Рішення

від 28.08.2023 по справі 420/8963/23

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/8963/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В. за участю секретаря судового засідання Рижук В.І., позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Зуєвої А.І., представника відповідача Білоконь Н.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.04.2023 року №50-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додатково захисту стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у 2022 році він звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 07.04.2023 р. №50-23 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 17.04.2023 року позивач отримав повідомлення, видане ГУ ДМС України в Одеській області № 61 від 11.04.2023 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач вказав, що він є громадянином Російської Федерації, в`їхав в Україну у грудні 2007 року на підставі внутрішнього паспорта громадянина РФ, який самостійно знищив у 2014 році. Позивач побоюється за своє життя та безпеку у разі повернення до країни громадянської належності через переслідування з боку кримінальних структур, а також з боку влади у зв`язку з тривалим перебуванням на території України.

Ухвалою від 01.05.2023 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито загальне позовне провадження у справі з призначенням підготовчого засідання.

Ухвалою від 21.06.2023 року продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів.

Ухвалою від 21.06.2023 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання, призначене на 16.08.2023 року на 11:00 годину, з`явилися позивач представник позивача та представник відповідача.

Під час судового розгляду справи позивач та його представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві. Додатково позивач повідомив, що засуджує війну Росії проти України та веде активну волонтерську діяльність на підтримку ЗС України.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, вважав позов необґрунтованим, просив у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у відзиві.

15.05.2023 року відповідач подав до суду відзив, в якому зазначив таке.

Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи основною причиною неможливості добровільного повернення до країни громадянського походження позивачем вказано те, що він став об`єктом переслідування та подальших погроз з боку кримінальних елементів регіону на початку 2000-х років. Позивач наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності через побоювання кримінальних переслідувань з боку органів державної влади.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Відповідач вказав, що позивач прибув в Україну з території РФ 30.12.2007 року потягом сполученням Москва (РФ) - Київ (Україна). В`їзд в Україну, зі слів позивача, було здійснено на підставі внутрішнього паспортного документу громадянина РФ, офіційно, вказаний паспортний документ самостійно знищив у 2014 році на території України через розпач у зв`язку зі збитками у бізнесі.

06.10.2022 року громадянин ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач зазначив, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 06.10.2022 року, тобто майже через 15 років після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта.

Відповідач вважав, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування.

Заслухавши вступне слово позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Російської Федерації, уродженцем Узбекистану (Ташкентська область), за національністю вважає себе росіянином (батько - казах, матір - росіянка), за віросповіданням - православний християнин, що підтверджується матеріалами особової справи №2022OD00081.

Позивач має середньо-спеціальну освіту, яку здобув на території РФ.

30.12.2007 року ОСОБА_1 прибув в Україну з території РФ, потягом сполученням Москва (РФ) - Київ (Україна).

06.10.2022 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області (а.с. 117-128) та 06.10.2022 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 154-158).

За результатами розгляду заяви та особової справи №2022OD00081 громадянина РФ ОСОБА_1 з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 97-111).

Рішенням Державної міграційної служби України від 07.04.2023 року №50-23 "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" відмовлено громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відсутні (а.с. 96).

17.04.2023 року позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області за №61 від 11.04.2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі рішення ДМС України №50-23 від 07.04.2023 року (а.с. 89).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно частини п`ятої статті 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув в Україну з території РФ 30.12.2007 року.

Не зважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 06.10.2022, тобто майже через 15 років після потрапляння на територію України та перебування на території України у якості нелегального мігранта.

При прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.

Таким чином, значна тривалість проміжків часу між перетином кордону України, спливом часу легального перебування на території України (з одного боку) та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (з іншого боку), також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі №420/3327/19, від 16 лютого 2018 року у справі №825/608/17, від 11.10.2018 року у справі №815/1892/17.

Суд бере до уваги доводи відповідача, що історія переслідування позивача є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Так, судом встановлено, що позивач не був членом політичних, громадських, військових, релігійних чи інших організацій ані на території РФ, ані в Україні. Інформація про волонтерську чи іншу проукраїнську діяльність заявника в ситуації повномасштабної російської агресії за матеріалами особової справи також відсутня.

На момент звернення за захистом до органів ДМС позивач зазначив, що волонтерською діяльністю не займається. І лише після звернення до суду з позовом, після закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті позивач почав заявляти про активну волонтерську діяльність на підтримку України, надав лист від 07.08.2023 року ГО «Спілка іноземних добровольців в Україні» щодо майбутньої участі позивача з вересня цього року у благодійних акціях організації, на представництво якої позивачу видано довіреність від 07.08.2023 року.

Слід зауважити, що вказана ГО «Спілка іноземних добровольців в Україні» (код ЄДРПОУ 44994094) зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 22.05.2023 року, у той час як до суду позивач звернувся 24.04.2023 року.

Тому доводи позивача про його волонтерську діяльність суд до уваги не бере, оскільки доказів такої позивач не надав ані під час звернення за захистом до органів ДМС, ані під час звернення до суду з позовом. Надані під час судового розгляду вищевказані докази жодним чином не підтверджують участь позивача у волонтерській діяльності.

Проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з РФ з позиції визнання біженцем в Україні. Ані під час перебування на батьківщині, ані під час перебування поза межами країни громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а саме: в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до РФ.

Уся наведена позивачем у позові інформація по країні походження щодо свободи вираження поглядів та переконань, критики влади РФ, придушення інакомислення, політичних репресій наведена без обґрунтування того, яким чином вказана інформація стосується безпосередньо позивача. Жодних доказів публічних виступів з критикою влади РФ, засудження позивачем війни Росії проти України позивач суду не надав.

Посилання у позові на те, що позивач з моменту повномасштабної війни РФ проти України засуджував дії влади РФ та на знак протесту спалив свій паспорт, суперечать твердженням позивача під час анкетування (а.с.154), де він зазначив, що просто викинув свій паспорт у 2014 році після початку російської агресії проти України. У протоколі ж співбесіди від 18.10.2022 року (а.с.139) позивач зазначив, що в 2014 році у нього розвалився бізнес-проект з торгівельним центром у м.Херсон, він поніс збитки у розмірі 2,5 млн. євро, залишився без усього і на емоціях знищив (порвав) свій паспорт.

Отже, у трьох документах позивач надає вочевидь суперечливу інформацію щодо часу, обставин та причин знищення свого паспорта, що викликає у суду обґрунтовані сумніви у правдивості тверджень позивача.

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06 серпня 2020 року у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 року у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 року у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 року по справі №815/2505/17.

Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання або ж внутрішнього переміщення у країні громадянської належності.

За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

У матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які давали б підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності позивачу може бути завдано серйозної шкоди. Так, позивачу не загрожує смертна кара або її приведення до виконання, а також тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання.

Позивач не є об`єктом кримінального переслідування з боку російського уряду, у внутрішньому чи міжнародному розшуку не перебуває. Також на території РФ, зокрема, в регіоні попереднього проживання позивача ( ОСОБА_2 ), відсутні збройні конфлікти, які б могли створювати ситуацію загальнопоширеного насильства.

Враховуючи вік позивача (1967 р.н.), збільшення у РФ призовного віку до 30 років, малоймовірною є мобілізація позивача до російської армії, а отже доводи позивача щодо можливої його мобілізації не заслуговують на увагу.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України від 07.04.2023 року №50-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте з урахуванням всіх обставин справи.

Рішення ДМС України від 07.04.2023 року №50-23 прийнято: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Таким чином, оскаржуване рішення відповідає вимогам ч.2 ст.2 КАС України.

Решта доводів та заперечень позивача висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач довів суду правомірність оскаржуваного рішення, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню, і у позові йому слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 241-246, 293 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер та паспорт відсутні) до Державної міграційної служби України (адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 07.04.2023 року №50-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додатково захисту стосовно ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 28 серпня 2023 року.

Суддя В.В. Андрухів