Рішення

від 01.09.2023 по справі 308/12876/18

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/12876/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 вересня 2023 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді - Бенца К.К.,

при секретарі судового засідання - Майор Ю.В.,

за участі :

представника позивача Ужгородської окружної прокуратури - Романець О.

відповідача - ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3 - Темнохудова З.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород за правилами загального позовного провадження матеріали цивільної справи за позовом Керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_5 про скасування рішення Ужгородської міської ради, скасування запису державної реєстрації права власності та свідоцтва на право власності на земельні ділянки за кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га; витребування в комунальну власність земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га,-

В С Т А Н О В И В:

Керівник Ужгородської місцевої прокуратури (місце знаходження : 88000, м. Ужгород, вул. Небесної Сотні, 6) правонаступником якого є Ужгородська окружна прокуратура звернувся до Ужгородської міської ради (місце знаходження: 88000, м. Ужгород, пл. Поштова, 3), ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ), ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_2 ), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про скасування пункту 1.52 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882, скасування запису державної реєстрації права власності ОСОБА_1 № НОМЕР_1 та свідоцтва про право власності ОСОБА_1 від 18.11.2018 за № 47865078 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га; витребування від ОСОБА_3 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га на користь територіальної громади м. Ужгорода в особі Ужгородської міської ради.

Позов обґрунтовує тим, що Ужгородською місцевою прокуратурою в порядку ч. 1 ст. 222 КПК України отримано дозвіл слідчого у кримінальному провадженні за № 42015070030000163 від 25.11.2015 року на розголошення таємниці досудового розслідування.

Досудовим розслідуванням в рамках даного кримінального провадження встановлено, що 27 сесія 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року відбулася в порушення вимог Конституції та законодавства, а тому на думку позивача рішення, прийняті на цій сесії підлягають скасуванню.

Так, позивач вказує, що Ужгородська міська рада є представницьким органом місцевого самоврядування, яка виконує повноваження, передбачені ст. ст. 140-143 Конституції України та вирішує інші питання, віднесені законом до її компетенції.

Пунктом 14 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що порядком скликання сесії ради, підготовки і розгляду нею питань, а також порядок роботи сесії визначається регламентом ради.

Так пунктом 12 ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сесія ради є повноважною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради.

Вказана норма зокрема закріплена у ст. 17 Регламенту Ужгородської міської ради 6 скликання, затвердженого рішенням 5 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання від 08.04.2021 року № 149, згідно якої сесія ради є правомочною, якщо в її пленарному засіданні бере участь більше половини депутатів від загального складу ради. А відповідно до ст. 159 Регламенту, такий є обов`язковим до виконання всіма посадовими особами місцевого самоврядування та депутатами Ужгородської міської ради.

На інформаційному Інтернет порталі «Місцеві вибори» розміщено інформацію про те, що в 2010 році до Ужгородської міської ради обрано 60 депутатів.

З позовної заяви слідує, що перед початком сесії 09.11.2015 року о 10 год. 06 хв. у відповідності до ст. 34 Регламенту згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів, а в подальшому 09.11.2015 року о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію 33 депутатів Ужгородської міської ради.

Всупереч вказаним вище даним щодо реєстрації депутатів, депутат ОСОБА_6 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_7 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_8 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_9 (пульт для голосування № 49) не були присутні на сесії міської ради 09.11. 2015 року та персональну участь у голосування не приймали.

Вказану обставину позивач доводить: листом № 1441 від 04.12.2017 року командира військової частини НОМЕР_2 полковника м/с ОСОБА_10 про те, що з 05.11.2015 року по 08.12.2015 року полковник ОСОБА_6 перебував на стаціонарному обстеженні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_2 (військовий госпіталь АДРЕСА_4 ); інформацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі № 5/13-93 від 07.04.2016 року про те, що ОСОБА_11 з 08.11.2015 року по 12.11.2015 рік перебував за межами Державного кордону України; допитом в режимі телефонної розмови ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , про що складено відповідні рапорти.

Крім того позивач вказує, що відсутність вказаних вище депутатів підтверджується і відеозаписом пленарного засідання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року, який міститься в матеріалах кримінального провадження.

Таким чином позивач стверджує, що участь у 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року прийняло 29 депутатів, що складає менше половини депутатів від загального складу ради, а тому вказана сесія не була повноважною у зв`язку з відсутністю кворуму, а тому зміни до порядку денного і всі прийняті на цій сесії рішення є незаконними.

В подальшому без відповідного кворуму відбулося голосування за рішення Ужгородської міської ради № 1882 від 09.11.2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект № 1626), відповідно до якого оспорювані земельні ділянки передано у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_5 . Опісля, одна із оспорюваних земельних ділянок за кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га на підставі договору іпотеки № 24 від 08.02.2016 року перейшла 20.07.2016 у власність ОСОБА_5 , який у свою чергу відчужив її за договором купівлі-продажу, номер 263 від 02.05.2018 на користь ОСОБА_3 .

Позивач вказує на те, що згідно роздруківки ПТК «Віче» шляхом застосування персональних карток Віче щодо прийняття проекту рішення № 1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради, в тому числі і депутати ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які насправді були відсутні в сесійній залі.

Крім того встановлено, що ОСОБА_12 будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього у встановленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання та взяв участь у голосуванні за рішення № 1882 від 09.11. 2015 року «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок». Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_12 порушення вимог ст. 28, ч. 2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 12.04.2017 року у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_12 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172 -7 КУпАП.

Також позивач зазначає, що рішення про затвердження проекту землеустрою оспорюваної земельної ділянки також не відповідає вимогам ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 року, так з січня 2015 року набрали чинності частини 3 та 4 ст. 24 даного Закону, відповідно до яких передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється у разі відсутності плану зонування або детального плану території, таким чином позивач вважає, що оскільки ні плану зонування, ні детального плану території за рахунок якої відведено земельну ділянку станом на прийняття рішення про їх відведення не було (такі прийняті на тій же сесії, без відповідного кворуму і не набрали законної сили) передача земельних ділянок відбулася також з порушеннями ст. ст. 19, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Позивач Ужгородська місцева прокуратура правонаступником якої є Ужгородська окружна прокуратура обґрунтовує своє представництво у даній справі положеннями ст. 131-1 Конституції України, ст. 56 ЦПК України та вказує, що відповідно до ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та Постанови КМУ за № 15 від 14.01.20215 року Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якої належить здійснення контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, однак вказаний контролюючий орган не наділений повноваженнями звертись до суду про скасування незаконних рішень ради.

Таким чином позивач вважає, що право власності на спірні земельні ділянки набуте відповідачами всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення, а тому суперечить інтересам держави і суспільства в цілому, зокрема мешканців м. Ужгорода, які виборами у 2010 році обрали своїх представників до органу місцевого самоврядування, що позивач вважає достатньою підставою для пропорціонального втручання в інтереси відповідних осіб, відповідачів у справі. З цих підстав вважає звернення прокурора до суду в інтересах держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі спрямованим на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки.

На підставі викладеного вище позивач просить суд ухвалити рішення, яким: визнати незаконним та скасувати пункт 1.52 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882, скасувати свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га, вартістю 89524,96 грн. від 18.11.2018 за № 47865078, скасувати запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 № 12101264 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га, витребувати від ОСОБА_3 земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га, вартістю 11875 грн. на користь територіальної громади м. Ужгорода в собі Ужгородської міської ради.

Позиція сторін справи:

Представник позивача в судовому засіданні пред`явлені у справі позовні вимоги підтримала повністю та просила суд їх задовольнити. Надала пояснення аналогічні викладеним у позові.

Представник Ужгородської міської ради в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомлений про дату час і місце розгляду справи.

Окрім того слід зазначити, що інформація про дату і час розгляду справи наявна на сайті Судова влада.

Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (частина п`ята статті 14 ЦПК України).

Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб`єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в обов`язковому порядку.

Результат аналізу частини шостої статті 128, частини першої статті 130 ЦПК України дає підстави для висновку, що судова повістка надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи лише у разі наявності у нього офіційної електронної адреси.

Вказаний висновок також узгоджується з правовою позицією щодо належного виклику учасника справи засобами електронної пошти, викладеною Верховним Судом у постанові від 01 червня 2022 року у справі № 761/42977/19 (провадження № 61-1933св22).

Відповідач ОСОБА_1 та її адвокат Ігнатенко С.С. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечили з мотивів викладених у відзиві на позовну заяву. Зокрема пояснили, що відповідачка ОСОБА_1 у досліджуваних правовідносинах діяла добросовісно та жодних порушень закону під час отримання у власність оспорюваних земельних ділянок не вчиняла. Також наголошено, що ще на етапі відведення відповідних земельних ділянок у власність ОСОБА_1 , такі земельні ділянки вже були забудовані. На сьогоднішній день, на належній ОСОБА_1 земельній ділянці з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, стосовно якої позивач просить скасувати свідоцтво про право власності та запис про державну реєстрацію права власності, розташований належний ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна: садибний будинок загальною площею 257,7 м2, а тому втручання у право власності ОСОБА_1 у вигляді скасування прав на відповідну земельну ділянку не може вважатися пропорційним, становитиме надмірний тягар для ОСОБА_1 та вимогам «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та умовам захисту прав людини не відповідатиме.

Відповідач ОСОБА_3 , будучи належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, в судове засідання повторно не з`явився, надіслав на адресу суду відзив на позовну заяву та забезпечив явку свого представника - адвоката Темнохудова З.В., яка у судовому засіданні проти задоволення позову заперечила, пояснивши про відсутність достатніх правових підстав для їх задоволення.

Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_5 в судове засідання повторно не з`явився, будучи належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.

В ході розгляду справи проведені наступні процесуальні дії:

06.07.2021 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Бенца К.К. прийнято позовну заяву до розгляду та ухвалено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

21.09.2022 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду замінено позивача - Ужгородську місцеву прокуратуру його правонаступником - Ужгородською окружною прокуратурою, та закрито підготовче судове засідання.

Фактичні обставини справи:

Так, судом встановлено, що у 2010 році до Ужгородської міської ради Закарпатської області обрано 60 депутатів, що підтверджується відомостями з офіційного веб-сайту Ужгородської міської ради.

Враховуючи вимоги ст. 100 ЦПК України, беручи до уваги висновки Верховного Суду від 29.01.2021 у справі №922/51/20, зважаючи на відсутність у відповідачів та їх представників заперечень щодо кількості депутатів міської ради, обраних на сесію, у межах якої приймалося оспорюване рішення, суд виходить з того, що кількість депутатів ради, обраних на відповідну сесію становить 60 осіб.

01 серпня 2011 року ОСОБА_1 , на підставі рішення виконкому Ужгородської міської ради № 256 від 20.07.2011, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно «квартиру, після реконструкції з прибудовою житлових, допоміжних приміщень та надбудовою мансардного поверху». Загальною площею 257,7 кв.м. за адресою АДРЕСА_6 (а.с. 75 Т.2 ). Вказане підтверджується також витягом про державну реєстрацію прав КП Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода № 30873975 від 05.08.2011 (а.с. 76 Т.2).

11 січня 2013 року Управління архітектури та містобудування Ужгородської міської ради видано громадянці ОСОБА_1 Довідку за № 575 про те, що належній їй квартирі АДРЕСА_7 , згідно діючого адресного плану м. Ужгорода та відповідно до рішення міськвиконкому № 1 від 09.01.2013 року пункт 2.1 надана тимчасова адреса: АДРЕСА_5 , колишня адреса - АДРЕСА_6 (а.с. 33 Т.2 ).

Пунктом 2.17 рішення XXІII сесії VI скликання Ужгородської міської ради «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» № 1362 від 11 липня 2014 року надано гр. ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0111 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_5 (а.с. 32 Т.2).

На підставі цього рішення, ПП «ЗАКАРПАТГЕОПРОЕКТ» розроблено Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_5 (а.с. 26 - 79 Т.2 ), який включає в себе, зокрема, висновки Управління Держземагенства в Ужгородському районі Закарпатської області та Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради про погодження цього проекту землеустрою.

Вказаний проект містить в собі також Довідку Головного управління Держземагенства у Закарпатській області про правовий статус земельної ділянки та Кадастровий план, якими підтверджено, що земельна ділянка розташована в АДРЕСА_5 загальною площею 0,0111 га (111 кв.м.) розташована під житловою забудовою - 111 кв.м.

Пунктом 1.52 рішення XXVII сесії VI скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року № 1882 затверджено проект землеустрою щодо відведення гр. ОСОБА_1 земельної ділянки загальною площею 0,0111 га (кадастровий номер 2110100000:06:001:0244 земельної ділянки площею 0,0013 га, кадастровий номер 2110100000:06:001:0245 земельної ділянки площею 0,0098 га) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель по АДРЕСА_5 та передано її у власність (а.с. 15-19, Т.1).

На підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування Управлінням Держземагенства в Ужгородському районі за громадянкою ОСОБА_1 було здійснено державну реєстрацію двох земельних ділянок з кадастровим номером 2110100000:06:001:0245 площею 0,0098 га та з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244 земельної ділянки площею 0,0013 га.

Пізніше, як вбачається із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 141914013 від 19.10.2018 року (а.с. 20-22 Т.1), право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244 площею 0,0013 га було зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору іпотеки від 08.02.2016 (номер запису про право власності 15487202), а потім за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 02.05.2018 року (номер запису про право власності 25947987.

02 травня 2019 року, як вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 165930163 ВІД 08.05.2019 (а.с. 23, Т.2), на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер ЗК181191000522, виданої Управлінням державного-будівельного контролю Ужгородської міської ради 10.05.2019 року, за відповідачкою ОСОБА_1 зареєстровано право власності на садибний будинок загальною площею 257,7 кв.м., за адресою АДРЕСА_5 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 2110100000:06:001:0245 площею 0,0098 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Разом з тим, судом встановлено, що старшим слідчим слідчого відділу Ужгородського відділу поліції ГУНП в Закарпатській області Пекарем В.І. здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні №42015070030000163 від 25.11.2015 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 366 КК України.

Як встановлено судом, 15 січня 2018 року ОСОБА_13 , у межах кримінального провадження № 42015070030000163 від 25.11.2015 року, було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, а саме службовій недбалості, тобто у неналежному виконанні службовою особою своїх службових обов`язків, через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом громадським інтересам.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 05.06.2023 року звільнено ОСОБА_13 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України на підставі п.3 ч.1 ст. 49 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності; кримінальне провадження №42015070030000163 відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 25.11.2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.367 КК України, - закрито на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України.

Як зазначалось, 09.11.2015 відбулось голосування за рішення Ужгородської міської ради №1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проект №1626), відповідно до якого оспорювані земельні ділянки передано у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Перед початком 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради, 09.11.2015 о 10 год. 06 хв., у відповідності до ст. 34 Регламенту, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 30 депутатів. В подальшому, 09.11.2015 о 10 год. 07 хв. проведено повторну реєстрацію, згідно роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» зареєстровано 33 депутати Ужгородської міської ради.

Відповідно до роздруківки ПТК «Віче», шляхом застосування персональних карток «Віче» щодо прийняття проекту рішення №1626 за основу проголосувало 32 депутати Ужгородської міської ради.

Так, серед присутніх депутатів значаться, зокрема, депутати ОСОБА_6 (пульт для голосування № 57), ОСОБА_7 (пульт для голосування № 33), ОСОБА_8 (пульт для голосування № 13) та ОСОБА_9 (пульт для голосування № 49).

З оглянутого у судовому засіданні листа № 1441 від 04.12.2017 року командира військової частини НОМЕР_2 полковника м/с ОСОБА_10 встановлено, що з 05.11.2015 року по 08.12.2015 року полковник ОСОБА_6 перебував на стаціонарному обстеженні у травматологічному відділенні військової частини НОМЕР_2 (військовий госпіталь АДРЕСА_4 ) (а.с. 27,Т.1).

Також згідно з ірмацією Державної прикордонної служби, викладеної в листі №5/13-93 від 07.04.2016, ОСОБА_11 з 08.11.2015 по 12.11.2015 перебував за межами Державного кордону України (а.с. 30-31 Т.1).

Окрім того судом встановлено, що ОСОБА_12 , будучи депутатом Ужгородської міської ради, під час виникнення конфлікту інтересів не повідомив про нього в установленому порядку колегіальний орган Ужгородську міську раду і вчинив дії в умовах реального конфлікту інтересів на 27 сесії Ужгородської міської ради 6 скликання (4 пленарне засідання) взяв участь у голосуванні і голосував за рішення № 1882 від 09.11.2015 «Про затвердження та відмову в затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок».

Згідно з Роздруківкою результатів голосування із зазначенням прізвищ депутатів Ужгородської міської ради на четвертому пленарному засіданні XXVII сесії Ужгородської міської ради VI скликання 09 листопада 2015 року за проект № 1626 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» в цілому, депутат ОСОБА_12 проголосував «ЗА». З даної Роздруківки також встановлено, що всього проголосувало 33 депутати, з них: «ЗА» - 32; «ПРОТИ» - 0; «УТРИМАЛОСЬ» - 0; «НЕ ГОЛОСУВАЛО» - 1. РІШЕННЯ ПРИЙНЯТО.

Прийняття оспорюваного рішення в умовах реального конфлікту інтересів та допущення ОСОБА_12 порушення вимог ст. 28, ч.2 ст. 35 Закону України «Про запобігання корупції» та ст. 59-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтверджено в постанові Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.04.2017 у справі № 308/12880/16-п, якою ОСОБА_12 визнано винним у вчиненні адміністративних правопорушень, передбачених ч. 1, ч. 2 ст. 172-7 КУпАП. Вказана постанова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області в цій частині залишена без змін постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 11.07.2017 (а.с. 111-119 , Т.1).

Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» (в редакції статті, яка діяла на час вчинення правопорушення) близькі особи - особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких із суб`єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб`єкта.

Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.

Разом з тим, у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.

Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов`язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз`яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».

За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.

Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об`єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі №442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.

Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.

Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.

Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі 445/2346/16-ц.

Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов`язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленим процесуальним законом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.

Оскільки, п. 1.52 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882 прийнято в тому числі за участі депутата Ужгородської міської ради Булини Михайла Михайловича в результаті корупційних адміністративних правопорушень, приймаючи до уваги той факт, що у голосуванні прийняло участі менше половини депутатів від загального складу ради, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для визнання незаконним та скасування пункту 1.52 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882.

Що стосується позовних вимог в частині скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га, від 18.11.2018 за № 47865078 та скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 № 12101264 на зазначену земельну ділянку, суд виходить з наступного.

Конституцією України встановлено, держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8); органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19). Органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами (ст. 74 ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (Закон № 80/97-ВР)).

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, з внесеними до Державного земельного кадастру даними щодо неї, у розумінні закону земельна ділянка є індивідуально визначеним оборотоздатним об`єктом цивільних прав (річчю, нерухомим майном) (ст. 79 ч. 1, ст. 79-1 ч. 1 ЗК України, ст. 177, ст. 178 ч. 1, ст. 179, ст. 181 ч. 1, ст. 182, ст. 184 ч. 1, ст. 190 ЦК України).

Право власності, у т.ч., на землю, набувається і реалізується відповідно до закону, це право гарантується, є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, обмежений у цих правах;

громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до визначених повноважень;

якщо рішення щодо приватизації земельної ділянки приймається не на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки, етап надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є складовою процедури набуття особою права власності на земельну ділянку;

земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю;

особа вправі вимагати захисту як цивільного права, так і законного цивільного інтересу, зокрема, й інтересу щодо набуття у власність за наявності для того підстав конкретної земельної ділянки (ст.ст. 14, 41 Конституції України, ст. 3 ч. 1 п.п. 2, 5, ст.ст. 15, 16, ст. 319 ч. 7, ст. 321 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 373, 386 ЦК України, ст. 1 ч. 2, ст. 5 ч. 1 п.п. «б», «в», «ґ», ст. 78 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 79, 81, 83, 90, 116, 118, 152, 153 ЗК України).

Право власності підлягає захисту, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (ст. 3 ч. 1 п. 5, ст.ст. 15, 16, 386 ЦК України, ст. 90 ч. 2, ст. 152 ЗК України). Власник має право вимагати усунення порушення його права, зокрема, управі вимагати визнання незаконним і скасування правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, управі вимагати скасування правовстановлюючого документа, державної реєстрації речового права (ст. 16 ч. 2 п.п. 2, 3, 4, ст. 21 ч. 1, ст. 393 ч. 1 ЦК України, ст. 152 ч. 2, ч. 3 п.п. «г», «д», ст. 155 ч. 1 ЗК України, ст. 26 ч. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон № 1952-IV)).

Територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин, набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ст. 1 ч. 1, ст. 2 ч. 2, ст. 169 ч. 1, ст. 172 ЦК України). Розпорядження землями територіальної громади, зокрема, міста (землями комунальної власності) належить до компетенції відповідної міської ради (ст. 327 ЦК України, ст. 12 п.п. «а», «б», «в», ст. 80 п. «б», ст. 83 ч. 1, ст. 90 ч. 1 п. «а», ст. 116 ч. 1, ст. 118 ЗК України, ст. 10 ч. 1, ст. 26 ч. 1 п. 34 Закону № 80/97-ВР).

Чинні рішення органу місцевого самоврядування є обов`язковими до виконання на відповідній території, їх правомірність, як і правомірність розпорядження майном, набуття права власності, фактичного володіння майном, оскільки не встановлено протилежне, презюмуються (вищенаведені норми законодавства та ст.ст. 140, 143, 144, 145 Конституції України, ст.ст. 2, 4, 10, 16, 24, 25, 59, 60, 71, 73 Закону № 80/97-ВР, ст.ст. 328, 397 ЦК України).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписана від імені України 09.11.1995 (Конвенція), і Перший протокол до Конвенції, підписаний від імені України 19.12.1996, у м. Страсбурзі, ратифіковані Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у силу положень ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 10 ч.ч. 2, 4 ЦПК України є частиною національного законодавства, Конвенція, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини застосовуються при розгляді справ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ч. 1); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ч. 2).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» (Заява № 29979/04) у контексті спору щодо права володіння земельною ділянкою, користування нею та захисту цих прав аналізуючи дії держави та органів місцевого самоврядування, які приймали відповідні рішення, зазначив, що:

особливо важливим є принцип «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (п. 70);

принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам; з іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків; ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (п. 71).

У справі «Федоренко проти України» (Заява 25921/02), яка стосувалася дій держави у цивільних відносинах та захисту права власності, Європейський суд з прав людини у рішенні від 01.06.2006 вказав, що:

втручання має підтримувати «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи; намагання забезпечити цей баланс відображено у структурі статті 1 в цілому, включаючи другий пункт; тому мають бути витримані розумні пропорції між використаними засобами і досягнутими цілями (п. 28).

02.11.2014 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), яка стосувалася права особи на грошові кошти та дій держави, що спричинили порушення цього права, сформулював висновки, відповідно до яких:

позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом»; більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності; як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини; пошук такого справедливого балансу пролягає через всю Конвенцію; далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (Розділ «Стосовно права» ІІ «С» 2 «Оцінка Суду»);

Суд робить висновок, що хоча правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес», але, виходячи із обставин цієї справи, цей інтерес мав на меті порушення основних принципів правової певності… (п. 54).

23.01.2014 Європейський суд з прав людини розглянув справу ««East/West Alliance Limited» проти України» (Заява № 19336/04) і оцінюючи дії держави, що призвели до позбавлення власника майна та до порушення інших майнових прав, констатував, що:

згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах; друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (п. 166);

перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним; вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (п. 167);

будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи; необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу; необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар; іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (п. 168).

Аналогічні висновки Європейський суд з прав людини робив і в інших своїх рішеннях. Таким чином, втручання у право власності з боку держави повинно бути законним, повинно переслідувати дійсний суспільний, публічний інтерес і повинно бути пропорційним. Ці критерії є оціночними і залежать від фактів і обставин конкретної справи. Втручання повинно переслідувати реальну мету щодо захисту відповідного права, а також передбачати реальну можливість виконання відповідного рішення.

Виходячи з викладеного судом встановлено, матеріалами справи підтверджено (свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 01.08.2011, витягом про державну реєстрацію прав № 30873975 від 05.08.2011, довідкою Управління архітектури та містобудування Ужгородської міської ради № 575 від 11.01.2013) і ніким не заперечується, що на земельній ділянці по АДРЕСА_8 , станом щонайменше на серпень 2011 року вже знаходився об`єкт нерухомого майна під назвою «квартира, після реконструкції з прибудовою житлових, допоміжних приміщень та надбудовою мансардного поверху» загальною площею 257,7 кв.м. законність зведення якого ніким не ставиться під сумнів і право власності на який 01.08.2011 було зареєстроване за відповідачкою ОСОБА_1 .

Таким чином, ОСОБА_1 була надана у власність земельна ділянка загальною площею 0,0111 га (в т.ч. із кадастровим номером 2110100000:06:001:0245), на якій законно був зведений об`єкт житлової нерухомості, а сама ділянка, як встановлено судом вище, була надана із земель житлової та громадської забудови саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, відповідно до чинного на відповідний час генерального плану міста та містобудівної ситуації, що фактично мала місце. Протилежного в справі не доведено. Натомість, як було вище встановлено, на момент складання Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідачці ОСОБА_1 , земельна ділянка загальною площею 0,0111 га (111 кв.м.) розташована під житловою забудовою - 111 кв.м.

Як вбачається із змісту позовної заяви, матеріально-правові підстави, якими обґрунтовано пред`явлені у справі позовні вимоги, реальних обставин, що пов`язуються з наданням ОСОБА_1 у власність земельної ділянки під задовго до цього збудований об`єкт житлової нерухомості, не враховано. Також позивач пред`явленні у справі позовні вимоги можливою незаконністю дій саме з боку відповідачки ОСОБА_1 при оформленні права власності на оспорені земельні ділянки не обґрунтовує.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено (пунктом 2.17 рішення XXІII сесії VI скликання Ужгородської міської ради «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» № 1362 від 11.07.2014, Проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виготовленого ПП «ЗАКАРПАТГЕОПРОЕКТ», висновком Управління Держземагенства в Ужгородському районі Закарпатської області та висновком Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради про погодження цього проекту землеустрою) безпосередньо відповідачка ОСОБА_1 виконала усі вимоги покладені на неї земельним законодавством (чинним на момент прийняття оскаржуваного рішення міської ради) щодо набуття у власність земельних ділянок (розробила проект землеустрою, отримала позитивні висновки та необхідні погодження, у встановленому порядку звернулася до органу місцевого самоврядування для прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою та передання їй у власність земельні ділянки) і жодних порушень законодавства не допустила.

За встановлених у справі обставин ОСОБА_1 , яка діяла у правовідносинах із набуття права власності на земельну ділянку, що перебувала у її фактичному користуванні, добросовісно і не вчиняла у цьому контексті протиправних дій, не може за відсутності будь-якої її вини зазнавати негативних наслідків, нести майнову відповідальність у вигляді позбавлення права власності на земельну ділянку, про що, власне, пред`явлений позов, за дії, вчинені органом місцевого самоврядування. Такі дії органу, який отримавши офіційні погодження і документи прийняв рішення про надання земельної ділянки і на правомірність якого відповідач ОСОБА_1 обґрунтовано покладалася, знаходяться поза її волею і контролем, адже у даній справі мова йде виключно про процедурні порушення прийняття відповідного рішення з боку органу місцевого самоврядування.

З огляду на це, а також через факт розташування на земельній ділянці з кадастровим номером 2110100000:06:001:0245 площею 0,0098 га, належного на праві власності відповідачці ОСОБА_1 садибного будинку (дата введення в експлуатацію - 10.05.2019, дата реєстрації права власності - 02.05.2019), суд вважає, що скасування свідоцтва про право власності та скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на відповідну земельну ділянку призведе до порушення «справедливого балансу» між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту основоположних прав ОСОБА_1 як власника, який у встановленому законом порядку реалізував своє право на отримання у власність земельної ділянки під об`єктом житлової нерухомості. Задоволення судом цих вимог матиме наслідком виключно непропорційне втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном, зокрема об`єктом житлової нерухомості, розташованим на оспореній земельній ділянці, та покладе на відповідачку ОСОБА_1 надмірний індивідуальний тягар у вигляді необхідності повторного проходження процедури набуття у власність відповідної земельної ділянки не з вини відповідачки, а внаслідок недбальства органу місцевого самоврядування.

Ці істотні в конкретній фактичній і правовій ситуації обставини свідчать, що позбавлення відповідачки ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з фактичного володіння відповідачки вона не вибуває.

Подібна за змістом позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 11.11.2020 року справі № 587/1464/17.

З огляду на викладене суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:06:001:0245, площею 0,0098 га, від 18.11.2018 за № 47865078 та скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 № НОМЕР_1 на зазначену земельну ділянку, а відтак в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Що стосується позовних вимог в частині витребування у ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га на користь територіальної громади міста Ужгород, суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України)й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Також у п. п. 50, 51 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 року, справа № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19), № у реєстрі 87902138 зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 Велика Палата знову підтвердила, що власник може витребувати належну йому земельну ділянку від особи, яка є останнім його набувачем незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані та вичерпали свою дію, та оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна від власника. Такі обставини не обов`язково мають встановлюватись в іншій судовій справі. Тобто не потрібно перед зверненням із позовом про витребування майна звертатися з позовом про визнання незаконними рішень, на підставі яких в осіб чи компаній виникло право на земельну ділянку. Позовні вимоги про визнання незаконними розпоряджень, згідно з позиціями Великої Палати, не є ефективним способом захисту. Річ у тім, що їхнє задоволення не призводить до відновлення володіння земельною ділянкою.

Верховний Суд України в постанові від 23 грудня 2015 року в справі № 6-327цс15 висловив правову позицію, згідно з якою нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Зокрема, стаття 387ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову. Виходячи з положень зазначених статей право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Таку правову позицію сформував Верховний Суд у постанові від 21 листопада 2018 року в справі № 674/31/15-ц.

У даному випадку відповідач ОСОБА_3 , який право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244 площею 0,0013 га набув за відплатним договором купівлі-продажу від 02.05.2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Луцович В.П. та зареєстрованим за № 263, є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки протилежне не встановлено. На час придбання ОСОБА_3 цієї земельної ділянки її тодішній власник ОСОБА_5 мав право її відчужити, що позивачем не спростовано. Крім того, зазначена земельна ділянка вибула з володіння її першого власника з волі останньої шляхом прийняття Ужгородською міською радою рішення XXVII сесії VI скликання від 09 листопада 2015 року №1882 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», зокрема п. 1.52, відповідно до я кого затверджено ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 0,0111 га, в т.ч. з кадастровим номером 2110100000:06:001:0244 земельної ділянки площею 0,0013 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель по АДРЕСА_5 .

З огляду на викладене суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог в частині витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:06:001:0244, площею 0,0013 га, вартістю 11875 грн. на користь територіальної громади м. Ужгорода в собі Ужгородської міської ради, а відтак в цій частині позовних вимог також слід відмовити.

Аналізуючи доводи прокурора про недотримання міськрадою вимог містобудівного законодавства, суд вказує на наступне.

Рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність прийняте Ужгородською міською радою 09.11.2015. У зв`язку з цим правова оцінка спірним правовідносинам у відповідній частині повинна надаватися з урахуванням положень Земельного кодексу України в редакції від 01.07.2015 та положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 №3038-VI.

Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №3038-VI у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється.

З огляду на вказане, суд погоджується із аргументами прокурора про те, що відсутність затвердженого детального плану територій або зонування унеможливлювало передачу спірної земельної ділянки.

Утім, зі змісту підстав позову вбачається, що прокурор не заперечує проти наявності вказаних рішень, натомість позовні вимоги обґрунтовує тим, що рішення про затвердження детального плану територій та зонування є нікчемними, не набрали чинності з огляду на відсутність кворуму у міської ради при їх прийнятті.

У цьому контексті суд наголошує на тому, що правомірність рішень про затвердження детального плану територій та зонування не є предметом правової оцінки у справі, що розглядається, зважаючи на те, що судовий розгляд здійснюється у межах заявлених позовних вимог.

Таким чином, зважаючи на те, що прокурор не довів обставини відсутності затвердженого детального плану територій або зонування, підстави для застосування приписів частини 3 статті 24 Закону №3038-VI до спірних правовідносин відсутні.

Щодо повноважень прокурора на звернення до суду з даним позовом, суд зазначає наступне.

Так, керівник Ужгородської місцевої прокуратури ( правонаступником є Ужгородська окружна прокуратура) звернувся до суду з позовом самостійно в інтересах держави виступаючи позивачем у даній справі.

Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до вимог ч.ч. 3, 4 статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 ЦПК України.

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005 року, заява 61517/00, пункт 27).

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 ч. 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 23 цього Закону, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Аналіз ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Встановлено та прокурором обґрунтовано належними та достатніми доказами в чому на його думку полягає порушення оспорюваними рішеннями про надання земельних ділянок та державна реєстрація прав власності на підставі вказаних рішень інтересам держави, а також в чому полягає таке порушення, необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також обґрунтовано підстави звернення до суду, з наданням належних доказів, які би підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурором встановлено, що Ужгородська міськрада неналежним чином здійснює захист інтересів територіальної громади м. Ужгорода, вважає, що така сама порушила вимоги закону, крім цього, в системі органів державної влади відсутній орган, уповноважений на оскарження рішень органів місцевого самоврядування. Тому прокурор відповідно до ст. 121 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 56 ЦПК України є самостійним позивачем в інтересах держави у справі.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи із принципів розумності та справедливості, зважаючи на те, що аналіз досліджених у справі доказів свідчить, що прокурором було надано належні докази на підтвердження своїх тверджень та такі його доводи не були спростовані належними та допустимими доказами відповідача, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з підстав та мотивів викладених вище.

Як вказав Європейський суд з прав людини, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Щодо розподілу судових витрат:

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі задоволення позову, судові витрати покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та, керуючись, ст.ст. 15, 16, 321, 391, ЦК України, ст.ст. 4, 5, 19, 76-82, 89, 95, 258, 259, 263-265, 274, 275, 279, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Керівника Ужгородської окружної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_5 про скасування рішення Ужгородської міської ради, скасування запису державної реєстрації права власності та свідоцтва на право власності на земельні ділянки ; витребування в комунальну власність земельної ділянки - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати пункт 1.52 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 за №1882.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Ужгородської міської ради (місце знаходження пл. Поштова, 3, м. Ужгород, 88000) на користь Закарпатської обласної прокуратури (вулиця Коцюбинського, 2-а, Ужгород, Закарпатська область, 88000) сплачений судовий збір в сумі 7048,00 грн.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги .

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст.354, ст.355 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду (ч.ч.1, 2 ст.273 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення (п.1 ч.2 ст.354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин (ч.3 ст.354 ЦПК України).

Учасники справи:

Позивач - Ужгородська окружна прокуратура (місце знаходження вул. Небесної Сотні, 6, м. Ужгород, 88000);

Відповідач - Ужгородська міська рада (місце знаходження пл. Поштова, 3, м. Ужгород, 88000);

Відповідач - ОСОБА_1 (місце реєстрації : АДРЕСА_1 )

Відповідач - ОСОБА_3 (місце реєстрації : АДРЕСА_2 ),

Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог - ОСОБА_5 (місце проживання : АДРЕСА_3 )

Дата складання повного тексту судового рішення - 11.09.2023 року.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду К.К. Бенца