Рішення

від 18.08.2023 по справі 182/8679/21

НІКОПОЛЬСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 182/8679/21

Провадження № 2/0182/540/2023

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

18.08.2023 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючогосудді РунчевоїО.В.,розглянувши упорядку спрощеного позовного провадженнябез повідомлення (виклику) сторінцивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального позашкільного навчального закладу "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості" про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення доступу до роботи, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач 14.12.2021 року звернулась до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з зазначеним позовом, посилаючись на наступні обставини.

Вона, ОСОБА_1 , з 29.09.2018 року працює у Комунальному позашкільному навчальному закладі «Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості» (КПНЗ НБДЮТ) на посаді керівника вокального гуртка та акомпаніатора за сумісництвом, за Наказом № 87 к/тр від 28.09.2018 року, про що було зроблено запис в її трудовій книжці.

На початку 2021-2022 навчального року, а саме у жовтні та листопаді 2021 року, вона постійно чула з боку керівника КПНЗ НБДЮТ, ОСОБА_2 , вимоги щодо неї зробити щеплення проти COVID-19. Оскільки їй було відомо, згідно наказів Міністерства Охорони Здоров`я України - №3056 від 29.12.2020 року, №1 від 04.01.2021 року, №2255 від 19.10.2021 року, №2469 від 09.11.2021 року, №2655 від 29.11.2021 року, та інших наказів МОЗ України, про те, що всі лікарські засоби, призначені для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню локалізації та ліквідації короно вірусної хвороби COVID-19 проходять клінічні випробування та не можуть бути застосовуватися примусово до жодної людини, про що зазначено у статті 28 Конституції України : «Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам». Вона наголошувала відповідачу про свою незгоду та відмову від участі у цьому медичному експерименті, яким є щеплення проти COVID-19.

Але, ігноруючи її конституційні права, як людини та громадянки України, 29 листопада 2021 року їй від керівника Комунального позашкільного навчального закладу «Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості», ОСОБА_2 , було вручено Наказ про відсторонення від роботи № 69 к/тр від 26.11.2021 року, яким також було дано розпорядження централізованій бухгалтерії відділу освіти і науки не здійснювати оплату праці ОСОБА_1 протягом всього періоду відсторонення, у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19. Згідно Наказу №69 від 26.11.2021 року, строк відсторонення триватиме до усунення причин, що зумовили відсторонення.

02 грудня 2021 року вона надала письмове заперечення відповідачу щодо наказу про відсторонення її від роботи. Ніякого реагування на це заперечення з боку відповідача не відбулось.

Та в своєму наказі відповідач посилається на те, що відповідно до п.41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 (із змінами відповідно до постанови КМУ від 20.10.2021 №1096) передбачено, що керівники підприємств, установ та організацій зобов`язані забезпечити відсторонення від роботи (виконання обов`язків) працівників, для яких обов`язковість профілактичної вакцинації проти COVID-19 визначене переліком наказу МОЗ від 04.10.2021 року №2153, якщо вони відмовляються або ухиляються від вакцинації.

Наказ МОЗ №2153 від 04.10.2021 року про відсторонення мотивований положенням Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме ч.2 ст.14: «Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Уразі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я».

Отож, ця частина передбачає обов`язкове щеплення саме обов`язковими щепленнями.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»: Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень». Звертає увагу, що виключно ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень. І цим законом щеплення від COVID-19 не встановлена, як обов`язкова, а тому відсторонення працівника з підстав ч.2 ст.12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб є незаконним та безпідставним»

З урахуванням наведеного позивач просить суд визнати незаконним та скасувати Наказ відповідача від 26.11.2021 року №69 к/тр, поновити її на роботі та зобов`язати відповідача виплатити невиплачену заробітною плату за весь час незаконного вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячної заробітної плати.

Ухвалою про відкриття провадження від 21.12.2021 року позовна заява прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, що відповідає вимогам ст. 279 ЦПК України. Відповідачу був наданий строк 15 днів з дня отримання ним такої ухвали суду, на подачу відзиву на позовну заяву.

Відповідачу надіслана копія ухвали про відкриття провадження від 16.11.2022 року. Згідно поштового повідомлення про вручення поштового відправлення, відповідач отримав ухвалу суду про відкриття провадження у справі 12.01.2022 року (а.с.22). Клопотань до суду не надійшло, відповідач не скористався правом на відзив.

Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється за відсутністю сторін, що відповідає положенням ч.2ст.247 ЦПК України.

Суд дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності приходить до наступного висновку.

Згідно ч.1ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до положеньст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно з ч.1ст.13ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зіст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює на посаді керівника вокального гуртка в Комунальному позашкільному навчальному закладі "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості", що підтверджується копією трудової книжки.

Наказом директора КПНЗ НБДЮТ№69 к/тр від 26.11.2021 року керівника вокального гуртка та акомпаніатора за сумісництвом ОСОБА_1 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 29.11.2021 року через відмову та ухиляння від проведення обов`язкових щеплень проти COVID-19.

В свою чергу, 02.12.2021 позивачем подано доКомунального позашкільного навчального закладу "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості" заперечення щодо незаконності її відсторонення від роботи, на її думку, відсторонення можливе лише в умовах військового чи надзвичайного стан.

Відповідно дост. 4 КЗпП України, законодавство про працю складається ізКЗпП Українита інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частиною першоюст. 46 КЗпП Україниустановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже, цей перелік не є вичерпним та за змістом вищеназваної статтіКЗпП Українидопускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені законодавством, тобто певним нормативним документом (Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №755/6458/15-ц).

Тлумачення поняття «законодавство» було здійснено Конституційним Судом України у рішенні від 09 липня 1998 року №12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третійстатті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно доКонституції Україниі законів України.

Законодавством, яке підлягає застосуванню до правовідносин, які є предметом розгляду у цій справі, відноситьсяЗакон №1645-ІІІ, Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.12.1994 №4004-ХІІ, Постанова №1236 (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин),Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236», накази Міністерства охорони здоров`я від 5 лютого 2020 року за №521 тавід 04 жовтня 2021 року №2153.

Відповідно до ч.1, 2ст. 12 Закону №1645-ІІІ, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, є Міністерство охорони здоров`я України (надалі - МОЗ України) (Положення про МОЗ України, затвердженепостановою КМУ від 25 березня 2015 №267(в редакціїпостанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року №90).

COVID-19 було віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб наказом МОЗ України від 05 лютого 2020 року за №521, яким розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року №133, було доповнено пунктом 39 такого змісту: «39. COVID-19».

Постановою КМУ №1236 (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року установлено на території України карантин, який був встановлений постановами КМУ України від 11 березня 2020 року №211, від 20 травня 2020 року №392 та від 22 липня 2020 року №641.

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженогопостановою КМУ від 04 березня 2015 року №83. До цього переліку входить відповідач.

Постановою КМУ України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови КМУ від 9 грудня 2020 року №1236» та доповнено її пунктом 41-6, відповідно до якого «керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженимнаказом МОЗ України від 4 жовтня 2021 року №2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно достатті 46 КЗпП України, частини другоїстатті 12 Закону №1645-ІІІта частини третьоїстатті 5 Закону №889-VIII, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я».

Відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров`я» від 19.11.1992 №2801-ХІІ громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Вказані нормативні акти неконституційними, нечинними чи незаконними на час вирішення спору в передбаченому законом порядку не визнавалися.

Судом встановлено, що позивачка працює на посаді керівника вокального гуртка в Комунальному позашкільному навчальному закладі "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості" та входить до кола працівників, визначених вказаними актами, які підлягають щепленню.

Як видно зі змісту позовної заяви та наданих суду доказів, у ОСОБА_1 щеплення відсутнє, від його проведення вона відмовилася та не надала роботодавцю і суду доказів про наявність у неї абсолютних протипоказань до проведення щеплення проти гострої респіраторної хвороби.

Таким чином, відсторонення ОСОБА_1 від роботи ґрунтується на вимогах закону, здійснено у спосіб, передбачений законом та за існування правових та фактичних підстав.

Доводи позивача на обґрунтування позову про те, що спірний наказ суперечитьст. 43 Конституції Україниє необґрунтованими.

Відповідно дост. 46 КЗпП Українипередбачено можливість відсторонення працівників від роботи в інших випадках, передбачених законодавством. Саме такий випадок і передбачений ч.2ст.12 Закону №1645-ІІІ, відповідно до якої працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб, якою є в тому числі гостра респіраторна вірусна інфекція COVID-19. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.

Суд звертає увагу, що норми чинного законодавства України не містять норм щодо примусової вакцинації, тому діюче законодавство у разі відмови чи ухилення від обов`язкової вакцинації дозволяє відсторонювати таких працівників без виплати заробітної плати.

Відсторонення працівника від роботи це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Подібна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №761/12073/18 (провадження №61-13444св19).

Суд зазначає, що обов`язковість щеплення є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантованест. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04.11.1950 (далі - Конвенція).

Між тим, такі втручання цілком припустимі.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві.

Досліджуючи питання наявності закону ЄСПЛ в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява №47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, «Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки» [GC], №№28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 року, з додатковим посиланням)».

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом єЗакон №1645-ІІІ, а прийняті на його виконання Постанови КМУ, Накази МОЗ України є лише способом реалізації законодавчого припису.

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

«Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

У відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

«285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З огляду на викладене суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд звертає увагу, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

Держава, встановивши відсторонення працівників закладів освіти від виконання обов`язків, які ухиляються чи відмовляються від профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема,слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, до розгляду якої зупинялося провадження у цій справі.

З огляду на викладене, суд вважає, що обов`язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ України від 19 липня 1995 року №133, зі змінами, належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.

Суд звертає увагу на те, що відсторонення від роботи має наслідком втрати заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення прав позивача на працю, визначеногост. 43 Конституції України, оскільки за ним зберігається робоче місце, контракт не припинений. Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно ізстаттею 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Тобто, саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні, а не право на працю.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 10 березня 2021 року в справі №331/5291/19 зазначив: «згідно зістаттею 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Зважаючи на це, не освіта, а саме життя, здоров`я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей3та53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту.

Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відсторонюючи працівника від роботи, роботодавець діяв на підставі, у межах повноважень та на підставі положень, визначених законом та підзаконними нормативними актами. Відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили таке відсторонення, є законним і правомірним. Будь-яких порушень вимог законодавства або порушення процедури відсторонення від роботи позивача судом не встановлено. Тому суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про скасування оскаржуваного наказу.

Крім цього, слід зазначати, що вимога роботодавця про надання сертифікату про профілактичне щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про абсолютне протипоказання до такої вакцинації, не є втручанням в приватне життя позивача, оскільки така вимога не суперечитьКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини.

Право на медичну таємницю закріплене в Основах законодавства України про охорону здоров`я. Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта. Право на таємницю про стан здоров`я, закріплене устатті 286 ЦК України.

Разом з тим, інформації про COVID-сертифікат та щеплення в переліку документів, що підпадають під медичну таємницю, в українському законодавстві немає. Відтак, COVID-сертифікат не є медичною таємницею.

Відповідно дост.76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показання свідків.

Відповідно до ст.81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частинами 1 та 2ст.89 ЦПК Українипередбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, посада позивачки підпадає під перелік професій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, проте на час винесення оспорюваного наказу, що відмовилися (ухиляються) від вакцинації проти COVID-19» та на час пред`явлення цього позову, ОСОБА_1 , яка працює на посаді керівника вокального гуртка в Комунальному позашкільному навчальному закладі "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості", не вакцинувалась проти респіраторної хвороби COVID-19.

Разом з тим, ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що у неї є будь-які протипоказання до проведення профілактичних щеплень, зокрема медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID -19, виданого закладом охорони здоров`я. Більш того, і в ході судового розгляду не встановлено, що позивачка в усній чи іншій формі повідомила роботодавця про наявність у неї протипоказань, натомість заявила про відмову вакцинуватися за жодних умов.

За таких обставин суд констатує, що позивачка сама відмовилась від обов`язкової вакцинації.

Аналізуючи вищевикладені обставини та правові норми, суд вважає необґрунтованими вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення її від роботи.

Також відсутні підстави для задоволення похідної вимоги про виплату невиплаченої заробітної плати за час відсторонення позивача від роботи.

Відповідно до ч. 1ст.1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується.

Крім того, суд звертає увагу, що вимога позивача про поновлення доступу до роботи є неналежним способом захисту прав відстороненого від роботи працівника, оскільки поновленню на роботі підлягають лише звільнені працівники. Звільнення працівника, на відміну від відсторонення, веде до повного припинення трудових відносин із працівником.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє позивачеві у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.4, 5, 19, 76-81, 89, 95, 258-259, 263-265, 273, 274, 277, 354, 355ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального позашкільного навчального закладу "Нікопольський будинок дитячої та юнацької творчості" про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення доступу до роботи, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: О. В. Рунчева