Рішення

від 18.09.2023 по справі 910/10568/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

18.09.2023Справа № 910/10568/23За позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації» «Київтеплоенерго»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія «Арсенал»

про стягнення 82 288,11 грн,

Суддя Я.А.Карабань

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації» «Київтеплоенерго» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія «Арсенал» (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 82 288,11 грн, з яких: 57 723,70 грн основний борг, 20 488,41 грн інфляційні втрати та 4 076,00 грн 3% річних.

Позовні вимоги, з посиланням на ст. 11, 525, 526, 610, 612, 625, 629 Цивільного кодексу України, ст. 216, 230-232 Господарського кодексу України, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошового зобов`язання з оплати вартості за договором на постачання теплової енергії № 520316-03 від 07.08.2019 в частині в період з листопада 2019 року по грудень 2021 року включно за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 1.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/10568/23, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).

20.07.2023 від відповідача надійшов відзив, у якому останній заперечує проти задоволення позову та, зокрема, зазначає, що положенням пп. 4 п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» передбачається заборона нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги, в тому числі за спожиту теплову енергію - на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни. Разом з тим, вказує, що позивачем було пропущено строк позовної давності та останній має право вимагати від відповідача погашення заборгованості за спожиту теплову енергію лише за період із 01.06.2020 по 01.12.2021.

24.07.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній заперечує проти доводів відповідача, зазначає, що його твердження, що в період дії карантину забороняється нараховувати та стягувати неустойку, інфляційну складову боргу, проценти річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги, не відповідає дійсності, оскільки позивач стягує з відповідача заборгованість за спожиту теплову енергію, і ніяк не заборгованість за житлово-комунальні послуги. Вказує, що строк позовної давності не може бути застосований до нарахувань, які знаходяться в періоді з листопада 2019 року по грудень 2021 року (включно), оскільки трирічний строк позовної давності по даним зобов`язанням не сплив. Просив продовжити процесуальний строк, встановлений позивачу судом для подання відповіді на відзив.

Пунктом 3 та 5 резолютивної частини ухвали про відкриття провадження судом встановлено відповідачу строк для подачі відзиву на позовну заяву - протягом 15-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, а позивачу для подання суду відповіді на відзив - протягом 5-ти днів з дня отримання відзиву на позов.

Відповідно до частини 8 статті 165 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Приписами частини 4 статті 166 ГПК України, зокрема, встановлено, що відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом.

Відзив направлявся відповідачем на зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресу позивача, згідно трекінгу поштового відправлення № 0101047892970, останній отримав його 19.07.2023. Відтак, останній день строку для подання позивачем відповіді на відзив є саме 24.07.2023.

До Господарського суду міста Києва надійшла відповідь на відзив, яка подана позивачем нарочно 24.07.2023, тобто в установлений судом строк для її подання.

Враховуючи викладене вище, суд відмовляє в задоволені клопотання позивача про продовження процесуального строку на подання відповіді на відзив, так як відповідь на відзив подана в строк встановлений судом на її подання.

09.08.2023 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких останній підтримує свою позицію, висловлену у відзиві на позовну заяву та просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

09.08.2023 від позивача надійшло клопотання про долучення документів на виконання ухвали суду, а також письмове підтвердження сплати відповідачем частини від загального розміру боргу.

Беручи до уваги вище наведене та відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об`єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання) за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України в разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 27.12.2017 № 1693 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», позивача визначено підприємством, за яким закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, що повернуто з володіння та користування Публічного акціонерного товариства «Київенерго».

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 Комунальному підприємству виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам та з 01.05.2018 позивач здійснює постачання теплової енергії.

У відповідності до п. 2.2.1 Статуту Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» предметом діяльності підприємства є надання комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, постачання та розподілу електричної енергії.

07.08.2018 між позивачем, як теплопостачальною організацію, та відповідачем, як абонентом, було укладено договір на постачання теплової енергії № 520316-03 (надалі - договір), відповідно до п. 1.1 якого предметом цього договору є постачання, користування та своєчасна оплата в повному обсязі спожитої теплової енергії на умовах, передбачених цим договором.

Відповідно до п. 2.2.1. договору теплопостачальна організація зобов`язується постачати теплову енергію на потреби: опалення та вентиляції - в період опалювального сезону в кількості та в обсягах згідно з додатком № 1 до цього договору.

Згідно з п. 2.3.1. договору абонент зобов`язується додержуватися кількості споживання теплової енергії по кожному параметру в обсягах, які визначені у додатку № 1, не допускаючи їх перевищення, та своєчасно оплачувати вартість спожитої теплової енергії.

Цей договір набуває чинності з 01.05.2018 та діє до 15.04.2020. Договір припиняє свою дію у випадках: закінчення строку на який він був укладений; прийняття рішення Господарським судом; передбачених п. 6.4.1 договору; ліквідації Сторін (п.п. 8.1 та 8.2 договору).

Додатком № 1 до договору сторони погодили обсяги постачання теплової енергії абоненту, відповідно до якого орієнтовна вартість теплової енергії, відпущеної абоненту за поточний рік, відповідно до тарифів, діючих на момент укладення договору становить 38 479, 03 грн, ПДВ - 7 695, 81 грн, всього - 46 174, 84 грн.

Згідно п. 1 додатку № 3 до договору, розрахунки з абонентом за відпущену теплову енергію теплопостачальною організацією проводяться згідно з тарифами на теплову енергію, затвердженими відповідним органом у встановленому законодавством порядку, для Комунального підприємства «Київтеплоенерго» (без урахування ПДВ), опалення - 1 511, 40 грн./Гкал.

Пунктом 2 додатку № 4 договору встановлено, що абонент до початку розрахункового періоду (місяця) сплачує теплопостачальній організації вартість заявленої у договорі кількості теплової енергії за розрахунковий період, з урахуванням сальдо розрахунків на початок місяця, або оформлює договір про заставу майна, згідно Закону України «Про заставу», як засіб гарантії сплати спожитої теплової енергії.

Згідно п. 3 додатку № 4 до договору абонент щомісяця з 12 по 15 число самостійно отримує у ЦОК за адресою: вул. Волоська, буд. 42:

- облікову картку фактичного споживання теплової енергії за звітний період;

- акт звіряння розрахунків на початок розрахункового періоду (один примірник оформленого акту звірки абонент повертає в ЦОК);

- акт виконаних робіт.

Спір у даній справі виник, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошового зобов`язання за договором з оплати вартості поставленої теплової енергії в період з листопада 2019 року по грудень 2021 року в будинку № 1 по вулиці Гусовського в місті Києві, а тому позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення 57 723,70 грн основного боргу, 20 488,41 грн інфляційних втрат та 4 076,00 грн 3% річних.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором енергопостачання, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі, параграфу 3 глави 30 Господарського кодексу України, а також Закону України «Про житлово-комунальні послуги», що регулює відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Окремим видом договору енергопостачання є договір про постачання електричної енергії споживачу. Особливості постачання електричної енергії споживачам та вимоги до договору постачання електричної енергії встановлюються Законом України «Про ринок електричної енергії».

Частиною 1 статті 714 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Нормами частини 2 статті 714 Цивільного кодексу України встановлено, що до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.

Згідно частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об`єктах сфери теплопостачання та регулювання відносин, пов`язаних з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії з метою забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення енергоефективності функціонування систем теплопостачання, створення і удосконалення ринку теплової енергії та захисту прав споживачів та працівників сфери теплопостачання, визначені Законом України «Про теплопостачання».

Згідно із ст. 2 Закону України «Про теплопостачання» він регулює відносини, що виникають у зв`язку з виробництвом, транспортуванням, постачанням і використанням теплової енергії, державним наглядом за режимами споживання теплової енергії, безпечною експлуатацією теплоенергетичного обладнання та безпечним виконанням робіт на об`єктах у сфері теплопостачання суб`єктами господарської діяльності незалежно від форм власності.

Згідно ст. 1 Закону України «Про теплопостачання» теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об`єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу;

- постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов`язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору;

- споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору;

- теплопостачальна організація - суб`єкт господарської діяльності з постачання споживачам теплової енергії;

- місцева (розподільча) теплова мережа - сукупність енергетичних установок, обладнання і трубопроводів, яка забезпечує транспортування теплоносія від джерела теплової енергії, центрального теплового пункту або магістральної теплової мережі до теплового вводу споживача.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про теплопостачання» проектування, будівництво, реконструкція, ремонт, експлуатація об`єктів теплопостачання, виробництво, постачання теплової енергії регламентуються нормативно-правовими актами, які є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами відносин у сфері теплопостачання.

Пунктами 4, 6 ст. 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу теплової енергії. Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Відповідно до Правил користування тепловою енергією, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 №1198 (надалі - Правила) Правила визначають взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії (п. 1 Правил).

Умовами п.п. 4, 14 Правил користування тепловою енергією визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі - продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією (далі - договір), крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва. Договори укладаються відповідно до типових договорів. Форми типових договорів затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання. Споживач зобов`язаний укласти з теплопостачальною організацією договір до початку подачі теплоносія до системи теплоспоживання.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», до житлово-комунальних послуг належать: комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, управління побутовими відходами.

Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина 1 статті 9 Закону України «Про теплопостачання»).

Споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію (абзац 6 статті 19 Закону України «Про теплопостачання»).

Будинок за адресою м. Київ, вул. Гусовського, буд. 1, обладнаний будинковим приладом обліку, що підтверджується наданими позивачем щомісячними відомостями обліку споживання теплової енергії.

На виконання умов договору на постачання теплової енергії позивачем за період з листопада 2019 року по грудень 2021 року було поставлено теплову енергію на загальну суму 65 812, 21, на підтвердження чого позивачем надано:

- копію акту про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи в опалювальний період 2018-2019 роки № 1/06-89 від 04.06.2018; копію акту про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи в опалювальний період 2019-2020 роки № 2/2-2/05-32 від 24.05.2019; копію акту про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи в опалювальний період 2020-2021 роки № 2/2-2/08-1233 від 17.08.2020; копію акту про готовність вузла комерційного обліку споживача до роботи в опалювальний період 2021-2022 роки № 2/2-2/05-299 від 13.05.2021;

- копію корінцю наряду на включення опалення № 940 від 19.10.2018 та відключення опалення № 211 від 05.04.2019; копію корінцю наряду на включення опалення № 232 від 25.10.2019 та відключення опалення № 210 від 05.04.2020; копію корінцю наряду на включення опалення № 213 від 16.10.2020 та відключення опалення № 777 від 12.04.2021; копію корінцю наряду на включення опалення № 219 від 23.10.2021;

- копії відомостей реєстрації параметрів теплопостачання з 01.10.2018 по 28.10.2018, з 28.10.2018 по 20.11.2018, з 21.11.2018 по 19.12.2018, з 20.12.2018 по 20.01.2019, з 21.01.2019 по 18.02.2019, з 19.02.2019 по 20.03.2019, з 21.03.2019 по 06.04.2019, з 16.10.2020 по 28.10.2020, з 29.10.2020 по 23.11.2020, з 24.11.2020 по 23.12.2020, з 24.12.2020 по 26.01.2021, з 27.01.2021 по 25.02.2021, з 26.02.2021 по 28.03.2021, з 29.03.2021 по 14.04.2021, з 23.10.2021 по 29.10.2021.

Суд зазначає, що питання прийняття облікових карток (табуляграм) в якості доказів у справах про стягнення заборгованості за постачання теплової енергії, в контексті їх оцінки судами, неодноразово вирішувалося у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 910/6652/17, від 12.07.2018 у справі № 910/6654/17, від 12.10.2018 у справі № 910/30728/15, від 03.09.2020 у справі №910/17662/19).

Отже, матеріалами справи підтверджено, а відповідачем, в свою чергу, не спростовано, що в період з листопада 2019 року по грудень 2021 року позивач поставив відповідачу теплову енергію за адресою: м. Київ, вул. Гусовського, буд. 1 (особовий рахунок НОМЕР_1 ) на загальну суму 65 812, 21.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 2 додатку № 4 договору встановлено, що абонент до початку розрахункового періоду (місяця) сплачує теплопостачальній організації вартість заявленої у договорі кількості теплової енергії на розрахунковий період, з урахуванням сальдо розрахунків на початок місяця, або оформлює договір про заставу майна, згідно Закону України «Про заставу», як засіб гарантії сплати спожитої теплової енергії.

Отже, відповідач повинен був оплачувати надані позивачем послуги не пізніше початку розрахункового періоду (місяця), а отже станом на момент розгляду справи відповідач є таким, що прострочив виконання своїх зобов`язань за договором з оплати теплової енергії.

У свою чергу, як убачається з реєстру оплат по договору № 520316-03 за період з 07.08.2019 по 31.07.2023, відповідачем 17.01.2020 було частково сплачено суму боргу в розмірі 5 966, 50 грн., а також, станом на 01.11.2019 у відповідача існувала переплата за надані позивачем послуги в розмірі 2 122, 01 грн, що підтверджується розрахунками, наданими позивачем.

Несплаченими залишилися послуги в сумі 57 723,70 грн (65 812,21 грн (сума основного боргу) - 2 122,01 грн (переплата відповідачем по договору) - 5 966, 50 грн (оплата, проведена 17.01.2020)). Доказів оплати відповідачем теплової енергії у вказаному розмірі відповідачем суду не надано.

Закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків. В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема повідомлення боржника на адресу кредитора, яким боржник підтверджує наявність в нього заборгованості перед кредитором, відповідь на претензію, підписання боржником акта звіряння розрахунків або іншого документа, в якому визначена його заборгованість.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 листопада 2018 року в справі № 911/3685/17.

Суд розцінює часткову оплату відповідача, як визнання ним основного боргу.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зазначене також кореспондується з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

З урахуванням викладеного вище, враховуючи, що факт надання позивачем визначених умовами договору послуг та факт порушення відповідачем своїх зобов`язань, в частині своєчасної та повної оплати наданих послуг, підтверджений матеріалами справи та не спростований відповідачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення 57 723, 70 грн основного боргу.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 20 488, 41 грн та 3% річних у розмірі 4 076, 00 грн, нарахованих за загальний період 01.12.2019 по 31.03.2023.

Пунктом 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання в вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Суд звертає увагу на те, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних.

Якщо останній день строку для оплати припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, то в силу частини 5 статті 254 Цивільного кодексу України, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 № 910/13071/19.

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ № 1078 від 17.07.2003.

Перевіривши розрахунок 3 % річних наданий позивачем у розмірі 4 076, 00 грн та інфляційних втрат у сумі 20 488, 41 грн за загальний період з 01.12.2019 по 31.03.2023, суд встановив, що він виконаний невірно, оскільки позивачем були неправильно розраховані місяці в періоді нарахування, в яких індекс інфляції мав від`ємне значення - дефляцію, тому судом здійснено власний розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат за несвоєчасну сплату спожитих послуг, при цьому, обмежуючись періодами та сумами, визначеними позивачем, наступним чином:

Місяць Сума боргу (грн)СплаченоПеріод нарахування 3 % річних та інфляційних втрат3 % річних (грн)Інфляційні втрати (грн)Листопад 2019 року4 942,824 942,82 (17.01.2020)01.12.2019 - 16.01.202019,08-0,02Грудень 2019 року 5 966,501 023,6801.12.2019 - 16.01.202023,03-0,02 4 942,82017.01.2020 - 31.03.2023474,932 489,40Січень 2020 року5 863,81001.01.2020 - 31.03.2023571,122 970,88Лютий 2020 року5 369,27001.02.2020 - 31.03.2023509,312 704,18Березень 2020 року5 286,77001.03.2020 - 31.03.2023488,922 686,55Квітень 2020 року791,86001.04.2020 - 31.03.202371,22392,92Жовтень 2020 року669,80001.10.2020 - 31.03.202350,19322,45Листопад 2020 року4915,40001.11.2020 - 31.03.2023355,862 294,24Грудень 2020 року6457,09001.12.2020 - 31.03.2023451,602 892,27Січень 2021 року7738,74001.01.2021 - 31.03.2023521,573 366,41Лютий 2021 року6 556,13001.02.2021 - 31.03.2023425,162 731,23Березень 2021 року5112,25001.03.2021 - 31.03.2023319,762 058,02Квітень 2021 року1774,68001.04.2021 - 31.03.2023106,48672,82Жовтень 2021 року1175,44001.10.2021 - 31.03.202352,85393,30Грудень 2021 року1069,64001.12.2021 - 31.03.202342,73333,94Всього: 4 483,8126 308,57Перевіривши здійснений позивачем розрахунок інфляційних втрат суд встановив, що він є арифметично невірним, оскільки за розрахунком суду за загальний період з листопада 2019 року по грудень 2021 року розмір 3 % річних складає 4 483,81 грн, а інфляційних втрат - 26 308,57 грн, що є більше за суму, заявлену до стягнення позивачем.

Тому вимога позивача, про стягнення інфляційних втрат є обґрунтованою, проте арифметично невірною та враховуючи положення ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої суд розглядає справу в межах заявлених вимог, задоволенню підлягають позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат у розмірі 20 488, 41 грн та 3% річних у розмірі 4 076, 00 грн.

Стосовно доводів відповідача щодо неможливості застосування стягнення сум 3% річних та інфляційних та із посиланням на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 17.03.2020 № 530-ІХ (надалі - Закон України № 530-ІХ), вказує про відсутність підстав для будь-яких нарахувань, в тому числі інфляційних та процентів річних, за житлово-комунальні послуги на період дії карантину, суд зазначає наступне.

Відповідно до пп. 4 п. 3 Прикінцевих положень Закону України № 530-ІХ, на період дії карантину або обмежувальних заходів, пов`язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), та протягом 30 днів з дня його відміни забороняється, зокрема, нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені) за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги.

Отже, суд звертає увагу відповідача, що вказаним Законом встановлено заборону щодо нарахування штрафних санкцій, якими відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України є неустойка, штраф та пеня, однак не встановлено заборони на нарахування та стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

З урахуванням зазначеного заперечення відповідача щодо нарахування та стягнення інфляційних втрат та 3% річних відхиляються судом як безпідставні.

Стосовно заяви відповідача про застосування строку позовної давності, передбаченого ст. 257 Цивільним кодексом України, суд зазначає наступне.

Предметом спору в даній справі є періодичні платежі, а отже позовна давність застосовується щодо кожного періоду (місяця), за який виникла заборгованість.

Відтак, з урахуванням приписів зазначеної норми, трирічний строк звернення з позовом про стягнення з відповідача суми основного боргу за листопад 2019 (перший період, в якому відповідачем споживалася теплова енергія, строк сплати якої збіг 01.12.2019) по грудень 2021 року станом на день звернення з позовом до суду (03.07.2023) є таким, що закінчився би відповідно 01.12.2022 та 01.01.2024.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відтак, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, відповідно до положень п.12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, прийнятої відповідно до ст. 29 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб, на усій території України встановлений карантин з 12 березня 2020 року, який в свою чергу постановами Кабінету Міністрів України неодноразово продовжено та триває на даний час.

Суд враховує позиції щодо перебігу позовної давності, викладені в постановах Верховного суду від 01.09.2022 у справі № 910/14346/21, від 23.02.2022 у справі № 357/10067/20, від 31.05.2022 у справі № 926/1812/21, відповідно до яких касаційним судом зазначено, що строки визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк дії карантину, відповідно до Закону України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій в зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Враховуючи викладене, суд зазначає, що загальний строк позовної давності для захисту порушеного права позивача, про застосування наслідків спливу якого заявлено відповідачем, не пропущено, оскільки на час подання позову такий строк був продовжений згідно положень Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій в зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», а також переривався, в зв`язку з частковою оплатою відповідачем боргу, з огляду на що, суд не вбачає підстав для його застосування.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 57 723, 70 грн основного боргу, 20 488, 41 грн інфляційних втрат та 4 076, 00 грн 3% річних у розмірі.

У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у розмірі покладається на відповідача.

Керуючись статтями 13, 74, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Студія «Арсенал» (01010, місто Київ, вулиця Івана Мазепи, будинок 11-А, квартира 39, ідентифікаційний код 36677896) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (01001, місто Київ, площа Івана Франка, будинок 5, ідентифікаційний код 40538421) 57 723 (п`ятдесят сім тисяч сімсот двадцять три) грн 70 коп. основного боргу, 20 488 (двадцять тисяч чотириста вісімдесят вісім) грн 41 коп. інфляційних втрат, 4 076 (чотири тисячі сімдесят шість) грн 00 коп. 3% річних та 2 684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) грн 00 коп. судового збору.

3. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до апеляційної інстанції у строки передбачені ст. 256 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань