Ухвала

від 23.08.2023 по справі 924/30/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

23 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 924/30/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Дерлі І. І.,

за участю представників сторін:

позивача - Волковицький А. О.,

відповідача - Москаль Я. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Старокостянтинівської міської ради

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2023 (судді: Петухов М. Г. - головуючий, Маціщук А. В., Олексюк Г. Є.)

та рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.05.2021 (суддя Гладюк Ю. В.)

за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Хмельницький

до Старокостянтинівської міської ради

про визнання недійсними рішень Старокостянтинівської міської ради,

ВСТАНОВИВ:

Квартирно-експлуатаційний відділ м. Хмельницький (далі - КЕВ, Позивач) звернувся із позовом до Старокостянтинівської міської ради (далі - Рада, Відповідач), в якому (з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 26.05.2020) просив:

- визнати недійсним рішення Старокостянтинівської міської ради № 17 п. 1/VІІ від 21.12.2018 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель" стосовно земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 площею 600 000 кв. м;

- визнати недійсним рішення Старокостянтинівської міської ради № 18 п. 1 /VІІ від 21.12.2018 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки", розташованої на АДРЕСА_1;

- визнати недійсним рішення, прийняте на 33-й сесії сьомого скликання Старокостянтинівської міської ради 22.02.2019 № 15 п. 1/33/VІІ "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки", стосовно ділянки кадастровий номер 6810800000:15:004:0001, розташованої у м. Старокостянтинів, АДРЕСА_1.

Наведені вимоги обґрунтовано тим, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 загальною площею 30 (10 га та 20 га) входить у межі військового містечка НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_1. Земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 60 га входить до меж військового містечка № НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та належать до земель оборони. Однак, на підставі спірних рішень (від 21.12.2018 № 17 та № 18) Радою зареєстровано на праві комунальної власності земельну ділянку площею 60 га на АДРЕСА_1 та надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо її поділу. Внаслідок цього вказану земельну ділянку розподілено на 380 окремих ділянок.

При цьому земельна ділянка, що була предметом судового розгляду у справі № 924/174/18, а саме площею 60 га на АДРЕСА_1, всупереч скасуванню в судовому порядку відповідного рішення про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, відчужена на користь Старокостянтинівської міської ради та розподілена на окремі земельні ділянки із присвоєними кадастровими номерами. Отже, на думку Позивача, в силу таких протиправних дій, КЕВ несе збитки та втрачає на підставі протиправних дій державне майно, яке жодним чином не передавалось у відання органів місцевого самоврядування.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 16.06.2019 у справі №924/30/20, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2020, в позові відмовлено.

Наведені рішення було обґрунтовано тим, що в процесі розгляду справи Позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження своїх вимог. КЕВ не доведено наявності в нього суб`єктивного права, яке підлягає захисту, оскільки подані ним докази не надають можливість достовірно ідентифікувати земельну ділянку. Зокрема, Позивачем не надано достовірних доказів на підтвердження того факту, що відомості про земельну ділянку, які зазначені у копії Державного акта 1979 року, виданого Хмельницькій КЕЧ району в місті Старокостянтинів Української РСР, внесені до державного земельного кадастру з присвоєнням відповідних кадастрових номерів; Позивачем не доведено факт його правонаступництва від Хмельницької КЕЧ району в місті Старокостянтинів Української РСР з передачею відповідних майнових прав у встановленому законом порядку; не доведено невідповідність прийнятих Старокостянтинівської міською радою спірних рішень актам цивільного законодавства.

Постановою Верховного Суду від 09.02.2021 скасовано рішення Господарського суду Хмельницької області від 16.06.2020 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2020 у цій справі, а справу передано на новий розгляд суду першої інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд виходив з того, що господарські суди попередніх інстанцій залишили без належної оцінки та дослідження обставини, встановлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 924/174/18, щодо визначення правового статусу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 площею 600 000 м кв., щодо якої виник спір у цій справі, та на які Позивач посилався в обґрунтування позовних вимог, а відтак, висновки судів про відмову у задоволенні позову є передчасними, а ухвалені у справі судові рішення не можна вважати законними і обґрунтованими.

Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що судами також не було враховано, що у постанові від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, на яку посилався КЕВ у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо особливості правового режиму земель оборони, зазначивши, що особливості їх правового режиму визначені статтею 77 Земельного кодексу України, за частинами першою та другою якої землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Хмельницької області від 11.05.2021, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2023 позов задоволено та визнано недійсними вищенаведені рішення Старокостянтинівської міської ради.

Зазначені судові рішення обґрунтовані тим, що у справі № 924/174/18 (обставини в якій є преюдиційними для цієї справи) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Відповідача № 30 від 24.11.2017 (яким територіальній громаді м. Старокостянтинів в особі міської ради надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель із земель житлової забудови, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, стосовно земельних ділянок, розташованих, у тому числі у м. Старокостянтинів на АДРЕСА_1 орієнтовною площею 600 000 кв. м) порушує права Позивача на користування землею та спрямоване на подальше вилучення і передачу відповідних земельних ділянок із земель оборони у власність іншим особам. При цьому на обов`язковість врахування обставин, встановлених у справі № 927/174/18, безпосередньо вказано в постанові Верховного Суду від 09.02.2021 у цій справі.

В такий спосіб, суди дійшли висновку, що проведення інвентаризації, зокрема спірної земельної ділянки, з подальшою передачею її у комунальну власність, при наявній у Відповідача інформації про належність цієї земельної ділянки до земель оборони свідчить про протиправність рішення про таку інвентаризацію (прийнятого без дозволу Міноборони та за відсутності дотримання встановленого законодавством порядку визначення характеру земельних ділянок). Позивач не може бути позбавлений законного права користування земельною ділянкою на тій підставі, що вона не використовується або використовується нераціонально з огляду на її правовий статус.

Враховуючи наведене, суди виснували, що спірні рішення про: затвердження технічної документації з землеустрою щодо інвентаризації земель; про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки та про затвердження такої технічної документації, прийняті у зв`язку та на подальше виконання рішення Старокостянтинівської міської ради від 24.11.2017 № 30, про яке Верховний Суд у постанові від 11.09.2019 у справі №924/174/18 зазначив, що воно порушує права Позивача на користування землею. Тому, спірні рішення у цій справі також є такими, що порушують права КЕВ і прийняті з тією ж метою - передачею землі у власність іншим особам.

У касаційній скарзі на вказані рішення судів попередніх інстанцій Рада просить їх скасувати та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм, зокрема статей 387, 388 Цивільного кодексу України, викладених в постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, тому касаційне провадження за касаційною скаргою Ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2023 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.05.2021 у справі № 924/30/20 підлягає закриттю з огляду на наступне.

Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору), а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Однак, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Так, у справі № 925/642/19 предметом позову були вимоги сільської ради до міської ради про визнання незаконним та скасування рішення останньої, яким передано земельну ділянку в оренду третій особі, обґрунтовані тим, що вказана ділянка знаходиться в адміністративних межах сільської ради та належить до комунальної власності територіальної громади відповідного села.

Отже, як вбачається зі змісту судових рішень у наведеній справі, предметом дослідження судів при вирішенні спору було питання порушення відповідачем (міською радою) меж адміністративно-територіальної одиниці (села) та виділення ним спірної земельної ділянки серед інших ділянок одного земельного масиву як земельної ділянки, що знаходиться у межах міста.

У справі № 910/1809/18 розглядалися позовні вимоги прокурора в інтересах держави про: визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації щодо припинення права постійного користування та зміни цільового призначення земельної ділянки; визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам України та щодо затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, цільове призначення яких змінюється з ведення особистого селянського господарства на будівництво та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд громадянам України; визнання недійсними договорів іпотеки; витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння одного з відповідачів у наведеній справі земельних ділянок.

Зазначені вимоги було мотивовано тим, що оскаржувані розпорядження прийнято з порушенням приписів чинного законодавства, оскільки ліси площею понад 1 га має право вилучати лише Кабінет Міністрів України; повноваженнями щодо вилучення таких ділянок обласні державні адміністрації чинним законодавством не наділені; розпорядження районної державної адміністрації суперечать статтям 19 Конституції України, статті 20 Земельного кодексу України, що є підставою для визнання їх недійсними.

При цьому, як вбачається зі змісту судових рішень у наведеній справі, ухвалою місцевого суду на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України було закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень обласної та районної державних адміністрацій, оскільки спір у цій частині має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

У свою чергу, постановою апеляційного господарського суду було скасовано ухвалу суду першої інстанції з мотивів порушення судом норм процесуального права під час проведення підготовчого засідання, а матеріали оскарження повернув до цього ж суду для розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції порушено положення глави 3 "Підготовче провадження" розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Отже, з постанови Верховного Суду у справі № 910/1809/18, на яку посилається скаржник, вбачається, що на вирішення суду касаційної інстанції фактично було поставлено питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися зазначена справа в частині позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень обласної та районної державних адміністрацій.

За таких обставин судові рішення Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, та викладена у них правова позиція, були прийняті за відмінного правового регулювання та за суттєво інших фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у зазначених справах, тобто вищевказані справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них за змістовним критерієм.

Так само, є необґрунтованими доводи заявника про неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, оскільки предметом позовів у зазначених справах були вимоги про:

- визнання припиненими договорів іпотеки (справа № 916/1415/19);

- визнання протиправним та скасування розпорядження обласної державної адміністрації щодо реєстрації статуту релігійної організації у новій редакції (справа №910/10011/19);

- визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, що не відбулися, виданого приватним нотаріусом, за яким власником земельної ділянки є відповідач у вказаній справі, та скасування державної реєстрації права власності на зазначену земельну ділянку за останнім; визнання за позивачем права власності на цю ділянку (справа № 200/606/18);

- витребування із чужого незаконного володіння відповідача на користь заявника у межах справи про банкрутство нежитлової будівлі (яка вибула з володіння останнього поза його волею за результатами продажу на прилюдних торгах, що відбулись із порушенням Порядку відчуження об`єктів державної власності); скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності відповідача на вказану нежитлову будівлю; реєстрацію права власності заявника на зазначене нерухоме майно (справа № 925/1351/19);

- переведення прав та обов`язків орендаря на позивача (як первинного орендаря) за новим договором оренди, укладеним між відповідачами (справа № 143/591/20);

- визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника (яке перебувало в іпотеці та заставі банку), договору купівлі-продажу цього майна (яким оформлений його продаж на аукціоні), свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні іншим товариством з обмеженою відповідальністю - переможцем аукціону; скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідне нерухоме майно за переможцем аукціону та зобов`язання останнього передати (повернути) рухоме і нерухоме майно боржнику (справа № 914/2618/16)

- визнання недійсними окремих пунктів кредитних договорів, укладених між відповідачами (справа № 910/12787/17);

- визнання протиправними дій Правління Національного банку України щодо прийняття постанови про звернення стягнення на цінні папери, передані позивачем у заставу Національному банку України, скасування постанови Правління Національного банку України про звернення стягнення на зазначені цінні папери; зобов`язання Національного банку України повернути на рахунок позивача у цінних паперах непогашені цінні папери, а саме державні облігації (справа № 910/3009/18);

- зобов`язання виконати пункт інвестиційного договору на реалізацію проекту будівництва на земельній ділянці, а саме: передати позивачу 2 500 кв. м загальної площі студентського гуртожитку шляхом оформлення акта про результати інвестиційної діяльності за об`єктом; визнання за позивачем права власності на гуртожитки; визнання за позивачем права власності на частку розміром 7885/10000 об`єкта нерухомого майна, а саме гуртожитку (справа № 910/2861/18);

- визнання неправомірними дій державного реєстратора щодо відмови позивачу у державній реєстрації права власності на нерухоме майно (павільйон); визнання недійсним рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень; визнання за позивачем права власності на нерухоме майно (павільйон); зобов`язання юридичного департаменту міської ради провести державну реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно, що належить на праві власності позивачу (справа № 916/1608/18);

- визнання незаконними та скасування у зв`язку з недотриманням, у тому числі, вимог приватизаційного законодавства рішень виконавчого комітету міської ради про оформлення права власності на цілісний майновий комплекс, про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна, про оформлення права власності відповідачів на об`єкти нерухомого майна; визнання недійсними договорів міни; визнання права власності за територіальною громадою на приміщення; витребування зазначеного вище нерухомого майна з незаконного володіння відповідачів на користь райради (справа № 19/028-10/13);

Отже, скаржник не врахував, що постанови касаційного суду у зазначених справах прийняті у спорах з різними предметами і підставами позовів, за різних фактичних обставин та переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленням обставин справи й оцінкою доказів у ній.

Що стосується посилання заявника на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених в постановах від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у розрізів доводів про те, що належним способом захисту порушених прав у справах про неправомірне відчуження земель особливої категорії є заявлення саме віндикаційного позову, то колегія суддів зазначає наступне.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Верховного Суду 19.10.2022 у справі № 910/14224/20).

При цьому відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постановах від 13.11.2018 у справі № 925/1152/17, від 01.10.2019 у справі №922/2723/17, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, прийняття органом місцевого самоврядування акта індивідуальної дії породжує виникнення правовідносин, що пов`язані із реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Отже, рішення органу місцевого самоврядування є підставою для виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків фізичних та юридичних осіб.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації цього рішення виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер.

У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення такої позовної вимоги є оспорювання цивільного права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень.

Водночас, колегія суддів звертає увагу на те, що, враховуючи обставини конкретної справи та положення абзаців другого та третього частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а також за умови, якщо спірне майно не було відчужено до третіх осіб, передбачені наведеною нормою способи захисту, не можуть бути розцінені судами як неналежний спосіб захисту.

Близьку за змістом правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20).

Таким чином, оскільки у розумінні положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав (у тому числі акта індивідуальної дії, прийнятий органом місцевого самоврядування), є належним способом судового захисту порушених прав та інтересів в залежності від конкретних обставин справи, то доводи заявника про вирішення господарськими судами попередніх інстанцій спору у цій справі без врахування правових позицій Верховного Суду є необґрунтованими та спростовуються вищенаведеним.

Додатково колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Як зазначалося вище, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після його відкриття на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, доводи заявника про наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстави для подання касаційної скарги є необґрунтованими.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава для касаційного оскарження після його відкриття не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Ради на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.05.2023 та рішення Господарського суду Хмельницької області від 11.05.2021 у справі № 924/30/20.

В свою чергу, у зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження у справі № 924/30/20 за касаційною скаргою Старокостянтинівської міської ради, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

І. Міщенко