Постанова

від 22.09.2023 по справі 911/323/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" вересня 2023 р. Справа№ 911/323/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Агрикової О.В.

Кравчука Г.А.

розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи матеріали апеляційної скарги Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль"

на рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023

у справі №911/323/23 (суддя Христенко О.О.)

за позовом Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аерохендлінг"

про стягнення 19 571,12 грн, -

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (далі - Аеропорт) звернулось до Господарського суду Київської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Аерохендлінг" (далі - Товариство) 19 571,12 грн, а саме 11649,83 грн основного боргу (орендної плати за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року), 4 576,48 грн пені, 355,57 грн 3% річних, 2989,24 грн інфляційних втрат, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності №2103, який 11.08.2021 було викладено у новій редакції, в частині сплати орендних платежів.

Рішенням Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23 у задоволенні позову Аеропорту відмовлено.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності заборгованості Товариства перед Аеропортом по сплаті орендних платежів, оскільки останнім виставлялися рахунки-фактури без урахування положень постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання сплати орендної плати за державне майно під час дії карантину" від 15.07.2020 №611 (далі - Постанова №611) та наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях від 05.11.2020 №710, відповідно до яких орендар має право під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на зменшення орендної плати на 50 відсотків, яка була сплачена відповідачем, виходячи з приписів, вказаних у постанові та наказі; у зв`язку з відмовою у задоволенні основної позовної вимоги, похідні вимоги про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені суд також визнав такими, що не підлягають задоволенню.

Додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 24.05.2023 заяву Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у справі №911/323/23 задоволено частково та стягнуто на його користь з Аеропорту 4 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23, Аеропорт звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Аеропорт вказав, що положення Постанови №611 щодо зменшення орендної плати на 50% не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки цільове призначення орендованого приміщення не відповідає критеріям, прямо визначеним вказаною постановою; місцевим господарським судом не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.02.2022 у справі №921/1/21, щодо застосування Постанови №611; судом першої інстанції не враховано, що ненадання рахунку на оплату не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 ЦК України, а тому відповідачем порушено пункт 3.4 розділу ІІ договору щодо своєчасної сплати орендної плати, а відтак судом першої інстанції неправомірно відмовлено у стягненні штрафної санкції у формі пені та компенсаційних виплат.

Відповідно до Витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.07.2023 апеляційну скаргу Аеропорту передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., ОСОБА_1.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.07.2023 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи №911/323/23, відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги позивача на рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23 до надходження матеріалів справи з Господарського суду Київської області.

20.07.2023 матеріали справи №911/323/23 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та були передані головуючому судді.

Службовою запискою головуючого судді та розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 20.07.2023 у зв`язку з рішенням Вищої ради правосуддя від 13.07.2023 №708/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Північного апеляційного господарського суду у відставку, призначено повторний автоматизований розподіл справи №911/323/23.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.07.2023 апеляційну скаргу Аеропорту у справі №911/323/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Агрикової О.В., Кравчука Г.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Аеропорту на рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23 та вирішено здійснювати її розгляд у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи; Товариству встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу до 16.08.2023.

Товариство не скористалося правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Разом із цим, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (частина 3 статті 263 ГПК України).

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини 4 статті 269 ГПК України).

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як було правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 23.05.2018 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області (правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях) (далі за текстом договору - орендодавець) та Товариством (далі за текстом договору - орендар) укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності №2103, який 11.08.2021 викладено у новій редакції (далі - договір).

Згідно з пунктом 1.1 договору орендодавець і Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (далі за текстом договору - балансоутримувач) передають, а орендар приймає у строкове платне користування державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення №220 на 3-му поверсі пасажирського терміналу "D" площею 4,15 кв.м, що розміщене за адресою: Київська область, Бориспільський район, Бориспіль-7, вартість якого становить 415 314,00 грн (без ПДВ).

30.05.2018 орендодавцем передано, а орендарем прийнято у строкове платне користування вищезазначене майно, що підтверджується підписаним сторонами, а також, погодженим балансоутримувачем, актом приймання-передачі орендованого майна (т. 1, а.с. 19).

Згідно з пунктом 5.1 розділу І договору від 11.08.2021, процедура, в результаті якої майно отримано в оренду - без проведення аукціону.

Відповідно до пункту 7.1 розділу І договору від 11.08.2021 цільове призначення майна для розміщення сервісного центру з надання додаткових послуг щодо підвищення рівня обслуговування пасажирів (офісне приміщення).

Пунктом 9.1 розділу І договору визначено місячну орендну плату на підставі абзацу 3 частини 7 статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-ІХ у розмірі 9 208,08 грн (без ПДВ).

Договір діє до 22.03.2024 включно (пункт 12.1 розділу І договору).

Пунктом 16 розділу І договору визначено співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення договору: балансоутримувачу 30% суми орендної плати, державному бюджету 70 % суми орендної плати.

Товариство сплачує орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16 розділу І договору щомісяця до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди (пункт 3.3 розділу ІІ договору).

Орендар сплачує орендну плату на підставі рахунків балансоутримувача. Балансоутримувач виставляє рахунок на загальну суму орендної плати із зазначенням частини орендної плати, яка сплачується на рахунок Балансоутримувача, і частини орендної плати, яка сплачується до державного бюджету. Податок на додану вартість нараховується на загальну суму орендної плати. Орендар сплачує балансоутримувачу належну йому частину орендної плати разом із податком на додану вартість, нарахованим на загальну суму орендної плати. Балансоутримувач надсилає орендарю рахунок не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати платежу. Протягом п`яти робочих днів після закінчення поточного місяця оренди балансоутримувач передає орендарю акт виконаних робіт на надання орендних послуг разом із податковою накладною за умови реєстрації орендаря платником податку на додану вартість (пункт 3.4 розділу ІІ договору).

На виконання вказаного пункту договору позивачем було виставлено, а відповідачем отримано рахунки-фактури за період з жовтня 2021 року по січень 2022 року на загальну суму 45 641,96 грн, з яких до сплати на користь балансоутримувача належить 19 017,48 грн: №76/2653 від 31.10.2021 (за жовтень 2021) року на загальну суму 11 271,62 грн (до сплати балансоутримувачу 4696,51 грн), №76/2915 від 30.11.2021 (за листопад 2021 року) на загальну суму 11 361,80 грн (до сплати балансоутримувачу 4 734,08 грн), №76/3076 від 31.12.2021 (за грудень 2021 року) на загальну суму 11429,98 грн (до сплати балансоутримувачу 4 762,49 грн), №76/188 від 31.01.2022 (за січень 2022 року) на загальну суму 11578,56 грн (до сплати балансоутримувачу 4 824,40 грн).

25.05.2022 позивач направив засобами електронного зв`язку з використанням програмного забезпечення "М.Е.Dос" (Му Electronic Document, також Medoc, Медок) "З використанням гарантованої доставки" відповідачу рахунок-фактуру №76/404 від 28.02.2022 (за лютий 2022 року (з 01.02.2022 по 23.02.2022 (кількість днів 23) на загальну суму 10 277,24 грн (до сплати балансоутримувачу 4 282,18 грн.

Також позивачем було складено в односторонньому порядку акти приймання-здачі виконаних послуг за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року (по 23.02.2023) на вищезазначені суми.

У зв`язку з несплатою Товариством орендних платежів за договором за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року, Аеропорт звернувся з даним позовом до суду про стягнення з відповідача 11 649,83 грн основного боргу, 4 576,48 грн пені, 355,57 грн 3% річних, 2 989,24 грн інфляційних втрат.

Оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню, виходячи з наступного.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно з частиною 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається його змістом, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2023 у справі №914/4127/21.

Даючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами в ході виконання даного договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за своєю правовою природою укладений сторонами договір є договором найму (оренди), за яким, відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України, наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Крім того, судом першої інстанції вірно встановлено, що орендоване приміщення, належить до державної власності, а тому на дані правовідносини поширюється дія спеціального нормативно-правового акту - Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон), який регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває, зокрема, в державній власності, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній власності.

Положеннями статті 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Відповідно до частин 1, 5 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством (частина 1 статті 286 ГК України).

Згідно з приписами частин 1-4 статті 17 Закону орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.

Орендна плата визначається за результатами аукціону.

У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна.

У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.

Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно.

Орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

Відповідно до пункту 3.1 розділу ІІ договору орендна плата становить суму, визначену у пункті 9 розділу І договору.

Пунктом 9.1 розділу І договору визначено місячну орендну плату на підставі абзацу 3 частини 7 статті 18 Закону у розмірі 9 208,08 грн (без ПДВ).

Якщо орендна плата визначена на підставі абзацу 3 частини 7 статті 18 Закону, то орендна плата за другий і кожний наступний місяці визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Пунктом 16 розділу І "Змінювані умови договору" договору визначено співвідношення розподілу орендної плати станом на дату укладення договору: балансоутримувачу 30% суми орендної плати, державному бюджету 70 % суми орендної плати.

Товариство сплачує орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16 розділу І "Змінювані умови договору" договору щомісяця до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди (пункт 3.3 розділу ІІ "Незмінювані умови договору" договору).

Орендар сплачує орендну плату на підставі рахунків балансоутримувача. Балансоутримувач виставляє рахунок на загальну суму орендної плати із зазначенням частини орендної плати, яка сплачується на рахунок Балансоутримувача, і частини орендної плати, яка сплачується до державного бюджету. Податок на додану вартість нараховується на загальну суму орендної плати. Орендар сплачує балансоутримувачу належну йому частину орендної плати разом із податком на додану вартість, нарахованим на загальну суму орендної плати. Балансоутримувач надсилає орендарю рахунок не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати платежу. Протягом п`яти робочих днів після закінчення поточного місяця оренди балансоутримувач передає орендарю акт виконаних робіт на надання орендних послуг разом із податковою накладною за умови реєстрації орендаря платником податку на додану вартість (пункт 3.4 розділу ІІ "Незмінювані умови договору" договору).

Разом із цим, постановою Кабінетів Міністрів України № 611 від 15.07.2020 "Деякі питання сплати орендної плати за державне майно під час дії карантину" врегульовані питання щодо звільнення орендарів від орендної плати, а також щодо нарахування орендної плати за користування нерухомим державним майном.

Так, пунктом 1 Постанови №611 визначено, що на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нарахування орендної плати за користування нерухомим державним майном, здійснюється у розмірі 50 відсотків суми нарахованої орендної плати для орендарів за переліком згідно з додатком 2.

Згідно з пунктом 2 Постанови №611 орендодавцям державного майна постановлено забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, починаючи з дати встановлення карантину.

У додатку 2 до Постанови №611 наведено перелік орендарів, для яких нарахування орендної плати за користування нерухомим державним майном здійснюється у розмірі 50 відсотків, у тому числі орендарі, які використовують нерухоме державне майно для розміщення офісних приміщень (зокрема в аеропортах).

На виконання Постанови №611 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях 05.11.2020 видало наказ №710 "Щодо нарахування орендної плати на період дії карантину" (т. 1, а.с. 112), відповідно до пункту 1 якого установило, що на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нарахування орендної плати за користування нерухомим державним майном, розрахованої відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, здійснюється у розмірі 50% суми нарахованої орендної плати, у тому числі ТОВ "Аерохендлінг" за договором від 23.05.2018 №2103.

Також у пункті 2 зазначеного наказу Регіональне відділення встановило, що нарахування орендної плати відповідачу починається з дати встановлення карантину.

Колегією суддів встановлено, що карантин на усій території України згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" №211 від 11.03.2020 встановлено з 12.03.2020.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.08.2021 у справі № 910/13397/20, Постановою №611 зобов`язано орендодавців державного майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, починаючи з дати встановлення карантину. Оскільки, зазначена постанова №611 не встановлює будь-якої процедури надання передбачених нею звільнень і знижок, у тому числі не передбачає необхідності отримання погоджень або укладення додаткових угод, нарахування орендної плати орендарям у розмірах, передбачених пунктом 1 цієї постанови, є державним регулюванням такої плати, а тому отримання погодження щодо звільнення або знижки орендної плати, так само як і внесення змін до договору оренди, цією постановою не вимагається.

Як було правильно встановлено судом першої інстанції, відповідно до положень пункту 1.1 Розділу ІІ договору відповідач прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення №220 на 3-му поверсі пасажирського терміналу "D" площею 4,15 кв.м, що розміщене за адресою: Київська область, Бориспільський район, Бориспіль-7.

Згідно з пунктом 7.1. розділу І договору цільове призначення майна для розміщення сервісного центру з надання додаткових послуг щодо підвищення рівня обслуговування пасажирів (офісне приміщення).

Отже, враховуючи встановлені судом обставини, беручи до уваги положення Постанови №611 та наявність письмового погодження орендодавця на відповідне зменшення орендної плати за договором оренди нерухомого майна, що відноситься до державної власності на 50%, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що належною до нарахування орендарю на користь балансоутримувача орендованого відповідачем майна, є орендна плата в розмірі 30%, розрахована відповідно до визначеної Методики, із зменшенням на 50% відповідно, а відтак доводи апелянта у цій частині є необґрунтованими.

Як було раніше зазначено, балансоутримувач виставив орендарю рахунки-фактури для сплати орендної плати на загальну суму 55 919,20 грн, з яких до сплати на користь балансоутримувача належить 23 299,66 грн: №76/2653 від 31.10.2021 (за жовтень 2021) року на загальну суму 11 271,62 грн (до сплати балансоутримувачу 4696,51 грн), №76/2915 від 30.11.2021 (за листопад 2021 року) на загальну суму 11 361,80 грн (до сплати балансоутримувачу 4 734,08 грн), №76/3076 від 31.12.2021 (за грудень 2021 року) на загальну суму 11429,98 грн (до сплати балансоутримувачу 4 762,49 грн), №76/188 від 31.01.2022 (за січень 2022 року) на загальну суму 11578,56 грн (до сплати балансоутримувачу 4 824,40 грн), №76/404 від 28.02.2022 (з 01.02.2022 по 23.02.2022) на загальну суму 10 277,24 грн (до сплати балансоутримувачу 4 282,18 грн).

Враховуючи приписи Постанови №611 щодо зменшення орендної плати на 50%, вартість орендної плати за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року складає 11649,83грн (23 299,66 грн/2).

Місцевим господарським судом встановлено, що відповідач повністю сплатив позивачу вищезазначену належну суму орендної плати, що підтверджується платіжними дорученнями: №3654 від 15.11.2021 на суму 2 348,25 грн (за жовтень 2021 року), №4131 від 15.12.2021 на суму 2 367,04 грн (за листопад 2021 року), №143 від 14.01.2022 на суму 2 381,25 грн. (за грудень 2021 року), №578 від 15.02.2022 на суму 2 412,20 грн (за січень 2022 року) та №899 від 27.05.2022 на суму 2 141,09 грн (за лютий 2022 року), копії яких містяться в матеріалах даної справи (т. 1, а.с. 117-121).

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності у відповідача на час звернення балансоутримувача з даним позовом до суду заборгованості за договором зі сплати орендної плати за користування державним майном за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року (з 01.02.2022 по 23.02.2022), у зв`язку з чим позовні вимоги в частині стягнення 19 571,12 грн основного боргу є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Також у своєму позові Аеропорт просив суд стягнути з Товариства 355,57 грн 3% річних та 2 989,24 грн інфляційних втрат, з яких: 83,19 грн - три проценти річних, 681,43 грн - інфляційні втрати, нараховані за період з 16.11.2021 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2348,26 грн, 78,02 грн - три проценти річних, 668,67 грн - інфляційні втрати, нараховані за період з 16.12.2021 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 367,04 грн, 72,42 грн - три проценти річних, 633,49 грн - інфляційні втрати, нараховані за період з 16.01.2023 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 381,24 грн, 67,21 грн - три проценти річних, 593,63 грн - інфляційні втрати, нараховані за період з 16.02.2022 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2412,20 грн, 54,73 грн - три проценти річних, 412,02 грн - інфляційні втрати, нараховані за період з 16.03.2022 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 141,09 грн.

За умовами частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 10.04.2018 у справі №910/10156/17.

Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов`язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов`язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.

Зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №910/4590/19.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 ЦК України.

Положеннями статті 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Відповідно до частин 1, 5 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Аналогічні положення містяться в статті 286 ГК України.

За частиною 1 статті 17 Закону орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.

Товариство сплачує орендну плату до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні, визначеному у пункті 16 розділу І договору щомісяця до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди (пункт 3.3 розділу ІІ договору).

Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено раніше, відповідач сплатив на користь позивача належні за договором платежі за період з жовтня 2021 року по січень 2022 року у строк, визначений пунктом 3.3 розділу ІІ договору.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для нарахування компенсаційних виплат на відповідні суми орендних платежів за період з жовтня 2021 року по січень 2022 року, а відтак у задоволенні позову у цій частині було правомірно відмовлено.

Разом із цим, орендна плата за лютий 2022 року (з 01.02.2022 по 23.02.2022) у розмірі 2141,09 грн була сплачена на підставі рахунку-фактури №76/404 від 28.02.2022 лише 27.05.2022, що підтверджується копією платіжного доручення від 27.05.2022 №899 (т. 1, а.с. 120).

З матеріалів справи вбачається, що вказаний рахунок на оплату був отриманий відповідачем засобами електронного зв`язку 25.05.2023 (т. 1, а.с. 47, 48).

У своєму рішенні суд першої інстанції зазначив, що відповідачем не прострочено строк сплати орендної плати за лютий 2022 року, оскільки після отримання 25.05.2022 від позивача рахунку-фактури № 76/404 від 28.02.2022 за лютий 2022 року, відповідачем платіжним дорученням № 899 від 27.05.2022 здійснено оплату за оренду в сумі 2 141,09 грн (50% відповідно до постанови № 611), а тому відсутні підстав для стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних нарахувань нарахованих позивачем з 16.03.2022 по 21.01 2023.

Однак колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого господарського суду, виходячи з наступного.

Так, пунктом 3.4 розділу ІІ договору передбачено, що орендар сплачує орендну плату на підставі рахунків балансоутримувача. Балансоутримувач виставляє рахунок на загальну суму орендної плати із зазначенням частини орендної плати, яка сплачується на рахунок Балансоутримувача, і частини орендної плати, яка сплачується до державного бюджету. Податок на додану вартість нараховується на загальну суму орендної плати. Орендар сплачує балансоутримувачу належну йому частину орендної плати разом із податком на додану вартість, нарахованим на загальну суму орендної плати. Балансоутримувач надсилає орендарю рахунок не пізніше ніж за п`ять робочих днів до дати платежу.

Проте, як було зазначено раніше, сторони у пункті 3.3 розділу ІІ договору чітко визначили строк сплати орендних платежів - до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди.

Таким чином, саме після настання конкретної календарної дати у відповідача виникає обов`язок сплати, а не після отримання рахунку-фактури.

Крім цього, хоча в договорі й зазначено, що оплата здійснюється "на підставі рахунків", однак за змістом частини 5 статті 762 ЦК України, частини 4 статті 286 ГК України, частини 1 статті 17 Закону та пункту 3.3 розділу І договору така умова договору не змінює строк виконання грошового зобов`язання, який обраховується "до 15 числа, що настає за поточним місяцем оренди", а не після отримання рахунку.

Також колегія суддів звертає увагу, що за своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплатити товар.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/32579/15, від 22.05.2018 у справі №923/712/17, від 21.01.2019 у справі №925/2028/15, від 02.07.2019 у справі №918/537/18, від 29.08.2019 у справі №905/2245/17, від 26.02.2020 у справі №915/400/18, від 29.04.2020 у справі №915/641/19.

Також у своєму відзиві на позов Товариство зазначило, що з його боку відсутній факт порушення зобов`язання за договором оренди, а у зв`язку із дією з 24.02.2022 форс-мажорних обставин відсутні підстави для застосування заходів відповідальності, про які зазначає позивач, а саме стягнення пені, 3 % річних та інфляційних нарахувань.

Проте колегія суддів не погоджується з вказаними доводами апелянта, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Відповідно до статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

За частиною 2 статті 218 ГК України, у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами.

Ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за даних умов здійснення господарської діяльності.

Форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона яка посилається на конкретні обставини повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі, саме для конкретного випадку.

Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду в постановах: від 25.01.2022 у справі № 904/3886/22, від 16.07.2019 у справі №917/1053/18, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 09.11.2021 у справі №913/20/21.

Колегією суддів встановлено, що положеннями договору у новій редакції не було передбачено, які обставини відносяться до обставин непереборної сили, а також порядку та строків повідомлення іншої сторони про форс-мажорні обставини (взагалі відсутні умови, які регулюють настання зазначених обставин).

Так, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в України" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022.

Частиною 1 статті 141 Закону "Про торгово-промислові палати в Україні" встановлено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Отже, відповідний сертифікат торгово-промислової палати є документом, який підтверджує виникнення форс-мажорних обставин та строк їх дії, а не лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1.

Проте у порушення приписів чинного законодавства на підтвердження форс-мажорних обставин відповідач не надав відповідного сертифікату.

Судом також встановлено, що всупереч приписам законодавства в матеріалах даної справи відсутні будь-які докази повідомлення позивача про настання форс-мажорних обставин.

Разом із тим, колегія суддів зазначає, що вартість орендної плати за лютий 2022 року згідно з рахунком-фактурою від 28.02.2022 №76/404 визначена за 23 дні, тобто до 24.02.2022 - до введення воєнного стану.

Також колегія суддів звертає увагу, що зобов`язання з оплати послуг з оренди не пов`язана з безпосереднім доступом до приміщення, а могла бути здійснена у безготівковій формі на рахунок балансоутримувача.

Таким чином, з огляду на прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання за лютий 2022 року, за розрахунком суду апеляційної інстанції, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 12,67 грн 3% річних та 125,98 грн інфляційних втрат, нарахованих за період з 16.03.2022 до 26.05.2022 на суму боргу в розмірі 2 141,09 грн.

Крім суми основного боргу та компенсаційних виплат, посилаючись на несвоєчасне виконання відповідачем грошового зобов`язання, позивач також заявив вимогу про стягнення з відповідача пені у розмірі 4 576,48 грн, з яких: 992,32 грн, нараховані за період з 16.11.2021 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 348,26 грн, 966,79 грн, нараховані за період з 16.12.2021 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 367,04 грн, 936,19 грн, нараховані за період з 16.01.2022 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 381,24 грн, 908,04 грн, нараховані за період з 16.02.2022 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 412,20 грн, 773,14 грн, нараховані за період з 16.03.2022 по 20.01.2023 на суму боргу в розмірі 2 141,09 грн.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з частиною 1 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Стаття 549 ЦК України визначає неустойку (штраф, пеню) як грошову суму або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 230 ГК України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, які учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі неналежного виконання господарського зобов`язання. Цією ж статтею визначено види штрафних санкцій - неустойка, штраф, пеня. При цьому, порядок нарахування та розмір санкцій, які можуть бути встановлені договором, встановлені частиною 4 статті 231 ГК України: у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, в певній визначеній грошовій сумі, у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів.

З системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства вбачається, що вказані штрафні санкції можуть бути стягнуті лише у тому випадку (якщо не встановлено законом), коли основне зобов`язання прямо забезпечено неустойкою (пеня, штраф) у чинному договорі, а також ним встановлено її розмір (встановлено за згодою сторін).

Згідно пункту 3.9 розділу II договору на суму заборгованості орендаря зі сплати орендної плати нараховується пеня в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення перерахування орендної плати.

В силу статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 вказаного Закону визначено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

З огляду на прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання за лютий 2022 року, за розрахунком суду апеляційної інстанції, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 84,47 грн пені, нарахованої за період з 16.03.2022 до 26.05.2022 на суму боргу в розмірі 2 141,09 грн.

З матеріалів справи вбачається, що орендна плата за період з жовтня 2021 року по січень 2022 року була сплачена відповідачем у строк, визначений пунктом 3.3 договору, відтак похідна вимога позивача про стягнення пені, нарахованої на суми боргу за вказані місяці, є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з Товариства на користь Аеропорту 125,98 грн інфляційних втрат, 12,67 грн 3% річних та 84,47 грн пені.

Частиною 1 статті 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, відповідно до пунктів 1-4 частини 1 статті 277 ГПК України, є нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на неправильне застосування норм матеріального права (частини 5 статті 762 ЦК України, частини 4 статті 286 ГК України, частини 1 статті 17 Закону) та положень пункту 3.3 розділу І договору до даних правовідносин в частині строку внесення орендної плати, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга Аеропорту, підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23 - скасуванню.

Пунктом 2 частини 1 статті 129 ГПК України визначено, що у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За результатами розгляду справи, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, відповідно до статті 129 ГПК України покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

У зв`язку з цим, додатковим рішенням Господарського суду Київської області від 24.05.2023 заяву Товариства про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у справі №911/323/23 задоволено частково та стягнуто на його користь з Аеропорту 4 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.

За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Подібні висновки викладені у Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №904/8884/21, а також постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.12.2021 у справі №925/81/21, від 09.02.2022 у справі №910/17345/20, від 15.02.2023 у cправі №911/956/17(361/6664/20), від 07.03.2023 у cправі №922/3289/21, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №904/8884/21, а також постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.12.2021 у справі №925/81/21, від 09.02.2022 у справі №910/17345/20, від 15.02.2023 у cправі №911/956/17(361/6664/20), від 07.03.2023 у cправі №922/3289/21. Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у цій справі, тому додаткове рішення Господарського суду Київської області від 24.05.2023 також підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.

Відповідно до частини 8 статті 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Однак, оскільки в процедурі спрощеного провадження стадія судових дебатів відсутня, то вимога частини 8 статті 129 ГПК України про подання доказів щодо розміру понесених судових витрат до закінчення судових дебатів - не може розповсюджуватися на сторін у справі, яка розглядається у спрощеному провадженні. Водночас в даному випадку до правовідносин сторін підлягає застосуванню інша вимога частини 8 статті 129 ГПК України про подання доказів щодо розміру понесених судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06.10.2020 у справі №922/376/20.

Статтею 123 ГПК України унормовано, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

У відповідності до статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України.

Відповідно до частин 1-3 статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Відповідно до статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

- розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

На підтвердження вимоги про стягнення з позивача витрат на правову допомогу у сумі 11 000,00 грн, до заяви про розподіл судових витрат відповідачем було додано копії договору про надання правової допомоги від 04.01.2022, додаткові угоди від 14.12.2022 та від 07.02.2023 до договору про надання правової допомоги від 04.01.2022, звіту про надані послуги від 11.05.2023, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КС №7715/10 від 19.04.2019 на ім`я адвоката Дзюбенка Сергія Михайловича, а також довіреності від 14.12.2022 на ім`я зазначеного представника.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (пункт 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

За приписами частини третьої статті 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Згідно зі статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката залежно від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Як вбачається з матеріалів справи та було правильно встановлено судом першої інстанції, правова допомога відповідачу (далі за текстом договору - Клієнт) надавалася на підставі договору про надання правової допомоги від 04.01.2022, укладеного з адвокатом Дзюбенком Сергієм Михайловичем (далі за текстом договору - Адвокат), відповідно до пункту 1.1. якого Клієнт доручає, а Адвокат приймає доручення та зобов`язується надавати правову допомогу Клієнту з будь-яких питань, що виникають у процесі діяльності клієнта, у тому числі, з питань захисту прав, свобод та інтересів клієнта перед органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також у судовому порядку, в т.ч. в арбітражних та третейських судах.

Відповідно до пункту 6.1. договору клієнт зобов`язується сплачувати Адвокату за послуги гонорар, оплачувати витрати та здійснювати інші платежі, відповідно до цього договору, додаткових угод до договору, окремих замовлень, звітів адвоката, рахунків, виставлених адвокатом за цим договором, у зв`язку із наданням послуг.

Умовами пункту 5.1. договору визначено, що договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2022 року включно.

14.12.2022 між Клієнтом та Адвокатом підписана додаткова угода, за умовами якої сторони дійшли згоди продовжити строк дії договору до 31.12.2023.

07.02.2023 між Клієнтом та Адвокатом укладена додаткова угода до Договору про надання правової допомоги б/н від 04.01.2022, за умовами якої сторонами погоджено, що розмір гонорару за надання адвокатом правової допомоги в суді першої інстанції у справі №911/323/23 за позовом Аеропорту до Клієнта про стягнення 19 571,12 грн складається з:

підготовки заяви по суті спору - 7 000,00 грн за кожну заяву;

підготовки заяви з процесуальних питань, додаткових пояснень (у разі необхідності) 2000,00 грн за кожну заяву;

участі у судовому засіданні - 2 000,00 грн за кожне засідання;

витрати адвоката, у зв`язку із наданням допомоги (у т.ч. витрати на нотаріальні послуги; витрати, пов`язані із залученням експертів, спеціалістів, фахівців, інших адвокатів тощо) - за окремою домовленістю з клієнтом, однак не нижче фактично понесених адвокатом витрат.

Клієнт зобов`язується сплатити розрахований відповідно до пункту 1 угоди гонорар адвокату шляхом безготівкового переказу за повідомленими адвокатом реквізитами протягом 20 робочих днів з дати складання повного тексту рішення суду першої інстанції на підставі погодженого (підписаного) клієнтом звіту про надані послуги, за послуги, надані під час розгляду справи в суді першої інстанції (пункт 2 додаткової угоди від 07.02.2023 до договору).

11.05.2023 між Клієнтом та Адвокатом було підписано звіт про надані послуги, за якими сторонами підтверджено, що адвокат належним чином надав, а клієнт отримав наступні послуги під час розгляду справи №911/323/23 у суді першої інстанції:

підготовка відзиву на позовну заяву у справі № 911/323/23 - 7 000,00 грн;

участь в судовому засіданні 15.03.2023 у справі №911/323/23 - 2 000,00 грн;

участь в судовому засіданні 05.04.2023 у справі №911/323/23 - 2 000,00 грн.

У своїх запереченнях проти заяви відповідача про розподіл судових витрат позивач вказав, що заявлена до стягнення сума витрат на правову допомогу не підлягає відшкодуванню за рахунок останнього, оскільки Аеропортом не надано документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.11.2020 у справі №638/7748/18, від 23.11.2020 у справі №379/1418/18.

Однак вказані заперечення є необґрунтовані та безпідставні, оскільки спростовуються вищенаведеними доказами, поданими відповідачем, зокрема, договором про надання правової допомоги та додатковими угодами до нього, а також звітом про надані послуги.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що правова позиція, викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.11.2020 у справі №638/7748/18, є неактуальною, оскільки Велика Палата Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 відступила від правового висновку, викладеного у вказаній постанові суду касаційної інстанції.

Так, згідно з актуальним висновком Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 ГПК України).

Відповідна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18, а також у додатковій постанові Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №914/633/18, які в силу частини 4 статті 236 ГПК України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Також у додатковому рішенні суд першої інстанції погодився із запереченнями позивача про те, що відзив на позов був складений відповідачем самостійно, оскільки вказана заява по суті спору підписана безпосередньо директором Товариства.

Однак колегія суддів не погоджується з зазначеним висновком, виходячи з наступного.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що 10.03.2023 через систему "Електронний суд" до суду першої інстанції був поданий відзив, який був підписаний директором Голохвастовим Олегом Олександровичем.

Як було раніше зазначено, згідно з приписами частини 2 статті 126 ГПК України розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями вказаної норми, договором про надання правової допомоги від 04.01.2022 чи додатковою угодою від 07.02.2023 до зазначеного правочину на Адвоката не покладено обов`язок особисто підписувати та/або подавати заяви по суті спору.

Навпаки, порядок надання, розмір, оплата витрат на професійну правничу допомогу визначається саме умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до пункту 6.1. зазначеного договору Клієнт зобов`язується сплачувати Адвокату за послуги гонорар, оплачувати витрати та здійснювати інші платежі, відповідно до цього договору, додаткових угод до договору, окремих замовлень, звітів адвоката, рахунків, виставлених адвокатом за цим договором, у зв`язку із наданням послуг.

Відповідно до пункту 1 додаткової угоди від 07.02.2023 до договору про надання правової допомоги від 04.01.2022 сторони погодили вартість підготовки заяви по суті спору у розмірі 7000,00 грн за кожну.

Звітом про надані послуги від 11.05.2023 Клієнт підтвердив надання Адвокатом послуги з підготовки відзиву на позовну заяву у справі №911/323/23 вартістю 7 000,00 грн.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що наявними у матеріалах даної справи доказами підтверджується надання Клієнту Адвокатом послуги з підготовки відзиву на позовну заяву у справі №911/323/23, а тому висновок суду першої інстанції та заперечення позивача у цій частині є необґрунтовані.

У частині 4 статті 129 ГПК України закріплено загальне правило розподілу судових витрат.

Разом із тим, у частині 5 наведеної норми ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 ГПК України.

У пунктах 119, 120 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 №922/1964/21 зроблено наступний висновок: "під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7 та 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи".

Висновки, аналогічні відображеним вище, викладені в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

При встановленні розміру гонорару відповідно до частини третьої статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 9 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Таким чином, домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", рішення у справі "Баришевський проти України", рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України", рішення у справі "Двойних проти України", рішення у справі "Меріт проти України").

Отже, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень статті 126, 129 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи та витрачений адвокатом час.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норми права викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, від 16.11.2022 №910/1964/21.

Приймаючи до уваги наведене вище в сукупності, з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду стягувачем заяв та матеріалів, їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на правову допомогу Товариства не відповідає принципам розумності в даних правовідносинах, не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спірних правовідносин.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України" суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Враховуючи вищезазначене, оцінивши подані заявником докази в підтвердження понесених ним витрат, виходячи з критеріїв реальності та розумності таких витрат, виходячи з того, що юридична кваліфікація правовідносин у даній справі не є складною та часткове задоволення позову, колегія суддів дійшла висновку щодо невідповідності заявлених витрат на професійну правничу допомогу вимогам щодо співмірності, обґрунтованості та пропорційності до предмету спору, у зв`язку з чим заява відповідача підлягає частковому задоволенню, з покладенням на позивача обов`язку по відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн.

Керуючись статтями 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" на рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 у справі №911/323/23 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 10.05.2023 та додаткове рішення Господарського суду Київської області від 24.05.2023 у справі №911/323/23 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення, яким позов Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аерохендлінг" про стягнення 19571,12 грн задовольнити частково.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Аерохендлінг" (08301, Київська область, Бориспільський район, не визначено Бориспіль-7, "БОРИСПІЛЬ" Міжнародний державний аеропорт; ідентифікаційний код 32614518) на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (08300, Київська область, Бориспільський район, село Гора, вулиця Бориспіль-7; ідентифікаційний код 20572069) 125 (сто двадцять п`ять) грн 98 коп. інфляційних втрат, 12 (дванадцять) грн 67 коп. 3% річних, 84 (вісімдесят чотири) грн 47 коп. пені, 30 (тридцять) грн 59 коп. судового збору, сплаченого за подачу позову, та 45 (сорок п`ять) грн 89 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

5. Стягнути з Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (08300, Київська область, Бориспільський район, село Гора, вулиця Бориспіль-7; ідентифікаційний код 20572069) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аерохендлінг" (08301, Київська область, Бориспільський район, не визначено Бориспіль-7, "БОРИСПІЛЬ" Міжнародний державний аеропорт; ідентифікаційний код 32614518) 3 000 (три тисячі) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції.

6. Доручити Господарському суду Київської області видати накази на виконання постанови.

7. Матеріали справи №911/323/23 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені статтями 287-289 ГПК України.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді О.В. Агрикова

Г.А. Кравчук