 00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

В. В. Яремко