Постанова

від 10.10.2023 по справі 638/19770/21

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«10» жовтня 2023 року

м. Харків

справа № 638/19770/21

провадження № 22ц/818/1532/23

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В., (суддя-доповідач),

суддів - Пилипчук Н. П., Яцини В.Б.

за участю секретаря Волобуєва О.О.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №117 Харківської міської ради Харківської області, представниця відповідача Пятіна Н. Є., Управління освіти адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради, представниця відповідача Башкірова Ю. Г.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2023 року в складі судді Рибальченко Л.М.

в с т а н о в и в:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 117 Харківської міської ради Харківської області, Управління освіти адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради про визнання відмови незаконною та зобов`язання відповідача вчинити дії, стягнення компенсації, стягнення моральної шкоди, який в подальшому уточнив.

Позовна заява мотивована тим, що він перебуває на обліку в Центрі зайнятості як безробітний та шукає роботу.

Вказав, що 21 вересня 2021 року йому було видано направлення на працевлаштування на посаду прибиральника службових приміщень.

23 вересня 2021 року він з направленням звернувся до Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 117 Харківської міської ради Харківської області для укладення трудового договору та на співбесіді пояснив, що готовий виконувати будь-яку роботу. Проте, йому відмовлено з незрозумілих мотивів. На бланку направлення зроблена відмітка про відмову, однак причина не вказана. Вакансія прибиральника службових приміщень була відкрита до його звернення та залишилась вільною після відмови.

Зазначив, що він має вищі характеристики для посади прибиральника, ніж необхідні для її зайняття. Жодних обмежень, які за законодавством унеможливлюють зайняття такої посади, немає. Мала місце відмова у прийнятті на роботу без будь-яких мотивів, чим порушено його право на працю і заробіток.

Вказав, що він має право на компенсацію втраченого заробітку з дня порушення його прав до дня набрання чинності рішенням суду.

Зазначив, що внаслідок порушення його прав він вимушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя у рамках пошуку роботи, відшукання можливостей заробітку, відстоювання своїх прав у суді тощо. Через відсутність доходу він перебуває на утриманні у родичів і не має можливості отримувати заробітну плату, що викликало душевні страждання.

Просив:

визнати відмову в прийнятті на роботу незаконною (необґрунтованою тобто без будь-яких мотивів або з підстав, що не стосуються його кваліфікації чи професійних якостей; дискримінаційною у зв`язку зі статусом студента навчального закладу);

стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 вересня 2021 року до дня вирішення спору, який станом на 01 січня 2023 року становить 114088,32 грн;

стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000,00 грн.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким повністю задовольнити його позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суд не врахував, що йому безпідставно відмовлено у прийнятті на роботу. Підстава для відмови у зв`язку зі статусом студента є дискримінаційною. Відомості про те, що він сам просив поставити йому в корінці направлення відмітку, що заклад відмовляє йому у прийнятті на роботу, є недостовірними. Відповідач відмовив йому з власної ініціативи. Суд встановив відсутність потреби в працівникові у роботодавця, однак вона була, адже відповідач зазначив у направленні, що просив направити іншу кандидатуру. Вакансія була вільною як до його звернення до роботодавця, так і після. Суд послався на нерелевантну практику, а саме постанову Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 349/81/18, адже до статті 22 КзПП України були внесені зміни після ухвалення цієї постанови.

27 вересня 2023 року до суду апеляційної інстанції від відповідачів надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких вони вважали судове рішення законним, а апеляційну скаргу необгрунтованою. Посилалися на те, що судом першої інстанції всі обставини, що мають значення для справи, з`ясовані правильно, надано належну оцінку доказам у справі, тому підстав для скасування судового рішення не вбачається. Акцентували увагу суду на тому, що протягом 2021 2023 років позивач неодноразово подавав позови до різних закладів освіти міста Харкова щодо нібито незаконної відмови у прийнятті на роботу. Частину позовів розглянуто та позивачу відмовлено в їх задоволенні. Частина з них знаходиться на розгляді судів першої інстанції. Вважали таку поведінку позивача маніпуляцією, зловживанням своїми процесуальними правами, бажанням незаконно отримати грошові кошти. Однак, дійсне бажання реалізувати своє право на працю, на думку відповідачів, відсутнє.

До суду апеляційної інстанції учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися. 10 жовтня 2023 року до суду апеляційної інстанції від представниці відповідача надійшла заява про розгляд справи без її участі. Клопотань щодо відкладення розгляду справи від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. У зв`язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не є особою, з якою роботодавець зобов`язаний укласти трудовий договір. Відповідач скористався своїм правом не укладати з ним трудовий договір, обґрунтувавши своє рішення, отже, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 21 вересня 2021 року ОСОБА_1 видано направлення на працевлаштування на посаду прибиральника службових приміщень до Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 117 Харківської міської ради Харківської області (а. с. 5).

23 вересня 2021 року ОСОБА_1 за направленням звернувся до Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 117 Харківської міської ради Харківської області для укладення трудового договору, проте йому відмовлено, про що у направленні проставлено відповідну відмітку. Роботодавець вказав, що просив направити на це робоче місце іншу кандидатуру (а. с. 5).

На час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 був студентом 3 курсу юридичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, що підтверджується довідкою-викликом № 15 від 24 вересня 2021 року (а. с. 111).

ОСОБА_1 звертався до суду з позовами до декількох навчальних закладів з аналогічними вимогами, що підтверджується відомостями з сайту «Судова влада».

Статтею 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров`я працівника можуть встановлюватись законодавством України.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений устатті 5-1 КЗпП Україниправовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно зістаттею 22 КЗпП Українизабороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року в справі № 349/81/18 (провадження № 61-43402св18) зазначено, що «стаття 22КЗпПпередбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як прямо передбачених частиною другоюстатті 22 КЗпП України, так і в інших нормах трудового права. Обов`язку однієї сторони завжди кореспондує право іншої сторони: заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу кореспондується з обов`язком роботодавця укласти такий договір. Відповідно до положеньстатті 21 КЗпП Україниукладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. Зазначеним забезпечується оптимальне узгодження інтересів роботодавця і особи, яка бажає укласти трудовий договір, інакше роботодавець буде позбавлений можливості у повному обсязі виконувати свої функціональні обов`язки щодо підбору та розміщення кадрів і нести відповідальність за той обсяг роботи, за який він відповідає за законом.

Також такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 159/2298/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі №607/16424/18.

Отже, для роботодавця обов`язковим є наведення письмового обґрунтування відмови у працевлаштуванні безробітних, які направлені до роботодавця центром зайнятості. Саме по собі направлення з центру зайнятості не породжувало обов`язковість прийняття позивача на посаду, оскільки укладення трудового договору із позивачем потребує не тільки ініціативи, згоди та бажання самого працівника, але й згоди роботодавця із урахуванням його потреб та волі.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 607/16424/18.

Відповідно до частини другоїстатті 235 КЗпП Українипри винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Законодавство про працю не містить визначення ані вимушеного прогулу, ані оплати за весь час вимушеного прогулу, проте ці терміни неодноразово вживаються уКЗпП України.

Аналіз положеньКЗпП Українита постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» дозволяє окреслити випадки, в яких може мати місце вимушений прогул, а саме у разі: незаконного звільнення працівника; незаконного переведення працівника на іншу роботу; затримки видачі трудової книжки з вини власника чи уповноваженого ним органу; затримки виконання рішення про поновлення на роботі; необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу; несвоєчасного укладення трудового договору; унаслідок неправильного формулювання причин звільнення у трудовій книжці, що перешкоджало подальшому працевлаштуванню працівника.

Вказані висновки свідчать про те, що вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов`язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.

Отже, у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором.

Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.

Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями235,236КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюєтьсястаттею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

За змістом вказаного положення закону, передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставістатті 237-1 КЗпП Україниє наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язківі вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов`язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо).

Перелік осіб, щодо яких роботодавець має обов`язок укласти трудовий договір, за правиламиКЗпПє вичерпним, і такого обов`язку відповідач не порушував.

Із дискримінаційною ознакою відмова у прийнятті на роботу ОСОБА_1 не пов`язана.

Саме по собі направлення з центру зайнятості не породжувало обов`язковість прийняття позивача на посаду прибиральника.

Як зазначив ОСОБА_1 у додаткових поясненнях до суду першої інстанції при зверненні до роботодавця він повідомив, що є студентом та пред`явив довідку-виклик на сесію.

Роботодавцем було враховано, що ОСОБА_1 є студентом, тож не зможе поєднувати виконання обов`язків прибиральника з 8:00 до 17:00 з навчанням. Отже, він дійшов висновку про необхідність підбору іншої кандидатури на цю посаду, про що зазначено у корінці направлення на працевлаштування.

Таким чином, роботодавець при вирішенні питання щодо прийняття на роботу ОСОБА_1 скористався своїм правом не укладати трудовий договір з цією особою, обґрунтувавши своє рішення, тобто у належний спосіб скористався своїми правами, тому немає підстав вважати, що дії відповідача щодо неприйняття на роботу позивача не відповідають вимогам закону.

Суд першої інстанції із урахуванням вказаних норм трудового законодавства, правильно надавши оцінку встановленим обставинам у цій справі, обґрунтовано виходив із відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки укладення трудового договору із позивачем потребує не тільки ініціативи, згоди та бажання самого працівника, але й згоди роботодавця із урахуванням його потреб та волі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо того, що підстава для відмови у зв`язку зі статусом студента є дискримінаційною, судова колегія відхиляє, оскільки підставою відмови є не сам факт статусу позивача як студента, а об`єктивна неможливість виконання ним трудових обов`язків через навчання.

Посилання ОСОБА_1 на те, що суд встановив відсутність потреби в працівникові у роботодавця, однак вона була, адже відповідач зазначив у направленні, що просить направити іншу кандидатуру, та вакансія залишилась вільною, не є підставою для задоволення його вимог, адже для прийняття на роботу недостатньо лише вільної вакансії та бажання працівника, необхідна також згода роботодавця, якої не було. У Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №117 Харківської міської ради Харківської області була відсутня потреба саме у позивачеві як працівнику.

Твердження ОСОБА_1 щодо того, що відповідач надав недостовірні відомості про те, що він сам просив поставити йому в корінці направлення відмітку, що заклад відмовляє йому у прийнятті на роботу, не можуть бути взяті до уваги, оскільки на такі обставини як підставу для відмови у позові суд першої інстанції при ухваленні рішення не посилався.

Доводи ОСОБА_1 щодо того, що суд послався на нерелевантну практику, а саме постанову Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 349/81/18, адже до статті 22 КзПП України були внесені зміни після ухвалення цієї постанови, є безпідставними, оскільки у зазначеній постанові надано тлумачення змісту статті 22 КзПП України у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин між сторонами.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу й на те, що Управління освіти адміністрації Шевченківського району Харківської міської ради не є належним відповідачем у справі, оскільки ОСОБА_1 відмовлено у працевлаштуванні Харківською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів №117 Харківської міської ради Харківської області, яка є самостійною юридичною особою та наділена правосуб`єктністю.

Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для його залучення (стаття 51 ЦПК України), суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Суд першої інстанції при ухваленні рішення на зазначену підставу для відмови у задоволенні позову уваги не звернув, проте на правильність рішення по суті спору це не вплинуло.

Не може бути скасовано правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився зхарактером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, що відповідно достатті 375 ЦПК Україниє підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення та його звільнено від сплати судового збору ухвалою Харківського апеляційного суду від 12 вересня 2023 року, підстав для перерозподілу судового збору за перегляд справи не вбачається.

Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.375, ст.ст.381 384, 389 ЦПК України,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді Н. П. Пилипчук

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 10 жовтня 2023 року.