Постанова

від 03.10.2023 по справі 910/5075/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/5075/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Красножон О. М.,

позивача - Кулініч В. О.,

відповідачів - Мамась М. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 (судді: Іоннікова І. А. - головуючий, Михальська Ю. Б., Тарасенко К. В.) у справі

за позовом заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з вітрильного спорту м. Києва ім. Ю. Г. Даценка та Комунального підприємства Вишенківської сільської ради "Добробут-Гарант",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - державний реєстратор Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради "Добробут-Гарант" Бойко О. М.,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Об`єднання профспілок, організацій профспілок у м. Києві "Київська міська рада профспілок",

про визнання незаконним рішення державного реєстратора та скасування запису про право власності,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і судових рішень

1.1. У березні 2021 року заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) з позовом (з урахуванням позовної заяви в новій редакції) до Спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву з вітрильного спорту м. Києва ім. Ю. Г. Даценка (далі - спортивна школа олімпійського резерву з вітрильного спорту) та Комунального підприємства Вишенківської сільської ради "Добробут-Гарант" (далі - КП "Добробут-Гарант" ) про: 1) визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора Київської філії КП "Добробут-Гарант" Бойка О. М. (далі - державний реєстратор) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексом 129114363 від 26.06.2018 про реєстрацію за спортивною школою олімпійського резерву з вітрильного спорту права власності на нежитлові будівлі за адресою: м. Київ, вул. Прирічна, 30, а саме учбово-адміністративну споруду (літ. "А"), площею 433,6 м2, елінг (літ. "Б"), площею 737,3 м2, гараж (літ. "В"), площею 41,9 м2, гараж (літ. "Г"), площею 63,0 м2, вбиральню (літ. "Д", літ. "Е"), площею 7,2 м2 та площею 33,2 м2 (далі - рішення державного реєстратора від 26.06.2018), із закриттям розділу державного реєстру речових прав на нерухоме майно; 2) визнання права власності на вказані нежитлові будівлі за державою в особі ФДМУ.

На обґрунтування позову прокурор посилався на те, що спірне рішення державного реєстратора прийнято з порушенням вимог законодавства, а також прав та інтересів держави, зокрема незаконне оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна за відповідачем порушує інтереси держави у сфері реалізації прав власника об`єкта державної власності, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядження ним.

1.2. Спортивна школа олімпійського резерву з вітрильного спорту подала заяву про застосування позовної давності до заявлених позовних вимог.

1.3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.01.2022 (суддя Мандриченко О. В.) позов задоволено частково. Визнано незаконним і скасовано рішення державного реєстратора від 26.06.2018 про реєстрацію за спортивною школою олімпійського резерву з вітрильного спорту права власності на нежитлові будівлі за адресою: м. Київ, вул. Прирічна, 30, а саме учбово-адміністративну споруду (літ. "А"), площею 433,6 м2, елінг (літ. "Б"), площею 737,3 м2, гараж (літ. "В"), площею 41,9 м2, гараж (літ. "Г"), площею 63,0 м2, вбиральню (літ. "Д", літ. "Е"), площею 7,2 м2 та площею 33,2 м2 із закриттям розділу державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов в частині визнання незаконним і скасування спірного рішення державного реєстратора, місцевий господарський суд виходив із того, що вказане рішення прийнято з порушенням діючого законодавства та суперечить йому, а також порушує права та інтереси держави. Водночас суд зазначив, що оскільки державним реєстратором спірне рішення було прийнято 26.06.2018, а прокурор звернувся з позовною заявою у цій справі до суду 30.03.2021, то строк позовної давності на момент подачі позову не сплив, а тому заява спортивної школи олімпійського резерву з вітрильного спорту про застосування наслідків спливу позовної давності задоволенню не підлягає.

Поза тим, відмовляючи у позові про визнання права власності на спірне майно за державою в особі ФДМУ, господарський суд першої інстанції виходив із того, що ФДМУ не є правонаступником Міжвідомчого клубу парусного спорту "Октава", який увійшов в перелік організацій, установ та підприємств, котрі станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Української республіканської ради Всеукраїнського добровільного фізкультурно-спортивного товариства профспілок Загальної конференції профспілок колишнього СРСР (колишнього ВЦРПС); ФДМУ лише здійснює право розпорядження цим майном і передача ФДМУ права розпорядження майном не тягне за собою визнання права власності за фондом на таке майно.

1.4. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 (судді: Іоннікова І. А. - головуючий, Михальська Ю. Б., Тарасенко К. В.) рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2022 скасовано в частині задоволеної позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора від 26.06.2018 та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обрання прокурором у наведеному випадку неефективного способу захисту, оскільки задоволення заявленого позову не призводить до поновлення порушених, як вважає прокурор, прав позивача.

2. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

2.1. Не погоджуючись з ухваленою у справі постановою, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 у цій справі повністю та залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 11.01.2022.

Скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме (1) застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/27026/14, від 16.04.2019 у справі № 902/311/18, а також постановах Верховного Суду України від 04.02.2015 у справі № 48/340, від 04.02.2015 у справі № 52/250-45/540-2012 стосовно того, що майно, яке перебувало у віданні Федерації професійних спілок України є державним; (2) відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо ефективності обраного прокурором способу захисту, зокрема, визнання незаконним оформлення права власності за юридичною особою на об`єкти нерухомого майна, що є загальнодержавною власністю та належить до сфери управління ФДМУ.

Прокурор наголошує на тому, що звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах - ФДМУ є правомірним, оскільки лише шляхом скасування незаконної реєстрації права власності на спірне майно за спортивною школою олімпійського резерву з вітрильного спорту може бути поновлено право держави володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

2.2. Від ФДМУ надійшли пояснення у справі, в яких фонд вважає незаконною оскаржувану у справі постанову.

2.3. Від спортивної школи олімпійського резерву з вітрильного спорту надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить залишити без змін оскаржену у справі постанову як законну та обґрунтовану, а касаційну скаргу - без задоволення.

3. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

3.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення поданої касаційної скарги з огляду на таке.

3.2. Як свідчать матеріали справи та це установили суди, предметом позову у цій справі є вимоги про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав та визнання права власності, які загалом були обґрунтовані незаконністю реєстраційних дій щодо реєстрації речових прав на спірне майно за спортивною школою олімпійського резерву з вітрильного спорту, що призвело, на думку прокурора, до порушення прав та інтересів держави у сфері реалізації прав власника об`єкта державної власності, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним.

3.3. Переглядаючи справу в порядку положень статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції установив, що прокурор у наведеному випадку обрав неефективний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови у позові, з чим погоджується колегія суддів Верховного Суду.

3.4. Колегія суддів суду касаційної інстанцій зазначає, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що Верховний Суд вже неодноразово наголошував на тому, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. висновки у пунктах 72- 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

Зважаючи на підстави та зміст позову, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного господарського суду стосовно неефективно обраного прокурором способу захисту, оскільки він не призводить до поновлення порушених, як вважає прокурор, прав позивача, позаяк не вирішує наявного між сторонами спору про речове право на спірне майно.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19, пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19, пункт 48), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20, пункт 14), від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22, пункт 9.12).

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom), заява № 22414/93, Європейський суд з прав людини виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає статті 13 Конвенції.

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту.

Крім того, спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Якщо позивач прагне набути або відновити втрачене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності (принцип реєстраційного підтвердження володіння, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункти 43, 89) та інші), то застосовуються способи захисту прав, які приводять до набуття позивачем володіння нерухомим майном, наприклад, віндикаційний позов (стаття 387 Цивільного кодексу України); позов про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України), зокрема позов про витребування нерухомої речі у продавця, який відмовився передати річ (частина друга статті 665, частина 1 статті 620 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання недійсного правочину, тобто нікчемного або визнаного судом недійсним оспорюваного правочину (абзац другий частини 1 статті 216, частина 1, пункт 1 частини 3 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України); позов про повернення нерухомої речі, переданої на виконання неукладеного правочину, чи в інших випадках набуття нерухомого майна без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (частина 1 статті 1212, частина 1 статті 1213 Цивільного кодексу України).

Зазначені способи захисту прав опосередковуються вимогами про витребування (повернення, стягнення) нерухомого майна. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном введення його у володіння полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункти 95- 98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 146) та інших.

Разом із тим, як зазначено у пунктах 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16-ц, задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

При цьому відповідачем за позовними вимогами про витребування (повернення, стягнення) нерухомого майна завжди є особа, за якою зареєстроване право на нерухоме майно, оскільки саме така особа як книжковий володілець може бути позбавлена майна в разі задоволення позову (аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та постановах Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 329/1114/19-ц, від 01.08.2021 у справі № 329/253/20, від 21.04.2022 у справі № 759/10589/13-ц).

Разом із тим, Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України, необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (постанови Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17, від 22.05.2018 у справі № 923/1283/16).

У пункті 83 постанови від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 392 Цивільного кодексу України правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

3.5. Таким чином, беручи до уваги викладене, а також зважаючи на підстави та зміст позову, характер спірних правовідносин, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених, на його думку, прав та інтересів позивача, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом, оскільки саме у віндикаційному позові суд досліджуватиме та встановлюватиме обставини виникнення/набуття позивачем права власності на спірне майно, а отже, те чи є особа власником індивідуально-визначеного майна, та, відповідно, у такий спосіб і буде вирішено спір про право стосовно спірного майна.

Отже, враховуючи наведене, обраний прокурором у цій справі спосіб захисту не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права, а тому не спроможний надати ефективний захист, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

3.6. Зважаючи на те, що обрання позивачем неефективного способу захисту прав є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові, то аргументи скаржника, які стосуються суті спору, як і його посилання на обґрунтування підстави касаційного оскарження (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України) на судову практику щодо приналежності майна, яке перебувало у віданні Федерації професійних спілок України, до державного, не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки не впливають на висновки суду апеляційної інстанції стосовно підстав для відмови у позові, а неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

3.7. Водночас, враховуючи наявну судову практику щодо ефективного способу захисту права власності на нерухоме майно у разі, коли речове право на нього зареєстровано за іншою особою, про що зазначено вище, підстав для формування висновку Верховного Суду щодо ефективності обраного прокурором способу захисту у наведеному випадку немає. До того ж прокурор не конкретизує та не зазначає норми права щодо якої відсутній висновок Верховного Суду.

З огляду на викладене підстави касаційного оскарження не знайшли підтвердження.

4. Висновки Верховного Суду та розподіл судових витрат

4.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

4.2. Отже, враховуючи викладене, оскаржена у справі постанова про відмову у позові підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

4.3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 29.03.2023 у справі № 910/5075/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак