Рішення

від 24.08.2023 по справі 905/2244/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,

гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,

код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

24.08.2023р. Справа №905/2244/21

за позовом: в.о. керівника Лівобережної окружної прокуратури (87541, Донецька область, м.Маріуполь, бул.Меотиди, 1) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (01135, м.Київ, пр.Перемоги, 10, код ЄДРПОУ 38621185)

до відповідача 1: Маріупольського професійного аграрного ліцею (87592, Донецька область, м.Маріуполь, вул.Генерала Куркчи, 49, код ЄДРПОУ 02542389)

до відповідача 2: Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 )

про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити певні дії

Суддя: Паляниця Ю.О.

Секретар судового засідання: Білогубова В.В.

У засіданні брали участь:

прокурор: Сєрова Н.С. - за посвідч.

від позивача: не з`явився

від відповідачів: не з`явились

СУТЬ СПОРУ:

В.о. керівника Лівобережної окружної прокуратури, м.Маріуполь в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, м.Київ звернувся до господарського суду Донецької області з позовною заявою до Маріупольського професійного аграрного ліцею, м.Маріуполь та Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни, м.Маріуполь у якій просив суд:

- визнати недійсним договір №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки, укладений між Маріупольським професійним аграрним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем Слебезюк Вірою Михайлівною;

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Слебезюк Віру Михайлівну звільнити займану нею земельну ділянку державної форми власності площею 140 га вартістю 4355540 грн, яку займає на підставі договору №1/21 від 05.01.2021р.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що між Маріупольським професійним аграрним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем Слебезюк В.М. укладено договір №1/21 від 05.04.2021р. з порушенням вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим, за твердженням заявника позову, договір підлягає визнанню недійсним, а відповідач 2 повинен звільнити займану земельну ділянку.

Ухвалою суду від 06.12.2021р. за вказаним позовом відкрито провадження у справі №905/2244/21, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Позивач у поясненнях №14.1/29-22 від 21.01.2022р. зазначав, що спірний договір, на його думку, укладений відповідно до вимог чинного законодавства, спрямований саме на настання тих наслідків, для досягнення яких він укладався, виконується сторонами належним чином та у повній відповідності до його істотних умов.

Відповідач 1 у відзиві №335 від 30.12.2021р. заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначав, що Маріупольський професійний аграрний ліцей відповідно до власного статуту має право укладати угоди із підприємствами, установами та організаціями. Окрім того, відповідач 1 наголошував на тому, що через скрутне матеріальне становище, в нього була відсутня можливість самостійно обробляти наявні земельні ділянки, як наслідок, з метою виконання планів виробничого навчання та підтримання на належному рівні матеріально-технічної бази ліцею, був укладений договір №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки.

Відповідач 2 у відзиві б/н від 14.01.2022р. також заперечував проти задоволення позовних вимог, стверджував, що ним зобов`язання за вищенаведеним правочином виконувались належним чином, зокрема, при проведенні сільськогосподарських робіт відповідачем 2 забезпечено проходження виробничої практики учнями Маріупольського професійного аграрного ліцею. Також, Фізичною особою-підприємцем Слебезюк Вірою Михайлівною здійснено розрахунок з Маріупольським професійним аграрним ліцеєм в частині належної замовнику частки врожаю.

Вказана заява по суті спору надійшла з порушенням строку, встановленого ухвалою суду від 06.12.2021р.

Разом з тим, враховуючи завдання господарського судочинства, які превалюють над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, суд враховує цей відзив та додані до нього документи при вирішенні цього спору та розглядає справу з урахуванням їх змісту.

У відповідях №54-157/вих-22 від 11.01.2022р. та №54-779/вих-22 від 03.02.2022р. на відзиви прокурор наголошував на тому, що укладення договору №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки є удаваним, шляхом його виконання сторони фактично приховали укладення договору оренди земельної ділянки. Окрім того, прокурор зазначав, що укладення спірного правочину відбувалось без погодження Міністерства освіти і науки України, як то передбачає Порядок укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, який затверджений постановою №296 від 11.04.2012р. Кабінету Міністрів України.

Заперечення на відповідь на відзив, подання яких в силу норм ч.4 ст.161 Господарського процесуального кодексу України є правом відповідачів, до господарського суду не надходили.

