Постанова

від 23.08.2023 по справі 344/8455/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/8455/23

Провадження № 22-ц/4808/977/23

Головуючий у 1 інстанції Бородовський С. О.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 серпня 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О.,

суддів Василишин Л.В., Фединяка В.Д.,

розглянувши у письмовому провадженні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Департамент соціальної політики виконкому Івано-Франківської міської ради про визнання фізичної особи недієздатною, встановлення опіки і призначення опікуна, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, постановлену суддею Бородовським С.О. 05 червня 2023 року в м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області,

в с т а н о в и в :

11 травня 2023 року ОСОБА_1 подано заяву про визнання фізичної особи недієздатною, встановлення опіки та призначення опікуна (а.с.1-6, 33-37).

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 червня 2023 року заяву повернуто заявнику (а.с.27-28).

Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилається на порушення норм процесуального права.

Зазначає, що за матеріалами справи ним сплачено судовий збір в сумі 536,80 грн, що підтверджується квитанцією №6195-2183-2311-7474 від 24.05.2023 року, яка наявна в матеріалах справи. Валютування банком проведено 24 травня 2023 року.

Суд, сприймаючи ухвалу, помилково зазначив, що при перевірці підтвердження оплати судового збору станом на 05.06.2023 року не підтверджено зарахування судового збору в зазначеному розмірі до спеціального фонду Державного бюджету України.

За наведених обставин просить скасувати ухвалу суду та прийняти нову, якою справу направити до суду для продовження розгляду (а.с.63-66).

Відзив на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Згідно приписів ч.2 ст.369 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Вислухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст.367 ЦПК України, законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга є обґрунтованою, виходячи з таких підстав.

Повертаючи позовну заяву, суд виходив з положень ч.3 ст.185 ЦПК України, встановивши, що позивачем не виправлено та не усунуто недоліки, вказані в ухвалі суду про залишення позовної заяви без руху, зокрема, при перевірці підтвердження оплати судового збору станом на 05.06.2023 року (постановлення оскаржуваної ухвали суду) не підтверджено зарахування судового збору в сумі 536,80 грн, згідно з квитанцією №6195-2183-2311-7474 від 24.05.2023 року, до спеціального фонду Державного бюджету України.

З таким висновком апеляційний суд не погоджується з огляду на таке.

За правилом ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з вимогами ч.1 ст.15, ч.2 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений ч.2 ст.16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Виходячи з конструкції частини першої статті 6 Конвенції, можна зробити висновок, що в ній закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом.

При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

Принцип справедливості судового розгляду в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд) трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

Наприклад, ЄСПЛ у п. 52 рішення від 19 червня 2001 року в справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява № 28249/95) зазначив: «Суд повторює, як він уже постановляв у багатьох випадках, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право подавати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, це положення, яке містить у собі «право на суд», з якого випливає право доступу до суду, тобто право порушувати провадження у суді в цивільних справах,становить лише один аспект; однак це є той аспект, який дійсно робить можливим використання подальших гарантій, закладених у пункті 1 статті 6. Такі характеристики судового провадження, як справедливість, відкритість та невідкладність, насправді не мають жодної цінності, якщо таке провадження передусім не порушено. І в цивільних справах навряд чи можна уявити верховенство права без можливості мати доступ до суду (див. рішення Суду «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom) від 21 січня 1975 року, серія A, N 18, с. 18, п. 34 (у кінці) та 35 - 36; і "Z та інші проти Сполученого Королівства" (Z and Others v. the United Kingdom) (GC) N 29392/95 ECHR 2001-..., п. 91-93)».

У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що п. 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).

Право на отримання судового захисту означає, що суб`єкт має право звернутися до суду та матиме право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Можливість реалізувати вказані права повинна бути забезпечена кожній особі без будь-яких дискримінаційних перепон чи занадто формалізованих ускладнень.

Як зазначалося Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №761/36873/18, справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Законодавство України однією з умов розгляду справи судом визначає сплату судового збору у розмірі та у випадках, визначених законом. Правові засади справляння судового збору, платники, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір».

Судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (стаття 1 Закону України «Про судовий збір»).

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Відтак держава ставить сплату судового збору як передумову звернення до суду, а тому й судовий збір повинен бути сплачений до подачі позовної заяви в суд.

Позивач (заявник, скаржник) виконує свій обов`язок щодо сплати судового збору в момент зарахування визначеної Законом України «Про судовий збір» суми до спеціального фонду Державного бюджету України.

Співвідношення принципу доступу до правосуддя та обов`язку сплати судового збору під час звернення до суду вимагає від суду тлумачити будь-які обов`язки зі сплати судового збору так, щоб жодним чином не ускладнити їх виконання позивачем (заявником, скаржником).

Вичерпний перелік вимог до позовної заяви визначений статтями 175-177 ЦПК України. У частині четвертій статті 177 ЦПК України зазначено, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Приписами частин 1, 3 статті 185 ЦПК України констатовано, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 зазначеного Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, установлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.

Стаття 9 Закону України «Про судовий збір» встановлює, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Отже, судовий збір є сплаченим з моменту зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 760/8363/16-ц (провадження № 61-8061св19) зазначено, що:

«частинами першою, другою статті 9 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Оскільки законодавством не встановлено певного порядку здійснення на розрахункових документах на переказ коштів відмітки про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, то суди, виконуючи наведені вище вимоги закону, повинні перевірити таке зарахування, використовуючи засоби, передбачені законом, зокрема в разі необхідності отримати таку інформацію з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування вказаного фонду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 800/473/17 (провадження № 11-56заі18) зроблено правовий висновок щодо відсутності у заявника обов`язку надавати суду оригінал квитанції про сплату судового збору, оскільки суд самостійно повинен перевіряти зарахування відповідної суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, в тому числі на підставі дубліката платіжного документа.

Отже, обов`язок з перевірки факту зарахування судового збору покладається на суд, а неподання стороною оригіналу платіжного документа не може бути підставою для повернення апеляційної скарги як такої, що не відповідає встановленим вимогам. У справі, яка переглядається, перш ніж постановляти оскаржувану ухвалу суд апеляційної інстанції зобов`язаний був переконатися в тому, що сплачені заявником згідно з копією платіжного доручення грошові кошти в розмірі 33 764,25 грн не були зараховані до спеціального фонду Державного бюджету України, зокрема шляхом підтвердження такого факту інформацією з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування цього фонду. Таким чином, висновок апеляційного суду про невиконання заявником вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху є передчасним».

Перевірка зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України здійснюється на підставі поданих заявником доказів на підтвердження доказів сплати суми судового збору (див. пункт 27 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 квітня 2023 року в справі № 640/18777/21 (адміністративне провадження № К/990/26010/22).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 липня 2023 року в справі № 300/2856/22 (адміністративне провадження № К/990/32669/22) зазначено, що:

«53. Окрім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції не перевірив фактичного зарахування судового збору на казначейський рахунок 25 жовтня 2022 року, тобто до постановлення оскаржуваної ухвали від 2 листопада 2022 року про повернення апеляційної скарги відповідачу.

54. Частинами першою, другою статті 9 Закону № 3674-VI передбачено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

57. Оскільки законодавством не встановлено певного порядку проставлення на розрахункових документах на переказ коштів відмітки про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, то суди, виконуючи наведені вище вимоги закону, повинні перевіряти таке зарахування, використовуючи способи, передбачені процесуальним законодавством, зокрема в разі необхідності отримувати таку інформацію з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування цього фонду.

58. Таким чином, обов`язок перевірити факт зарахування судового збору у конкретній справі покладається на суд.

59. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/144/20; у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 826/2429/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 823/1940/18, від 25 січня 2021 року у справі №914/1131/20, від 26 січня 2023 року справі №300/2484/22 та від 27 січня 2023 року у справі № 300/2202/22».

Встановлено, що на виконання вимог ухвали про залишення заяви без руху 26 травня 2023 року ОСОБА_1 подав заяву про усунення вказаних у ній недоліків та квитанцію про сплату судового збору № 98243822, датовану 24.05.2023 року (а.с. 24-а - 26).

При поверненні заяви ОСОБА_1 суд вказав, що при перевірці підтвердження оплати судового збору станом на 05.06.2023 року не підтверджено зарахування судового збору в сумі 536,80 грн, згідно з квитанцією №6195-2183-2311-7474 від 24.05.2023 року до спеціального фонду Державного бюджету України. Тобто, не виконано вимоги ухвали про залишення заяви без руху.

Суд не звернув уваги на те, що оскільки законодавством не встановлено певного порядку здійснення на розрахункових документах на переказ коштів відмітки про зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, то суди повинні перевірити таке зарахування, використовуючи засоби, передбачені законом, зокрема в разі необхідності отримати таку інформацію з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування вказаного фонду. Тобто обов`язок з перевірки факту зарахування судового збору покладається на суд.

Також суд не врахував, що грошові кошти в розмірі 536 грн 80 коп були сплачені 24 травня 2023 року на рахунок НОМЕР_1 , що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції № 12602598 від 24.05.2023 року (а.с.24а), і зазначені реквізити станом на день оплати, 24.05.2023 року, були опубліковані на сайті Судової влади України в розділі Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області: Судовий збір.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в оскарженій ухвалі суд зазначив про те, що кошти в розмірі 536,80 грн не надійшли, проте суд не долучив до матеріалів справи інформації за результатом цієї перевірки. Тобто в справі відсутні відомості про те, що сплачені ОСОБА_1 як судовий збір за подання заяви про визнання фізичною особою недієздатною, за квитанцією до платіжної інструкції № 12602598 від 24.05.2023 року не були зараховані до спеціального фонду Державного бюджету України.

Суд до прийняття оскарженої ухвали зобов`язаний був переконатися в тому, що сплачені ОСОБА_1 згідно з квитанцією до платіжної інструкції № 12602598 від 24.05.2023 року грошові кошти в розмірі 536,80 грн не були зараховані до спеціального фонду Державного бюджету України, зокрема шляхом підтвердження такого факту інформацією з Державної казначейської служби України, що забезпечує казначейське обслуговування цього фонду.

Таким чином, у суду були відсутні підстави для повернення заяви ОСОБА_1 .

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції постановлено оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права, а тому ухвала суду підлягає скасуванню на підставі п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення питання відповідно до вимог ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 374, 379, 381- 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської від 05 червня 2023 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.О. Максюта

Судді: Л.В. Василишин

В.Д. Фединяк

Повний текст постанови складено 23 серпня 2023 року.