Рішення

від 04.09.2023 по справі 620/7846/23

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 вересня 2023 року Чернігів Справа № 620/7846/23

Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Заяць О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до товариства з обмеженою відповідальністю «Неоком» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

У С Т А Н О В И В:

Чернігівське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Неоком», у якому просить стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Неоком» (код ЄДРПОУ: 32818500) в дохід Державного бюджету України (отримувач: ГУК у Чернігівській області, Чернігівський район, банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.), рахунок: UA778999980313141230000025522, ККДБ: 50070000, код ЄДРПОУ: 37972475) 87753,61 грн адміністративно-господарських санкцій та 3720,60 грн. пені.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2022 році, чим порушив вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду від 19.06.2023 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу п`ятиденний строк для усунення недоліків з моменту отримання ухвали.

Ухвалою суду від 06.07.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, за наявними у справі матеріалами. Ухвалою судді надано термін для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень.

Відповідач подав відзив на позов, в якому просить відмовити позивачу у задоволенні позову, зважаючи на те, що ним у 2022 році було виконано норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Зокрема, було працевлаштовано штатним працівником за основним місцем роботи 1 особу з інвалідністю, яка працює у позивача з 14.09.2018 по сьогоднішній день, тобто працювала весь 2022 рік. За попередні роки 2018-2021 роки, ТОВ «Неоком» подавало позивачу Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за кожен рік за формою № 10-ПІ (№ 10-ПОІ). За 2022 рік Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за формою № 10-ПОІ не подавався позивачу у зв`язку з його скасуванням. Тож у позивача були наявні дані про працевлаштування у ТОВ «Неоком» особи з інвалідністю, однак вони протиправно не були взяті до уваги при моніторингу виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Також відповідач вказав, що ТОВ «Неоком» сплачувало ЄСВ за працевлаштовану особу з інвалідністю аналогічним чином і в попередні роки, однак жодних зауважень у Позивача до нього щодо виконання нормативу не виникало. На лист позивача №04-103/1091 від 28.04.2023 «Щодо сплати адміністративно-господарських санкцій та пенсі», відповідачем до періоду 1, 2, 3, 4 кварталу 2022 року було подано уточнюючі Звіти з ЄСВ, в яких в графі стосовно ОСОБА_1 було проставлено ознаку «2» (особа з інвалідністю). Уточнюючі звіти були прийняті позивачем, про що свідчить квитанція № 2.

У відповіді на відзив позивач заперечував щодо доводів відповідача та вказав, що позивач не міг ніяк відслідкувати, самостійно вказану відповідачем інформацію щодо сплати ЄСВ у розмірі 22% замість 8,41% за особу з інвалідністю.

У запереченні на відповідь на відзив відповідач не визнав позовні вимоги, оскільки вони не ґрунтуються на нормах права та додатково вказав, що у позивача була наявна як інформація про інвалідність працівника ТОВ «Неоком» ОСОБА_1 , так і про її працевлаштування у 2022 році.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Неоком» згідно з вимогами чинного законодавства України несе обов`язок по обов`язковому працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, гарантії їх рівності з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами встановлює Закон України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі Закон).

Статтею 17 Закону встановлено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 19 Закону передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до частин другої та п`ятої статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог статті 18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, зараховується забезпечення роботою осіб з інвалідністю на підприємствах, в організаціях громадських об`єднань осіб з інвалідністю шляхом створення господарських об`єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських об`єднань осіб з інвалідністю з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Частиною першою статті 20 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

За змістом частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію, зокрема, про попит на робочу силу (вакансії).

Згідно з проведеним позивачем розрахунком сум адміністративно-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідно до якого середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за рік 19 осіб, з них: середньооблікова чисельність штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність 0 осіб; норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю 1 особа /а. с. 4/.

Однак, згідно з наказом (розпорядженням) від 12.09.2018 № 16-К «Про прийняття на роботу» (типова форма № П-1, затверджена Наказом Держкомстату України від 05.12.2008 № 489) /а. с. 37/, повідомленням про прийняття працівника на роботу від 13.09.2018 (додаток до постанови КМУ від 17.06.2015 № 413) /а. с. 38/ з квитанцією № 2 від 13.09.2018 про отримання /а. с. 39/, у відповідача працевлаштована ОСОБА_1 /а. с. 45-47/.

Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК, серії АВБ № 063264 від 25.10.2018 /а. с. 40/, форми індивідуальної програми реабілітації інваліда, що видається МСЕК /а. с. 41-44/, посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 08.08.2019 /а. с. 48/ ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності (інвалідність з дитинства) безстроково.

Крім того, дані про працівника ОСОБА_1 також містяться додатках (Д1) «Відомості про нарахування заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) застрахованим особам» до Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за 1, 2, 3, 4 квартали 2022 року.

Також до періоду 1, 2, 3, 4 кварталу 2022 року відповідачем подано уточнюючі звіти з ЄСВ, в яких в графі стосовно ОСОБА_1 було проставлено ознаку «2» (особа з інвалідністю). Уточнюючі звіти було прийнято контролюючим органом, про що свідчать квитанції № 2.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною третьою статті 18 вказаного Закону чітко визначені обов`язки підприємства, що використовує найману працю: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем було виконано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», зокрема, створено робоче місце для особи з інвалідністю та працевлаштовано таку особу, тобто вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення адміністративно-господарського правопорушення.

Суд зазначає, що обов`язком роботодавців щодо забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п`ятої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» фактично є укладання трудового договору з особою з інвалідністю, яка самостійно звернулася до роботодавця або була направлена до нього державною службою зайнятості. В силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов`язку виконувати певну роботу, а у роботодавця - обов`язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці.

У відповідності до вимог частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України доходить висновку, що у задоволенні адміністративного позову Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю необхідно відмовити повністю.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною п`ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, або залишення позовної заяви без розгляду чи закриття провадження у справі, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу міжсторонамиразом з іншими судовими витратами, за винятком витратсуб`єкта владних повноваженьна правничу допомогу адвоката.

Згідно частин четвертої та п`ятоїстатті 134 Кодексу адміністративного судочинства Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В силу частин шостої, сьомоїстатті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

За приписами частини дев`ятоїстатті 139 Кодексу адміністративного судочинства Українипри вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно дозаконудосудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства Україниза наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що особа, яка заперечує зазначений розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язана навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленимиустатті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Аналогічні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 09.03.2021 у справі № 200/10535/19-а.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних із розглядом цієї справи, у розмірі 8000,00 грн відповідачем суду було надано копії договору № 12/07-01 про надання правової (правничої) допомоги від 12.07.2023, акт приймання-передачі наданих послуг від 13.07.2023, платіжну інструкцію №842 від 14.07.2023 /а. с. 214-218/.

Позивачем було подано заперечення щодо витрат на професійну правничу допомогу, в якому вказав на необґрунтованість розміру судових витрат на правничу допомогу та враховуючи незначну складність справи, просив зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу.

Дослідивши документи та враховуючи предмет спору, суд дійшов висновку, що вартість витрат відповідача на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн, що заявлена до стягнення з позивача, є завищеною. Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».

Суд вказує, що ця справа не потребувала значних затрат часу, а підготовка справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині ознайомлення з документами та підготовки відзиву на позовну заяву.

Враховуючи наведене, виходячи із конкретних обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об`єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з позивача на користь відповідача, у сумі 5000,00 грн.

Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Чернігівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Неоком» судові витрати на професійну правничу допомогу розмірі 5000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається безпосередньо до адміністративного суду апеляційної інстанції.

Позивач: Чернігівське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, вул.В.Радченка, 14,м.Чернігів,14017, код ЄДРПОУ: 14220194.

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Неоком», вул. Г. Полуботка,6-А, м.Чернігів,14000, код ЄДРПОУ: 32818500.

Повний текст рішення суду складений 04 вересня 2023 року.

Суддя О.В. Заяць