Постанова

від 29.08.2023 по справі 903/12/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2023 року Справа № 903/12/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Миханюк М.В. , суддя Крейбух О.Г.

секретар судового засідання Соколовська О.В.

за участю представників сторін:

позивача - Сініцина Л.М.

інші учасники справи не з`явилися

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області, ухваленого 18.04.2023 суддею Якушевою І.О. о13:30 год. у м. Луцьку, повний текст складено 21.04.2023

у справі №903/12/23

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях

до Приватного підприємства "Гроно"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою"

про повернення майна та стягнення 155 780,77 грн

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 позов Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях до Приватного підприємства "Гроно", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", про повернення майна та стягнення 155780,77 грн - задоволено частково.

Стягнуто з Приватного підприємства "Гроно" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях 113401,31 грн неустойки, 3612,34 грн витрат, пов`язаних з оплатою судового збору.

У задоволенні позову про стягнення 33 558,73 грн заборгованості, 5464,86 грн пені, 3355,87 грн штрафу відмовлено.

Зобов`язано Приватне підприємство "Гроно" повернути за актом прийому-передачі державне окреме індивідуально визначене майно, а саме: частину контори площею 107,3 кв.м, яке знаходиться за адресою: Волинська обл., м. Луцьк, вул. Винниченка, 63, балансоутримувачу Державному підприємству "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою".

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Приватне підприємство "Гроно" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовної вимоги про повернення майна, а в частині стягнення з Приватного підприємства "Гроно" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях 113 401 грн рішення суду змінити, зменшивши розмір стягнутої неустойки.

Також, одночасно з апеляційною скаргою, скаржник заявив клопотання про поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги.

Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, зокрема, наступне:

- рішення місцевого господарського суду ухвалене з порушенням норм чинного законодавства;

- порушення норм процесуального права місцевим господарським судом виразилося у відмові у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, з яким 27.03.2023 представник відповідача звернувся до суду у зв`язку з тим, що ухвалою Господарського суду Волинської області від 23.03.2023 було прийнято до розгляду заяву та відкрито провадження у справі за заявою Приватного підприємства "Гроно" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суд у Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21;

- також порушення норм процесуального права місцевим господарським судом виразилося у відмові у задоволенні клопотання про відкладення судового засідання, в межах строку судового розгляду в порядку ч. 2 ст. 216 ГПК України, у зв`язку з тим, що розгляд справи про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суд у Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21 призначено на 20.04.2023;

- обставини, встановлені під час перегляду за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21, впливають на права та обов`язки сторін у даній справі;

- спірне приміщення площею 20,6 кв.м орендар передав не в користування третій особі, а повернув власнику цього майна - Державній службі України з питань геодезії, картографії та кадастру в особі першого заступника начальника Головного управління Держгеокадстру у Волинській області, у зв`язку з крайньою необхідністю розміщенням архіву державного земельного кадастру. Для підтвердження цього факту відповідачем було заявлено клопотання про виклик в судове засідання в якості свідка зазначеної посадової особи для підтвердження фактичних обставин, що мають місце у справі. У задоволенні зазначеного клопотання судом було відмовлено;

- неустойка, передбачена ст. 785 ЦК України, є тією санкцією, стягнення якої даним договором передбачено як до держбюджету, такі балансоутримувачу. Тому балансоутримувач має самостійне право звернення до суду про стягнення неустойки на свою користь . Зважаючи на викладене, стягненню з відповідача до державного бюджету (на вимогу орендодавця) підлягає сума не 113401,31 грн, а 70% від даної суми, тобто 79380,92 грн;

- не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо клопотання відповідача про зарахування оплати за користування в рахунок оплати неустойки, що відповідач не обґрунтував та не навів правової підстави, яка б дозволяла суду зарахувати оплату за корисутвання в рахунок оплати неустойки..

Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи №903/12/23 у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Тимошенко О.М., суддя Дужич С.П.

Листом Північно-західного апеляційного господарського суду №903/12/23/3162/23 від 18.05.2023 матеріали справи №903/12/23 витребувано з Господарського суду Волинської області.

30.05.2023 до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №903/12/23.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 05.06.2023 апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 залишено без руху та встановлено скаржнику строк для усунення недоліків апеляційної скарги та надання суду відповідних доказів, зокрема, доказів сплати судового збору у встановленому порядку і розмірі.

Надалі, 22.06.2023 на поштову адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Приватного підприємства "Гроно" на виконання ухвали суду від 05.06.2023 про залишення апеляційної скарги без руху надійшла заява з додатками, зокрема, із дублікатом квитанції від 19.06.2023 код квитанції 5902-2209-9150-2071 про сплату судового збору в сумі 7443,00грн.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 27.06.2023 поновлено строк на подання апеляційної скарги Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23, зупинена дія рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 та призначено справу №903/12/23 до розгляду на 18.07.2023 об 14:30 год., тощо.

Розпорядженням керівника апарату Північно - західного апеляційного господарського суду від 10.07.2023 №01-05/311, у зв`язку із закінченням повноважень судді Дужича С.П. (рішення ВРП від 06.07.2023 №685/0/25-23), відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, ст.155 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Положення про автоматизовану систему документообігу суду та п.8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Північно-західному апеляційному господарському суді, призначено заміну судді-члена колегії у судовій справі №903/12/23.

Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи №903/12/23 у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Тимошенко О.М., суддя Савченко Г.І.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 11.07.2023 апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 прийнято до розгляду колегією суддів Північно-західного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Тимошенко О.М., суддя Савченко Г.І.

12.07.2023 на поштову адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях надійшов письмовий відзив від 06.07.2023 №14-11-03146 на апеляційну скаргу.

13.07.2023 на поштову адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Державного підприємства "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" надійшов письмовий відзив від 12.07.2023 на апеляційну скаргу.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 18.07.2023 розгляд апеляційної скарги відкладений на 29.08.2023.

За розпорядженнями в.о. керівника апарату суду від 28.08.2023 №01-05/764, у зв`язку із закінченням повноважень судді-члена колегії Савченка Г.І. - рішення ВРП від 20 липня 2023р. №731/0/15-23, перебуванням у відпустці судді-члена колегії по справі №903/12/23 - Тимошенка О.М. у період з 07 серпня 2023 по 08 вересня 2023 включно, відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, статті 155 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Положення про автоматизовану систему документообігу суду та п. 8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Північно-західному апеляційному господарському суді, призначити заміну судді-члена колегії у судовій справі №903/12/23.

За результатами повторного автоматизованого розподілу визначено колегію суддів для розгляду справи №903/12/23 у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Миханюк М.В., суддя Крейбух О.Г.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 28.08.2023 прийнято апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" на рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 до провадження в новому складі суду: головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Миханюк М.В., суддя Крейбух О.Г.

Учасники справи були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази. Однак, відповідач та третя особа у справі наданим їм процесуальним правом не скористалися та в судове засідання 29.08.2023 не з`явилися, своїх повноважних представників не направили.

Однак, 29.08.2023 на адресу суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з постановленням ухвали про участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції у зв`язку проходженням амбулаторного лікування та труднощами з доїздом у м. Рівне, відмовою з об`єктивних причин у проведенні судового засідання в режимі відеоконференції.

Колегія суддів зазначає, що за приписами п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України повторна неявка в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні, не є підставою для відкладення розгляду справи.

Слід зазначити, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; забезпечення права на апеляційний перегляд справи; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 1, 2, 4, 5, 8, 10, 11 частини третьої статті 2 ГПК України).

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.

Суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою (ч. 1 ст. 120 ГПК України).

Як вбачається із матеріалів справи, 17.07.2023 через систему "Електронний суд" до Північно-західного апеляційного господарського суду від представника Приватного підприємства "Гроно" надійшло клопотання, в якому просить відкласти розгляд справи у зв`язку із тимчасовою втратою працездатності.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.07.2023 розгляд апеляційної скарги відкладено на 29.08.2023, явка учасників справи визнано на їх розсуд.

Враховуючи, що 18.07.2023 задоволено клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, а також те, що повторна неявка в судове засідання учасника справи незалежно від причин неявки не є підставою для відкладення розгляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи.

Крім того, 18.07.2023 на електронну адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Державного підприємства "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" надійшло клопотання від 18.07.2023 про розгляд справи за відсутності його представника.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю відповідача та третьої особи у справі.

Представник позивача у письмовому відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 29.08.2023 заперечила проти її доводів, вважаючи її безпідставною та необґрунтованою.

Згідно із ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, 15.03.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області як (орендодавець) та Приватним підприємством "Гроно" (орендар) було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 (далі договір оренди), згідно п.1.1 якого, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне індивідуально визначене майно: частину нежитлового приміщення загальною площею 97,6 кв.м, що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 63 та обліковується на балансі ДП Волинський науково-дослідний інститут землеустрою.

Зокрема, орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 97,6 кв. м, що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 63, що підтверджується копією акту приймання передавання від 15.03.2010.

Додатковими договорами №1 від 14.02.2013, №2 від 14.01.2016, №3 від 11.08.2017, №4 від 30.05.2019, №5 від 27.06.2019 до договору оренди №532 від 15.03.2010 були внесені зміни і доповнення, зокрема, в частині строку внесення орендної плати, строку дії договору, було викладено у новій редакції преамбулу договору

Крім того, було внесено зміни в акт приймання передачі майна в частині площі нежитлового приміщення, переданого в оренду, внаслідок яких передано в оренду державне індивідуально визначене майно площею 107,3 кв.м.

У відповідності до п. 3.1 договору, оренди в редакції додаткового договору №3 від 11.08.2017, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 і становить без ПДВ 4 291,10 грн за базовий місяць розрахунку (липень 2017 року).

Пунктом 3.3 договору оренди вказано, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Відповідно до п. 3.6 договору оренди, орендна плата перераховується орендарем щомісячно в термін не пізніше 10-го числа місяця, наступного за звітним і спрямовується 70 відсотків від суми орендної плати до державного бюджету, а 30 відсотків від суми орендної плати на рахунок балансоутримувача.

У відповідності до п. 3.8 договору оренди, у разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 10% від суми заборгованості.

Відповідно до п. 5.10 договору оренди, відповідач зобов`язувався у разі припинення договору повернути балансоутримувачу за погодженням з орендодавцем орендоване майно.

Згідно з п. 10.1 договору оренди в редакції договору №4 від 30.05.2019 цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє до 14.11.2021 включно.

Пунктами 10.9, 10.10 договору оренди передбачено, що у разі припинення або розірвання договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу за погодженням з орендодавцем.

Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря.

Матеріали справи містять листи:

- №11-04-1067 від 31.08.2021 про відмову у продовженні Договору оренди Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях до ДП "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", в якому Регіональне відділення просить надати Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності по Договору оренди, а у разі не підписання Акта повернення орендарем повідомити про це.

- №11-04-68 від 31.08.2021 про відмову у продовження Договору оренди Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях до Приватного підприємства "Гроно", в якому Регіональне відділення повідомляє, що відповідно до умов, зазначених у пунктах 10.9 та 10.10 Договору оренди та враховуючи Інструкцію, Вам необхідно протягом трьох робочих днів по закінченню терміну дії Договору оренди повернути майно Балансоутримувачу та надати до Управління Акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, підписаний ПП "Гроно" та балансоутримувачем;

- №11-04-1444 від 01.12.2021 про повернення майна Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях до ДП "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", в якому Регіональне відділення зазначає, що станом на 30.11.20221 Акт повернення майна не надходив до Управління, а тому просить надати інформацію щодо звільнення ПП "Гроно" частини контори площею 107,3 кв. м за адресою: 43021, м. Луцьк, вул. Винниченка, 63 та надати Акт повернення майна, а у разі його не підписання повідомити про це Управління.

Також матеріали справи містять Претензії Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях до Приватного підприємства "Гроно" щодо повернення орендованого державного майна та сплати неустойки у сумі 4223,39 грн та щодо сплати 96 342,91 грн.

Відповідей на вказані листи та претензії матеріали справи не містять

У зв`язку із припиненням договору оренди та наявністю заборгованості зі сплати орендної плати, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях звернулося до Господарського суду Волинської області з позовом до Приватного підприємства "Гроно", в якому просить:

- зобов`язати ПП "Гроно" повернути за актом прийому-передачі державне окреме індивідуально визначене майно, а саме: частину контори площею 107,3 кв.м. (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Винниченка, 63) балансоутримувачу Державному підприємству "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою";

- стягнути з ПП "Гроно" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, 155780,77 грн, з них: 33558,73 грн заборгованості за оренду за договором оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 від 15.03.2010, 3355,87 грн штрафу, 5464,86 грн пені, 113401,31 грн неустойки.

Обґрунтовуючи позовну заяву, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях посилається на те, що на підставі п.10.1 договору чинність договору оренди припинилась з 15.11.2021 у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено; станом на 22.12.2022 за відповідачем рахується заборгованість за користування приміщенням у розмірі 35 558,73 грн за період з 15.11.2021 до 16.11.2022.

Під час розгляду справи судом першої інстанції: залучено до участі у розгляді справи третьою особою на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Державне підприємство "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою"; залишено клопотання відповідача про виклик свідка без задоволення з підстав, викладених в ухвалі суді від 01.03.2023; відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі №903/12/23 до набрання законної сили рішенням у справі №903/871/21.

Крім того, у судовому засіданні Господарського суду Волинської області 18.04.2023 представник відповідача звернувся до суду з заявою про застосування наслідків пропуску строку для звернення до суду (позовної давності) на підставі ст. 257, ч. 1 ст. 258, п. 1 ч. 2, ч. 1 ст. 261, ч.ч. 3-4 ст. 267 Цивільного кодексу України та просив у задоволенні позовних вимог у частині стягнення неустойки відмовити.

Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 позов задоволено частково.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

В силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.

Водночас, ст.9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява №32053/13).

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006 (заяви №29458/04 та №29465/04) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України Законом №475/97-ВР від 17.07.1997.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001 зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.

Як вказано у рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2004 від 02.11.2004, верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

У відповідності до ст. 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Водночас, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

У відповідності до п. 1 ст. 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Як встановлено ст. 67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов`язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Згідно ст. 174 ГК України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов`язання, наведені в ст. 179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб`єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов`язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Суб`єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв`язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб`єкти зобов`язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов`язкові умови таких договорів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В силу ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Як вбачається із матеріалів справи, правовідносини між сторонами виникли на підставі Договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 від 15.03.2010.

Відповідно до ч. 1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Статтею 760 ЦК України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч.ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України).

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк (ч.ч.1, 2 ст.763 ЦК України).

У відповідності до ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Положеннями ст. 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За умовами ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як вбачається з матеріалів справи, 15.03.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області як орендодавцем і Приватним підприємством "Гроно" як орендарем було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 (надалі договір оренди), згідно з п.1.1 якого, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне індивідуально визначене майно: частину нежитлового приміщення загальною площею 97,6 кв., що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 63 та обліковується на балансі ДП Волинський науково-дослідний інститут землеустрою.

Також, як встановлено судом, орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 97,6 кв. м, що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, вул. Винниченка, 63, що підтверджується копією акту приймання передавання від 15.03.2010.

Крім того, додатковими договорами №1 від 14.02.2013, №2 від 14.01.2016, №3 від 11.08.2017, №4 від 30.05.2019, №5 від 27.06.2019 до договору оренди №532 від 15.03.2010 були внесені зміни і доповнення, зокрема, в частині строку внесення орендної плати, строку дії договору, було викладено у новій редакції преамбулу договору

Водночас, було внесено зміни в акт приймання передачі майна в частині площі нежитлового приміщення, переданого в оренду, внаслідок яких передано в оренду державне індивідуально визначене майно площею 107,3 кв.м.

Згідно п.3.1 договору оренди в редакції додаткового договору №3 від 11.08.2017, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786 і становить без ПДВ 4 291,10 грн за базовий місяць розрахунку (липень 2017 року).

В пункті 3.3. договору оренди узгоджено, що орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Пунктом 3.6. договору оренди передбачено, що орендна плата перераховується орендарем щомісячно в термін не пізніше 10-го числа місяця, наступного за звітним і спрямовується 70 відсотків від суми орендної плати до державного бюджету, а 30 відсотків від суми орендної плати на рахунок балансоутримувача.

У відповідності до п.10.1 договору оренди в редакції договору №4 від 30.05.2019 цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє до 14.11.2021 включно.

Як свідчать матеріали справи, у позовній заяві позивач посилається на те, що на підставі п.10.1 договору чинність договору оренди припинилась з 15.11.2021 у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено; станом на 22.12.2022 за відповідачем рахується заборгованість за користування приміщенням у розмірі 35558,73 грн за період з 15.11.2021 по 16.11.2022.

Отже, вказані обставини свідчать про те, що позивач нарахував і заявив до стягнення з відповідача 35 558,73 грн заборгованості за користування приміщенням за період після закінчення строку дії договору.

Водночас, слід звернути увагу на те, що правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм ст.ст. 759, 762, 763 ЦК України, ст.ст.283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за ч.2 ст.785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Отже, користування майном після припинення договору оренди є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) і регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст. 762 ЦК України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої ст. 785 ЦК України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії договору оренди не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Наведений підхід у регулюванні орендних правовідносин, вочевидь, не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Зазначене свідчить про те, що обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору оренди (до спливу строку його дії), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

При цьому, неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору оренди - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення вказаного договору, коли користування майном стає неправомірним.

Вказана правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19 та підтримана Верховним Судом у постановах від 22.06.2021 у справі №904/4512/20, від 08.06.2021 у справі №906/564/20, від 07.07.2021 у справі №904/5303/19.

Згідно ч. 4 ст. 136 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладене в сукупності, колегія суддів апеляційної інстанції вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про не правомірність нарахування позивачем орендної плати у розмірі 33 558,73 грн після припинення дії договору - за період з 15.11.2021 до 16.11.2022 включно, а тому у задоволенні позову про стягнення 33 558,73 грн заборгованості слід відмовити.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з позицією місцевого господарського суду про те, що не підлягає до задоволення позовна вимога про стягнення пені у розмірі 5464,86 грн, нарахованої за прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати 33 558,73 грн орендної плати, оскільки відсутні підстави для стягнення з відповідача 33 558,73 грн такої орендної плати, про що зазначалось вище.

Колегія суддів стосовно позовної вимоги про стягнення штрафу зазначає наступне.

Відповідно до п. 3.8 договору оренди, у разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 10% від суми заборгованості.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач нарахував штраф у розмірі 3355,87 грн, виходячи з розрахунку: 33 558,73 грн (заборгованість з орендної плати) х 10/100 = 3355,87 грн

Водночас, як зазначалось вище, з огляду на те, відсутні підстави для стягнення з відповідача 33558,73 грн орендної плати, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що не підлягає до задоволення й вимога позивача про стягнення з відповідача 3355,87 грн штрафу, нарахованого від суми орендної плати.

Колегія суддів стосовно позовної вимоги про стягнення 113 401,31 грн неустойки зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, неустойка у розмірі 113 401,31 грн нарахована позивачем за неповернення відповідачем орендованого майна після закінчення строку дії договору.

Водночас, розрахунок позивача, що наведений у позовній заяві, свідчить про те, що неустойка нарахована лише за 13 днів листопада 2021 року.

При цьому, враховуючи те, що договір оренди, укладений між сторонами у справі, як встановлено судом, діяв до 14.11.2021 включно (до закінчення місяця залишається 16 днів), слід дійти висновку, що нарахування неустойки за 13 днів листопада 2021 року узгоджується з приписами ч. 2 ст. 785 ЦК України.

За приписами ст. 785 ЦК України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

У розумінні загальних та спеціальних норм правова санкція (неустойка), яка передбачена ст. 785 ЦК України, є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору.

Така неустойка є подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією в розумінні ст. 549 ЦК України та ст. 230 ГК України.

Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку ч. 2 ст. 785 ЦК України обов`язковим є врахування обставин невиконання орендарем зобов`язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки, як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.10.2019 у справі №904/3315/18).

Враховуючи те, що неустойка, нарахована на підставі ст. 785 ЦК України є подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією в розумінні ст. 549 ЦК України та ст. 230 ГК України, на неї не поширюються приписи ст. 230 ГК України, а тому доводи відповідача про те, що неустойка підлягає до стягнення лише за період по 15.05.2022 є безпідставними.

Згідно ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка, стягнення якої передбачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення.

Законодавством, що регулює орендні правовідносини, встановлено можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди.

З огляду на те, що відповідач після закінчення строку дії договору оренди не виконав обов`язку щодо повернення державного майна з оренди, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача 113401,31 грн неустойки.

Враховуючи, що відповідач не надав доказів повернення майна з оренди нежитлового приміщення площею 107,3 кв. м, а тому відповідач на підставі ст. 785 ЦК України повинен сплатити позивачу як власнику цього майна 113401,31 грн неустойки, яка за змістом ст. 765 ЦК України нарахована у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Крім того, як свідчать матеріали справи та встановлено судом, що приміщення площею 20,6кв.м відповідач всупереч умов п. 6.2 договору без згоди орендодавця передав у користування третій особі.

Водночас, за змістом договору оренди саме відповідач є орендарем та зобов`язувався вносити плату за користування майном, яка узгоджена сторонами у договорі оренди. Неустойка нарахована позивачем виходячи із розміру плати, узгодженої сторонами у договорі, а враховуючи приписи ст. 765 ЦК України - у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення, а тому підстави для зменшення розміру неустойки відсутні.

Крім того, скаржник в апеляційній скарзі посилається на те, що позивач безпідставно нарахував неустойку від 100% орендної плати, оскільки за умовою п.3.6 договору оренди (в редакції договору №4 про внесення змін до договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності від 15.03.2010р. №532) орендна плата перераховується орендарем щомісячно в термін не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним і спрямовується 70 відсотків від суми орендної плати до Державного бюджету України, а 30 відсотків від суми орендної плати - на рахунок балансоутримувача.

Відповідно до ст.785 ЦК України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Плата за користування Приватним підприємством "Гроно" орендованим майном була встановлена умовами договору оренди, зокрема розділом 3 "Орендна плата".

Як вже було встановлено судом та свідчать матеріали справи позивач нарахував неустойку за неповернення Приватним підприємством "Гроно" приміщення з оренди, виходячи з тієї плати за оренду, яка була встановлена саме відповідно до цих умов договору, а тому доводи Приватного підприємства "Гроно" про безпідставне нарахування неустойки від 100% орендної плати є безпідставні.

Колегія суддів щодо клопотання відповідача про зарахування оплати за користування в рахунок оплати неустойки зазначає наступне.

Відповідач не обґрунтував та не навів правової підстави, яка б дозволяла суду зарахувати оплату за користування в рахунок оплати неустойки, а тому таке клопотання не підлягає задоволенню.

Колегія суддів стосовно заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку для звернення до суду (позовної давності) та відмову у задоволенні позову про стягнення неустойки, зазначає наступне.

Верховний Суд у постанові від 20.11.2020 у справі №916/1319/19 вказав на те, що ч.1 ст. 785 ЦК України регламентовано, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. А ч.2 ст.785 ЦК України передбачено санкцію за порушення такого зобов`язання (якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення).

Таким чином, в розумінні загальних та спеціальних норм права, санкція (неустойка) яка передбачена ст. 785 ЦК України є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору. З огляду на те, що зазначена міра відповідальності застосовується до триваючого правопорушення (неповернення майна орендодавцю), санкція також має характер тривалості у часі (зобов`язання сплатити подвійну плату за користування річчю за весь час неправомірного користування майном).

Отже, зазначена санкція (неустойка), як така, що визначена спеціальною нормою права має певні особливості у застосуванні в порівнянні з іншими штрафними санкціями, які охоплюються загальними визначеннями ст.230 ГК України та ст.549 ЦК України.

Враховуючи вказані висновки, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погодилася з правовими висновками щодо застосування ч.2 ст.785 ЦК України, як особливої міри відповідальності, що визначена законодавцем за правовою природою як неустойка та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності (оскільки частиною другою передбачено право сторони стягнути таку неустойку за весь час неправомірного користування майном після припинення дії договору), а зокрема, щодо незастосування до неї положень ст.232 ГК України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченню 6 місяців, оскільки інше передбачено ч.2 ст.785 ЦК України.

Згідно ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи те, що неустойка, передбачена ч.2 ст.785 ЦК України, є особливою мірою відповідальності та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності (оскільки ч.2 передбачено право сторони стягнути таку неустойку за весь час неправомірного користування майном після припинення дії договору), колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що не підлягає до задоволення заява відповідача про застосування наслідків пропуску строку для звернення до суду (позовної давності).

Колегія суддів стосовно повернення державного окремого індивідуально визначеного майна зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.785 ЦК України, на наймача покладено обов`язок у разі припинення договору найму негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Обов`язок орендаря повернути орендоване майно у разі припинення договору оренди протягом 3-ох робочих днів з дати припинення договору передбачено й ч. 1 ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.

Також, обов`язок орендаря повернути майно з оренди у разі припинення договору за актом приймання передавання протягом трьох робочих днів передбачено п.5.10, 10.9, 10.10 договору оренди.

Відповідно до п. 5.10 договору оренди, відповідач зобов`язувався у разі припинення договору повернути балансоутримувачу за погодженням з орендодавцем орендоване майно.

Пунктами 10.9 та 10.10 договору узгоджено, що у разі припинення або розірвання договору майно протягом трьох робочих днів повертається орендарем балансоутримувачу за погодженням з орендодавцем. Майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря.

Судом встановлено, що відповідач після закінчення строку дії договору оренди орендоване ним нежитлове приміщення не звільнив, за актом приймання-передачі позивачу не повернув.

Отже, враховуючи те, що відповідач після закінчення строку дії договору оренди не звільнив та не повернув нежитлове приміщення площею 107,3 кв.м, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із правильним висновком суду першої інстанції про задоволення вимоги позивача про зобов`язання відповідача повернути за актом прийому-передачі державне окреме індивідуально визначене майно, а саме: частину контори площею 107,3кв.м (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Винниченка, 63) балансоутримувачу Державному підприємству Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою.

Колегія суддів стосовно доводів скаржника в апеляційній скарзі про відмову суду першої інстанції в задоволенні клопотання про зупинення провадження у даній справі, зазначає наступне.

Як свідчать матеріали справи, 27.03.2023 до Господарського суду Волинської області відповідачем подане клопотання про зупинення провадження у справі №903/12/23 до набрання законної сили рішенням у справі №903/871/21.

Мотивуючи вказане клопотання відповідач звертає увагу, що однією з позовних вимог у справі №903/12/23 є, зокрема, зобов`язати ПП Гроно повернути за актом прийому-передачі державне окреме індивідуально визначене майно, а саме: частину контори площею 107,3кв.м балансоутримувачу - Державному підприємству "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою". Водночас, ухвалою Господарського суду Волинської області від 23.03.2023 прийнято до розгляду заяву та відкрито провадження у справі за заявою Приватного підприємства "Гроно" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21. Предметом позову у справі №903/871/21 було визнання незаконним та скасування рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (у формі наказу №444 від 28.08.2021) про відмову у продовженні договору оренди. На думку відповідача, у разі перегляду за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21, скасування вказаного рішення та задоволення позовних вимог приватного підприємства "Гроно", Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях буде змушене оголосити аукціон на продовження договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 від 15.03.2010, тобто відпаде підстава для задоволення судом у справі №903/12/23 позовної вимоги щодо зобов`язання відповідачем повернення орендованого майна. А Приватне підприємство Гроно отримає змогу взяти участь в аукціоні як орендар, який має переважне право на укладання договору оренди відповідно до абз. 5 п. 143 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 №483.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду з визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте мають значення для розгляду справи, провадження у якій зупиняється.

За змістом пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України обов`язок суду зупинити провадження у справі зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду до вирішення іншої справи, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Під неможливістю розгляду справи слід розуміти неможливість для господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

У разі застосування пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, згідно з вимогами статті 234 ГПК України, у мотивувальній частині ухвали повинно бути зазначено, зокрема, обґрунтування висновків, яких дійшов суд при постановленні ухвали.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: 1) як пов`язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом; 2) чим обумовлюється неможливість розгляду справи (аналогічний висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13.05.2021 у справі № 917/349/20, від 14.12.2022 у справі №906/750/21).

Судом встановлено, що предметом позову у справі №903/12/23 є стягнення з відповідача 155 780,77 грн, з них: 33558,73 грн заборгованості за оренду за договором оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності №532 від 15.03.2010, 3355,87 грн штрафу, 5464,86 грн пені, 113401,31 грн неустойки; зобов`язання ПП Гроно повернути за актом прийому-передачі державне окреме індивідуально визначене майно, а саме: частину контори площею 107,3кв.м (43021, Волинська обл., м. Луцьк, вул. Винниченка, 63) балансоутримувачу Державному підприємству "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою".

Вказаний позов обґрунтований неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором оренди №532 від 15.03.2010 щодо своєчасної плати за користування майном, що належить до державної власності, та припиненням Договору оренди 14.11.2021, що має наслідком повернення майна.

Судом встановлено, що у справі №903/871/21 за позовом Приватного підприємства "Гроно" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, Державне підприємство "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", предметом позову є визнання незаконним та скасування рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях у формі наказу №444 від 28.08.2021 про відмову у продовженні договору оренди.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21 відмовлено у задоволенні позову Приватного підприємства "Гроно" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру; Державного підприємства "Волинський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" про визнання незаконним та скасування рішення. Вказане рішення залишене без змін поставною Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.09.2022.

В подальшому, ПП "Гроно" звернулося до господарського суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 року у справі № 903/871/21; ухвалити нове рішення, яким визнати незаконним та скасувати рішення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (у формі наказу № 444 від 28.08.2021) про відмову у продовженні договору оренди.

Ухвалою Господарського суду Волинської області від 20.04.2023 відмовлено у задоволенні заяви Приватного підприємства "Гроно" про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21. Залишено в силі рішення Господарського суду Волинської області від 31.03.2022 у справі №903/871/21.

Вказана ухвала не оскаржувалася в апеляційному порядку.

Враховуючи наведене, апеляційним господарським судом не встановлено жодної обставини, яка не могла б бути встановлена ним самостійно у розгляді даної справи, не встановлено жодної об`єктивної причини, яка не дозволяла б йому встановити і оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду у цій справі. Докази у справі №903/12/23 дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду у цій справі.

При цьому сама лише пов`язаність двох господарських справ №903/12/23 і №903/871/21 - не визначається процесуальним законом як підстава для зупинення провадження в господарській справі.

Верховний Суд у постанові від 17.04.2023 у справі №922/1077/22 зазанчає, що сама по собі взаємопов`язаність двох справ ще не свідчить про неможливість розгляду однієї справи до прийняття рішення в іншій справі. Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

Крім того, колегія суддів враховує положення статті 2 ГПК України, що на господарське судочинство покладено обов`язок забезпечення розумності строків розгляду справ, а на сторони - неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 27.06.2000 у справі "Фридлендер проти Франції", рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком Господарського суду Волинської області про відмову у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі №903/12/23 до набрання законної сили рішенням у справі №903/871/21.

Колегія суддів стосовно доводів скаржника про відмову у задоволенні клопотання про виклик свідка зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 ГПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.

Згідно ст. 88 ГПК України, показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім`я (прізвище, ім`я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв`язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень. Підпис свідка на заяві посвідчується нотаріусом. Не вимагається нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків. Заява свідка має бути подана до суду у строк, встановлений для подання доказів.

У відповідності до ч. 1 ст. 89 ГПК України, свідок викликається судом для допиту за ініціативою суду або за клопотанням учасника справи у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти.

Статтею 213 ГПК України визначено, що учасник справи (його представник) може бути допитаний як свідок згідно із статтями 211, 212 цього Кодексу, якщо обставини, викладені ним у заяві свідка, суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх достовірності.

З огляду на викладене, аналіз чинного законодавства свідчить про те, що передумовою для виклику судом свідка у судове засідання на підставі ст.89 ГПК України є наявність заяви такого свідка, викладені показання у якій суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти, тобто в будь-якому разі показання свідка, викладені у заяві, що подається до суду, передують виклику такого свідка.

Водночас, як встановлено судом, матеріали справи не містять нотаріально посвідченої заяви свідка, в якій були б викладені обставини, що суперечать іншим доказам або викликають у суду сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти.

Враховуючи викладене, судом першої інстанції обґрунтовано залишено клопотання відповідача про виклик свідка без задоволення.

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Апеляційний суд приймає до уваги, що 17.10.2019 набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема змінено назву ст.79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, чим в господарський процес фактично впроваджено стандарт доказування "вірогідності доказів".

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Варто відзначити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж.К. та Інші проти Швеції" ("J.K. and Others v. Sweden") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("Benderskiy"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених ст. 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

У п.п. 1-3 ч.1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Колегія суддів зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "Dombo V. v. The Netherlands").

Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст. 3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Судові витрати судом розподілено з урахуванням положень ст.ст. 123, 129 ГПК України.

Таким чином, враховуючи вище викладене в сукупності, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що заперечення скаржника та відповідні обґрунтування в апеляційній скарзі щодо обставин справи є безпідставними та такими, що не можуть впливати на розгляд справи по суті.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994, серія A, №303-A, п.29).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.

В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст. 75, 76 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.

Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За наведених обставин, рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" - без задоволення.

Судові витрати апеляційний суд розподіляє з урахуванням положень ст.ст.123, 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Гроно" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 18.04.2023 у справі №903/12/23 без змін.

2. Справу №903/12/23 повернути до Господарського суду Волинської області.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в строк та в порядку встановленому ст.ст.287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "31" серпня 2023 р.

Головуючий суддя Павлюк І.Ю.

Суддя Миханюк М.В.

Суддя Крейбух О.Г.