Рішення

від 03.10.2023 по справі 756/1425/22

ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 756/1425/22

Провадження № 2/756/794/23

УКРАЇНА

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2023 року місто Київ

Оболонський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Ткач М.М.,

за участі секретаря судових засідань - Тагієва Р.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати,

УСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку. В обґрунтування позову позивач зазначив, що у період з 06.01.2021 по 12.10.2021 працював у відповідача на посаді оцінювача-експерта. 12.10.2021 позивач звільнився із займаної посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України, згідно наказу №98-к від 12.10.2021. У порушення положень чинного законодавства відповідач не провів зі позивачем повного розрахунку при звільненні та не виплатив заборгованість по заробітній платі за період з червня 2021 року по 12 жовтня 2021 року у розмірі 31142,60 грн. За таких обставин, позивач просить стягнути з відповідача заборгованість з заробітної плати у розмірі 31142,60 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку з часу звільнення по день ухвалення судового рішення та компенсацію за невикористану відпустку.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.01.2022 вищезазначений позов розподілено судді Банасько І.М.

Ухвалою судді Оболонського районного суду м. Києва Банасько І.М. від 18.02.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати. Розгляд справи постановлено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін.

Розпорядженням керівника апарату Оболонського районного суду м.Києва Шаровар М.В. «Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу у справі» від 21.11.2022 №116, з огляду на те, що суддя Оболонського районного суду м.Києва Банасько І.М. з 21.11.2022 на тривалому лікарняному, у зв`язку з вагітністю та пологами, у провадженні якої перебувала дана справа, призначено повторний автоматизований розподіл справи №756/1425/22 за позовом ОСОБА_1 до Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.11.2022, справу №756/1425/22 за позовом Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, розподілено судді Ткач М.М.

Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 09.01.2023 витребувано у Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» довідку про суму нарахованої, але не виплаченої позивачу ОСОБА_1 заробітної плати у період з червня 2021 року по 12 жовтня 2021 року та розмір суми компенсації за невикористану відпустку.

Станом на день ухвалення рішення, жодних документів від Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» не надходило.

03.10.2023 позивач ОСОБА_1 подав до суду заяву, в якій, серед іншого, просив долучити до матеріалів справи індивідуальні відомості про застраховану особу Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-5) ОСОБА_1 .

У судове засідання позивач не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся. При цьому, у поданій до суду заяві від 03.10.2023 позивач просив розглянути справу в його відсутність, позовні вимоги підтримав. Заперечень щодо заочного розгляду справи не висловив.

Відповідач у судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся, шляхом направлення судової повістки за наявною адресою місцезнаходження та розміщення оголошення на вебсайті «Судової влади України», відзиву на позовну заяву не надав.

Відповідно до ст. 280 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час і місце судового засідання і від якого не надійшло повідомлення про поважність причин неявки, відповідач не подав відзив, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

За таких обставин, суд ухвалив провести заочний розгляд справи.

Враховуючи, що в судове засідання не з`явились всі учасники справи, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд прийшов до наступного висновку, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, зокрема, з копії трудової книжки позивача ОСОБА_1 (далі - позивач), що він перебував у трудових відносинах із Повним товариством «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» (далі - відповідач) з 06.01.2021, перебував на посаді оцінювача-експерта та 12.10.2021 був звільнений з посади за власним бажанням згідно ст.38 КЗпП України, згідно наказу № 98-к від 12.10.2021.

Позивач зазначає, що під час звільнення з ним не в повному обсязі було проведено повний розрахунок, а саме, не виплачено заборгованість з заробітної плати за період з червня 2021 року по 12.10.2021 року на загальну суму 31142,60 грн та не виплачено компенсацію за невикористану відпустку.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В розумінні Європейського Суду з прав людини мирне володіння своїм майном включає не тільки "класичне" право власності, яке розглядається в Україні, а й до прикладу, виплати за трудовим договором та інші виплати.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 3 КЗпП України - законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі ст. 21, 43, 46 Конституції України, ст. 94, 115 КЗпП України, ст. 21, 24 Закону України «Про оплату праці» - кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Тобто, статтею 43 Конституції передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати труд працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України.

Відповідно до вимог передбачених ч.1 ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншими уповноваженими на представництво трудовим договором органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцять календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Зазначені норми трудового законодавства свідчать про пріоритет виплати заробітної плати перед іншими виплатами та про підвищену захищеність таких виплат.

Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Всупереч наведеним законодавчим положенням Повне товариство «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» при звільненні позивача не виплатило усі належні йому до виплати суми.

Під час розгляду справи на підставі наявних документів було встановлено наявність у підприємства заборгованості перед позивачем з виплати заробітної плати на загальну суму 16041,92 грн, що не спростовано стороною відповідача.

З урахуванням викладеного суд вважає встановленою та доведеною обставину наявності у відповідача заборгованості по заробітній платі перед позивачем за період червень - жовтень 2021 року на суму 16041,92 грн. Врешті вимог, слід відмовити.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день звільнення працівника.

Крім того, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості сум, належних при звільненні, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Крім того, слід зазначити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, що узгоджується з правовою позицією викладеною в рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012.

У межах розгляду даної справи предметом спору є також стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Остаточний розрахунок із позивачем за невиплату заробітної плати не було проведено, відповідачем не здійснено сплату позивачу заробітної плати, яка мала бути виплачена йому при звільненні.

Судом встановлено, що до суду звернувся позивач з позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з дня звільнення по день звернення до суду, право на яку передбачене ч.1 ст.117 КЗпП України.

За розрахунком позивача, середній заробіток за весь час затримки розрахунку з дати звільнення по дату звернення до суду становить 30623,40 грн.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд зауважує, що відповідач власного рахунку на спростування розрахунку позивача до суду не подавав.

Суд з урахуванням індивідуальних відомостей про застраховану особу ПФУ ОСОБА_1 про суми доходу, визначає середньоденну заробітну плату (9207,74 + 6000,00 (два повні календарні місяці серпень, вересень 2021 року, що передували звільненню) : 42 робочий день за ці місяці = 362,08 грн.).

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні слід розраховувати за період з 12.10.2021 по 03.10.2023 - день винесення рішення суду, що становить: (362,08 грн. /середньоденна заробітна плата позивача/ х 513 днів /кількість робочих днів затримки розрахунку по 03.10.2023 = 185 747,04 грн.).

Таким чином, ураховуючи, що розмір заявленого середнього заробітку, проведеного позивачем, являється меншим, а відтак суд розглядає спір у межах заявлених вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до ч.1 ст. 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а в позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків у момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом з тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, і зазначила, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), у постановах від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, від 03.04.2019 у справі №662/1626/17 та від 30.10.2019 у справі №806/2473/18.

Так, при вирішенні питання про зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд враховує, що при звільненні позивача не було отримано інших належних йому виплат, середній заробіток стягується лише у зв`язку з тим, що роботодавець вчасно не розрахувався за частину заробітної плати.

До того ж сума середнього заробітку неспівмірно перевищує саму суму заборгованості, а отже покладення на нього такого значного тягаря може призвести до дефіциту коштів, що в свою чергу може негативно вплинути на своєчасну виплату заробітної плати працюючим робітникам.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, розмір відповідальності відповідача за прострочення сплати належних при звільненні позивача виплат в сумі 15 000 грн., що враховує баланс інтересів обох сторін.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.

Суд зазначає, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який стягується з роботодавця на користь працівника зазначається судом без виключення з них податків й інших обов`язкових платежів, які сплачуються роботодавцем при виконанні рішення суду, однак згідно роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування законодавства про оплату праці» на суд покладається обов`язок зазначення даної обставини в резолютивній частині рішення та вказується, що податок та інші обов`язкові платежі підлягатимуть відрахуванню при сплаті.

Що стосується вимог про стягнення заборгованості з компенсації за невикористану відпустку.

Так, відповідно до ст.74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно з ч.1 ст.83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Однак, жодних доказів про наявність невикористаної відпустки позивачем суду не надано, суму заявлених вимог не визначено, розрахунок розміру компенсації за невикористану відпустку також не надано, тому вимоги позивача про стягнення компенсації за невикористану відпустку не підлягають задоволенню.

Щодо строку звернення позивача з даним позовом до суду, слід зазначити наступне.

У частинах першій, другій статті 233 КЗпП передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки . У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним .

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У постанові № 61-10850св21 від 22.09.2021 Верховний Суд проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України зробив висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 370/1754/15-ц та у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 500/6631/16-ц.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до ч. 1 Прикінцевих положень КЗпП України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з подальшими змінами, з 12.03.2020 до 22.05.2020 на всій території України встановлений карантин. Беручи до уваги, що постановами Кабінету Міністрів України, встановлений на території України карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), діє з 12.03.2020 до 30.06.2023, а позивач звернувся до суду 28.01.2022, тобто в період дії карантину.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивачем не пропущений строк звернення до суду з позовними вимогами.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснити відповідно до ст. 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 5, 10, 12-13, 76-81, 141, 259, 263-265, 280-283, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати - задовольнити частково.

Стягнути з Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» (юридична адреса: Донецька область, м. Маріуполь, вул. 130 Таганрозької дивізії, буд. 104, код ЄДРПОУ: 43241562) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість по заробітній платі у розмірі 16041 (шістнадцять тисяч сорок одну) гривню 92 копійки, без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України; середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок без урахування утримання податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України.

Врешті заявлених позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Повного товариства «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» (юридична адреса: Донецька область, м. Маріуполь, вул. 130 Таганрозької дивізії, буд. 104, код ЄДРПОУ: 43241562) на користь держави судовий збір в розмірі 498 (чотириста дев`яносто вісім) гривень 75 копійок.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заборгованості по заробітній платі не більше ніж за один місяць.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга позивачем подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відомості про сторін:

1. Позивач: ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

2. Відповідач: Повне товариство «Ломбард «Каса» за участю Товариства з обмеженою відповідальністю «Параіба» і Компанія» (юридична адреса: Донецька область, м. Маріуполь, вул. 130 Таганрозької дивізії, буд. 104, код ЄДРПОУ: 43241562).

Суддя М.М. Ткач