Постанова

від 19.09.2023 по справі 161/3334/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/3334/23 Головуючий у 1 інстанції: Черняк В. В. Провадження № 22-ц/802/819/23 Доповідач: Шевчук Л. Я.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді Шевчук Л. Я.,

суддів Данилюк В. А., Киці С. І.,

секретар с/з Черняк О. В.,

з участю:

представника відповідача Довгальової О. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу загальної середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Департамент освіти Луцької міської ради, про стягнення заробітної плати, за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бурди Дмитра Петровича на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 червня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

У березні2023року ОСОБА_1 звернувся всуд іззазначеними позовнимивимогами,які обґрунтувавтим,що з 19 лютого 2019 року він працює на посаді вчителя в Комунальному закладі загальної середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради». На виконання Указу Президента України № 641/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», Указу Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» він 25 лютого 2022 року був призваний на військову службу по мобілізації та направлений для проходження військової служби до військової частини № НОМЕР_1 . Місце його постійного працевлаштування та заробітна плата за ним зберігалися до серпня 2022 року. Однак 19 липня 2022 року у зв`язку із законодавчими змінами нарахування йому середнього заробітку було припинено.

Позивач також зазначив, що відповідно до частини 2 статті 57, статті 57-1 Закону України «Про освіту», які є чинними, у разі проходження педагогічним чи науково-педагогічним працівником військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, або військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період за таким працівником зберігається попередній середній заробіток. Відповідно до довідки Департаменту освіти Луцької міської ради його середньоденна заробітна плата складає 800,36 грн, а тому розмір не нарахованої та невиплаченої заробітної плати за період з 01 серпня 2022 року по 24 лютого 2023 року за 150 робочих днів складає 120 054 грн.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача в його користь середній заробіток в розмірі 120 054 грн, а також витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 червня 2023 року у цій справі у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із постановленим судовим рішенням, представник позивача ОСОБА_1 адвокатБурда Д.П. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 апеляційну скаргу заперечила, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, хоча у встановленому законом порядку були повідомлені про час і місце розгляду справи, а тому апеляційний суд розглянув справу у їх відсутності.

Апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвокатаБурди Д.П. слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що на даний час правові підстави для збереження за позивачем ОСОБА_1 середнього заробітку, який призваний на військову службу, відсутні.

Такі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з дотриманням вимог закону.

Судом за матеріалами справи встановлено, що з 19 лютого 2019 року ОСОБА_1 працює на посаді вчителя факультативного курсу «Християнська етика» в Комунальному закладі загальної середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради» (а. с. 14-22).

На виконання Указу Президента України № 641/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», Указу Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» ОСОБА_1 25 лютого 2022 року був призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період та направлений для проходження військової служби до військової частини № НОМЕР_1 (а. с. 23).

На підставі наказу директора Комунального закладу середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради» від 28 лютого 2022 року № 55-к «Про увільнення від роботи у зв`язку з мобілізацією ОСОБА_1 » позивача увільнено від роботи у зв`язку з мобілізацією та забезпечено виконання статті 119 КЗпП України (а. с. 24).

20 липня 2022 року директором Комунального закладу середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради» видано наказ № 129-к «Про припинення виплати», яким припинено виплату середнього заробітку ОСОБА_1 , мобілізованому на військову службу до лав ЗСУ з 19 липня 2022 року (а. с. 25).

Також судом встановлено, що позивачу з моменту увільнення і до липня 2022 року за основним місцем роботи проводилася виплата середнього заробітку, а з серпня 2022 року вказані виплати були припинені.

Наведені обставини не заперечуються та визнаються сторонами.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов?язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Відповідно до вимог частин 1, 6 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Глава VII Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Частиною 3 статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, було передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни у частину 3 статті 119 КЗпП України - слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року (далі Закон № 2352-ІХ), набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, компенсація середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали працівники на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснювалася до 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року.

Водночас з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною 1 статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3 рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Крім того Кабінетом міністрів України прийнято постанову від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм частини 3 статті 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом № 2352 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу, до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ слід зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року № 2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон № 2352-ІХ та оновлену редакцію частини 3 статті 119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади.

Водночас Мінекономіки зазначило, що за мобілізованими працівниками може зберігатися заробіток, але за власним рішенням роботодавця.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом № 2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу, з дня набрання чинності Законом.

З наведеного убачається, що положення частини 3 статті 119 КЗпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ. Починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини 3 статті 119 КЗпП України виключені.

При цьому припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги позивача про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим з 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Отже, саме з 19 липня 2022 року законодавчо врегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними в частині 3 статті 119 КЗпП України.

Колегія суддів також не бере до уваги доводи позовної заяви та апеляційної скарги щодо переваги в застосуванні положень частини 2 статті 57 Закону України «Про освіту» над нормами частини 3 статті 119 КЗпП України з огляду на таке.

Як визначено статтею 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Отже, інші акти законодавства України повинні прийматися у відповідності до норм цього Кодексу.

Разом з тим щодо питання пріоритетності норм закону висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, а також про такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до статті 4 ЦК України Закон № 1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Конституційний Суд у цьому рішенні вказав, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Кодексу превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Крім того при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини Суд знайшов своє застосування принципу правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steelandothers v. theUnitedKingdom) та ін.).

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що в даному випадку з урахуванням вимог статті 4 КЗпП України, яка вказує на те, що інші акти законодавства України мають бути прийняті відповідно до норм цього Кодексу, слід застосовувати норми частини 3 статті 119 КЗпП України, в які внесено зміни, що діють з 19 липня 2022 року.

Відповідно до статті 9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Однак, як убачається з матеріалів справи, ні адміністрація Комунального закладу загальної середньої освіти «Боголюбський ліцей № 30 Луцької міської ради», ні його засновник Луцька міська рада чи уповноважений орган міської ради у сфері освіти Департамент освіти Луцької міської ради, не приймали відповідного рішення про покладення на себе обов`язку зі збереження середнього заробітку після 19 липня 2022 року за працівниками освітніх закладів, які перебувають на військовій службі.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не впливають на правильність судового рішення.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставінаведеного судапеляційної інстанціїдоходить висновку,що рішеннясуду першоїінстанції постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Бурди Дмитра Петровича залишити без задоволення.

Рішення Луцькогоміськрайонного судуВолинської областівід 28червня 2023року у цій справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді