Постанова

від 05.09.2023 по справі 921/750/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 921/750/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників сторін:

позивача - Фольчика А. С. (адвоката)

відповідача-1 - Авдєєнка В. В. (адвоката, в режимі відеоконференції)

відповідача-2 - не з`явилися,

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АСКО"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 (колегія суддів: Орищин Г. В. - головуючий, Гриців В. М., Зварич О. В.), додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 (колегія суддів: Орищин Г. В. - головуючий, Гриців В. М., Зварич О. В.), рішення Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022 (суддя Шумський І. П.) та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022 (суддя Шумський І. П.) у справі

та касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 (колегія суддів: Орищин Г. В. - головуючий, Гриців В. М., Зварич О. В.), рішення Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022 (суддя Шумський І. П.) та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022 (суддя Шумський І. П.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АСКО"

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "-Автотехсервіс-", 2) Виконавчого комітету Тернопільської міської ради,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 ,

про визнання незаконними рішень та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "АСКО" (далі - ТОВ "АСКО") звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "-Автотехсервіс-" (далі - ТОВ "-Автотехсервіс-"), Тернопільської міської ради про:

- визнання незаконним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 13.01.2000 № 12 "Про надання дозволу на реконструкцію автозаправної станції";

- визнання незаконним та скасування дозволу Інспекції архітектурно-будівельного контролю управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 12.06.2000 № 88/2000;

- визнання незаконним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 08.08.2001 № 1002 "Про затвердження акта державної технічної комісії";

- визнання незаконним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 13.06.2012 № 976 "Про внесення змін в пункт 2 рішення виконавчого комітету міської ради від 29.01.2003 № 88 "Про оформлення права власності на приміщення, будівлі та споруди";

- визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на будівлю автозаправної станції від 31.01.2003, виданого Акціонерному товариству закритого типу "Автотехсервіс" (далі - АТЗТ "Автотехсервіс");

- визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності від 14.02.2013, виданого Приватному акціонерному товариству "Автотехсервіс" (далі - ПрАТ "Автотехсервіс");

- визнання за ТОВ "АСКО" права власності на цілісний майновий комплекс - автозаправну станцію, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (далі - автозаправна станція).

1.2. ТОВ "АСКО", обґрунтовуючи позовну заяву, зазначало, що позивач є належним землекористувачем земельної ділянки та власником автозаправної станції. Позивач стверджував, що відповідно до чинного станом на момент виникнення спірних правовідносин земельного законодавства лише ним могла проводитись реконструкція автозаправної станції, незважаючи на укладений між ним та відповідачем-1 договір про спільну діяльність від 01.09.1998. Крім того, позовні вимоги ТОВ "АСКО" мотивовані порушенням права власності позивача на збудовану автозаправну станцію.

1.3. Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 20.12.2021 відповідача-2 - Тернопільську міську раду замінено на виконавчий комітет Тернопільської міської ради.

1.4. Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 26.05.2022 до участі у справі залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 .

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 у справі № 921/750/21, у задоволенні позову ТОВ "АСКО" відмовлено.

2.2. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ "АСКО", суд першої інстанції зазначив, що презумпцію правомірності набуття ТОВ "-Автотехсервіс-" права власності на спірний об`єкт позивачем у встановленому законом порядку не спростовано. При цьому суд взяв до уваги, що в судових рішеннях у справах за участю ТОВ "АСКО" та ТОВ "-Автотехсервіс-": № 607/2629/14-ц, № 607/7048/14-ц, № 921/191/17-г/4 були встановлені такі обставини:

- незаконність рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2003 № 88 щодо визнання за ТОВ "АСКО" права власності на автозаправну станцію;

- фінансування ПрАТ "-Автотехсервіс-" будівництва спірного об`єкта та введення в експлуатацію;

- відсутність у ТОВ "АСКО" доказів будівництва та введення в експлуатацію саме спірної автозаправної станції;

- відсутність порушеного права ТОВ "АСКО" в результаті прийняття виконавчим комітетом Тернопільської міської ради рішення від 13.06.2012 № 976 та видачі відповідачу-1 оскаржуваних ним свідоцтв.

При цьому суд першої інстанції встановив, що станом на 13.10.2022 зазначені судові рішення набрали законної сили, а тому встановлені судами обставини не потребують повторного доказування відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Суд першої інстанції зауважив, що під час провадження у цій справі судом не встановлено доведеного порушення права чи охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду, тому наведене виключає можливість застосування до спірних відносин положень статей 76, 80 Цивільного кодексу УРСР, статей 256, 257 Цивільного кодексу України. Суд першої інстанції дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про скасування оскаржуваних актів, за наслідками прийняття яких за відповідачем-1 зареєстровано право власності на реконструйовану автозаправну станцію, не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, набуття ним у володіння або користування спірного (реконструйованого) майна та земельної ділянки, на якій воно знаходиться, тому такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту; належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "АСКО" не підлягають задоволенню з урахуванням обраного способу захисту, а також зазначив, що відсутність порушеного права у зв`язку з прийняттям відповідачем рішень також є підставою для відмови у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими доводи апеляційних скарг ТОВ "АСКО" та ОСОБА_1 про те, що встановлені у судових справах обставини, на які посилався суд першої інстанції, не мають преюдиційного значення для цієї справи. Суд апеляційної інстанції також зауважив, що неправомірність здійснення будівництва об`єкта та оформлення права власності на нього відповідачем-1 позивач не довів, жодних нових доказів стосовно заявленого предмета позову також не надано, тому у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог.

2.3. Додатковим рішенням Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023 у справі № 921/750/21, задоволено заяву б/н від 17.10.2022 (вх. № 6790 від 17.10.2022) представника ТОВ "-Автотехсервіс-" про ухвалення додаткового рішення; вирішено стягнути з ТОВ "АСКО" на користь ТОВ "-Автотехсервіс-" 20 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суд першої інстанції, дослідивши заяву ТОВ "-Автотехсервіс-" про ухвалення додаткового рішення, виходив із того, що ТОВ "-Автотехсервіс-" підтвердив належними доказами надання адвокатом послуг з правової допомоги на суму 20 000 грн. Суд першої інстанції також зазначив, що позивачем не подано жодних заперечень на заяву б/н від 17.10.2022 про ухвалення додаткового рішення. Зважаючи на викладене, відповідно до статей 123, 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, виходячи з фактичних обставин цієї справи, враховуючи ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову у цій справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відповідачу-1 за рахунок позивача належить відшкодувати судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 20 000 грн.

2.4. Додатковою постановою Західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023 заяву ТОВ "-Автотехсервіс-" про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Вирішено стягнути з ТОВ "АСКО" на користь ТОВ "-Автотехсервіс-" 12 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності та співмірності їхнього розміру, та є завищеним, оскільки становить 24 000,00 грн. При цьому, як зазначив суд апеляційної інстанції, адвокат заявника надавав адвокатські послуги відповідачу-1 в суді першої інстанції, тобто був раніше обізнаний з правовою ситуацією у цьому провадженні та з судовою практикою. З огляду на наведене суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що розмір відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвоката у цьому випадку має бути зменшений до 12 000,00 грн.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. ТОВ "АСКО" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023, додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023, рішення Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022 у справі № 921/750/21 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.2. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, ТОВ "АСКО" посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального і процесуального права та не врахували висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо їх застосування, викладені у постановах від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 20.11.2022 у справі № 140/6115/21 (щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України), від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 (щодо застосування статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 19.10.2021 у справі № 910/7918/20 (щодо застосування статті 331 Цивільного кодексу України), від 04.12.2013 у справі № 6-130 цс-13 (щодо застосування статті 376 Цивільного кодексу України).

ТОВ "АСКО" зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статей 21, 26 Закону України "Про власність", статті 22 Закону України "Про основи містобудування", статті 39 Земельного кодексу України (1990 року), статті 105 Цивільного кодексу УРСР, пунктів 1.1, 1.2, 2.1 Державних будівельних норм А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Мінбудархітектури України від 10.08.1993 № 136, у чинній станом на 2000-2001 редакції щодо можливості виникнення права власності на об`єкт нерухомого майна після його реконструкції в особи, яка здійснила реконструкцію, за відсутності у такої особи права власності чи іншого речового права на існуючий до реконструкції об`єкт нерухомого майна та земельну ділянку, на якій такий об`єкт знаходиться.

Крім того, скаржник вважає, що суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив ухвалами від 30.06.2022 та від 21.07.2022 клопотання скаржника та ОСОБА_1 про приєднання доказів до матеріалів справи.

3.3. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023, рішення Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022 у справі № 921/750/21 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.4. ОСОБА_1 , звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального і процесуального права та не врахували висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо їх застосування, викладені у постановах від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 20.11.2022 у справі № 140/6115/21 (щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України), від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18 (щодо застосування статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 19.10.2021 у справі № 910/7918/20 (щодо застосування статті 331 Цивільного кодексу України), від 04.12.2013 у справі № 6-130 цс-13 (щодо застосування статті 376 Цивільного кодексу України).

ОСОБА_1 зазначає про необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України у подібних правовідносинах.

ОСОБА_1 вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статей 21, 26 Закону України "Про власність", статті 22 Закону України "Про основи містобудування", статті 39 Земельного кодексу України (1990 року), статті 105 Цивільного кодексу УРСР, пунктів 1.1, 1.2, 2.1 Державних будівельних норм А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Мінбудархітектури України від 10.08.1993 № 136, у чинній станом на 2000-2001 редакції, щодо можливості виникнення права власності на об`єкт нерухомого майна після його реконструкції у особи, яка здійснила реконструкцію, за відсутності у такої особи права власності чи іншого речового права на існуючий до реконструкції об`єкт нерухомого майна та земельну ділянку, на якій такий об`єкт знаходиться.

Крім того, скаржник вважає, що суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив ухвалами від 30.06.2022 та від 21.07.2022 клопотання скаржника та ОСОБА_1 про приєднання доказів до матеріалів справи.

3.5. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "АСКО", який подано 28.07.2023 через систему "Електронний суд" до Верховного Суду, ТОВ "-Автосервіс-" зазначає, що вона не може бути задоволена, оскільки є безпідставною та необґрунтованою, висновки судів не суперечать правовим позиціям у наведених ТОВ "АСКО" постановах Верховного Суду щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

3.6. У заяві / клопотанні ТОВ "-Автосервіс-", яка сформована в системі "Електронний суд" 28.07.2023, зазначає, що попередній розрахунок судових витрат за надання відповідачу професійної правничої допомоги становить 20 000,00 грн.

3.7. ТОВ "АСКО" подало 24.08.2023 заяву з приводу відзиву на касаційну скаргу, в якій зазначає, що відзив ТОВ "-Автосервіс-" на касаційну скаргу містить доводи, якими судові рішення не обґрунтовувалися.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарськими судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 13.01.2000 № 12 "Про надання дозволу на реконструкцію автозаправної станції" дозволено АТЗТ "Автотехсервіс" провести реконструкцію автозаправної станції в межах закріпленої земельної ділянки за адресою: вул. Микулинецька, 40 в м. Тернополі, та зобов`язано АТЗТ "Автотехсервіс" погодити проектну документацію на реконструкцію автозаправної станції в Управлінні містобудування та архітектури, отримати в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю дозвіл на виконання робіт, та після завершення робіт здати об`єкт в експлуатацію.

4.2. Інспекція архітектурно-будівельного контролю Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради 12.06.2000 видала АТЗТ "Автотехсервіс" дозвіл на виконання будівельних робіт з реконструкції існуючої автозаправної станції відповідно до затвердженої 27.03.2000 проектної документації.

4.3. Рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 08.08.2001 № 1002 "Про затвердження акта державної технічної комісії" затверджено акт технічної комісії про прийняття в експлуатацію реконструкції автозаправної станції потужністю 250 автозаправок на добу, здійснену АТЗТ "Автотехсервіс" на підставі рішення виконавчого комітету ради від 13.01.2000 № 12.

4.4. Відповідно до пункту 2 рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2003 № 88 "Про оформлення права власності на приміщення, будівлі та споруди" вирішено оформити право власності за ТОВ "АСКО" на будівлю автозаправної станції загальною площею 39,8 м2 за адресою: вул. Микулинецька, 40 в м. Тернополі.

4.5. Суди зазначили, що згодом право власності на будівлю автозаправної станції під літ. "А" оформлено за АТЗТ "Автотехсервіс" відповідно до рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2009 № 88 "Про оформлення права власності на приміщення, будівлі і споруди".

4.6. 31.01.2003 виконавчий комітет Тернопільської міської ради видав АТЗТ "Автотехсервіс" свідоцтво про право власності на будівлю автозаправної станції під літ. "А" загальною площею 39,8 м2 за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2003 № 88.

4.7. 13.06.2012 виконавчим комітетом Тернопільської міської ради прийнято рішення № 976, яким були внесені зміни до пункту 2 рішення від 29.01.2003 № 88, та викладено цей пункт рішення в такій редакції: "оформити право власності за Приватним акціонерним товариством "Автотехсервіс" на будівлю автозаправної станції, заг. пл. 39,8 кв. м за адресою АДРЕСА_1 . Видати свідоцтво".

4.8. 14.02.2013 ПрАТ "Автотехсервіс" видано свідоцтво про право власності за № 497898 . Це рішення прийнято на підставі пунктів 8.1, 8.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5.

4.9. Як зазначив суд апеляційної інстанції, ТОВ "АСКО" вважає себе належним землекористувачем земельної ділянки та власником автозаправної станції та стверджує, що, незважаючи на укладений між ТОВ "АСКО" та АТЗТ "Автотехсервіс" договір про спільну діяльність від 01.09.1998, лише воно могло проводити реконструкцію автозаправної станції, тому ТОВ "АСКО" звернулося до суду з цим позовом.

4.10. Суд апеляційної інстанції зазначив, що спір щодо права власності на автозаправну станцію між ТОВ "АСКО" та ТОВ "-Автотехсервіс-" має триваючий характер, ТОВ "АСКО" неодноразово оспорювало дії ТОВ "-Автотехсервіс-", а наведені у позові ТОВ "АСКО" обставини були предметом досліджень в інших судових справах.

4.11. Так, суд апеляційної інстанції встановив, що у справі № 607/2629/14-ц за позовом ТОВ "АСКО" до ТОВ "-Автотехсервіс-", ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 14.02.2013 та скасування державної реєстрації права власності на автозаправну станцію за ПрАТ "Автотехсервіс", рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 28.10.2014 у справі № 607/2629/14-ц позивачу відмовлено у задоволенні позову повністю. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що ТОВ "АСКО" не надало доказів належності йому спірного майна, а тому відсутні підстави для задоволення позову про захист права власності.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що апеляційним судом Тернопільської області під час розгляду справи № 607/2629/14-ц була надана оцінка рішенню виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2009 № 88, та констатовано, що це рішення не може вважатися належним доказом підтвердження права власності, оскільки за матеріалами справи будівля автозаправної станції побудована ПрАТ "Автотехсервіс" на земельній ділянці, наданій йому у встановленому законом порядку для цієї мети, а право власності набуте цим товариством внаслідок фінансування та введення нерухомого майна в експлуатацію.

4.12. Суд апеляційної інстанції зауважив, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21.08.2014 (залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області) у справі № 607/7048/14-ц за позовом ОСОБА_2 до виконавчого комітету Тернопільської міської ради й ТОВ "АСКО" визнано незаконним та скасовано пункт 2 рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2003 № 88 в частині оформлення права власності за ТОВ "АСКО" на будівлю автозаправної станції, визнано за ОСОБА_3 право власності на будівлю автозаправної станції.

4.13. У березні 2017 року ТОВ "АСКО" звернулося до Господарського суду Тернопільської області у справі № 921/191/17-г/17 з позовом до ПрАТ "Автотехсервіс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Міське бюро технічної інвентаризації" та Управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на будівлю автозаправної станції від 31.01.2003, виданого виконавчим комітетом Тернопільської міської ради, про належність будівлі автозаправної станції АТЗТ "Автотехсервіс"; визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету від 13.06.2012 № 976 "Про внесення змін в пункт 2 рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.08.2003 № 88 "Про оформлення права власності на приміщення, будівлі та споруди"; визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на будівлю автозаправної станції, виданого 14.02.2013 реєстраційною службою Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області ПрАТ "Автотехсервіс".

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 13.05.2017 у справі № 921/191/17-г/17 в задоволенні позову ТОВ "АСКО" відмовлено.

Суд апеляційної інстанції зауважив, що у вказаному рішенні у справі № 921/191/17-г/17 встановлено, що ПрАТ "Автотехсервіс" у 2003 році, отримавши свідоцтво про власність на новостворене майно - будівлю автозаправної станції, зареєструвало його в бюро технічної інвентаризації, а в 2013 році здійснило його "перереєстрацію" (не повторну первинну реєстрацію), оскільки дані бюро технічної інвентаризації автоматично не потрапляють до Державного реєстру речових прав. Судом у справі № 921/191/17-г/17 зроблено висновок про недоведеність ТОВ "АСКО" права власності на спірний об`єкт після зведення та введення в експлуатацію нової автозаправної станції в 2001 році та недоведеність порушення прав та (або) інтересів товариства внаслідок прийняття міською радою оскаржуваного рішення № 976 від 13.06.2012.

4.14. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 19.10.2020 у справі № 921/628/19 (залишеним в силі постановою Верховного Суду від 25.01.2022) відмовлено у задоволенні позову ТОВ "АСКО" до ТОВ "-Автотехсервіс-" про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 01.09.1998 у редакції договору зі зміненими пунктами 2 та 4 і про визнання недійсним додатку № 1 без дати до договору про спільну діяльність від 01.09.1998.

У вказаному рішенні суд зазначив про відсутність підстав для визнання недійсними редакцій договору про спільну діяльність від 01.09.1998, а також додатку № 1 до нього, оскільки доводи позивача щодо підроблення підпису на спірних правочинах не підтверджені допустимими та належними доказами, що свідчить про відсутність порушення прав позивача та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку з чим питання пропуску позовної давності (за цих обставин) не вплинуло на суть винесеного рішення.

4.15. Крім того, як зауважив суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 921/628/19, Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 зазначив, що причиною спору є питання щодо наявності або відсутності підстав для визнання договору недійсним у відповідних редакціях та додатку № 1 до нього (без дати), який був укладений сторонами 01.09.1998, тобто до набрання чинності Цивільного кодексу України, відтак у встановленні цих обставин (підстав) слід застосовувати чинне на момент укладення спірного договору законодавство, а саме Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 (з відповідними змінами та доповненнями) відповідно до пунктів 1, 2, 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України.

Верховний Суд зазначив, що якщо позивач дізнався про порушення свого права (підроблення спірних договорів) 29.08.2013, строк позовної давності для позивача сплив 29.08.2016, у той час як з позовом у цій справі № 921/628/19 позивач звернувся у жовтні 2019 року. Належних доказів того, що позивач не міг дізнатися раніше про порушення свого права, ніж він подав позов у цій справі, позивачем не надано, а тривале перебування справи № 7/86-1298 у провадженні судових органів не може вважатися поважною причиною пропуску позивачем строку звернення до суду.

Оцінка правомірності (законності) укладення договору про спільну діяльність від 01.09.1998 з різних підстав, зокрема з підстав його фальсифікації (існування трьох примірників в різних редакціях); невідповідності договору в частині надання земельної ділянки вимогам статті 48 Цивільного кодексу УРСР та частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України; перевищення директором заявника своїх повноважень при укладенні спірної угоди; необхідності реєстрації договору про спільну діяльність в органах податкової служби, а також додатку № 1 до договору, були предметом судового розгляду у справах № 6/7/921/39/13 та № 9/43/5022-681/2012, в яких позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору та додатку до нього з підстав необґрунтованості позовних вимог, та надана правова оцінка оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування і договорам, укладеним на їх підставі.

4.16. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 02.08.2012 (залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.01.2013) у справі № 4/40/5022- 387/2012 відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ "АСКО" до Тернопільської міської ради та до ПрАТ "Автотехсервіс" про визнання недійсним рішень Тернопільської міської ради від 19.05.2011 № 6/8/61, від 30.09.2011 № 6/14/33 та договору оренди землі від 28.11.2011.

Суди у справі № 4/40/5022-387/2012, посилаючись на статтю 120 Земельного кодексу України, встановили, що внаслідок набуття відповідачем-2 (ПрАТ "Автотехсервіс") права власності на об`єкт нерухомого майна - будівлю автозаправної станції, до нього перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташована відповідна будівля автозаправної станції, у зв`язку з чим Тернопільська міська рада ухвалила спірні рішення щодо землекористування та уклала договір з ПрАТ "Автотехсервіс".

4.17. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 25.05.2017 (залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.07.2017 та постановою Вищого господарського суду України від 05.12.2017) у справі № 921/181/17-г/4 за позовом ТОВ "АСКО" до Тернопільської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ТОВ "-Автотехсервіс-" про визнання незаконним рішення Тернопільської міської ради від 20.12.2016 № 7/13/168 відмовлено у задоволенні позову. З огляду на встановлену обставину розміщення на земельній ділянці належного ТОВ "-Автотехсервіс-" нерухомого майна, попереднє оскарження ТОВ "АСКО" рішення міської ради, суд у справі № 921/181/17-г/4 дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення Тернопільської міської ради від 20.12.2016 № 7/13/168 не порушує прав ТОВ "АСКО", що унеможливлює задоволення позовних вимог про визнання його незаконним та скасування.

4.18. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 09.04.2012 (яке набуло законної сили), залишеним без змін постановами Львівського апеляційного господарського суду від 26.07.2012 та Вищого господарського суду України від 13.12.2012 у справі № 7/86-1298, ТОВ "АСКО" відмовлено у позові до АТЗТ "Автотехсервіс", виконавчого комітету Тернопільської міської ради про визнання права власності на будівлю автозаправної станції за ТОВ "АСКО".

Як зазначив суд апеляційної інстанції, у вказаному судовому провадженні було встановлено, що збудована і прийнята в експлуатацію у 1998 році автозаправна станція, потужністю 375 заправок на добу, в кількості 3 блок-пунктів, належить до типу контейнерних автозаправних станцій, термін використання яких згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21.11.1999 № 1319 встановлено до 01.01.2000, відтак спірна контейнерна автозаправна станція в силу вимог закону підлягала обов`язковому демонтажу або реконструкції (будівництву) стаціонарної автозаправної станції.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 03.05.2022 у справі № 7/86-1298 було прийнято відмову ТОВ "АСКО" від позову у справі № 7/86-1298 та закрито провадження у цій справі.

Постановою Верховного Суду від 25.10.2022 касаційну скаргу ТОВ "Автотехсервіс" задоволено, ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 03.05.2022 у справі № 7/86-1298 в частині прийняття відмови ТОВ "АСКО" від позову, визнання нечинним рішення Господарського суду Тернопільської області від 09.04.2012 і закриття провадження у цій справі скасовано з огляду на те, що рішення, яке вже було переглянуте в апеляційному та касаційному порядку, не підлягає повторному апеляційному оскарженню, що є самостійною і достатньою підставою для закриття апеляційного провадження.

4.19. Як установили суди попередніх інстанцій, власником автозаправної станції є відповідач-1, і це право за ним зареєстровано у встановленому законом порядку.

4.20. Спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для визнання незаконними рішень, скасування свідоцтв про право власності на будівлю автозаправної станції та визнання права власності.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах та відзиві доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги належить залишити без задоволення з огляду на таке.

5.3. Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги ТОВ "АСКО" про визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету Тернопільської міської ради, дозволу Інспекції архітектурно-будівельного контролю управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради, свідоцтва про право власності ПрАТ "Автотехсервіс" на автозаправну станцію, визнання за ТОВ "АСКО" права власності на автозаправну станцію. Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилався на те, що він є належним землекористувачем земельної ділянки та власником автозаправної станції, яку було реконструйовано відповідачем-1, та в подальшому оформлено право власності на реконструйований об`єкт. ТОВ "АСКО", стверджуючи про незаконність дозвільних документів на проведення реконструкції існуючої автозаправної станції та відсутність у відповідача-1 документів, що підтверджують наявність у нього на той час права користування (власності) земельною ділянкою, зазначало, що проведені відповідачем-1 роботи з реконструкції автозаправної станції є самочинним будівництвом.

Крім того, предметом касаційного оскарження є судові рішення - додаткове рішення та додаткова постанова, ухвалені за результатами розгляду заяв ТОВ "-Автотехсервіс-" про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.

5.4. Згідно з частиною 1 статті 317 та частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

5.5. За статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

5.6. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ "АСКО", суд першої інстанції зазначив, що презумпцію правомірності набуття ТОВ "-Автотехсервіс-" права власності на спірний об`єкт позивачем у встановленому законом порядку не спростовано. При цьому суд взяв до уваги, що в судових рішеннях у справах за участю ТОВ "АСКО" та ТОВ "-Автотехсервіс-", зокрема у справах № 607/2629/14-ц, № 607/7048/14-ц, № 921/191/17-г/4, були встановлені такі обставини:

- незаконність рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 29.01.2003 № 88 щодо визнання за ТОВ "АСКО" права власності на автозаправну станцію;

- фінансування ПрАТ "-Автотехсервіс-" будівництва спірного об`єкта та введення в експлуатацію;

- відсутність у ТОВ "АСКО" доказів будівництва та введення в експлуатацію саме спірної автозаправної станції;

- відсутність порушеного права ТОВ "АСКО" в результаті прийняття виконавчим комітетом Тернопільської міської ради рішення від 13.06.2012 № 976 та видачі відповідачу-1 оспорюваних ним свідоцтв.

При цьому суд першої інстанції встановив, що станом на 13.10.2022 зазначені судові рішення набрали законної сили, а тому встановлені судами обставини не потребують повторного доказування відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Суд першої інстанції зауважив, що під час провадження у цій справі судом не встановлено доведеного порушення права чи охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду, тому наведене виключає можливість застосування до спірних відносин положень статей 76, 80 Цивільного кодексу УРСР, статей 256, 257 Цивільного кодексу України. Суд першої інстанції дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про скасування оскаржуваних актів, за наслідками прийняття яких за відповідачем-1 зареєстровано право власності на реконструйовану автозаправну станцію, не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, набуття ним у володіння або користування спірного (реконструйованого) майна та земельної ділянки, на якій воно знаходиться, тому такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту; належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "АСКО" не підлягають задоволенню з урахуванням обраного способу захисту, а також зазначив, що відсутність порушеного права у зв`язку з прийняттям відповідачем рішень також є підставою для відмови у задоволенні позову.

5.7. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими доводи апеляційних скарг ТОВ "АСКО" та ОСОБА_1 про те, що встановлені у судових справах обставини, на які посилався суд першої інстанції, не мають преюдиційного значення для цієї справи. Суд апеляційної інстанції також зауважив, що неправомірність здійснення будівництва об`єкта та оформлення права власності на нього відповідачем-1 позивач не довів, жодних нових доказів стосовно заявленого предмета позову також не надано, тому у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.8. Касаційні скарги ТОВ "АСКО" та ОСОБА_1 з посиланням на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивовані тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права та без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 20.11.2022 у справі № 140/6115/21, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 19.10.2021 у справі № 910/7918/20, та Верховного Суду України від 04.12.2013 у справі № 6-30цс13.

5.9. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстав, передбачених цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.10. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладений у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.11. Дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційних проваджень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не підтвердилися з огляду на таке.

5.12. У постанові Верховного Суду від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, на яку посилаються скаржники, зазначено, що "звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиційних обставин, передбачених статтею 75 Господарського процесуального кодексу України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами встановленими Господарського процесуального кодексу України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу. Отже, господарський суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно оцінювати обставини (факти), які є предметом судового розгляду та ухвалити рішення з відповідним застосуванням необхідних матеріально- правових норм.

5.13. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17 та Верховного Суду від 20.11.2022 у справі № 140/6115/21 викладено правові висновки, за змістом яких "преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що відображено у мотивувальній частині судового рішення з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини".

5.14. Колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

5.15. Згідно з частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

5.16. Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

5.17. У той же час за змістом частини 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

5.18. У постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

5.19. Як установив суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення частин 4, 5 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, у судових рішеннях у справах за участю ТОВ "АСКО" та ТОВ "-Автотехсервіс-" було встановлено:

- незаконність рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 88 від 29.01.2003 щодо визнання за ТОВ "АСКО" права власності на автозаправну станцію;

- відсутність у ТОВ "АСКО" доказів будівництва та введення в експлуатацію саме спірної автозаправної станції;

- фінансування ПрАТ "Автотехсервіс" будівництва спірного об`єкта та введення в експлуатацію;

- відсутність порушеного права ТОВ "АСКО" в результаті прийняття виконавчим комітетом Тернопільської міської ради рішення від 13.06.2012 № 976 та видачі відповідачу-1 оспорюваних свідоцтв.

Отже, суд апеляційної інстанції на підставі встановлених фактичних обставин у згаданих в оскаржуваній постанові судових рішеннях дійшов висновку про те, що ТОВ "АСКО" у встановленому законом порядку, не спростувало презумпцію правомірності набуття відповідачем-1 права власності на спірний об`єкт та не довело неправомірність здійснення будівництва об`єкта і оформлення права власності на нього ТОВ "-Автотехсервіс-".

5.20. За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій щодо застосування положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених в касаційних скаргах постановах. Наведені висновки суду касаційної інстанції за своїм змістом є загальним правилом визначення ознак преюдиційних обставин, наявність або відсутність яких оцінювалась судом касаційної інстанції у кожній наведеній справі з урахуванням предмета позову, суті правовідносин та встановлених фактичних обставин кожної конкретної справи.

5.21. У постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, на яку посилаються скаржники, викладено правову позицію, згідно з якою "державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019у справі № 916/675/15".

У справі № 910/10987/18 за позовом про звернення стягнення на нерухоме майно, позовні вимоги обґрунтовані тим, що позичальник за кредитним договором із порушенням взятих на себе зобов`язань не погасив заборгованість за кредитним договором, у забезпечення виконання зобов`язань за яким між позивачем та банком був укладений іпотечний договір; внаслідок невиконання зобов`язань за кредитним договором позивач як іпотекодержатель набув право на задоволення своїх грошових вимог за кредитним договором за рахунок предмета іпотеки. Скасовуючи судові рішення у справі № 910/10987/18, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем.

5.22. У постанові Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12 у межах справи про банкрутство Знам`янського комунального підприємства теплових мереж, на яку посилаються скаржники, зазначено, що "стаття 331 Цивільного кодексу України не містить положень, відповідно до яких реконструкція (перебудова) існуючого об`єкта нерухомого майна призводить до виникнення нового об`єкта нерухомого майна та взагалі не містить терміну "реконструкція".

…Правова позиція про те, що не є новоствореним об`єктом об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів, викладена Верховним Судом України у постанові від 06.07.2016 у справі № 6-121 Зцсі6".

Колегія суддів зазначає, що предметом позову у справі № 5013/462/12 (у межах справи про банкрутство Знам`янського комунального підприємства теплових мереж) були вимоги ОСОБА_4 про визнання права власності на об`єкт, щодо якого позивачем здійснено реконструкцію (перебудову), та стягнення з відповідача - Знам`янського комунального підприємства теплових мереж грошових коштів. У справі № 5013/462/12 суди встановили, що перебудова позивачем спірного майна не спричинила створення нового об`єкта нерухомого майна, а свідчить лише про зміни вже існуючого об`єкта, тому вимога ОСОБА_4 про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна є безпідставною. Отже, у справі № 5013/462/12 спірним було питання щодо застосування до спірних правовідносин статті 331 Цивільного кодексу України.

Водночас у справі № 5013/462/12, на відміну від справи, що розглядається, було з`ясовано, що позивачем є особа, яка самочинно здійснювала перебудову (реконструкцію) об`єкта, у той час як у справі, що розглядається позивачем є особа, яка не надала доказів будівництва та введення в експлуатацію спірної автозаправної станції, і суди встановили відсутність порушеного права ТОВ "АСКО" в результаті прийняття виконавчим комітетом Тернопільської міської ради рішення від 13.06.2012 № 976 та видачі відповідачу-1 оспорюваних свідоцтв.

5.23. У постанові Верховного Суду від 19.10.2021 у справі № 910/7918/20 зазначено: "Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, шо реконструйований об`єкт є іншим об`єктом нерухомості".

Колегія суддів зазначає, що предметом позову у справі № 910/7918/20 були вимоги позивача про зобов`язання боржника вчинити дії, а саме передати в комунальну власність територіальної громади міст Кременчука в особі позивача гуртожиток. Отже, спір у справі № 910/7918/20 стосувався наявності чи відсутності підстав для передачі позивачем на безкомпенсаційній основі гуртожитка суб`єкту комунальної власності.

5.24. У постанові Верховного Суду України від 04.12.2013 у справі № 6-130цс13 викладено висновок, згідно з яким "за змістом частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої з умов, зазначених у ній...

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 Цивільного кодексу України).

Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 Цивільного кодексу України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об 'єкта".

У справі № 6-130-цс13 предметом позову були вимоги позивача про виділ майна зі спільної часткової власності та визнання права власності на це майно. Спірні правовідносини у справі були пов`язані з поділом об`єктів нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна, що свідчить про неподібність правовідносин зі справою № 921/750/21, що розглядається.

5.25. З урахуванням наведеного колегія суддів зазначає, що правовідносини у справах № 910/10987/18, № 910/7918/20 та № 6-130цс13 не є подібними із правовідносинами у справі № 921/750/21, що розглядається, оскільки відмінними є предмет, підстави позову, фактичні обставини справи та зміст правовідносин, а також їх матеріально-правове регулювання.

5.26. Отже, колегія суддів зазначає, що доводи, наведені у касаційних скаргах, які стали підставою для відкриття касаційних проваджень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не підтвердилися.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.27. ОСОБА_1 зазначає про необхідність відступлення від висновків щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України у подібних правовідносинах. Скаржник, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, стверджує, що у постановах Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3197/17, від 19.01.2023 у справі № 920/291/21, від 12.04.2023 у справі № 910/10892/21, від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, від 20.03.2020 у справі № 910/2360/19, від 15.07.2021 у справі № 910/19256/16, від 23.08.2022 у справі № 910/6459/21, від 27.09.2022 у справі № 910/11071/21, від 26.10.2022 у справі № 910/406/21, від 07.02.2023 у справі № 905/125/20, від 30.03.2023 у справі № 916/1932/21, від 20.04.2023 у справі № 911/40/22, від 13.05.2019 у справі № 572/1507/16-ц, від 17.10.2018 у справі № 753/22010/14-ц, від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14-ц, від 12.05.2020 у справі № 921/730/13-г/3, від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20, від 18.03.2020 у справі № 591/3857/17 викладені правові висновки щодо застосування "правил преюдиції".

5.28. Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, зокрема, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

5.29. Відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

5.30. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

5.31. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання. Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16.

5.32. Оскільки основним завданням Верховного Суду відповідно до положень частини 1 статті 36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики, тому для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

5.33. Колегія суддів зазначає, що скаржник посилається на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду, проте не наводить правові висновки, від яких слід відступити, а також не обґрунтовує таку необхідність відступлення. При цьому, як зазначалося у пунктах 5.19 та 5.20 цієї постанови, положення статті 75 Господарського процесуального кодексу України застосовані правильно судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

5.34. За таких обставин доводи, наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не підтвердилися.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.35. ТОВ "АСКО" та ОСОБА_1 зазначають про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статей 21, 26 Закону України "Про власність", статті 22 Закону України "Про основи містобудування", статті 39 Земельного кодексу України (1990 року), статті 105 Цивільного кодексу УРСР, пунктів 1.1, 1.2, 2.1 Державних будівельних норм А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Мінбудархітектури України від 10.08.1993 № 136, у чинній станом на 2000-2001 редакції щодо можливості виникнення права власності на об`єкт нерухомого майна після його реконструкції у особи, яка здійснила реконструкцію, за відсутності у такої особи права власності чи іншого речового права на існуючий до реконструкції об`єкт нерухомого майна та земельну ділянку, на якій такий об`єкт знаходиться.

5.36. Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

За своїм змістом зазначена норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

5.37. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

5.38. Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, слід враховувати, що за змістом вказаної норми судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (така правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16).

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Позивачем за таким позовом може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи. Крім того, визнання в судовому порядку права власності на річ за загальним правилом, встановленим статтею 392 Цивільного кодексу України, є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Така правова позиція відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 у справі №904/8186/17, від 11.04.2019 у справі № 910/8880/18 та висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц.

5.39. Суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, встановили, що власником автозаправної станції є відповідач-1, і це право за ним зареєстровано у встановленому законом порядку; правомірність набуття права власності ТОВ "-Автотехсервіс-" на спірний об`єкт була предметом розгляду в інших судових справах (позовні вимоги про визнання права власності на будівлю автозаправної станції за ТОВ "АСКО", які були заявлені до АТЗТ "Автотехсервіс" та виконавчого комітету Тернопільської міської ради, розглядалися у справі № 7/86-1298, судовим рішенням у якій в задоволенні позову ТОВ "АСКО" відмовлено).

Суди попередніх інстанцій також зазначили, що з урахуванням обставин, встановлених у судових рішеннях, які набрали законної сили, а також у зв`язку з недоведеністю позивачем у цій справі вимог, відсутні підстави для визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 13.01.2000 № 12 "Про надання дозволу на реконструкцію автозаправної станції" та виданого Інспекцією архітектурно-будівельного контролю управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради дозволу від 12.06.2000 № 88/2000 на виконання будівельних робіт з реконструкції існуючої автозаправної станції.

5.40. При цьому суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не посилався на положення статей 21, 26 Закону України "Про власність", статті 22 Закону України "Про основи містобудування", статті 39 Земельного кодексу України (1990 року), пунктів 1.1, 1.2, 2.1 Державних будівельних норм А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Мінбудархітектури України від 10.08.1993 № 136, у чинній станом на 2000-2001 редакції.

Водночас, ураховуючи положення статті 105 Цивільного кодексу УРСР, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відсутні правові підстави вважати зведений на підставі рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 13.01.2000 № 12 "Про надання дозволу на реконструкцію автозаправної станції" та виданого Інспекцією архітектурно-будівельного контролю управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Тернопільської міської ради дозволу від 12.06.2000 № 88/2000 об`єкт самовільним (самочинним) та таким, щодо якого у позивача існують майнові права, які підлягають захисту.

5.41. Наведені обставини свідчать про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку у цій справі щодо питання застосування положення статей 21, 26 Закону України "Про власність", статті 22 Закону України "Про основи містобудування", статті 39 Земельного кодексу України (1990 року), пунктів 1.1, 1.2, 2.1 Державних будівельних норм А.3.1-2-93 "Порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт", затверджених наказом Мінбудархітектури України від 10.08.1993 № 136, у чинній станом на 2000-2001 редакції, а також статті 105 Цивільного кодексу УРСР.

5.42. За таких обставин наведені скаржниками підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися після відкриття касаційного провадження.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.43. Скаржники в касаційних скаргах посилаються на те, що суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив ухвалами від 30.06.2022 та від 21.07.2022 клопотання ТОВ "АСКО" та ОСОБА_1 про приєднання доказів до матеріалів справи.

5.44. Колегія суддів установила, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 30.06.2022 відмовлено в задоволенні клопотань позивача: б/н б/д (вх. № 3687 від 13.06.2022) про приєднання доказів до матеріалів справи; б/н від 29.06.2022 (вх. № 4156 від 30.06.2022) про приєднання доказів до матеріалів справи.

Ухвала суду мотивована порушенням позивачем положень чинного процесуального законодавства щодо строків та порядку подання доказів, зокрема статей 80, 118 Господарського процесуального кодексу України. Крім того, суд першої інстанції встановив, що у клопотаннях позивача б/н б/д (вх. № 3687 від 13.06.2022) та б/н від 29.06.2022 (вх. № 4156 від 30.06.2022) про приєднання доказів відсутні посилання на причини їх несвоєчасного подання, а також обґрунтування їх поважності. Суд першої інстанції зауважив про безпідставність посилань позивача на неможливість подання відповідних доказів до 30.06.2022 через визнання нечинним судового рішення № 7/86-1298, оскільки встановив, що ухвала Західного апеляційного господарського суду про це була винесена ще 03.05.2022 за участі в судовому засіданні представника ТОВ "АСКО".

5.45. Колегія суддів установила, що ухвалою Господарського суду від 21.07.2022 у справі № 921/750/21 відмовлено у задоволенні поданого ОСОБА_1 клопотання б/н від 04.07.2022 (вх. № 4277 від 05.07.2022) про приєднання доказів до матеріалів справи.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про приєднання доказів до матеріалів справи, виходив із того, що ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 30.06.2022 позивачу було відмовлено в задоволенні клопотань б/н б/д (вх. № 3687 від 13.06.2022) та б/н від 29.06.2022 (вх. № 4156 від 30.06.2022) про приєднання доказів до матеріалів справи. Після цього, як установив суд, 05.07.2022 третя особа від свого імені звернулася з клопотанням б/н від 04.07.2022 (вх. № 4277 від 05.07.2022) про приєднання цих самих доказів до матеріалів справи; поважність пропуску строку на подання доказів третя особа мотивувала тим, що на момент подання своїх письмових пояснень їй не було відомо про їх існування, а відповідні докази надавались позивачем вже після цих пояснень. Проте суд першої інстанції встановив, що у тексті письмових пояснень третьої особи б/н б/д (вх. № 3921 від 22.06.2022) містяться посилання на реквізити та зміст: рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 18.10.1995 № 841, дозволу Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю м. Тернополя на виконання будівельних робіт від 12.11.1997 № 060, акта Державної технічної комісії від 22.07.1998 про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта - новозбудовану автозаправну станцію при ТОВ "АСКО", рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 17.08.1998 № 947, протоколу ознайомлення господарського суду від 24.02.12 з Протоколом фонду № 34 "Тернопільська міська рада та її виконавчий комітет" в оригіналі рішення № 88 від 29.01.2003 "Про оформлення права власності на приміщення, будівлі та споруди"; висновку експерта за результатами проведення судово-технічної експертизи документів від 26.11.2014 № 1202/14-22, висновку експерта за результатами проведення судово-технічної експертизи документів від 27.03.2014 № 149/15-22, копій засвідчених нотаріально заяв свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Суд першої інстанції зауважив, що про наведені документи йдеться у письмових поясненнях третьої особи від 22.06.2022. Відтак суд критично оцінив доводи третьої особи ОСОБА_1 про необізнаність щодо існування доказів на час надання пояснень.

5.46. Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

5.47. З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що доводи касаційних скарг не містять обґрунтування того, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання позивача та третьої особи про витребування, дослідження або огляд доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

5.48. Водночас колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

5.49. Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.50. Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

5.51. За таких обставин недостатніми є доводи скаржників про неповне дослідження та з`ясування судами зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 19.11.2020 у справі № 910/12765/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 10.11.2020 у справі № 912/441/18, від 19.11.2020 у справі № 912/217/18.

5.52. При цьому саме тільки посилання скаржників на те, що суд не в повному обсязі дослідив докази та не з`ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування таких доводів не можуть ставити під сумнів судове рішення.

5.53. Крім того, Верховний Суд зазначає, що інші доводи, викладені в касаційних скаргах, стосуються з`ясування обставин, уже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому суд касаційної інстанції не може взяти їх до уваги згідно з положеннями частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

5.54. Отже, наведені скаржниками підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав.

5.55. Колегія суддів зазначає, що ТОВ "АСКО" оскаржує додаткове рішення і додаткову постанову у цій справі, які були ухвалені судами за результатами розгляду заяв ТОВ "-Автотехсервіс-" про розподіл судових витрат. Проте касаційна скарга не містять доводів щодо порушення судами норм матеріального чи процесуального права під час ухвалення зазначених судових рішень.

5.56. Крім того, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 оскаржує додаткове рішення у цій справі, ухвалене судом першої інстанції за результатами розгляду заяви ТОВ "-Автотехсервіс-" про розподіл судових витрат. Проте касаційна скарга не містять доводів щодо порушення судами норм матеріального чи процесуального права під час ухвалення зазначених судових рішень.

5.57. За таких обставин Верховний Суд з урахуванням повноважень, встановлених частиною 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, та на підставі встановлених фактичних обставин справи при ухваленні оскаржуваних додаткового рішення та додаткової постанови, зазначає, що підстав для скасування оскаржуваних додаткового рішення та додаткової постанови в цій справі немає.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.3. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. Оскільки наведені скаржниками підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

7. Судові витрати

7.1. Судовий збір за подання касаційних скарг у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржників.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АСКО" залишити без задоволення.

2. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

3. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.04.2023, додаткову постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.05.2023, рішення Господарського суду Тернопільської області від 13.10.2022 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.11.2022 у справі № 921/750/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак