Рішення

від 29.08.2023 по справі 910/9708/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.08.2023Справа № 910/9708/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (проведення судового засідання) господарську справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокон Україна»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТОЛБ»

про стягнення 236 808,10 грн

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Єврокон Україна» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «СТОЛБ» (далі - відповідач) про стягнення 236 808,10 грн (195 159,96 грн основного боргу, 12 565,07 грн процентів за користування чужими грошовими коштами, 1 507,81 грн 3% річних, 1 368,07 грн втрат від інфляції, 26 207,19 грн пені).

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконання відповідачем зобов`язань за договором № 041121 від 10.02.2023 в частині поставки товару, за який позивачем, за його твердженням, сплачені грошові кошти як попередня оплата.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.06.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання) та встановлено сторонам процесуальні строки для подання заяв по суті спору.

Згідно з положеннями ст. 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Судом встановлено факт належного повідомлення сторін про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання, ухвала суду від 26.06.2023 була отримана позивачем 30.06.2023, а відповідачем - 25.07.2023.

Правом на подання відзиву відповідач не скористався.

За частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Аналогічна норма міститься у частині 9 статті 165 ГПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Частиною 3 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

10.02.2023 між позивачем (Покупець) та відповідачем (Постачальник) було укладено Договір поставки № 041121 (далі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Постачальник бере на себе зобов`язання в порядку та на умовах, встановлених цим Договором, постачати Покупцеві Товар (партію Товару) в певній кількості, асортименті та відповідної якості, а Покупець зобов`язується приймати та оплачувати Товар в порядку та на умовах, передбачених цим Договором.

Відповідно до пункту 1.2. Договору кількість і асортимент Товару, що постачається, погоджується Сторонами в Додатках (Специфікаціях), які з моменту їх складення та підписання є невід`ємною частиною цього Договору. В Специфікації на окрему партію Товару Сторони можуть погодити інший порядок оплати, умови та місце поставки, ніж погоджені у цьому Договорі.

Згідно з п. 2.1., п. 2.3. Договору вартість Товару, що поставляється на умовах цього Договору, визначається в національній валюті України та вказується в Специфікаціях, видаткових накладних і рахунках. Оплата за Товар здійснюється в національній валюті України в безготівковій формі шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок Постачальника на підставі рахунку, наданого Постачальником.

Пунктом 2.4. Договору сторони погодили наступний порядок розрахунків:

2.5. Загальна вартість Товару складає 278 799,94 грн (двісті сімдесят вісім тисяч сімсот дев`яносто дев`ять гривень 94 копійки, у т.ч. ПДВ 20% 46 466,66 грн. (сорок шість тисяч чотириста шістдесят шість гривень 66 копійок).

2.6. Оплата Товару Покупцем здійснюється шляхом перерахування грошових коштів у розмірі 70% 195 159,96 грн (сто дев`яносто п`ять тисяч сто п`ятдесят дев`ять гривень 96 копійок, у т.ч. ПДВ 20% 32 526,66 грн (тридцять дві тисячі п`ятсот двадцять шість гривень 66 копійок) передоплати вартості Товару на розрахунковий рахунок Постачальника, протягом 3 банківських днів з моменту виставлення рахунку, інші 30% 83 639,98 грн (вісімдесят три тисячі шістсот тридцять дев`ять гривень 98 копійок, у т.ч. ПДВ 20% 13 940,00 грн (Тринадцять тисяч дев`ятсот сорок гривень 00 копійок вартості Товару оплачуються Покупцем протягом 3 календарних днів з моменту отримання (відвантаження) Товару.

2.7. У Специфікації Сторони вправі погодити інший порядок оплати, ніж визначений у цьому Договорі.

Згідно з пунктами 3.1.-3.2. Договору Постачальник поставляє Товар на умовах DDP відповідно до Офіційних правил тлумачення торговельних термінів «ІНКОТЕРМС" у редакції 2010 року. Поставка Товару здійснюється силами Продавця. Вартість доставки включена до Специфікації. Постачальник зобов?язаний поставити Товар впродовж 5 (п?яти) тижнів з моменту складення та підписання Специфікації, якщо інший термін поставки Сторони не погодили у Специфікації.

