Рішення

від 14.09.2023 по справі 160/14853/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2023 року Справа № 160/14853/23

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Кальник В.В., розглянувши матеріали адміністративного позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

УСТАНОВИВ:

29 червня 2023 року Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулося до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК", в якому просить суд:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2022 рік у розмірі 134 863, 33 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідно до статті 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю у 2022 році, відповідач повинен був до 15.04.2021 року самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 134 863, 33 грн.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04.07.2023 року відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

01.08.2023 року до суду від відповідача надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Індіго М`юзік» завжди сумлінно виконувало встановлений Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» норматив щодо захисту інвалідів на підприємстві. Дуже довгий час на підприємстві працював громадянин ОСОБА_1 , який був працевлаштований, як особа з інвалідністю, проте в грудні 2021 року ОСОБА_1 помер. Вже 04 січня 2022 року ТОВ «Компанія Індіго М`юзік» звернулося до Дніпровської філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості із звітом форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яка містила інформацію про вакансію прибиральника службових приміщень для особи з інвалідністю. Проте, оскільки на обліку в Дніпровській філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості особи з інвалідністю, які згідно рекомендацій МСЕК відповідають вимогам роботодавця не перебували, тому направлення на працевлаштування на підприємство не видавалося.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" перебуває на обліку в Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Так, відповідно до звіту форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 року №316 (за погодженням із Державною службою статистики України) та розрахунку сум адміністративного-господарських санкцій, що підлягають сплаті у зв`язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2022 році, відповідач мав сплатити суму адміністративно-господарських санкцій у розмірі 134 863, 33 грн.

Відповідач вищевказану суму адміністративно-господарських санкцій, у встановлений законом строк, не сплатив, що і стало підставою для звернення з даною позовною заявою до суду.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні від 21 березня 1991 року №875-XII (далі - Закон №875-XII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону №875-XII забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною третьою статті 18 Закону №875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань (частина третя статті 18-1 Закону №875-ХІІ.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення від 05 липня 2012 року №5067-VI (далі - Закон №5067-VI в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14 квітня 2011 року №129 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.

Процедуру подання підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб (далі - роботодавці), звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю відділенням Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) та інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю - базовому центру зайнятості визначено Порядком подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року №70 (далі Порядок, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням з Держстатом.

На виконання зазначеної вище норми наказом Міністерства праці та соціальної політики від 10 лютого 2007 року №42, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13 лютого 2007 року за №117/13384 (чинний на момент виникнення спірних правовідносин), затверджено форми звітності №10-ПІ (річна) Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів.

Поряд з цим, пунктом 5 наказу Міністерства соціальної політики від 31 травня 2013 року №316, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 червня 2013 року за №988/23520, яким затверджено Форму звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії), установлено, що форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

З аналізу наведених норм вбачається, що законодавством не встановлено періодичності подачі звітності за формою №3-ПН. Така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії. Тобто законом передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, то він своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку виконав обов`язок подання інформації про попит на робочу силу (вакансії).

Зазначене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 31 січня 2018 року у справі №824/379/17-а та від 26 червня 2018 року у справі №806/1368/17.

Суд також звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі №806/1368/17, в якому вказано про те, що за змістом статті 18-1 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні пошук підходящої роботи для інвалідів здійснює державна служба зайнятості. Обов`язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Крім цього, згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону №875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону №875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів) (частина третя статті 20 Закону №875-ХІІ).

Частиною четвертою статті 20 Закону №875-ХІІ передбачено, що адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Таким чином, законодавством чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

На підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості.

Поряд з цим, законом не визначено обов`язку підприємства здійснювати самостійний пошук працівників інвалідів.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі №804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі №819/639/17, від 15 квітня 2019 року №824/370/17-а, від 27 лютого 2020 року у справі №400/1254/19.

У постанові Верховного Суду від 24 червня 2020 року по справі №440/2008/19 також наведено висновок про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що визначені в частині першій статті 18 Закону №875-XII.

Водночас, у названій вище постанові наголошено на тому, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Наведене також узгоджується із правовою позицією, викладеною і у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі №809/750/17.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств. Однак нормами чинного законодавства на підприємства не покладено обов`язку щодо самостійного пошуку осіб з інвалідів для подальшого працевлаштування.

З матеріалів справи вбачається, що Товариством з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" у 2022 році було подано звіт форми 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії), відповідно до якого у Товаристві наявна 1 вакансія для працевлаштування осіб з інвалідністю.

При цьому, в матеріалах справи відсутні докази про відмову у працевлаштуванні осіб з інвалідністю у Товаристві з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК".

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" у 2022 року виконувало обов`язки, покладені на нього частиною третьою статті 18 Закону №875-XII, зокрема, ним виділено та створено робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю, і подано звіт до Дніпровської філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю.

З огляду на наведене, суд не погоджується з доводами позивача щодо нестворення Товаристом з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" умов для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також стосовно наявності у нього обов`язку підбирати і працевлаштовувати осіб зі інвалідністю на створені робочі місця.

Стосовно вимоги Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" адміністративно-господарських санкцій, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою статті 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Отже, адміністративно-господарська санкція є видом господарської санкції, яка застосовується як захід впливу на порушника у сфері господарювання.

Суд зазначає, що адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов`язковим платежем), обов`язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Податковим кодексом України, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв`язку із скоєнням правопорушення. У разі доведення учасником господарських відносин про вжиття всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення на нього не може бути покладена відповідальність за не працевлаштування інвалідів.

На переконання суду, позиція позивача щодо того, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, а тому лише вони несуть відповідальність за працевлаштування інвалідів, ґрунтується на невірному тлумаченні статті 20 Закону № 875-XII, яку необхідно тлумачити системно із врахуванням положень статей 17, 18, 18-1 зазначеного Закону та положень Господарського кодексу України. При цьому, об`єктивна сторона складу правопорушення виражається у невжитті заходів щодо створення та виділення у нормативній кількості робочих місць для інвалідів, або у подальшій відмові роботодавця прийняти інваліда на створене робоче місце без наявності передбачених законом підстав (невідповідності умов та характеру праці стану здоров`я інваліда, невідповідності інваліда кваліфікаційним вимогам). У випадку, якщо роботодавець виділив та створив робочі місця у кількості, розрахованій відповідно до нормативної, та подав до органів державної служби зайнятості звіт про наявність робочих місць для інвалідів, він вважається таким, що виконав свій обов`язок належним чином.

Водночас, варто зазначити, що юридична відповідальність у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону №875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п`ятої статті 19 Закону №875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду постанові від 10 липня 2018 року у справі № 808/2646/15.

Поряд з цим, як вже встановлено судом, що у 2022 році Товариством з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" було виділено та створено робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю. При цьому Товариство з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" не відмовляло у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, що підтверджується наявними у справі матеріалами.

Отже, враховуючи те, що Товариством з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" були виконані вимоги Закону №875-XII щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а доказів того, що ним не створено робочі місця для інвалідів, відмовлено інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавалась державній службі зайнятості інформація щодо наявності вакансій, необхідна для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно надано звіти Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, Дніпропетровським обласним відділенням Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю не надано, суд приходить до висновку, що причини не працевлаштування осіб з інвалідністю не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, наведеними у постановах від 14 лютого 2018 року у справі №820/2124/16, від 28 лютого 2018 року у справі №807/612/16, від 11 вересня 2018 року у справі №812/1127/18, від 19 грудня 2018 року у справі №812/1140/18, від 23 липня 2019 року у справі №820/2204/16, від 31 липня 2019 року у справі №812/1164/18.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, вирішуючи даний спір, суд враховує правові висновки, викладені у названих вище постановах Верховного Суду в аналогічних правовідносинах.

Таким чином, стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо працевлаштування осіб з інвалідністю є необґрунтованим, а тому позов в частині стягнення адміністративно-господарських санкцій не підлягає задоволенню.

Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Таким чином, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні підстави для вирішення питання стосовно повернення судового збору, сплаченого позивачем при зверненні до суду.

Стосовно стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

01.08.2023 року до суду від представника відповідача надійшло клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу у сумі 25 000, 00 грн.

Згідно з частинами 1-3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У постанові Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі 200/14113/18-а зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Під час визначення суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу в розмірі 25 000,00 грн. представником відповідача до матеріалів справи надано: копію ордеру на надання правничої допомоги Серії АІ №1364579, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльності Серії КС №000715, копію договору про надання правової допомоги № 23/07/07-1 від 07.07.2023р., звіт про надану правову допомогу № 2023/24/07-4 від 24.07.2023 року, копію платіжної інструкції №133921894 від 13.07.2023р. на суму 25 000,00 грн.

Оцінюючи співмірність витрат відповідача на правничу допомогу із складністю предмету позову та обсягу наданих робіт, суд зазначає, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.134 КАС України).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Без сумніву, суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок позивача має бути встановлено, що розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

При цьому, судом враховано, що сама по собі справа є не складною, а спірні правовідносини - не новими у судовій практиці, а тому, підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, а також не потребувала витрат значного часу та коштів.

Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши доводи представника відповідача, враховуючи складність розгляду саме цієї справи, заявлені позовні вимоги та їх співвідношення із заявленим розміром судових витрат, наявність сталої судової практики з розгляду такої категорії спорів, суд вважає заявлений представником відповідача розмір витрат на правову допомогу неспівмірним зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом, обсягом наданих послуг, ціною позову, і значенням справи для сторони, та, вважає достатнім і співмірним розмір витрат правничої допомоги в сумі 800,00 грн.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 242-246, 250, 255, 262, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні адміністративного позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" про стягнення адміністративно-господарських санкцій - відмовити.

Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "КОМПАНІЯ ІНДІГО М`ЮЗІК" за рахунок бюджетних асигнувань Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 800,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник