Постанова

від 07.09.2023 по справі 520/18995/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/454/23

Справа № 520/18995/18

Головуючий у першій інстанції Гуревський В. К.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.09.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні переглянув апеляційну скаргу адвоката Петрова Євгена Володимировича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «Перспектива-Ріелтор» про визнання майнових прав спільною сумісною власністю подружжя, стягнення компенсації, -

в с т а н о в и в:

29 листопада 2018 року адвокат Симаченко Євген Анатолійович в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ПП «Перспектива-Ріелтор», за яким, після остаточного уточнення позовних вимог, просив суд визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 об`єктами суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1), згідно договору між ОСОБА_3 та ПП «Прогрес-Ріелтор» про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04 квітня 2007 року;

стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частини майнових прав на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , виходячи з ринкової вартості об`єкта нерухомості на час розгляду справи, посилаючись на таке.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , чоловік позивача. Після смерті ОСОБА_3 у визначений законом термін до приватного нотаріуса Южненського міського нотаріального округу Дараган І.М. щодо прийняття спадщини за заповітом звернулись його донька ОСОБА_1 , син ОСОБА_4 та дружина ОСОБА_2 щодо прийняття спадщини за законом (має право на обов`язкову частку у спадщині), спадщина була прийнята у встановлений законом строк усіма спадкоємцями.

09 липня 2012 року ОСОБА_3 склав заповіт, за яким заповідав все належне йому майно своїм дітям у рівних частках. ОСОБА_3 за свого життя уклав з ПП «Прогрес-Риелт» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04.04.2007. Предметом договору є купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1). Сума договору складала 217 024,77 грн.

11 квітня 2007 року ОСОБА_3 сплатив грошову суму 217 024,77 грн на користь ПП «Прогрес-Риелт», що підтверджується квитанцією №67937 від 11 квітня 2007 року та повністю виконав свої зобов`язання за умовами договору, тобто придбав майнові права на зазначений об`єкт нерухомості.

В подальшому зобов`язання щодо завершення забудови житлового комплексу взяло на себе ПП «Перспектива-Ріелтор».

У зв`язку з цим, за згодою позивача, 05 вересня 2012 року ОСОБА_3 уклав з ПП «Перспектива-Ріелтор» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна за №ПВ-6.2-172. Предметом договору є купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1). Однак, суму договору було збільшено до 255 424,77 грн. У п. 5.2 Договору зазначено, що сума у розмірі 217 024,77 грн сплачена повністю до 05 вересня 2007 року.

Пізніше, договір №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, який був укладений між ОСОБА_3 та ПП «Перспектива-Ріелтор», відповідно із додатковою угодою до договору, був визнаний таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з відступленням прав до іншої особи, ОСОБА_1 , на що позивач згоди не давав та не був про це повідомлений.

Сума у розмірі 217 024,77 грн, сплачена ПП «Перспектива-Ріелтор» ОСОБА_3 , була зарахована як сплата пайового внеску ПП «Перспектива-Ріелтор» ОСОБА_1 згідно договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2- 172/1 від 21.09.2012.

21 вересня 2012 року ОСОБА_1 уклала з ПП «Перспектива- Ріелтор» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172. Предметом договору є купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1). Відповідно до п. 3 Угоди від 21.09.2012 №б/н до договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна за №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012,укладеної між ПП «Перспектива-Ріелтор», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відповідачем по справі, розрахунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мали бути визначені окремими угодами між ними без участі ПП «Перспектива-Ріелтор» та цією угодою не врегульовані. Оподаткування доходів сторін угоди у зв`язку з розрахунками між ними здійснюються без участі ПП «Перспектива-Ріелтор». Цього сторонами Угоди від 21.09.2012 №б/н до Договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна за №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, укладеної між ПП «Перспектива-Ріелтор», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , зроблено не було.

Діями чоловіка та його доньки позивач була позбавлена майнових прав на свою частку та позбавлена можливості придбати у власність спірний об`єкт нерухомості, а сам об`єкт нерухомості, двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , не увійшов до складу спадщини.

22 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклала з ПП «Перспектива - Ріелтор» договір про внесення змін у договір №ПВ-6.2-172/1 від 21.09.2012 купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна, у відповідності до якого, враховуючи присвоєння будівельному об`єкту перша черга житлового комплексу із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення (ділянка Г) за адресою: АДРЕСА_3 , адреси: АДРЕСА_4 , визначенням загальної площі приміщень ТОВ «БТІ України» та присвоєння розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 06.10.2016 за №464/01-06 адреси об`єкту будівництва, об`єктом договору стала двокімнатна квартира АДРЕСА_2 .

Відповідно до акту приймання-передачі від 22.11.2016, складеним між ПП «Перспектива-Ріелтор» та ОСОБА_1 , двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , передана ОСОБА_1 у користування. 03 жовтня 2018 року ОСОБА_1 стала власником двокімнатної квартири АДРЕСА_5 . Про цей факт позивачу, до звернення до суду із наявним позовом, відомо не було. Зазначений факт мав місце при зверненні до нотаріуса з приводу прийняття спадщини.

Грошові кошти, які були сплачені ОСОБА_3 за договорами №ПВ-4-172 від 04.04.2007, №ПВ-6.2.-172 від 05.09.2012 перебували у спільній сумісні власності ОСОБА_3 і позивача та трансформувались у майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , яка зараз належить ОСОБА_1 , відповідачу по справі.

Виходячи із вищевикладеного, позивач вказує, що має право на 1/2 частку вказаних майнових прав, як на право на частку у спільній сумісній власності подружжя, згідно договору між ОСОБА_3 та ПП «Прогрес-Риелт» про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04 квітня 2007 року.

Згідно договору за №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, укладеному між ОСОБА_3 та ПП «Перспектива-Ріелтор» ціна майнових прав на спірний об`єкт нерухомості складала 255 424,77 грн. Сума у розмірі 217 024,77 грн сплачена повністю до 05.09.2007. Внесок позивача складає 108 512,38 грн.

Виходячи з того, що сума 255 424,77 грн складає 100% вартості майнових прав на об`єкт нерухомого майна двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1), то частка вказаних майнових прав як право на частку у спільній сумісній власності подружжя, складає 108 512,38 грн або 42,5 % вартості майнових прав на спірний об`єкт нерухомості в цілому (255 424,77 грн 100 % = 2 554 грн (1 %); 108 512,38 грн 2 554 грн (1 %) = 42,5 %).

Відповідно до довідки №52 від 17.08.2018, наданої ПП «Варіант», вартість двокімнатної квартири, розташованої на 1-му поверсі цегляного будинку АДРЕСА_6 , становить орієнтовно від 13 500,0 до 17 000,0 грн /1 кв.м, та залежить від площі квартири, поверху на якому вона розташована, наявності оздоблення, таке інше. На теперішній час орієнтовна вартість вказаних майнових прав на квартиру складає 839800,00 грн. Виходячи із 42,5 % частки спірного об`єкта нерухомості це складає суму приблизно (839 800, 0 грн+100% = 839, 8 грн (1%); 839,80 грн х 42,5% = 356 915 грн) 356 915 грн.

Адвокат Петров Євген Володимирович в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду відзив на позов, у якому заперечував проти позову та просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_3 04 квітня 2007 року за усною згодою його дружини ОСОБА_2 , було укладено з Приватним підприємством «Прогрес-Риелт» договір №ПВ-4-172 про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна. В усній згоді ОСОБА_2 зазначила, що надає своєму чоловікові ОСОБА_3 згоду на укладення договорів купівлі-продажу майнових прав, внесення грошових коштів у якості долі для забудови об`єкту нерухомості, укладання додаткових угод до договорів, пайових договорів, договорів про внесення змін, тощо, та зазначила, що будь-які правочини, які будуть укладатися за участю її чоловіка, відповідають інтересам сім`ї, умови їх вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, а укладення цих правочинів відповідає їх спільному волевиявленню.

За умовами договору про пайову участь підприємство зобов`язується передати у власність ОСОБА_5 , а ОСОБА_6 зобов`язується прийняти Пай і сплатити за нього підприємству суму договору, а саме 217 024,77 (двісті сімнадцять тисяч двадцять чотири гривні 77 копійок).

05 вересня 2012 року також за усною згодою його дружини ОСОБА_2 між Приватним підприємством «Перспектива-Ріелтор» та ОСОБА_3 було укладено Угоду до Договору №ПВ-4-172 про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна від 04.04.2007, згідно якого ПП «Перспектива-Ріелтор» прийняло на себе права та обов`язки ПП «Прогрес-Риелт». Цього ж дня, 05.12.2012 між ПП «Перспектива-Ріелтор» та ОСОБА_3 додатково було укладено пайовий договір №ПВ-6.2-172.

Батько на протязі всього життя піклувався про своїх дітей, забезпечував та допомагав матеріально. ОСОБА_3 , 09.07.2012 склав заповіт, за яким заповідав все належне йому майно своїм дітям ОСОБА_7 та ОСОБА_4 в рівних частках.

На початку вересня 2012 року ОСОБА_3 , порадившись зі своєю дружиною ОСОБА_2 та отримавши її усну згоду, вирішив передати, а саме подарувати ОСОБА_1 пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна (об`єкт будівництва житловий комплекс із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення за адресою: АДРЕСА_3 , двокімнатна квартира АДРЕСА_7 , загальною площею 49,4 кв.м, що розташована на 7 поверсі у будівельній секції №2 жилого будинку будівельний номер №6 Об`єкту будівництва).

Твердження позивача про те, що нібито без її згоди та її чоловіка, а саме ОСОБА_3 , майнові права на вищезазначену квартиру були передані іншій особі є безпідставними. Адже підписання трьохсторонньої Угоди до Договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05 вересня 2012 року, що була підписана 21 вересня 2012 року між ПП «Перспектива-Ріелтор», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , згідно якої майнові права перешли до останньої, було саме за ініціативи батька, який діяв в інтересах та на користь сім`ї.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ПП «Перспектива-Ріелтор» про визнання майнових прав спільною сумісною власністю подружжя, стягнення компенсації задоволено частково.

Суд визнав об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 майнові права на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 об`єкту будівництва (об`єкт будівництва житловий комплекс із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення за адресою: АДРЕСА_3 ), згідно договору між ОСОБА_3 та ПП «Прогрес-Ріелтор» про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04.04.2007;

стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартість частини майнових прав на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , в розмірі 108 512,38 грн;

стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 1 789,92 грн.

В апеляційній скарзі адвокат Петров Є.В. в інтересах ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.

04 вересня 2023 року від представника ОСОБА_1 адвоката Петрова Є.В. надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі. Крім того, просив задовольнити апеляційну скаргу в повному обсязі.

Направлена відповідачу ПП «Перспектива-Ріелтор», за адресою, яка вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, судова повістка про виклик до апеляційного суду повернулась до суду з довідкою поштового відділення про причину повернення - «за закінченням терміну зберігання».

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні.

У справі «Гарячий проти України» (заява № 43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.

Отже, листи, що повернулися з відміткою довідкою поштового відділення про причину повернення «за закінченням терміну зберігання» або «інші причини», є належно врученими. Звісно ж, за умови, що їх було направлено на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (щодо юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців) або на адресу місця реєстрації (щодо фізичних осіб) чи на адресу, самостійно зазначену стороною як адреса для листування.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).

Таким чином, оскільки судова повістка про виклик до суду була направлена відповідачу ПП «Перспектива-Ріелтор» листом рекомендованою кореспонденцією на дійсну їх адресу, яка вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача ПП «Перспектива-Ріелтор» про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені в апеляційній скарзі колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах1та 2статті 367ЦПК Українизазначено,що судапеляційної інстанціїпереглядає справуза наявнимив нійі додатковоподаними доказамита перевіряєзаконність іобґрунтованість рішеннясуду першоїінстанції вмежах доводівта вимогапеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя Таке ж положення містить і стаття368 ЦКУкраїни.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена .

Згідно із частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Частина четвертастатті 65 СК Українивстановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина 4 статті 65 СК України).

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_1 , який був зареєстрований 30 листопада 1999 року, актовий запис №213.

У період шлюбу ОСОБА_3 уклав з ПП «Прогрес-Риелт» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04.04.2007. Предметом договору стала купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1). Ціна договору складала 217 024,77 грн.

11 квітня 2007 року ОСОБА_3 сплатив грошову суму 217 024,77 грн на користь ПП «Прогрес-Риелт», що підтверджується квитанцією №67937 від 11.04.2007 та повністю виконав свої зобов`язання за умовами договору, тобто придбав майнові права на зазначений об`єкт нерухомості.

В подальшому зобов`язання щодо завершення забудови житлового комплексу взяло на себе ПП «Перспектива-Ріелтор».

За згодою позивача 05 вересня 2012 року ОСОБА_3 уклав з ПП «Перспектива-Ріелтор» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172. Предметом договору стала купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1). Ціна договору була збільшена до 255 424,77 грн. У п. 5.2 Договору зазначено, що сума у розмірі 217 024,77 грн сплачена повністю до 05 вересня 2007 року.

Пізніше, договір №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, який був укладений між ОСОБА_3 та ПП «Перспектива-Ріелтор», відповідно з додатковою угодою до Договору, був визнаний таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з відступленням прав до іншої особи, ОСОБА_1 , відповідач по справі.

Суму в розмірі 217 024,77 грн, сплачено ПП «Перспектива-Ріелтор» ОСОБА_3 , яка була зарахована як сплата пайового внеску ПП «Перспектива-Ріелтор» ОСОБА_1 згідно договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2- 172/1 від 21.09.2012.

21 вересня 2012 року ОСОБА_1 уклала з ПП «Перспектива- Ріелтор» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ- 6.2-172. Предметом договору є купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1).

Відповідно до п. 3 угоди від 21.09.2012 №б/н до Договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012,укладеної між ПП «Перспектива-Ріелтор», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , відповідачем по справі, розрахунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 мали бути визначені окремими угодами між ними без участі ПП «Перспектива-Ріелтор» та цією угодою не врегульовані. Оподаткування доходів сторін угоди у зв`язку з розрахунками між ними здійснюються без участі ПП «Перспектива-Ріелтор».

22 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклала з ПП «Перспектива-Ріелтор» договір про внесення змін у договір №ПВ-6.2-172/1 від 21.09.2012 купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна, у відповідності до якого, враховуючи присвоєння будівельному об`єкту перша черга житлового комплексу із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення (ділянка Г) за адресою: АДРЕСА_3 , адреси: АДРЕСА_4 , визначенням загальної площі приміщень ТОВ «БТІ України» та присвоєння розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 06.10.2016 за №464/01-06 адреси об`єкту будівництва, об`єктом договору стала двокімнатна квартира АДРЕСА_2 .

Відповідно до акту приймання-передачі від 22.11.2016, складеним між ПП «Перспектива-Ріелтор» та ОСОБА_1 , двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , передана ОСОБА_1 у користування. 03 жовтня 2018 року ОСОБА_1 стала власником двокімнатної квартири АДРЕСА_5 .

22 листопада 2016 року ПП «Перспектива-Ріелтор» видала ОСОБА_8 виписку з переліку осіб, кошти яких залучались для будівництва об`єкта нерухомого майна (шляхом укладання договорів купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомого майна), якою підтвердило, що ОСОБА_1 сплатила пайовий внесок в повному обсязі станом на 22 листопада 2016 року.

ПП «Перспектива-Ріелтор» було надано пакет документів для подальшої реєстрації права власності на ім`я ОСОБА_1 на зазначену квартиру. 03 жовтня 2018 року Державним підприємством «Центр обслуговування громадян» було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_5 , номер запису про право власності: 28259056, розмір частки: 1/1, власник: ОСОБА_1 , та видано Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 05.10.2018, індексний номер витягу: 140422059.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що 11 квітня 2007 року ОСОБА_3 сплатив грошову суму 217 024,77 грн на користь ПП «Прогрес-Риелт», що підтверджується квитанцією №67937 від 11.04.2007 та повністю виконав свої зобов`язання за умовами договору, тобто придбав майнові права на зазначений об`єкт нерухомості, а тому сума договору була внесена у встановлений договором строк в період перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі. Таким чином, майнові права належали подружжю на праві спільної сумісної власності. Існування інтересу ОСОБА_2 задоговором №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, який був укладений між ОСОБА_3 та ПП «Перспектива-Ріелтор», відповідно з додатковою угодою до Договору, який був визнаний таким, що не підлягає виконанню у зв`язку із відступленням прав до іншої особи, ОСОБА_1 , стороною відповідача доведено не було.

Згідно із договору №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, укладеному між ОСОБА_3 та ПП «Перспектива-Ріелтор» ціна майнових прав на спірний об`єкт нерухомості складала 255 424,77 грн. Сума у розмірі 217 024,77 грн сплачена повністю до 05.09.2007. Таким чином, компенсація для позивача складає 108 512,38 грн.

Проте, колегія суддів не може погодитись із висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частиною 1та 2статті 13ЦПК Українипередбачено,що судрозглядає справине інакшеяк зазверненням особи,поданим відповіднодо цьогоКодексу,в межахзаявлених неювимог іна підставідоказів,поданих учасникамисправи абовитребуваних судому передбаченихцим Кодексомвипадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК Україницивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасникисправи маютьрівні праващодо здійсненнявсіх процесуальнихправ таобов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті76ЦПК Українизазначено,що доказамиє будь-якідані,на підставіяких судвстановлює наявністьабо відсутністьобставин (фактів),що обґрунтовуютьвимоги ізаперечення учасниківсправи,та іншихобставин,які маютьзначення длявирішення справи. Цідані встановлюютьсятакими засобами: 1)письмовими,речовими іелектронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними єдокази,які містятьінформацію щодопредмета доказування. Предметомдоказування єобставини,що підтверджуютьзаявлені вимогичи запереченняабо маютьінше значеннядля розглядусправи іпідлягають встановленнюпри ухваленнісудового рішення. Сторонимають правообґрунтовувати належністьконкретного доказудля підтвердженняїхніх вимогабо заперечень. Судне бередо розглядудокази,що нестосуються предметадоказування. Судне бередо увагидокази,що одержаніз порушеннямпорядку,встановленого законом. Обставинисправи,які зазаконом маютьбути підтвердженіпевними засобамидоказування,не можутьпідтверджуватися іншимизасобами доказування. Достовірнимиє докази,на підставіяких можнавстановити дійсніобставини справи. Достатнімиє докази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновкупро наявністьабо відсутністьобставин справи,які входятьдо предметадоказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, ні позивачем ОСОБА_2 , ні її представником, адвокатом Севастьяновим Олексієм Сергійовичем не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції будь-яких безспірних доказів на підтвердження підстав позову, а саме, те, що заміна сторони у зобов`язанні про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна була проведена без її згоди, що порушило її права на компенсацію 1/2 частини пайового внеску за договором про пайову участь у будівництві №ПВ-4-172 від 04.04.2007 в розмірі 108512, 38 грн.

Так, усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статей 16, 215, 216, 876 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-265цс16, виходив з того, що «на підставі статті 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.

Майнові права на нерухомість, що є об`єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об`єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності, оскільки об`єкт будівництва (інвестування) не існує на момент встановлення іпотеки, а тому не може існувати й право власності на нього.

Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Таким чином, майнове право, яке є предметом договору підряду, це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права».

Частинами 1 та 2 статті 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Встановлено, що за договором про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-4-172 від 04.04.2007 були придбані майнові права на квартиру АДРЕСА_8 (т. 1, а.с. 24-25), а не двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , як встановив суд першої інстанції у судовому рішенні.

11 квітня 2007 року ОСОБА_3 сплатив грошову суму 217 024,77 грн на користь ПП «Прогрес-Риелт», що підтверджується квитанцією №67937 від 11.04.2007 саме, за договором №ПВ-4-172 від 04.04.2007 (т. 1, а.с. 26).

05 вересня 2012 року ОСОБА_3 уклав з ПП «Перспектива -Ріелтор» новий договір про пайову участь у будівництві об`єкта і нерухомого майна №ПВ-6.2-172, предметом дякого стала купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_9 (т. 1, а.с. 14-18).

За договором №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012 сума договору була збільшена до 255 424,77 грн. У п. 5.2 Договору зазначено, що сума у розмірі 217 024,77 грн сплачена повністю до 05.09.2007, тобто зарахована як часткова оплата за договором.

21 вересня 2012 року відповідачка ОСОБА_1 уклала з ПП «Перспектива- Ріелтор» договір про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172, предметом якого є купівля-продаж майнових прав у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 об`єкту будівництва (об`єкт будівництва житловий комплекс із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення за адресою: АДРЕСА_3 ) (т. 1, а.с. 141-146).

Згідно із угодою від 21.09.2012 №б/н до договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012,укладеної між ПП «Перспектива-Ріелтор», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у зв`язку з укладанням договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 21.09.2012 зобов`язання підприємства та пайовика за договором про пайову участь у будівництві нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05 вересня 2012 року, які не були виконані станом на дату укладання цієї угоди виконанню не підлягають.

Отже, в даному випадку фактично відбулась заміна сторони у зобов`язанні про пайову участь в будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012, яка у встановленому законом порядку не була оспорена за життя спадкодавця ОСОБА_3

Згодом після укладення угоди від 21.09.2012 до договору №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012 та нового договору про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ- 6.2-172 від 21.09.2012 відповідачка ОСОБА_1 сплатила пайової внесок у повному обсязі.

За таких обставин, саме відповідачка ОСОБА_1 , а не спадкодавець ОСОБА_9 , набула майнові права у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 об`єкту будівництва (об`єкт будівництва житловий комплекс із вбудовано-прибудованими об`єктами суспільного призначення за адресою: АДРЕСА_3 ).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, наступне, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, дійшла висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належними, допустимими та достовірними доказами те, що заміна сторони в зобов`язанні про пайову участь у будівництві об`єкта нерухомого майна №ПВ-6.2-172 від 05.09.2012 відбулась без її згоди. З об`єктивністю та достовірністю встановлено, що, саме відповідачка ОСОБА_1 , а не спадкодавець ОСОБА_9 , набула майнові права у вигляді новозбудованого майна двокімнатної квартири АДРЕСА_1 суспільного призначення за адресою: м. Одеса, вул. Генерала Плієва, 1), а в подальшому у встановленому законом порядку набула права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_10 та є добросовісним набувачем цього майна. Отже, у даному випадку стягнення з неї на користь позивачки ОСОБА_2 грошової компенсації частки вартості майнових прав не може бути застосовано до добросовісного набувача майна.

За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких підстав, позивачем ОСОБА_2 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідачка ОСОБА_1 порушила її право на компенсацію частки вартості майнових прав, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України вказане право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач не скориставсяефективним засобом юридичного захисту свого права, що передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_2 є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 60, 61, 65 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач ОСОБА_1 понесла і документально підтвердила витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 1 627, 50 грн (а.с. 189), тому у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги присудженню з позивачки ОСОБА_2 на користь відповідача підлягає витрати по сплаті судового збору в сумі 1 627,50 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Петрова Євгена Володимировича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 березня 2020 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «Перспектива-Ріелтор» про визнання майнових прав спільною сумісною власністю подружжя, стягнення компенсації відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_11 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_12 , витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги в розмірі 1 627,50 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 18 вересня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І. Дришлюк