Постанова

від 07.09.2023 по справі 522/20894/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1438/23

Справа № 522/20894/20

Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Колотенко О.П.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Одеської обласної державної адміністрації про зобов`язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в:

26 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Одеської обласної державної адміністрації про зобов`язання вчинити певні дії, в якому просила визнати незаконною бездіяльність Одеської обласної державної адміністрації, яка полягає у не проведенні реєстрації Статуту релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції та зобов`язати Одеську обласну державну адміністрацію зареєструвати вказаний Статут релігійної організації в новій редакції.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що 15 березня 2020 року відповідно до рішення загальних зборів членів релігійної організації «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви» (ЄДРПОУ: 25044493) було вирішено змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійної організації «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви» та перейти під канонічне підпорядкування Православної Церкви України; змінити назву релігійної організації на релігійна організація « Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви (Православної Церкви України); змінити юридичну адресу релігійної організації на: 68200, Одеська область, Саратський район, смт. Сарата, вул. Крістіана Вернера, 1/33.

Крім того, на вказаних загальних зборах членів релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви було вирішено: доручити адвокатам, громадянам України: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 звернутися до Одеської обласної державної адміністрації щодо здійснення усіх необхідних реєстраційних дій, пов`язаних з реєстрацією нового Статуту.

01 червня 2020 року ОСОБА_2 , подала до Одеської обласної державної адміністрації (Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини) через Центр надання адміністративних послуг Одеської міської ради заяву з проханням зареєструвати статут (положення) релігійної громади та зміни до нього. До вказаної заяви були надані всі необхідні документи, передбачені у ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Проте,26червня 2020року позивачателефоном булоповідомлено провідмову ОдеськоїОДА увчиненні реєстраційнихдій тапро необхідністьзабрати документи,які подавалисьдля реєстрації,а 27 червня 2020 року в Одеській обласній державній адміністрації позивачем був отриманий інформативний лист Одеської ОДА від 25.06.2020 та пакет раніше поданих документів.

Вказаний інформаційний лист містив посилання на недоліки у поданих реєстраційних документах, але без визначення строку для усунення вказаних недоліків.

14 липня 2020 року ОСОБА_2 , діючи за дорученням загальних зборів членів релігійної організації - Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви повторно подала заяву до Одеської обласної державної адміністрації з проханням зареєструвати Статут в новій редакції Релігійної організації «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви (Православної Церкви України)». Однак, з моменту подання заяви про реєстрацію статуту Одеська обласна державна адміністрація не зареєструвала Статут та не повідомила позивача про результати розгляду заяви.

Позивач зазначає, що з метою захисту прав та інтересів її довірителів (релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви) відповідно до Договору про надання правничої допомоги б/н від 10 березня 2020 року) вона звернулась із адвокатським запитом про надання інформації до Одеської обласної державної адміністрації.

У відповіді на вказаний запит зазначалося, що відповідь обласної державної адміністрації на заяву релігійної організації від 14.07.2020 за №С1-133662-ю/л щодо реєстрації статуту в новій редакції була надана листом від 06.08.2020 за №6714/2/01-33/5772/2-20, де згідно із частиною сімнадцятою статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійній організації було запропоновано усунути недоліки в документах, що були надані для реєстрації статуту в новій редакції. Проте, станом на 23 вересня 2020 року виправлені документи релігійної організації для реєстрації статуту у новій редакції до обласної державної адміністрації не надходили.

Позивач зазначає, що вказаний лист від 06.08.2020 за №6714/2/01-33/5772/2-20 ні їй, ні її довірителям не надходив.

Ці факти позивач вважає проявом незаконної бездіяльності відповідача, а тому змушена звернутися до суду із даним позовом.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2020 року було відмовлено у відкритті провадження по даній справі з підстав належності спору до адміністративного судочинства.

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, ухвалу від 01 грудня 2020 року було скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

21 травня 2021 року до суду надійшов відзив на позов, в якому представник відповідача просить закрити провадження у справі, посилаючись на те, що відповідачем не було порушено права позивача, яка є лише представником релігійної організації, що свідчить про відсутність спору. Також, подані на реєстрацію Статуту релігійної організації документи, містили недоліки, а відтак, прийняті не були, а релігійній організації було запропоновано у найкоротший термін усунути вказані недоліки.

У судовому засіданні 21 травня 2021 року позивач ОСОБА_2 підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені у позові та зазначаючи, що відмовою позивачеві Одеською обласною державною адміністрацію у реєстрації Статуту релігійної організації в новій редакції були порушені права релігійної організації та її особисті права, як уповноваженого представника релігійної організації, від імені якого була подана заява про реєстрацію Статуту релігійної організації.

Представник відповідача, Одеської обласної державної адміністрації, ОСОБА_5 у судовому засіданні позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні, посилаючись на обставини, які викладені у відзиві.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2001 року позов ОСОБА_2 до Одеської обласної державної адміністрації про зобов`язання вчинити певні дії залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

В апеляційній скарзі адвокат Колотенко Оксана Петрівна в інтересах ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції змінити в його мотивувальній частині та виключити висновки суду щодо відповідності вимогам ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» поданих ОСОБА_2 до Центру надання адміністративних послуг Одеської міської ради документів згідно опису із заявою реєстраційний номер №С1-100537-ю/л від 01.06.2020 , суб`єктом звернення Свято-Покровською парафією смт. Сарата ПЦУ та згідно опису заявою реєстраційний номер №С1-133662-ю/л від 14.07.2020 до Одеської обласної державної адміністрації (Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини) щодо реєстрації статуту (положення) релігійної громади та змін до нього, в якій суб`єктом звернення зазначено «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви», в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на те, що порушення прав ОСОБА_1 як парафіянина релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української православної церкви виразилось саме в тому, що у мотивувальній частині рішення суду зазначені висновки щодо відповідності вимогам ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» поданих ОСОБА_2 до Центру адміністративних послуг Одеської міської ради вказаних вище документів.

У частині 4 статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі №521/12093/19 (провадження №61-20975св19) дійшов наступного правового висновку: «відмовляючи у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., апеляційний суд не врахував, що він звернувся до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки (частина перша статті 352 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційнепровадження,якщо післявідкриття апеляційногопровадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведених вище норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межахвідкритого апеляційногопровадження має процесуальну можливість дійти висновку щодо вирішення, чи невирішення судом першої інстанції питань про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Парфьонова Г.В., а у разі з`ясування, що судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України».

За таких правових підстав ухвалою Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року відкрите апеляційне провадження за апеляційною скаргою адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 21 травня 2021 року.

ОСОБА_2 та представник Одеської обласноїдержавної адміністрації в судове засідання до апеляційного суду не з`явився, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчить рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток.

06 вересня 2023 року від ОСОБА_2 надійшло клопотання про розгляд справи без її участі. Крім того, ОСОБА_2 зазначила, що підтримує свою апеляційну скаргу та просить її задовольнити в повному обсязі.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційних скаргах та відзиві адвоката Чубенко Сніжани Василівни в інтересах Релігійної організації «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги позивача ОСОБА_2 та адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Взаємовідносини церкви й держави визначаються Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Правовою формою цих відносин є режим відокремлення держави від церкви.

Статтею 35 Конституції України встановлено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Однією із особливостей ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є те, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров`я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

За положеннями статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.

Згідно із п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» від 17.01.2019, який набрав чинності 31.01.2019, статути (положення) релігійних організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом упродовж одного року з дня набрання ним чинності. До приведення статутів (положень) у відповідність із цим Законом релігійні організації керуються положеннями діючих статутів (положень) у частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих положень вказаного Закону України від 17.01.2019 в разі прийняття рішення щодо зміни своєї підлеглості релігійна організація повідомляє про таке рішення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, а в Автономній Республіці Крим - Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які забезпечують оприлюднення цього рішення на своєму офіційному веб-сайті.

Згідно із частиною 3 статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Відповідно до частини 19 статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Пунктом 1 частини 1 статті 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

Стаття 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» регулює порядок відмови в реєстрації статуту (положення) релігійної організації.

Судом першоїінстанції встановлено,що 01червня 2020року ОСОБА_2 звернулась до Центру надання адміністративних послуг Одеської міської ради із заявою (реєстраційний номер №С1-100537-ю/л) до Одеської обласної державної адміністрації (Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини) щодо реєстрації статуту (положення) релігійної громади та змін до нього, в якій суб`єктом звернення зазначено «Свято-Покровську парафію смт. Сарата ПЦУ».

Повноваження Чубенко Сніжани Василівни, як представника Православного приходу Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви (Православної Церкви України) у Одеській обласній державній адміністрації та Департаменті надання адміністративних послуг ОМР підтверджені ордером серія ВН №129824 від 14 липня 2020 року.

Згідно Опису вхідного пакету документів на отримання адміністративної послуги від 01.06.2020 за№С1-100537-ю/л, суб`єктом звернення Свято-Покровською парафією смт. Сарата ПЦУ подані: 1. Заява на отримання адміністративної послуги (оформлюється адміністратором); 2.Статут (положення релігійної громади); 3.Заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади (у довільній формі)/(подається у разі реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції); 4. Статут (положення) релігійної громади у новій редакції (подається у разі реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції); 5. Належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів/ (подається у разі реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції); 6. Оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалось)/ (подається у разі реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції); 7. У разі зміни місцезнаходження релігійної громади має бути подано належним чином засвідчену копію документа про право власності чи користування приміщенням або письмової згоди власника приміщення на надання адреси за місцем знаходження релігійної громади, зазаначеним у статуті (положенні) / (подається у разі реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції; 8. Документ, що посвідчує особу; 9. Документ, що підтверджує повноваження (у разі подання заяви та документів уповноваженою особою); 10. Опис (оформлюється адміністратором); 11. Талон запису на прийом (оформлюється адміністратором).

27 червня 2020 року в Одеській обласній державній адміністрації позивачем був отриманий інформативний лист Одеської ОДА від 25.06.2020 та пакет раніше поданих документів. Вказаний інформаційний лист містив посилання на недоліки у поданих реєстраційних документах, а саме:

згідно із пунктом 2 частини 4 статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі Закон) для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подається, зокрема, оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації. Проте для державної реєстрації статуту у новій редакції релігійної організації «ПРАВОСЛАВНИЙ ПРИХІД СВЯТО-ПОКРОВСЬКО ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ» (далі статут у новій редакції) надана копія статуту ПРАВОСЛАВНОГО ПРИХОДУ РЕЛІГІЙНОГО ТОВАРИСТВА СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА ОДЕСЬКО-ІЗМАЇЛЬСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. Звернуто увагу на різні найменування релігійної організації;

згідно із пунктом 1 частини 3 статті 14 Закону для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подається заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади. Згідно даних, які за станом на 23.06.2020 містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, керівником, особою, яка має представляти вказану релігійну організацію у правовідносинах з третіми особами та право вчиняти дії від імені цієї юридичної особи без довіреності, а також підписантом є ОСОБА_6 , проте заява від 01.06.2020 підписана особою, повноваження якої не підтверджені;

згідно пункту 1 частини 4 статті 14 Закону до статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подається належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів. Також, відповідно до частини 5 статті 14 Закону у разі зміни місцезнаходження релігійної громади має бути подано належним чином засвідчену копію документа про право власності чи користування приміщенням або письмової згоди власника приміщення на надання адреси за місцезнаходженням релігійної громади, зазначеним у статуті (положенні). Звернуто увагу на відсутність належним чином засвідчених копій протоколу та письмової згоди власника приміщення на надання адреси. Крім того, відповідно до пункту 12 статуту органом, який має повноваження щодо внесення змін до статуту релігійної організації є «приходское собрание»;

згідно із частини 4 статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі Закон) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів наданих документів неможливо встановити дотримання цієї вимоги, а саме, чи складають 127 членів громади, які приймали вищевказане рішення, визначений Законом кворум»;

статут у новій редакції не в повному обсязі відповідає вимогам частини 3 статті 12 Закону, зокрема щодо обов`язкової наявності відомостей про вид релігійної організації, місцезнаходження та порядку внесення змін до статуту;

зміна найменування юридичної особи не тягне за собою правонаступництва у розумінні статті 104 Цивільного Кодексу України, тому пункт 1 статуту у новій редакції є таким, що не відповідає чинному законодавству».

Також вказаний інформаційний лист містить рекомендацію усунути вказані недоліки у найкоротший термін.

14 липня 2020 року ОСОБА_2 звернулась до Центру надання адміністративних послуг Одеської міської ради із заявою (реєстраційний номер №С1-133662-ю/л) до Одеської обласної державної адміністрації (Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини) щодо реєстрації статуту (положення) релігійної громади та змін до нього, в якій суб`єктом звернення зазначено «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви».

Згідно інформаційного листа від 06.08.2020 на адресу Релігійної організації «Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви», документи, які подані для реєстрації Статуту містять недоліки, перелік яких по суті відповідає вищевказаному переліку та рекомендовано усунути вказані недоліки в найкоротший термін.

Для реєстрації статуту релігійної організації в новій редакції було надано належним чином засвідчену копію чинного статуту на дату подання документів з відміткою про державну реєстрацію та з усіма змінами та доповненнями. Наданий Статут ПРАВОСЛАВНОГО ПРИХОДУ СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА ОДЕСЬКО-ІЗМАЇЛЬСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ є чинним і ним у своїй діяльності керується релігійна громада «ПРАВОСЛАВНОГО ПРИХОДУ СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, інших статутів не існує. Крім того, відповідно до п. 8 Протоколу №1 загальних зборів членів релігійної організації ПРАВОСЛАВНИЙ ПРИХІД СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ було вирішено переобрати керівні органи релігійної організації та обрати Голову Парафіяльної ради.

Також, заявником до Центру надання адміністративних послуг було надано належним чином засвідчену копію протоколу загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту релігійної громади із зазначенням списку учасників цих загальних зборів.На виконання вимог ч. 5 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» до Одеської обласної державної адміністрації (Управління культури, національностей, релігій та охорони об`єктів культурної спадщини) було надано належним чином засвідчену копію протоколу загальних зборів та належним чином нотаріально посвідчену письмову згоду власника приміщення на надання адреси за місцезнаходженням релігійної громади.

Крім того, згідно із ч. 2 та ч. 3 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Таким чином, повноваження щодо внесення змін до статуту релігійної громади мають члени загальних зборів релігійної громади, як зазначено у вказаній статті закону, що підлягає застосуванню у даних правовідносинах.

При цьому, ані Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», ані Статутом релігійної громади не встановлено фіксованого членства в релігійній громаді.

Особи, що прийняли участь в загальних зборах релігійної організації ПРАВОСЛАВНИЙ ПРИХІД СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, ідентифікують себе як члени відповідної релігійної громади. Відповідно до Протоколу №1 загальних зборів членів релігійної організації ПРАВОСЛАВНИЙ ПРИХІД СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ СМТ. САРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ присутніми були 127 осіб, які і приймали рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що відповідає вимогам ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Також, державний орган не наділений повноваженнями вимагати від релігійної організації будь-яких інших документів, крім визначених законом, для проведення реєстраційних дій, а отже вимога Одеської ОДА про надання додаткових документів для підтвердження наявності на загальних зборах відповідно кворуму є такою, що виходить за межі повноважень державного органу.

Доказів некомплектності чи недостатності необхідних для реєстрації документів представником відповідача суду не надано, тому вимоги ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо надання відповідних документів, заявником були дотримані, що було перевірено відповідальною особою Центру адміністративних послуг ОМР.

Статтю 58 ЦПК України визначено, що юридично особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Із зазначеного вбачається, що уповноважений представник лише представляє інтереси особи, а не замінює цю особу.

ОСОБА_2 звернулась же до суду із даною позовною заявою, зазначаючи про необхідність захисту її порушених прав, але встановлені судом правовідносини з питань реєстрації статуту релігійної громади виникли між Одеською обласною державною адміністрацією та релігійною організацією Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української православної церкви. Правовідносини між адвокатом Чубенко Сніжаною Василівною та облдержадміністрацією виникли лише стосовно повноважень ОСОБА_2 , як представника релігійної організації під час подачі документів для реєстрації статуту в новій редакції.

Однак, позивач не посилається на порушення її прав відповідачем стосовно її повноважень, як представника релігійної організації, а посилається лише на неправомірність відмови у реєстрації відповідачем статуту релігійної організації в новій редакції, що на переконання суду, свідчить про відсутність факту порушення прав ОСОБА_2 вказаною нереєстрацією.

У зв`язку з цим, доводи позивача про порушення її прав, свобод чи інтересів є абстрактними і не містять жодного обґрунтування негативного впливу спірної нереєстрації статуту на її конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, а лише свідчать про незгоду позивача із вказаними діями відповідача, що не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу.

Верховний Суду в своїй постанові від 15 серпня 2019 року у справі №1340/4630/18 сформулював правовий висновок щодо якого, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання незаконною бездіяльності Одеської обласної державної адміністрації, яка полягає у не проведенні реєстрації Статуту релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції.

Щодо вимог ОСОБА_2 про зобов`язання Одеської обласної державної адміністрації зареєструвати вказаний Статут релігійної організації в новій редакції, то згідно із сформованою у судовій практиці позицією (постанова Верховного Суду від 08 квітня 2020 року по справі №750/293/17) щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даній справі повноваження відповідача як реєстратора регламентовані Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців», яким, по серед іншого, визначені умови, за яких орган відмовляє у проведенні реєстрації.

За таких умов, вказані повноваження Одеської обласної державної адміністрації як реєстратора є дискреційними, а тому суд позбавлений можливості зобов`язувати відповідача здійснити реєстрацію вказаного Статуту релігійної організації в новій редакції без належної перевірки відповідності такої процедури нормам закону, обов`язок чого покладено на відповідача.

Посилання позивача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні доведено належим чином бездіяльність відповідача щодо відмови у реєстрації змін до Статуту релігійної організації.

Також не приймаються до уваги доводи адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 , як парафіянина релігійної організації Православний прихід Свято-Покровської церкви смт. Сарата Української Православної церкви, оскільки оскаржуваним рішенням суду першої інстанції не вирішено питання про права, інтереси та (або) обов`язки вказаної особи.

Згідно ізчастинами 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законамиУкраїни. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно достатті 8Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК України, цивільнесудочинство здійснюєтьсяна засадахзмагальності сторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги і запереченняучасників справи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується зпринципом диспозитивностіта, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія судів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином, що саме відповідач, Одеська обласна державна адміністрація, порушила її права та законні інтереси.

Так, за своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою длязвернення особиза захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення,невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці2п.11постанови №14Пленуму «Просудове рішенняу цивільнійсправі» від18грудня 2009року ВерховнийСуд Українироз`яснив,що,оскільки правомна зверненнядо судуза захистомнаділена особав разіпорушення,невизнання абооспорювання самеїї прав,свобод чиінтересів,а такожу разізвернення досуду органівта осіб,яким наданоправо захищатиправа,свободи таінтереси іншихосіб абодержавні тасуспільні інтереси(частиниперша тадруга статті3ЦПК),то судповинен встановити,чи булипорушені,невизнані абооспорені права,свободи чиінтереси цихосіб,а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що позивач ОСОБА_2 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідач порушили її права, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм належну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову в повному обсязі.

Інших правових доводів апеляційні скарги ОСОБА_2 та адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 не містять.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі або зміні судового рішення немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та адвоката Колотенко Оксани Петрівни в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 18 вересня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк

Р.Д. Громік