Поряд з цим, у заяві б/н від 06.12.2021р. Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни викладено вимогу про повернення позовної заяви прокурору на підставі п.4 ч.5 ст.174 Господарського процесуального кодексу України.

Досліджуючи підстави звернення прокурора з цим позовом, суд зазначає про наступне.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч.1 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Положеннями ч.ч.3, 4 ст.53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст.174 цього Кодексу.

Прокурор виконує субсидіарну роль та замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який відсутній або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави». Враховуючи, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Разом з тим, надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави виключно після підтвердження судом підстав для представництва. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Звертаючись з розглядуваним позовом в.о. керівника Лівобережної окружної прокуратури зазначив, що органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах є Міністерство освіти і науки України. Проте, до теперішнього часу, незважаючи на обізнаність про існування договору №1/21 від 05.04.2021р. та відповідних правовідносин, міністерство не вжило заходів щодо визнання недійсним наведеного правочину та зобов`язання повернути земельну ділянку, а також не надало інформацію до прокуратури для вжиття заходів представницького характеру.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести, зокрема, обставину бездіяльності компетентного органу, наявністю саме якої й зумовлено застосування прокурором права звернення з позовом до суду в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру» в частині підстав свого представництва.

В обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді прокурор зазначав, що звернення до суду з цим позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання правомірності укладення договору №1/21 від 05.04.2021р., яке на думку прокурора, здійснене з порушенням вимог чинного законодавства.

Прокурором долучено до матеріалів справи повідомлення про представництво інтересів держави (в порядку ст.23 Закону України «Про прокуратуру») №54-5068вих-21 від 18.11.2021р.

Отже, позивач був обізнаний про підготовку прокуратурою позовної заяви завчасно, однак міністерство за судовим захистом самостійно не звернулось. Вказаними обставинами обумовлена реалізація прокурором наданих Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» повноважень щодо представництва інтересів держави в суді та для звернення до господарського суду із позовною заявою на захист інтересів держави.

З огляду на нездійснення позивачем заходів для звернення до суду з позовом стосовно захисту інтересів держави, враховуючи повноваження прокурора самостійно визначати у чому полягає порушення інтересів держави і який орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, суд дійшов висновку, що прокурор в розглядуваному випадку належним чином обґрунтував та довів підстави для представництва інтересів держави в суді, а тому підстав для залишення позову без розгляду не вбачається.

Відтак, заява б/н від 06.12.2021р. Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни про повернення позовної заяви прокурору на підставі п.4 ч.5 ст.174 Господарського процесуального кодексу України залишається судом без задоволення.

Як зазначалось, провадження у справі було відкрито 06.12.2021р. та її розгляд здійснювався за правилами загального позовного провадження.

При здійсненні правосуддя суд має виходити з необхідності дотримання основних засад господарського судочинства, зазначених у ст.ст.2, 4 Господарського процесуального кодексу України стосовно забезпечення права сторін на розгляд справ у господарському суді після їх звернення до нього у встановленому порядку, гарантованому чинним законодавством та всебічно забезпечити дотримання справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення судом спорів з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

В силу норм ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997p. і набула чинності в Україні 11.09.1997p.

З прийняттям у 2006 році Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до ст.6 Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж «розумного строку» цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Однак, Конвенція в першу чергу також гарантує «процесуальну» справедливість розгляду справи, а вже потім дотримання розумного строку, що на практиці розуміється як змагальні провадження, у процесі яких у суді на рівних засадах заслуховуються аргументи сторін (Star Cate Epilekta Gevmata and Others v. Greece (Star Cate Epilekta Gevmata та інші проти Греції). Справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом загалом для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (Mirolubov and Others v. Latvia (Миролюбов та інші проти Латвії), §103).

З огляду на практику Європейського суду з прав людини, суд не вправі допустити юридичну помилку виключно з метою дотримання розумного строку розгляду справи, так як в такому разі не буде досягнуто завдання господарського судочинства.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття «розумного строку» не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013р., Папазова та інші проти України від 15.03.2012р.).

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз`яснив, що строк, який можна визначити «розумним», не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків.

На підставі Указів Президента України №64/2022 від 24.02.2022р. «Про введення воєнного стану в Україні» та №259/2022 від 14.03.2022р., №133/2022 від 18.04.2022р., №341/2022 від 17.05.2022р., №573/2022 від 12.08.2022р., №757/2022 від 07.11.2022р., №58/2023 від 06.02.2023р., №341/2023 від 17.05.2023р., №451/2023 від 26.07.2023р. «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022р. на території України діє режим воєнного стану.

У зв`язку із введенням на території України воєнного стану, з метою недопущення випадків загрози життю, здоров`ю та безпеці відвідувачів і працівників суду, у відповідності до розпорядження голови суду, доступ до приміщення суду тимчасово обмежений, запроваджено роботу суду у віддаленому режимі.

З огляду на наведене, рішення у справі прийнято судом з урахуванням об`єктивних обставин та в умовах неможливості розгляду відповідного спору у визначені ч.3 ст.177, ч.2 ст.195 Господарського процесуального кодексу України строк.

Ухвалою суду від 03.08.2023р. розгляд справи по суті було призначено на 24.08.2023р.

Прокурор у судове засідання 24.08.2023р. з розгляду справи по суті з`явився (у режимі відеоконференції), позовні вимоги підтримав.

Представники позивача та відповідачів у судове засідання 24.08.2023р. з розгляду справи по суті не з`явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені, судом не викликались.

Стаття 42 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони.

Разом з тим, норми ст.43 цього кодексу України зобов`язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Як визначено у ч.1 ст.202 зазначеного нормативно-правового акту, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Статтею 216 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду оголосити перерву або відкласти розгляд справи по суті. При цьому, це є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи суть спору, загальну тривалість розгляду справи, суд дійшов висновку, що справа може бути розглянута за наявними у ній документами, а відсутність у судовому засіданні представників сторін не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення прокурора, господарський суд встановив:

05.04.2021р. між Маріупольським професійним аграрним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем Слебезюк Вірою Михайлівною був укладений договір №1/21, за змістом п.1.1 якого з метою виконання планів виробничого навчання, залучення додаткових джерел для підтримання на належному рівні матеріально-технічної бази ліцею (сторона 1), сторони дійшли згоди про те, що даний договір є змішаним у розумінні ст.ст.626, 627, 628 Цивільного кодексу України. В порядку та на умовах, визначених цим договором сторони зобов`язуються шляхом об`єднання спільних зусиль та майна, що належить сторонам на відповідних правових засадах в межах діючого законодавства та відповідності до статуту та свідоцтва, спільно діяти для досягнення спільних господарських цілей щодо обробки землі з вирощування сільськогосподарської продукції та забезпечення проходження учнями сторони 1 виробничої практики із залученням фахівців сторони 2 для навчання з питань, а саме: культивації земельної ділянки, культивації з аміачною водою, розпушування ґрунту (глибоке розпушування), дискування, посіву зернових, технічних та кормових культур, збору врожаю, фрезерування залишків культури.

Найменування послуг може змінюватись, ці зміни вказуються в двосторонньому акті приймання - передачі послуг.

За змістом п.1.2 наведеного правочину зазначена господарська діяльність проводиться на земельній ділянці, що є власністю Держави в особі Маріупольського професійного аграрного ліцею та знаходиться на праві постійного користування. Площа посівів становить 140 га, згідно державної статистичної звітності (форма 6-ЗЕМ) за кадастровим номером: 1423683500:05:000:1630.

Сторони домовилися, що спільний обробіток земельної ділянки буду розподілятись наступним чином: сторона 2 бере на себе зобов`язання власними силами та коштами проводити необхідний комплекс заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, який обумовлений договором у порядку та на умовах, визначених у цьому договорі; сторона 1 зобов`язується надавати для спільного обробітку земельну ділянку загальною площею 140 га, яка знаходиться за кадастровим номером: 1423683500:05:000:1630 та надає завдання стороні 2, яка в свою чергу бере на себе зобов`язання забезпечити проходження учнями сторони 1 виробничої практики із залученням фахівців сторони 2 для виробничого та практичного навчання. Сторони дійшли згоди, що право власності на сільськогосподарську продукцію отриману в результаті спільного обробітку землі сторони 1, належить повністю стороні 2.

Відповідно до п.4.1.5 укладеного договору, сторони закріплюють наступний порядок розрахунку згідно умов договору:

- отриманий врожай з земельної ділянки площею 126 га належить та переходить виконавцю;

- отриманий врожай з земельної ділянки площею 14 га належить та переходить замовнику.

За змістом п.п.6.1, 6.2 договору №1/21 від 05.04.2021р. цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п.6.1 цього договору та закінчується 01.01.2022р.

Поряд з цим, 07.08.2021р. сторонами було підписано додаткову угоду до договору №1/21 від 05.04.2021р., за змістом якої відповідачі доповнили п.4.1.5 договору №1/21 від 05.04.2021р. наступним абзацом: «Отриманий врожай станом на 07.08.2021р. зерна пшениці з земельної ділянки площею 7 га в кількості 10000 кг передати замовнику у сумі 50000 грн, шляхом перерахування коштів на рахунок Маріупольського професійного аграрного ліцею до 30.10.2021р.».

В подальшому, 28.10.2021р. між сторонами було укладено додаткову угоду до наведеного правочину, у відповідності до якої останні виклали абз.2 п.4.1.5 договору №1/21 від 05.04.2021р. у наступній редакції: «Отриманий врожай станом на 29.09.2021р. зерна соняшника з земельної ділянки площею 7 га в кількості 7000 кг передати замовнику у сумі 98000 грн, шляхом перерахування коштів на рахунок Маріупольського професійного аграрного ліцею до 30.12.2021р.».

Вказаний договір та додаткові угоди до нього підписані представниками сторін без зауважень та заперечень.

Як зазначає прокурор, на виконання умов вищезазначеного договору Маріупольським професійним аграрним ліцеєм було надано Фізичній особі-підприємцю Слебезюк Вірі Михайлівні земельну ділянку площею 140 га за кадастровим номером: 1423683500:05:000:1630. Вказане твердження не заперечується відповідачами.

Статтями 15 та 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 Цивільного кодексу України).

За змістом ст.202 Цивільного кодексу України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст.203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст.215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 Цивільного кодексу України).

З наведеного слідує, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Як вже зазначалось, позовні вимоги прокурора були обґрунтовані тим, що спірний договір не відповідає ознакам спільної діяльності і є удаваним, оскільки фактично є договором про передачу в оренду земельної ділянки.

Частиною 1 ст.235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Тобто, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин.

Таким чином, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень ст.235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Така правова позиція є усталеною та неодноразово висловлювалася Верховним Судом у численних постановах, зокрема, об`єднаною палатою Касаційного господарського суду від 15.06.2018р. у справі №916/933/17, постановах Касаційного господарського суду від 04.07.2018р. у справі №916/935/17, від 17.01.2019р. у справі №923/241/18 тощо.

У ст.1130 Цивільного кодексу України визначено поняття договору про спільну діяльність. Так, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Відповідно до ст.1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спеціальної діяльності.

Таким чином, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об`єднання осіб для досягнення спільної мети.

Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками (ст.1133 Цивільного кодексу України).

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном (ст.1134 Цивільного кодексу України).

Поряд з цим, відповідно до п.п.1 - 3 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, який затверджений постановою №296 від 11.04.2012р. Кабінету Міністрів України, цей порядок визначає механізм укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків (далі - суб`єкт господарювання), договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном (далі - договір). Суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, іншому суб`єкту управління об`єктами державної власності, зокрема Національній або галузевій академії наук (далі - орган управління), звернення щодо погодження укладення договору разом з такими документами:

1) попередньо погоджений сторонами проект договору;

2) засвідчені копії статутів (положень) суб`єкта господарювання та сторони (сторін), з якою (якими) передбачається укласти договір;

3) інформація про суб`єкта господарювання, зокрема про:

виробничі потужності, обсяг і основну номенклатуру продукції, у тому числі експортної;

кількість робочих місць;

рівень прибутковості за останні три роки, розмір дебіторської та кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої;

державну реєстрацію прав власності або користування будинками (спорудами) та земельними ділянками, які передбачається використовувати за договором;

перебування майна, яке передбачається використовувати за договором, в заставі, податковій заставі, оренді, лізингу.

Суб`єкт господарювання подає також бізнес-план з визначенням етапів, строків, шляхів і засобів виконання договору, джерел його фінансування, впливу результатів укладення договору на фінансовий план суб`єкта господарювання;

4) інформація про сторону (сторони), з якою (якими) передбачається укласти договір, а саме:

повне найменування сторони;

дані про її державну реєстрацію;

відомості, що підтверджують здатність сторони забезпечити належне виконання своїх договірних зобов`язань, зокрема фінансову та професійну спроможність;

5) звіт про оцінку майна, що передбачається використовувати за договором, з висновком про його вартість, визначену на підставі незалежної експертної оцінки із застосуванням бази оцінки, що відповідає ринковій вартості.

Зазначений звіт подається разом з рецензією, що містить позитивний висновок щодо його відповідності вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна або за наявності незначних недоліків, що не вплинули на достовірність оцінки, про відповідність в цілому таким нормативно-правовим актам;

6) обґрунтування способу використання державного майна з відповідними розрахунками.

Орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб`єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін`юстом відповідний проект рішення Кабінету Міністрів України.

За змістом п.п.4 - 6 наведеного порядку, орган управління подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абзацах четвертому - шостому пункту 3 цього Порядку. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб`єктом господарювання відповідно до вимог законодавства. Зміни до укладених договорів у частині істотних умов вносяться в порядку, передбаченому цим Порядком для їх укладення.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Маріупольський професійний аграрний ліцей є державною організацією (установою, закладом). Його засновник - Міністерство освіти і науки України.

Таким чином, відповідач 1 підпадає під дію вищезазначеного порядку.

Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази того, що договір №1/21 від 05.04.2021р. був укладений з дотриманням приписів Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Окрім того, у поясненнях №14.1/29-22 від 21.01.2022р. Міністерство освіти і науки України зазначало, що договір №1/21 від 05.04.2021р. укладений відповідно до вимог чинного законодавства, спрямований саме на настання тих наслідків, для досягнення яких він укладався, виконується сторонами належним чином та у повній відповідності до його істотних умов. Поряд з цим, міністерством не надано суду доказів щодо дотримання процедури укладення спірного правочину, яка передбачена вищезазначеним порядком.

У відповіді №54-778вих-22 від 03.02.2022р. прокурор заперечив проти доводів позивача з підстав, які викладені у позовній заяві.

Відтак, враховуючи викладене, відповідачами порушено порядок укладення договору №1/21 від 05.04.2021р., доказів протилежного суду не надано.

При цьому, як було зазначено вище, на переконання прокурора, спірний договір не відповідає ознакам спільної діяльності і є удаваним, оскільки фактично є договором про передачу в оренду земельної ділянки.

З цього приводу суд зазначає про наступне.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом положень ст.15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Згідно з ч.4 ст.4 наведеного закону орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Таким чином, на відміну від договору про спільну діяльність, договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою та вилучення внаслідок такого користування корисних властивостей землі. При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

Правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

У розділі ІІІ «Права на землю» Земельного кодексу України визначено вичерпний перелік правових титулів щодо земельних ділянок, до яких, зокрема, належить право власності на земельні ділянки та право користування ними, в тому числі право постійного користування.

Як встановлено судом, відповідач 1 є постійним користувачем земельної ділянки загальною площею 627 га (до складу яких входить земельна ділянка площею 140 га за кадастровим номером: 1423683500:05:000:1630 відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії Б №082498 (зареєстрований в Книзі записів реєстрації актів на право постійного користування землею за №217), на підставі рішення виконавчого комітету Новоазовської районної міської Ради депутатів трудящих.

За змістом ст.92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ч.1 ст.123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Крім того, правовий статус постійних землекористувачів визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, якими не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.

Подібна правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 21.06.2019р. у справі №910/22880/17.

Відповідно до правових позицій, наведених Верховним Судом у постановах від 28.03.2018р. у справі №915/166/17, від 17.01.2019р. у справі №923/241/18, від 21.05.2019р. у справі №925/550/18, від 06.11.2019р. у справі №916/1424/18 державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення цих функцій.

Виходячи зі змісту договору, сторонами фактично передбачено виділення для спільної діяльності земельної ділянки, яка належить на праві постійного користування відповідачу 1.

Разом з тим, як зазначалось, додатковими угодами від 07.08.2021р. та 28.10.2021р. до договору №1/21 від 05.04.2021р. сторони вирішили передати отриманий врожай соняшника та пшениці з земельної ділянки площею 14 га Маріупольському професійному аграрному ліцею шляхом перерахування грошових коштів в загальній сумі 148000 грн. Перерахування цих коштів підтверджується платіжним дорученням №24 від 23.09.2021р. на суму 50000 грн та квитанцією №0.0.2388469740.1 від 20.12.2021р. на суму 98000 грн.

Відтак, за висновком суду, відповідачем 2 здійснювалась оплата за користування спірною земельною ділянкою.

За змістом п.1.4 спірного правочину сторони домовились, що спільний обробіток земельної ділянки буде розподілятись наступним чином: сторона 2 (Фізична особа-підприємець Слебезюк Віра Михайлівна) бере на себе зобов`язання власними силами та коштами проводити необхідний комплекс заходів по забезпеченню повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, яка обумовлена договором і в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі; сторона 1 (Маріупольський професійний аграрний ліцей) зобов`язується надавати для спільного обробітку земельну ділянку площею 140 га, яка знаходиться за кадастровим номером: 1423683500:05:000:1630 та надає завдання стороні 2, яка, в свою чергу, бере на себе зобов`язання забезпечити проходження учнями виробничої практики із залученням фахівців сторони 2 для виробничого та практичного навчання. Вказане суперечить ст.116 Земельного кодексу України, оскільки громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону; державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі шляхом надання в спільну діяльність.

Умовами п.1.8 договору №1/21 від 05.04.2021р. передбачено, що сторона 2 повністю бере на себе витрати на придбання ПММ, посівних матеріалів, гербіцидів, пестицидів, та інші необхідні для виконання цього договору матеріальні витрати, які не компенсуються за рахунок сторони 1, оскільки право власності на сільськогосподарську продукцію, отриману в результаті спільного обробітку землі сторони 1, належить повністю стороні 2.

Тобто фактично у вищезазначених пунктах спірного договору у Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни визначені права землекористувача.

Як зазначалось, статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування. Таким чином, в оспорюваному договорі не було дотримано істотних умов та порядку укладання договору оренди, внаслідок чого наявні підстави для визнання договору №1/21 від 05.04.2021р. таким, який було вчинено з метою приховати договір оренди земельної ділянки.

У зв`язку з викладеним позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки, який укладений між Маріупольським професійним аграрним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем Слебезюк Вірою Михайлівною, підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги прокурора про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни звільнити займану нею земельну ділянку державної форми власності площею 140 га вартістю 4355540 грн, яку займає на підставі договору №1/21 від 05.01.2021р., суд зазначає про наступне.

Як встановлено, спірна земельна ділянка знаходиться на території Маріупольського району.

На підставі Указів Президента України №64/2022 від 24.02.2022р. «Про введення воєнного стану в Україні» та №259/2022 від 14.03.2022р., №133/2022 від 18.04.2022р., №341/2022 від 17.05.2022р., №573/2022 від 12.08.2022р., №757/2022 від 07.11.2022р., №58/2023 від 06.02.2023р., №341/2023 від 17.05.2023р., №451/2023 від 26.07.2023р. «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», починаючи з 24.02.2022р. на території України діє режим воєнного стану.

Наказом №309 від 22.12.2022р. Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, відповідно до якого вся територія Маріупольського району відноситься до другого блоку, а саме «Тимчасово окуповані Російською Федерацією території України» із зазначенням дати початку тимчасової окупації 05.03.2022р. У цій територіальній одиниці дата завершення тимчасової окупації не визначена.

Поряд з цим, як зазначалось відповідачем 2, внаслідок збройної агресії російської федерації та тимчасової окупації території Маріупольського району, ним не використовується земельна ділянка площею 140 га за кадастровим номером №1423683500:05:000:1630.

Одночасно, прокурор у поясненнях №54-01-45-2016ВИХ-23 від 23.08.2023р. зазначав, що на теперішній час неможливо встановити стан вказаної земельної ділянки, факт її використання у зв`язку з тимчасовою окупацією міста Маріуполь та відсутністю зв`язку зі сторонами укладеного договору, в тому числі з Маріупольським професійним аграрним ліцеєм, який відповідно до листування з Департаментом освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації не перереєструвався на підконтрольній українській владі території та керівництво якого не виходить на зв`язок.

В силу норм ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.1 ст.76 вказаного кодексу належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Статтею 77 цього кодексу України встановлено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України ).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Відповідно до ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 25.06.2020р. у справі №924/233/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 20.08.2020р. у справі №914/1680/18).

Отже, зважаючи на те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що спірна земельна ділянка на час ухвалення рішення використовується відповідачем 2, позовна вимога прокурора про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни звільнити займану нею земельну ділянку державної форми власності площею 140 га вартістю 4355540 грн, яку займає на підставі договору №1/21 від 05.01.2021р., підлягає залишенню без задоволення.

При цьому, судом також враховано, що спірний договір укладався сторонами на строк до 01.01.2022р., доказів того, що відповідна земельна ділянка використовувалась відповідачем 2 після вказаної дати матеріали справи не містять.

Разом з тим, через підсистему «Електронний суд» від відповідача 2 надійшла заява б/н від 17.07.2023р. про закриття провадження у справі №905/2244/21 у зв`язку з відсутністю предмета спору.

В обґрунтування вказаного звернення відповідач 2 зазначав, що внаслідок збройної агресії російської федерації та тимчасової окупації території Маріупольського району, ним не використовується земельна ділянка площею 140 га за кадастровим номером №1423683500:05:000:1630.

Розглянувши вказане звернення, суд зазначає, що оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, припинення сторонами правовідносин за спірним правочином не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору. Так само, не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Аналогічна за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018р. по справі №905/1227/17.

Окрім того, та обставина, що земельна ділянка площею 140 га за кадастровим номером №1423683500:05:000:1630 знаходиться на тимчасово окупованій території жодним чином не зумовлює висновок про необхідність закриття провадження в частині зобов`язання про її повернення на підставі п.2 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України, а навпаки позовна заява в цій частині підлягає залишенню без задоволення з підстав, які викладені вище.

Відтак, суд відмовляє у задоволенні заяви б/н від 17.07.2023р. відповідача 2 про закриття провадження у справі №905/2244/21 у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Таким чином, приймаючи до уваги вищенаведене, позовні вимоги В.о. керівника Лівобережної окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до відповідачів підлягають частковому задоволенню з визначених вище підстав.

Згідно із ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір в сумі 2270 грн, сплачений прокурором за вимогою про визнання недійсним договору №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки підлягає стягненню з відповідачів на користь Донецької обласної прокуратури.

Водночас, судовий збір в сумі 2270 грн, сплачений за вимогою про зобов`язання Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни звільнити займану нею земельну ділянку державної форми власності площею 140 га вартістю 4355540 грн, яку займає на підставі договору №1/21 від 05.01.2021р., у відповідності до приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України, підлягає віднесенню на Донецьку обласну прокуратуру.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.86, 129, 210, 226, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати недійсним договір №1/21 від 05.04.2021р. про спільну обробку земельної ділянки, укладений між Маріупольським професійним аграрним ліцеєм та Фізичною особою-підприємцем Слебезюк Вірою Михайлівною.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Маріупольського професійного аграрного ліцею (87592, Донецька область, м.Маріуполь, вул.Генерала Куркчи, 49, код ЄДРПОУ 02542389) на користь Донецької обласної прокуратури (87500, Донецька область, м.Маріуполь, вул.Університетська, 6, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір в сумі 1135 грн.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Слебезюк Віри Михайлівни ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Донецької обласної прокуратури (87500, Донецька область, м.Маріуполь, вул.Університетська, 6, код ЄДРПОУ 25707002) судовий збір в сумі 1135 грн.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Вступну та резолютивну частини рішення складено 24.08.2023р.

Повний текст рішення складено 04.09.2023р.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя Ю.О.Паляниця