Рішення

від 15.09.2023 по справі 904/4867/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.09.2023м. ДніпроСправа № 904/4867/22 (904/2315/23)

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Мартинюка С.В. розглянувши справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Суффле Агро Україна", с.Крупець

до відповідача-1 Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро", с. Крупець,

відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс", м. Київ,

відповідача-3 Товариства з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест", м. Запоріжжя

про визнання правочинів недійсними

в межах справи №904/4867/22

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейн ОПТ", м. Житомир

до боржника Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро", Дніпропетровська область, Криничанський район, село Маломихайлівка

про визнання банкрутом

ПРОЦЕДУРА

ТОВ "Суффле Агро Україна" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до відповідача-1 СТОВ "Акцент-Агро" та відповідача-2 ТОВ "Тріумф Люкс" та відповідача-3 ТОВ "СТ Агроінвест" про визнання правочинів недійсними.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 15.05.2023 відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Призначено судове засідання на 07.06.2023.

У судове засідання 07.06.2023 представники відповідачів не з`явились.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 07.06.2023 відкладено судове засідання на 10.07.2023.

В судовому засіданні 10.07.2023 суд заслухав вступне слово учасників процесу, поставив останнім необхідні питання.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.07.2023 постановлено про проведення подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження без виклику (повідомлення) сторін.

В свою чергу, відповідачі-1,2,3 не скористались наданим правом на подання відзиву на позовну заяву.

Вищевказані ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2310/23) було направлено відповідачу-1 Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро" за адресою: 52342, Дніпропетровська область, Криничанський район, с. Маломихайлівка, вул. Незалежності, буд. 1А засобам поштового зв`язку, а саме рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Однак, поштові відправлення, яким на адресу відповідача-1 направлялись ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2315/23) повернулись до суду з відміткою "за відмовою адресата".

Також вищевказані ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2315/23) було направлено відповідачу-2 Товариству з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" за адресою: 01601, місто Київ, центральна частина Києва, Мсп 601, Спортивна площа, буд. 1А засобам поштового зв`язку, а саме рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Однак, поштові відправлення, яким на адресу відповідача-2 направлялись ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2315/23) повернулись до суду з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою".

Відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

У разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною поштовою адресою, тобто повідомленою суду учасником справи, і повернено підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення.

Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №923/1432/15.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Більше того, права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Слід також відзначити, що у частині 2 статті 129 Конституції України визначено одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Крім того, вищевказані ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2315/23) було направлено відповідачу-3 Товариству з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест" за адресою: 69035, Запорізька область, місто Запоріжжя, вулиця Патріотича, будинок 34-А засобам поштового зв`язку, а саме рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Однак, поштові відправлення, яким на адресу відповідача-3 направлялись ухвали Господарського суду Дніпропетровської області 904/4867/22 (904/2315/23) повернулись до суду з відміткою "за закінченням терміну зберігання".

За визначенням п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

За загальними вимогами п. 91 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2009 № 270 (далі Правила),

Інформація про надходження реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу, рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу надсилається адресату у вигляді смс-повідомлення за номером мобільного телефону, зазначеним на поштовому відправленні, поштовому переказі, а у разі відсутності номера мобільного телефону - шляхом вкладення до абонентської поштової скриньки бланку повідомлення встановленого зразка.

Рекомендовані поштові відправлення підлягають доставки до дому (п. 92. Правил). Вручення рекомендованих листів з позначкою "Судова повістка" в об`єкті поштового зв`язку не передбачено (п. 102 Правил).

У разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин, рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причини невручення (п. 116 Правил).

Здійснення зберігання рекомендованих листів із позначкою Судова повістка, які не вручені під час доставки до дому із причин відсутності адресата, Правилами не передбачено, а отже, повернення такого повідомлення із зазначенням причини невручення закінчення встановленого строку зберігання, суперечить вимогам Правил, та фактично відповідає причині повернення у зв`язку з відсутністю адресата.

Аналізуючи зазначені вище положення Правил надання послуг поштового зв`язку, слід дійти висновку, що повернення судового рішення із проставленням у поштовому повідомленні відмітки про закінчення строку зберігання поштового відправлення, є підтвердженням відсутності особи адресата за адресою, а отже, день проставлення такої відмітки в поштовому повідомленні, слід вважати днем вручення судового рішення в порядку, п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України.

Більше того, права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Слід також відзначити, що у частині 2 статті 129 Конституції України визначено одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно статті 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013, Папазова та інші проти України від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення розумний строк в рішенні у справі Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Враховуючи необхідність забезпечення права учасників провадження по справі на подачу відзиву на позовну заяву та відповіді на відзив на позовну заяву, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, суд розглянув позовну заяву у розумний строк.

За викладених обставин, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

В порядку статті 240 Господарського процесуального кодексу України судом прийнято рішення у справі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН

Позиція позивача

11.01.2023 ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/4867/22 відкрито провадження у справі про банкрутство Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро".

Товариство з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест" звернулося до господарського суду із заявою про грошові вимоги вимогами до боржника - Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро".

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" та боржником укладено договір поставки №10/07-2018 від 10.07.2018, відповідно умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" зобов`язалося поставити Боржнику нафтопродукти.

Відповідно до вказаного договору та наданих видаткових накладних ТОВ "Тріумф Люкс" поставило в адресу боржника нафтопродукти на загальну суму у розмірі 1 200 009,60 грн. При цьому, боржник не здійснив розрахунків за поставлений товар і ТОВ "Тріумф Люкс" не вчинило жодних дій щодо стягнення заборгованості.

Крім того, між ТОВ "Тріумф Люкс" та ТОВ "СТ Агроінвест" укладено договір відступлення права вимоги від 23.07.2022, відповідно до умов якого ТОВ "Тріумф Люкс" відступило право вимоги до відповідача-1 відповідачу-3 за спірним договором на загальну суму 1 200 009,60 грн.

Позивач у позовній заяві зазначав, що Товариство з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест" (ідентифікаційний код 37595668) є особою, пов`язаною із підприємствами, так званої Групи Кисіля.

Таким чином позивач вважає, що оскаржуваний правочин не мав на меті настання реальних наслідків, а тому має бути визнаний недійним відповідно до положень частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України. На думку позивача, спірні договори порушують його права, як кредитора та інших кредиторів боржника.

Наявність кредиторських вимог, які ґрунтуються на спірних договорах, зменшують обсяг грошових коштів, які будуть направлені на погашення кредиторських вимог, у зв`язку з чим позивач просить суд: визнати недійсними наступні договори: поставки №10/07-2018 від 10.07.2018 укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс", а також відступлення права вимоги від 23.07.2022 укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест".

Позиція відповідачів 1-3

Відповідачі-1,2,3 не скористались своїм процесуальним правом на подання відзиву на позов.

Перелік обставин, які є предметом доказування у справі

Предметом доказування у даній справі є законність укладених правочинів, наявність порушеного права позивача.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ТА ДОКАЗИ, ЩО ЇХ ПІДТВЕРДЖУТЬ

Договір поставки № 10/07-2018 від 10.07.2018.

Між ТОВ "Тріумф Люкс" та боржник укладено договір поставки №10/07-2018 від 10.07.2018, відповідно умов якого ТОВ "Тріумф Люкс"зобов`язалося поставити Боржнику нафтопродукти.

Відповідно до пункту 1.2. даного договору, асортимент, кількість, термін поставки, місце поставки, сторона, яка здійснює транспортування товару та інші необхідні для поставки партії товару дані визначаються у додаткових угодах, рахунках фактурах та/або в підтверджувальних документах (видаткових накладних) на товар, що складаються постачальником та підтверджуються шляхом підписання покупцем на умовах даного договору.

Пункт 2.3. договору містить різні можливі базиси поставки: СРТ або FCA, або EXW.

Відповідно до пункту 3.1. договору, ціна товару визначається згідно встановлених постачальником цін на товар на день виставлення постачальником рахунку-фактури.

Згідно із положеннями пункту 3.2. договору, оплата товару здійснюється у національній валюті протягом 40 календарних днів з дати виставлення рахунку, у безготівковому вигляді на розрахунковий рахунок постачальника.

Так, на виконання умов вказаного договору Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" відповідно до поданих документів було здійснено поставку нафтопродуктів на загальну суму 1 200 009,60 грн. При цьому, боржник свої зобов`язання за вказаним договором в частині повної та своєчасної оплати поставленого товару не здійснив, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" в свою чергу не вчинило жодних дій щодо стягнення заборгованості даним договором.

Договір відступлення права вимоги від 23.07.2022.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест" укладено договір відступлення права вимоги від 23.07.2022. Відповідно до умов якого Товариство з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" відступило право вимоги до відповідача-1 відповідачу-3 за спірним договором на загальну суму 1 200 009,60 грн.

Відповідно до пункту 2.1.1. договору, відповідач-3 зобов`язався компенсувати ТОВ "Тріумф Люкс" відступлене право вимоги в сумі 1 200 009,60 грн. протягом 50 років, тобто до 23.07.2072.

ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ СТОРІН, ВИСНОВКИ СУДУ

Відповідно до частини першої статі 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України.

Згідно з частиною першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, правом оспорити правочин наділені не лише сторони такого правочину, але й інші заінтересовані особи.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

При укладенні договору сторони мають переслідувати легітимну мету. Будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети її здійснення. Така мета не може бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення, ухилення від сплати податків, привласнення коштів без належних підстав тощо.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Тобто, цивільні права здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства. Обов`язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом.

Вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, підлягає встановленню, яким чином наслідки такого правочину вплинули або можуть вплинути на права та інтереси цієї особи, оскільки звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направлене на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

Також необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, які передбачають, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Фраудаторним може виявитися будь-який правочин (договір), укладений між учасниками цивільних відносин, який не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що визначені статтею 203 ЦК України, зокрема: зміст правочину суперечить ЦК України, актам законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (власність використовується на шкоду іншим); волевиявлення боржника як учасника правочину є неправомірним, внутрішня воля націлена на обман, "на зло" іншої особи (кредитора); правочин не є реальним, не має економічної мети, правові наслідки є зловживанням правами та викликають порушення прав кредиторів (боржник не отримує еквівалентних зустрічних майнових дій, кредитор втрачає забезпечення).

У постанові від 07.10.2020 у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) Верховний Суд зазначив, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний правочин (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність чи відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом трьох років, що передували відкриттю процедури банкрутства або після відкриття справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Господарський суд приймає до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, у момент учинення якого сторонами (стороною) не було додержано вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 цього Кодексу). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом б частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Добросовісність є однією з основополооїсних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт б частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Формулювання "зловживання правом" передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) використовувала/ використовували право на зло; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів /умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник мас уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), пункти 76.З, 76.5).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року № 2-р(П)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку Індустріалбанк щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положення ЦК України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку, Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають наметі стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (абзаци другий, третій пункту 5.3, пункт 5.4 та абзац другий пункту 8.2 мотивувальної частини цього Рішення)...

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі №904/7905/16, пункт 153). Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є вживанням права на зло. За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

Метою доброчесного боржника повинне бути добросовісне виконання всіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатиш договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 (пункт 155).

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог дружнього кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів.

Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов`язаних (або непов`язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов`язань та порушення імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних класів кредиторів боржника.

Отже, правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати цю мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об`єднаних єдиною неправомірною метою). Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

Також законодавством про банкрутство (частина перша статті 42 КУзПБ) кредитор у справі про банкрутство наділений повноваженнями на звернення до суду у справі про банкрутство про визнання недійсними окремих угод боржника, вчинених у підозрілий період (за три роки до моменту відкриття провадження у справі та під час процедури банкрутства). У такому випадку кредитор діє на захист прав боржника, маючи похідний інтерес (постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі №761/45721/16-ц (провадженням 14-122цс20, пункт 78)) щодо задоволення грошових вимог у справі про банкрутство за рахунок активів боржника (якщо за наслідком укладення фраудаторного правочину було відчужено гроші, рухоме або нерухоме майно, яке підлягало включенню до ліквідаційної маси для задоволення вимог кредиторів боржника).

КУзПБ є спеціальним нормативним актом, у якому поєднуються норми матеріального та процесуального права, що регулюють неплатоспроможність, а за відсутності відповідного регулювання за цим Кодексом застосовуються загальні приписи ГПК України, ЦК України, Господарського кодексу України та інших нормативних актів (частина шоста статті 12 ГПК України).

Особливістю провадження у справі про банкрутство є велика кількість учасників провадження, на відміну від позовного провадження, яке учасниками справи визнає сторін і третіх осіб (частина перша статті 41 ГПК України). Так, абзацами двадцять другим і двадцять четвертим частини першої статті 1 КУзПБ до учасників у справі про банкрутство віднесено сторін (конкурсних кредиторів (представника комітету кредиторів), забезпечених кредиторів, боржника (банкрута)), а також: арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представника органу місцевого самоврядування, представника працівників боржника, уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інших учасників справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Відтак у справі про банкрутство воює в ході провадження можуть заявлятися (чи вибувати) нові учасники справи.

Також, частиною другою статті 7 КУзПБ визначено юрисдикційність господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник; спорів з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спорів про визнання недійсними результатів аукціону; спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спорів про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спорів про стягнення заробітної плати; спорів про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спорів щодо інших вимог до боржника.

Отже, законодавством про банкрутство розширено межі щодо можливості залучення до провадження у справі різних осіб (учасників провадження) задля досягнення процесуальної економії розгляду всіх спорів щодо активів боржника у межах єдиного провадження - провадження у справі про банкрутство та прискорення самого провадження у справі про банкрутство, яке часто зупинялося для розгляду спорів окремих учасників у різних провадженнях у судах різних юрисдикцій.

Боржник і кредитор у справі про банкрутство зазвичай виступають як протилежні сторони процесу. Однак у випадку, якщо кредитор звертається до суду з вимогою про визнання недійсними угод боржника, укладених за три роки до порушення справи про банкрутство або у процедурі банкрутства (підозрілі правочини), зазначаючи про недобросовісність дій боржника, кредитор фактично діє в інтересах боржника, оскільки його недобросовісний орган управління вчинив дії з відчуження активів боржника на шкоду всім кредиторам неплатоспроможного боржника (частина перша статті 42 КУзПБ). Такий позов є подібним до інституту похідного позову, характерного для позовного провадження (стаття 54 ГПК України).

Обмеживши строки процедури банкрутства, законодавець у той же час наділив кредитора боржника, як і арбітражного керуючого, спеціальними повноваженнями щодо визнання недійсними угод боржника, передбачивши при цьому настання спеціального наслідку визнання недійсними таких угод - обов`язок кредитора, який отримав майно боржника, повернути його до складу ліквідаційної маси, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент учинення правочину (частина третя статті 42 КУзПБ).

Отже, якщо багатосторонній правочин учинено за участю боржника з недобросовісною метою виведення його активів (майна) зі складу ліквідаційної маси для задоволення вимог окремого кредитора поза межами процедури банкрутства, такий правочин може бути визнаний недійсним (фраудаторним) як із підстав, передбачених статтею 42 КУзПБ, так і відповідно до статей 3,13 ЦК України.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

Таким, чином враховуючи вищенаведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 по справі №910/16579/20 щодо визнання недійсним договору, вчиненого боржником без економічної мети, з метою створення "дружньої" кредиторської заборгованості, господарський суд вважає, що наведені позивачем у позовній заяві обставини, є достатньо обґрунтованими та такими, що вказують на фраудаторність оспорюваних правочинів.

Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

Однією із форм такої участі боржника є вчинення ним, за наявності в нього невиконаних зобов`язань та заборгованості перед іншими кредиторами, правочину задля нарощування обсягу наявних кредиторських зобов`язань та в майбутнього формування кредиторської заборгованості із заінтересованим кредитором (так званий "дружній кредитор").

Також, господарський суд погоджується з твердженнями позивача про те, що з великою вірогідністю оформлення поставок товару здійснювалося про людське око без фактичного руху товарів та грошових коштів, що відповідає результату цих безтоварних операцій - відсутності оплати заборгованості з боку боржника.

Також, господарський суд звертає увагу на правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 04.11.2019 у справі № 905/49/15, від 29.11.2019 у справі № 914/2267/18, від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 10.12.2020 у справі № 910/14900/19, відповідно до яких, необхідно враховувати, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, у розгляді справ, у яких необхідно досліджувати обставини поставки товару, слід з`ясовувати, крім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару. Зокрема, обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірними видатковими накладними, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця, інші обставини, які будуть переконливо підтверджувати реальний рух активів, свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару та які давали б змогу встановити реальність здійснених господарських операцій.

Господарський суд приймає до уваги, що на підтвердження дійсності господарської операції в матеріалах справи наявні лише видаткові накладні, при цьому, ані в матеріалах даної справи, ані в матеріалах справи про банкрутство відсутні докази, які б підтверджували реальність господарської операції та її податковий облік, реальне переміщення товару, тощо. Сторонами таких доказів до суду не подано.

Суд погоджується з висновком позивача, що спірні договори вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, без наміру його реального виконання, виключно із метою формування штучної дружньої кредиторської заборгованості з метою здійснення в майбутньому контролю над комітетом кредиторів боржника у випадку відкриття провадження у справі про банкрутство щодо нього.

Відповідно до статті 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є, крім іншого, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про підприємництво", підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб`єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до статті 8 того ж Закону, державна реєстрація суб`єктів підприємницької діяльності, крім об`єднань юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність в Україні на умовах угод про розподіл продукції, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі - органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб`єкта, якщо інше не передбачено законом. Забороняється реєстрація суб`єктів підприємницької діяльності, найменування яких суперечать вимогам частини третьої статті 2 цього Закону. Відомості про зареєстровані суб`єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб`єктів підприємницької діяльності. Порядок його ведення визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", одним із основних принципів, на яких базується державна реєстрація, є принцип обов`язковості державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.

Відповідно до частини 3 статті 238 Цивільного кодексу України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Також суд звертає увагу на той факт, що відповідно до пункту 2.2.1. договору, Товариство з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" зобов`язався компенсувати Товариству з обмеженою відповідальністю "СТ Агоінвест" відступлене право вимоги в сумі 1 200 009,60 грн. протягом 50 років, тобто до 23.07.2072.

Відступлення права вимоги очевидно не має жодної ділової мети та лише підтверджує недійсність усіх заявлених господарських операцій.

Таким чином, господарський суд приходить до висновку про обґрунтованість посилань позивача про те, що оспорювані договори є правочинами, щодо яких є заінтересованість та такими, що укладені з метою створення штучної кредиторської заборгованості.

Враховуючи наявність заінтересованості у вказаних правочинах та пов`язаність осіб, можна зробити висновок що сторони оспорюваних договорів були обізнані про фінансовий стан та наміри контрагентів, рішення про укладення договорів приймалось за обізнаності та на підставі волевиявлення спільних контролерів юридичних осіб.

Таким чином, враховуючи невиконання боржником договору поставки №10/07-2018 від 10.07.2018 у повному обсязі, при його укладенні сторони заздалегідь усвідомлювали, що вказаний договір в частині оплати боржнику виконаний не буде, укладали його за відсутності у боржнику наміру його виконувати.

З огляду на викладене, господарський суд вважає, що відповідачі діяли спільно, очевидно недобросовісно, умисно укладали договір поставки без мети його реального виконання. Вказані дії хоча формально не порушували існуючих норм права, проте були спрямовані на завдання шкоди третім особам - реальним кредиторам Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро", що у розумінні норм ЦК України є зловживанням правом.

Вказані обставини доводять, що з моменту укладення спірних договорів останні не були спрямовані на настання реальних наслідків - господарської операції за якої покупець отримує у власність товар, а продавець - грошові кошти за такий товар. Невчинення кредитором будь-яких дій по стягненню заборгованості свідчить про цілеспрямоване використання сторонами укладеного раніше договору купівлі-продажу для протиправної мети та спрямованість зазначеного договору на формування штучної кредиторської заборгованості виключно для заявлення грошових в межах справи про банкрутство з метою подальшого здійснення впливу на комітет кредиторів та задоволення вимог кредиторів, які є очевидно пов`язаними із боржником, наслідком чого стане зменшення суми погашення кредиторської заборгованості реальних кредиторів.

Вказані обставини суперечать принципам цивільного обороту, свідчать про спрямованість та використання спірних договорів на цілі, відмінні від отримання прибутку, доводять фраудаторність оспорюваного договору та наявність у діях відповідачів спільного умислу на створення штучної кредиторської заборгованості для подaльшого здійснення контролю над комітетом кредиторів боржника у разі відкриття провадження у справі про його банкрутство.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 названого Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

Фраудаторним є правочин, який хоча формально і відповідає приписам законодавства, але вчинений з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування чи незаконного відчуження боржником своїх активів шляхом так званого використання права на зло, коли формально законні права реалізуються з протиправними цілями.

Факт виконання (повного чи часткового) фраудаторного правочину не впливає жодним чином на можливість визнання цього правочину недійсним, бо дуже часто фраудаторний правочин дійсно вчиняється із наміром його виконання, наприклад, у разі незаконного відчуження активів без оплати чи з оплатою нижче ринкових цін тощо. Тобто, для ідентифікації правочину як фраудаторного не важливо, чи його виконано, а важливо, чи виконано його без злого наміру на шкоду іншим особам. При цьому, фраудаторним правочином може бути і правочин, вчинений з порушенням частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, і фіктивний правочин, і правочин, який сторони не встигли виконати чи відклали виконання з якихось інших міркувань.

Фраудаторним може визнаватися правочин як на підставі спеціальних норм законодавства (у провадженнях про банкрутство чи виконавчих провадженнях тощо), так і з посиланням на загальні норми законодавства, зокрема статті 3 13, 203 ЦК України.

Оскільки способів незаконної діяльності особи всупереч принципів добросовісності та з метою використати право на зло для шкоди інтересів інших осіб може бути необмежена кількість (бо власне йде мова про протиправну поведінку в господарсько-правовому аспекті, що межує із кримінальними чи адміністративними правопорушеннями), то встановити вичерпний перелік формально виражених критеріїв, за якими можна було б ідентифікувати фраудаторний правочин - неможливо. Тому не виключено поєднання фраудаторного правочину із іншими самостійними підставами для визнання цього ж правочину недійсним. Наприклад, фраудаторний правочин може поєднуватися із п. 2 статті 203 ЦК, коли він вчиняється особою, що не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи під впливом обману (ст. 230 ЦКУ) чи насильства (ст. 231 ЦКУ). В наявності в одному правочині ознак і фраудаторності, і недійсності, що передбачена іншими підставами, немає внутрішньої суперечності.

За наведених обставин господарський суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу №13/09 від 13.09.2018 між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергобудмаш" та Договору відступлення права вимоги від 20.07.2022 укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергобудмаш" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Мульті Грейн Компані".

Також господарський суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 зроблено висновок, що правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Статтею 129 Конституції України визначено принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як одні з основних засад судочинства.

Отже, будь-яке рішення господарського суду повинно прийматися з дотриманням цих принципів, які виражені також у статтях Господарського процесуального кодексу України.

Згідно статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

За частиною 2 статті 74 Господарського процесуального кодексу України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (частина 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Обов`язок доказування, а отже, і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників справи, однак, не позбавляє суд, у випадку, передбаченому статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, витребувати у сторони ті чи інші докази.

На підставі статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

З огляду на викладене всі інші доводи та міркування учасників судового процесу прийняті судом до уваги як такі, що не спростовують висновків суду.

З урахуванням наведеного, господарський суд вважає за необхідне позовні вимоги задовольнити.

СУДОВІ ВИТРАТИ

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 76-80, 86, 126, 129, 232, 233, 236-238, 240-242, Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним Договір поставки №10/07-2018 від 10.07.2018 укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро" (ідентифікаційний код 33075664) та Товариством з обмеженою відповідальністю Тріумф Люкс".

Визнати недійсним Договір відступлення права вимоги від 23.07.2022 укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" та Товариством з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест".

Стягнути з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Акцент-Агро" (52342, Дніпропетровська область, Криничанський район, с. Маломихайлівка, вул. Незалежності, буд. 1А; ідентифікаційний номер юридичної особи 33075664) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Суффле Агро Україна" (30068, Хмельницька область, Славутський район, с. Крупець, вул. Б. Хмельницького, буд. 43; ідентифікаційний код юридичної особи 34863309) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 789,33 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Тріумф Люкс" (401601, м. Київ, Спортивна площа, буд. 1А; ідентифікаційний номер юридичної особи 41853729) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Суффле Агро Україна" (30068, Хмельницька область, Славутський район, с. Крупець, вул. Б. Хмельницького, буд. 43; ідентифікаційний код юридичної особи 34863309) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 789,33 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "СТ Агроінвест" (69035, Запорізька область, місто Запоріжжя, вул. Патріотична, буд. 34 А; ідентифікаційний код 37595668) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Суффле Агро Україна" (30068, Хмельницька область, Славутський район, с. Крупець, вул. Б. Хмельницького, буд. 43; ідентифікаційний код юридичної особи 34863309) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 789,33 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текс рішення складено 15.09.2023.

Суддя С.В. Мартинюк