Відповідно до пункту 5.1. Договору за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за Договором Сторони несуть відповідальність, передбачену умовами цього Договору та чинного законодавства України.

У випадку порушення строків поставки Товару Постачальник сплачує на користь Покупця штраф у розмірі 0,1% від вартості відповідної партії Товару за кожен день прострочення, включаючи день виконання поставки. Нарахування штрафних санкцій здійснюється з календарного дня, наступного за днем, коли поставка мала бути виконана (п. 5.2. Договору).

Згідно з п. 8.1. Договору він набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками Сторін та діє до 31.12.2023 (включно), але в будь-якому випадку до моменту виконання Сторонами своїх зобов`язань за Договором, які виникли під час його дії.

Сторонами не надано до матеріалів справи доказів розірвання або припинення договору, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що він є чинними.

У Специфікації до Договору сторони погодили найменування товару, кількість та загальну вартість товару з ПДВ.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, на виконання своїх зобов`язань за Договором, перерахував передоплату в розмірі 195 159,96 грн, у т.ч. ПДВ 20%, що підтверджується платіжною інструкцією № 196 від 07.03.2023.

Однак, як вказує позивач, відповідач обов`язок щодо поставки товару у визначений Договором строк не виконав, товар не поставив, суму попередньої оплати не повернув.

У зв`язку викладеним позивач 18.05.2023 надіслав відповідачу лист № 017 від 17.05.2023 на його електронну адресу, яка зазначена у Договорі, а саме: info@stolb.com.ua, з проханням повернути надмірно сплачені кошти, перераховані згідно з рахунком № 11 від 03.02.2023 в сумі 195 159,96 грн з ПДВ. 24.05.2023 даний лист було повторно надіслано відповідачу, однак на іншу поштову адресу (taras@stolb.com.ua). Відповіді на даний лист відповідач не надав.

03.06.2023 позивач надіслав відповідачу претензію № 022 від 02.06.2023 про повернення коштів за непоставлений Товар та просив повернути кошти протягом 7 календарних днів з дня отримання даної претензії. Докази направлення наявні в матеріалах справи.

Отже, враховуючи викладені вище обставини та те, що відповідач не повернув суму попередньої оплати, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення 236 808,10 грн, з яких: 195 159,96 грн - сума попередньої оплати, 12 565,07 грн - проценти за користування чужими грошовими коштами, 1 507,81 грн - 3% річних, 1 368,07 грн - втрати від інфляції та 26 207,19 грн - штраф.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України встановлено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодекс України встановлено, що майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до п. 1 ч. 1 та ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Таким чином, відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його у встановлений строк.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 15.10.2013 по справі № 5011-42/13539-2012|3-30гс13.

Отже, у розумінні приписів цієї норми покупцю належить право вимагати, крім іншого, повернення передоплати за непоставлений товар. При цьому, попередньою оплатою є часткова або повна оплата товару до його передання продавцем.

Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов`язання, внаслідок якої припиняється зобов`язання продавця перед покупцем по поставці товару і виникає нове грошове зобов`язання.

Тобто, виходячи з аналізу положень статті 693 Цивільного кодексу України умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Тобто, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Як було встановлено судом, позивач, на виконання своїх зобов`язань за Договором, перерахував передоплату за товар в розмірі 195 159,96 грн, у т.ч. ПДВ 20%, що підтверджується платіжною інструкцією № 196 від 07.03.2023.

Частиною 2 статті 570 Цивільного кодексу України встановлено, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

За приписами положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані). На відміну від завдатку аванс - це спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції. Аванс сплачується боржником у момент настання обов`язку платити та виконує функцію попередньої оплати.

Тобто, у разі невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/45382/17.

Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Матеріалами справи підтверджується факт перерахування позивачем відповідачу попередньої оплати

У свою чергу, суд зазначає, що відповідачем не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження факту поставку товару позивачу та повернення у добровільному порядку суми попередньої оплати.

Суд зазначає, що Відповідач прострочив своє грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, яку позивач зажадав повернути на підставі частини другої статті 693 ЦК України, у зв`язку з фактичним закінченням строку поставки. Вказане зобов`язання, відповідно до положень частини першої статті 530 ЦК України, фактично виникло у відповідача у зв`язку із закінченням обумовленого сторонами у Договорі строку поставки, який виходячи із суті зобов`язання сторін є тим строком, після настання якого постачальник (продавець) усвідомлював протиправний характер неповернення грошових коштів.

Таким чином, у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, частини першої статті 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку поставки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року по справі № 918/631/19.

Частиною 2 статті 530 Цивільного кодексу України, визначено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

При цьому, оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Матеріалами справи підтверджується, що 03.06.2023 позивач надіслав відповідачу претензію № 022 від 02.06.2023 (номер поштового відправлення 0101911025869) про повернення коштів за непоставлений Товар, у якій просив повернути дані кошти протягом 7 календарних днів з дня отримання претензії.

Проте, 08.06.2023 вказане вище поштове відправлення не було вручено адресатові та було повернуто за зворотною адресою з відміткою оператора поштового зв`язку «за закінченням встановленого терміну зберігання», що підтверджується трекінгом поштового відправлення № 0101911025869 з офіційного сайту АТ «Укрпошта».

Суд зазначає, що сам факт направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати його належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а сам факт неотримання відповідачем поштової кореспонденції, залежав від волевиявлення самого адресата, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання рекомендованого поштового відправлення.

Поштове відправлення № 0101911025869 вважається врученим відповідачу 08.06.2023.

Роздруківка з сайту АТ «Укрпошта» за трекінгом № 0101911025869 долучається судом до матеріалів справи.

Отже, враховуючи пред`явлення позивачем вимоги до відповідача (продавець) про повернення суми попередньої оплати ним, як покупцем, було реалізоване його права на повернення передоплати за договором, правочин, що витікає з цього договору, припиняється та виникає нове грошове зобов`язання.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 925/125/14.

Таким чином, у відповідача виникло грошове зобов`язання з повернення позивачу суми попередньої оплати в розмірі 195 159,96 грн.

Враховуючи приписи ч. 2 ст. 530 ЦК України та встановлений у претензії строк повернення суми попередньої оплати, суд дійшов висновку, що відповідач зобов`язаний був повернути її у строк до 15.06.2023 включно.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Суд також зазначає, що в статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати.

Неповернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії" (п.74), "Пономарьов проти України" (п. 43), "Агрокомплекс проти України" (п. 166). Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 07.02.2018 по справі № 910/5444/17, від 30.10.2018р. по справі № 917/63/18.

Отже, суд зазначає, що відповідач, у порушення вищезазначених норм Цивільного кодексу України та умов Договору, не здійснив поставку товару та не здійснив повернення перерахованих грошових коштів (попередньої оплати) в повному обсязі, тобто не виконав свої зобов`язання належним чином.

Відповідачем обставин, з якими чинне законодавство пов`язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов`язання, не наведено.

Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов`язання з повернення суми попередньої оплати у розмірі 195 159,96 грн на користь позивача, доказів її погашення в порядку передбачено ГПК України суду не надано, а тому суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача на користь позивача 195 159,96 грн попередньої оплати.

Позивачем у позові було зазначено, що 195 159,96 грн попередньої оплати утримуються відповідачем безпідставно, у зв`язку з чим він просить стягнути проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 12 565,07 грн.

Стосовного даної вимоги суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно з частиною другою статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Відповідно до ч. 3 ст. 198 ГК України відсотки за грошовими зобов`язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Як вбачається з ч. 3 ст.693 Цивільного кодексу України, на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Статтею 536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Отже, за змістом цієї статті, покупець має право вимагати від продавця повернення йому суми попередньої оплати та нарахувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця за умови встановлення договором такого обов`язку.

Підставами для застосування до сторін правовідносин статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством. Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 09.07.2020 по справі № 910/14180/18.

Позивач вказує, що до спірних правовідносин за аналогію закону слід застосовувати положення ст. 1048 ЦК України, відповідно до якої позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Стосовно даного твердження позивача суд зазначає наступне.

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 ЦК та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 ЦК.

Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому відповідно до частини другої статті 628 ЦК до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 ЦК.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Висновок позивача про необхідність застосовувати до відносин купівлі-продажу положення частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України за аналогією закону для визначення розміру процентів, є помилковими, бо, по-перше, тут йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина 1 статті 1048 ЦК застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.

Зазначена правова позиція викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17.

Суд також звертає увагу позивача на Пленум Вищого господарського суду України п. 6.2 постанови "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" № 14 від 17.12.2013, у якому зазначається, що підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України).

У той же час, з матеріалів справи вбачається та цього не заперечував позивач, що сторони не домовились про розмір процентів за користування грошовими коштами на підставі ст. 536, ст. 693 ЦК України, а в законі такий розмір процентів за користування коштами, отриманими як попередня оплата за договором поставки, прямо не визначений, тому нарахування зазначених процентів неможливе.

Отже, відсутність у договорі відповідальності за несвоєчасне повернення попередньої оплати; не визначення сторонами розміру процентів за користування коштами (як чужими грошовими коштами) у випадку порушення зобов`язань, позбавляє позивача у даному випадку застосувати такий спосіб захисту порушеного права, як стягнення відсотків на рівні облікової ставки НБУ за користування чужими грошовими коштами.

Посилання позивача на ст. 1048 ЦК України, якою передбачено нарахування процентів за договором про надання позики, суд визнає необґрунтованим, оскільки поставка та позика є різними за своєю правовою природою видами зобов`язань, що, в свою чергу, виключає можливість застосування до правовідносин поставки за аналогією права норм законодавства, які регулюють відносини позики. Вказана позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18.

З огляду на вищенаведене та відсутністю у договорі відповідальності за несвоєчасне повернення попередньої оплати, у вигляді встановлення сторонами розміру процентів за користування чужими коштами у випадку порушення зобов`язань, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача 12 565,07 грн процентів на рівні облікової ставки НБУ за користування чужими грошовими коштами.

Окрім того, у зв`язку з неповерненням попередньої оплати позивач заявляє до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1507,81 грн та інфляційні втрати у розмірі 1368,07 грн.

22 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 918/631/19 відступила від правових висновків Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України у випадку прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати товару.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/12382/17).

Згідно зі ст. 625 ЦК України стягувана позивачем з відповідача сума інфляційних втрат та 3% річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.

За змістом ст.ст. 509, 524, 533- 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц.

У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Не є таким винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК України.

З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України. (Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2022 у cправі № 902/186/21).

Тобто правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Позивачем на суму попередньої оплати нараховані 3% річних за період з 18.03.2023 по 19.06.2023, а інфляційні втрати нараховані за квітень та травень 2023 року.

Суд зазначає, що позивачем невірно визначено початок періоду прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання з повернення попередньої оплати з огляду на наступне.

До моменту пред`явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати, як сумою позики, буде вважатися правомірним, на які покупець як кредитор може правомірно нараховувати проценти за користування. Натомість після пред`явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України), за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати, у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним. У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов`язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання, на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима.

Наведені висновки узгоджуються та відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, а також у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 року у справі № 916/4693/15.

Так, оскільки сторонами не було погоджено строку повернення попередньої оплати у Договорі, то застосуванню підлягають приписи ч. 2 ст. 530 ЦК України, відповідно до якої визначено, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як було встановлено судом раніше, 03.06.2023 позивач надіслав відповідачу претензію № 022 від 02.06.23 року (номер поштового відправлення 0101911025869) про повернення коштів за непоставлений Товар, у якій просив повернути дані кошти протягом 7 календарних днів з дня отримання даної претензії.

Проте, 08.06.2023 вказане вище поштове відправлення повернулось за зворотною адресою з відмітною «за закінченням встановленого терміну зберігання», що підтверджується трекінгом поштового відправлення №0101911025869.

Враховуючи приписи ч. 2 ст. 530 ЦК України та встановлений у претензії строк повернення суми попередньої оплати, відповідач зобов`язаний був повернути суму попередньої оплати у строк до 15.06.2023 включно.

Отже, з 16.06.2023 відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов`язання з повернення попередньої оплати і саме з цієї дати слід нараховувати 3% річних та інфляцію.

За перерахунком суду, здійсненим за період з 16.06.2023 по 19.06.2023, розмір 3% річних становить 48,12 грн, а тому вимога позивача про стягнення 1507,81 грн підлягає частковому задоволенню, а саме у розмірі, визначеному судом.

Стосовно нарахування інфляційних втрат суд зазначає, що за обраний позивачем період, а саме квітень-травень, нарахування є безпідставним, оскільки обов`язку відповідача з повернення суми попередньої оплати на той час не існувало, а тому суд відмовляє у задоволенні даної вимоги.

Додатково позивач просить стягнути з відповідача штраф, передбачений Договором, у розмірі 26 207,19 грн за порушення строків поставки товару за період з 18.03.2023 по 19.06.2023 року.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 5.2. Договору у випадку порушення строків поставки Товару, Постачальник сплачує на користь Покупця штраф у розмірі 0,1% від вартості відповідної партії Товару за кожен день прострочення, включаючи день виконання поставки. Нарахування штрафних санкцій здійснюється з календарного дня, наступного за днем, коли поставка мала бути виконана.

Згідно пункту 3.2. Договору Постачальник зобов?язаний поставити Товар впродовж 5 (п?яти) тижнів з моменту складення та підписання Специфікації, якщо інший термін поставки Сторони не погодили у Специфікації.

Специфікація до Договору була підписана між сторонами 10.02.2023.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 1 ст. 251 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ч. 1 ст. 253 ЦК України).

Отже, враховуючи умови п. 3.2. Договору, граничною датою до якої товар мав бути поставлений відповідачем - 17.03.2023.

Таким чином, суд дійшов висновку, що починаючи з 18.03.2023 року відповідач порушив строки поставки товару, доказів того, що товар був ним поставлений матеріали справи не містять.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафу за період з 18.03.2023 по 19.06.2023, суд дійшов висновку, що він є арифметично правильним, у зв`язку з чим вимога про стягнення з відповідача 26 207,19 грн штрафу підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги.

З огляду на наведені вище норми, враховуючи доведення позивачем позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Також, позивачем заявлено до стягнення витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 500,00 грн.

Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За змістом ч. 1, ч. 3 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, а також порядок і умови надання правової допомоги, права й обов`язки адвокатів визначаються Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Разом із тим, згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.

3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано до суду: договір про надання правової допомоги № 01.23.004 від 15.06.2023, платіжна інструкція № 564 від 19.06.2023 на суму 7 500,00 грн, ордер серія АІ № 1412291.

Договір про надання правової допомоги № 01.23.004 від 15.06.2023 укладений між позивачем (Клієнт) та Адвокатським бюро «Наталії Снісаренко», згідно з п. 1.1. якого Клієнт доручає, а Адвокатське бюро бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах визначених цим Договором.

Відповідно до п. 1.2. Договору безпосередній зміст правової допомоги Адвокатського бюро за цим Договором полягає в тому, що Клієнт доручає, а Адвокатське бюро бере на себе зобов`язання, під час строку дії цього Договору надавати Клієнту правову допомогу (адвокатські послуги) щодо стягнення заборгованості з ТОВ «СТОЛБ» за договором поставки № 041121 від 10 лютого 2023 року та представництва інтересів Клієнта, в якості Позивача, в Господарському суді м. Києва.

Згідно з пунктом 4.1.-4.2. Договору вартість юридичних послуг (гонорар) за цим Договором складає 7 500,00 грн. (сім тисяч п?ятсот гривень 00 копійок) без ПДВ. Оплата за даним Договором здійснюється не пізніше 3-х днів з моменту отримання Клієнтом рахунку від Адвокатського бюро. Такий рахунок за вибором Адвокатського бюро може бути надіслано поштовою кореспонденцією та/або електронним листом на електронну поштову скриньку Клієнта. Рахунок вважається отриманим Клієнтом з моменту його надходження до поштового відділення, яке обслуговує адресу місця реєстрації Клієнта та/або з моменту надходження електронного листа на електронну поштову скриньку Клієнта.

Пунктом 4.3 Договору передбачено, що за результатами надання юридичних послуг складається акт, що підписується представниками кожної із Сторін. В акті вказується обсяг наданих Адвокатським бюро юридичних послуг та їх вартість. Акт надсилається Клієнту Адвокатським бюро факсимільним зв`язком або поштою.

Акт про надання юридичних послуг вважається підписаним, якщо протягом 5-ти днів з дня його отримання, Клієнт не надав Адвокатському бюро письмові аргументовані заперечення на акт.

Суд звертає увагу, що Акт про надання юридичних послуг у матеріалах справи відсутній.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 379/1418/18 та від 23.11.2020 у справі № 638/7748/18.

У судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення.

Крім того, неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу.

Відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

Виходячи з системного аналізу положень ч. 8 ст. 129, ч. 3 ст. 126 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, акт прийому-передачі виконаних робіт необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, позивачем надано лише копію договору про надання правової допомоги, платіжну інструкцію, ордер та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

Суд зазначає, що договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання. Позов та додатки до нього підписані генеральним директором Петрик Ю.М., а тому пересвідчиться у розмірі наданої адвокатом правової допомоги суд не вбачає за можливе.

Суд також звертає увагу на те, що сторони в договорі про надання правової допомоги № 01.23.004 від 15.06.2023, а саме пунктом 4.3 та 4.4. погодили, що належне виконання послуг підтверджується актом прийому-передачі наданих послуг. Однак, акти виконаних робіт, акти приймання-передачі наданих послуг, детальний опис вартості кожного виду робіт (наданих послуг) у матеріалах справи відсутні, що унеможливлює визначення розміру витрат на правничу допомогу та наданий їх обсяг судом з метою розподілу, а наявна копія платіжної інструкції № 564 від 19.06.2023 не є доказом щодо обсягу фактично наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.

Суд також зазначає, що позивачем не було зроблено заяву про надання додаткових доказів на підтвердження розміру понесення витрат на правничу допомогу після ухвалення рішення або у інший термін.

Отже, позивачем належним чином не обґрунтовано і не доведено перелік (обсяг) та вартість наданих адвокатом послуг та витрат, понесених на виконання договору про надання правової допомоги, а виходячи з наданих доказів суд позбавлений можливості вирішити питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу. Отже, оскільки позивач не надав суду належних доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу такі судові витрати на відповідача судом не покладаються.

Керуючись статтями 13, 74-77, 86, 232, 233, 237, 238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «СТОЛБ» (04050, місто Київ, вулиця Білоруська, будинок 30, код 43370726) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Єврокон Україна» (01013, місто Київ, вулиця Будіндустрії, будинок 5, код 32302931) суму попередньої оплати у розмірі 195 159 (сто дев`яносто п`ять тисяч сто п`ятдесят дев`ять) грн 96 коп., 3% річних у розмірі 48 (сорок вісім) грн 12 коп., штраф у розмірі 26 207 (двадцять шість тисяч двісті сім) грн 19 коп. та судовий збір у розмірі 3 321 (три тисячі триста двадцять одна) грн 23 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 29.08.2023.

Суддя О.Г. Удалова