Рішення

від 02.10.2023 по справі 910/9883/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2023Справа № 910/9883/23Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Запарі А.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Заступника керівника Білоцерківської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону в інтересах держави в особі:

1) Адміністрації Державної прикордонної служби України,

2) Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний центр «Укравтозапчастина»

про визнання недійсним договору в частині та стягнення 70 171,96 грн,

Представники сторін:

прокурор: Валевич М.М.,

від позивача-1: Капелюх А.П.,

від позивача-2: Пигиця С.Г.,

від відповідача: Коляда С.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника керівника Білоцерківської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону в інтересах держави в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України та Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний центр «Укравтозапчастина» про визнання недійсним договору в частині та стягнення 70 171,96 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що до п. 3.1. укладеного між позивачем-2 та відповідачем договору № 237-22 від 21.06.2022 безпідставно включено податок на додану вартість у розмірі 20%, що суперечить постанові Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану», що свідчить про порушення приписів ст. 203 Цивільного кодексу України, а тому наявні підстави для визнання недійсними положень такого договору в частині включення до ціни товару податку на додану вартість. При цьому, в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набуті відповідачем кошти податку на додану вартість в сумі 61 166,67 грн підлягають стягненню на користь позивача-2. Крім того, у зв`язку з неповерненням безпідставно одержаних коштів, прокурор вказує на необхідність стягнення з відповідача на користь позивача-2 відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України 3% річних у розмірі 1765,00 грн та інфляційних втрат у розмірі 7240,29 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.06.2023 позовну заяву залишено без руху, надано строк для усунення недоліків.

03.07.2023 на виконання вимог вказаної вище ухвали суду від прокуратури надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/9883/23, підготовче засідання призначено на 02.08.2023.

25.07.2023 до суду від відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи.

02.08.2023 до суду від позивача-1 через систему «Електронний Суд» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В підготовче засідання 02.08.2023 з`явилися прокурор та представники позивача-2 та відповідача. Представник позивача-1 не з`явився, про дату, час та місце підготовчого засідання належним чином повідомлений.

Представник відповідача в підготовчому засіданні 02.08.2023 просив суд долучити до матеріалів справи відзив на позовну заяву.

Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив долучити поданий представником відповідача відзив на позовну заяву до матеріалів справи; з урахуванням усно заявленого прокурором клопотання про надання часу для підготовки відповіді на відзив, ухвалив оголосити перерву в підготовчому засіданні до 06.09.2023, встановивши строк для подання відповіді на відзив - протягом 10 днів з моменту отримання відзиву та строк для подання заперечень на відповідь на відзив - протягом 5 днів з дня отримання відповіді на відзив.

15.08.2023 до суду від позивача-2 надійшла відповідь на відзив.

17.08.2023 до суду від позивача-1 надійшла відповідь на відзив.

21.08.2023 до суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив.

30.08.2023 до суду від відповідача надійшли заперечення на відповіді на відзив позивача-2 та прокуратури.

В підготовче засідання 06.09.2023 з`явились прокурор та представники сторін.

З`ясувавши відсутність у представників прокуратури та сторін будь-яких заяв/клопотань, а також додаткових пояснень/заперечень, суд дійшов висновку про виконання завдання підготовчого провадження та з`ясування всіх обставин, визначених у ст. 182 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), а тому, не виходячи до нарадчої кімнати, ухвалив закрити підготовче провадження у справі № 910/9883/23 та призначити справу до розгляду по суті на 02.10.2023.

В судове засідання 02.10.2023 з`явились прокурор та представники сторін, які надали суду свої пояснення/заперечення по суті позовних вимог.

Заслухавши пояснення представників учасників справи, з`ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх поданими в матеріали справи докази, суд в судовому засіданні 02.10.2023 перейшов до судових дебатів, у яких учасники справи виступили із вступним словом.

Так, прокурор, а також представники позивачів 1, 2 підтримали позовні вимоги та просили суд задовольнити позов у повному обсязі. Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував та просив у позові відмовити.

Відповідно до ст. 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 02.10.2023 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі ст. 240 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

21.06.2022 між Військовою частиною НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України (надалі - Військова частина, позивач-2), як замовником, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний Центр «Укравтозапчастина» (надалі - ТОВ «СТЦ «Укравтозапчастина», відповідач), як постачальником, укладено договір № 237-22 (надалі - Договір), за умовами п. 1.1. якого постачальник зобов`язується у визначені Договором строки передати замовнику у власність товар, якість, кількість, асортимент і ціна якого зазначені у специфікації, яка є невід`ємною частиною цього Договору (додаток 1), а замовник зобов`язується прийняти цей товар та оплатити на умовах цього Договору.

Пунктом 1.5. Договору визначено, що цей Договір укладається на підставі постанови КМУ від 28.02.2022 № 169 «Деякі питання здійснення оборонних та публічних закупівель товарів, робіт і послуг в умовах воєнного стану» (зі змінами) та на підставі Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».

Відповідно до п. 3.1. Договору загальна сума договору складає 367 000,00 грн, у тому числі податок на додану вартість (надалі - ПДВ) - 20%: 61 166,67 грн.

Ціна на товар зазначається у специфікації (додаток 1) із врахуванням тари, упаковки, транспортних та інших витрат. Підставою для оплати вважається рахунок (рахунок-фактура) та накладна постачальника (п. 3.2. Договору).

Цей Договір набирає чинності з дня його підписання сторонами. Дата закінчення строку дії цього Договору 31.12.2022 (п. 10.1. Договору).

Специфікацією до Договору від 21.06.2022 № 237-22, яка є додатком 1 до Договору, сторонами погоджено найменування товару, кількість та загальну вартість товару у сумі 367 000,00 грн, з урахуванням ПДВ.

На виконання умов Договору, відповідач поставив, а позивач прийняв товар (автошини) на суму 367 000,00 грн, у тому числі ПДВ - 61 166,67 грн, що підтверджується підписаною сторонами видатковою накладною від 27.06.2022 № 13451.

Платіжним дорученням від 28.06.2022 № 1112 позивач-2 перерахував на користь відповідача кошти у розмірі 367 000,00 грн з призначенням платежу: «за автошини;Дог.№237-22 від 21.06.22р.Накл.№13451 від 27.06.22р.;в т.ч.ПДВ-61166,67».

В обґрунтування заявлених позовних вимог прокурор посилається на те, що всупереч постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» (надалі - постанова КМУ від 02.03.2022 № 178) між позивачем-2 та відповідачем Договір було укладено із включенням до ціни товару суми ПДВ.

Військова частина листами від 10.11.2022 № 71/3615-22-Вих та від 21.03.2023 № 71.1/492-23-Вих зверталася до ТОВ «СТЦ «Укравтозапчастина» стосовно повернення останнім коштів ПДВ у розмірі 61 166,67 грн та підписання відповідної додаткової угоди до Договору.

Оскільки відповідачем вказані звернення позивача-2 залишено без відповіді та задоволення, одержані кошти ПДВ не повернуто, прокурор в інтересах Військової частини та Адміністрації Державної прикордонної служби України звернувся із даним позовом до суду.

Так, прокурор вказує на те, що п. 3.1. Договору суперечить постанові КМУ від 02.03.2022 № 178, а відтак в частині включення до ціни Договору ставки ПДВ, що складає 61 166,67 грн, має бути визнаний недійсним відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК Украхни), а отримані відповідачем кошти ПДВ мають бути повернуті позивачу-2 на підставі ст. 1212 ЦК України.

Також прокурором нараховано інфляційні втрати в сумі 7240,29 грн, 3% річних в сумі 1765,00 грн.

Відповідач, в свою чергу, проти задоволення позову заперечував та зазначив, що він не був усвідомлений з якою метою він має постачати товар за Договором, умовами Договору не передбачено застережень, що товар, який є предметом даного правочину, постачається саме для потреб забезпечення оборони України, а не для використання позивачем-2 у власній господарській чи іншій діяльності. Разом з тим, зазначив, що замовник був обізнаний із постановою КМУ від 02.03.2022 № 178, однак погодив включення до ціни Договору суми ПДВ, добровільно виконав цей Договір та сплатив вартість товару у повному обсязі, у зв`язку з чим підстави для визнання недійсним п. 3.1. Договору відсутні.

Також відповідач заперечив проти застосування до даних правовідносин ст. 625 ЦК України в частині нарахування 3% річних та інфляційних, оскільки, за доводами останнього, у разі стягнення безпідставно одержаних коштів нараховуються відсотки відповідно до ст. 536 ЦК України.

Крім того, відповідач вказує про відсутність підстав для звернення прокурора із даним позовом до суду, зазначаючи, що позивачі наділені правоздатністю та можуть самостійно захищати свої інтереси в суді, про що, зокрема, свідчить звернення Військової частини із відповідними листами до відповідача щодо повернення коштів ПДВ. На переконання відповідача, у даному випадку прокурор виступає альтернативним суб`єктом звернення і замінює відповідні компетентні органи, які можуть і бажають захистити свої інтереси, що суперечить положенням ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Військова частина позовні вимоги прокуратури підтримала у повному обсязі, зазначаючи, що включення сум ПДВ - 20% у розмірі 61 166,67 грн за постачання автомобільних шин суперечить вимогам Податкового кодексу України (надалі - ПК України), постанові КМУ від 02.03.2022 № 178 та свідчить про наявність підстав для визнання недійсними положень Договору в частині включення до ціни Договору вищевказаних сум ПДВ. Позивач-2 вказує, що через недобросовісну поведінку відповідача, яка виразилася у неповерненні безпідставно одержаних коштів ПДВ, виникає необхідність у стягненні з останнього на користь позивача-2 інфляційних втрат та 3% річних.

Адміністрація Державної прикордонної служби України також підтримала позовні вимоги прокуратури та зазначила, що умовами п. 3.1. Договору було передбачено оподаткування товару ПДВ за ставкою 20%, що прямо суперечить нормам пп. «г» пп. 195.1.2. п. 195.1. ст. 195 ПК України та постанові КМУ від 02.03.2022 № 178, а тому Договір у цій частині суперечить ч. 1 ст. 203 ЦК України, відтак має бути визнаний недійсним, а безпідставно одержані кошти ПДВ мають бути повернуті позивачу-2.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».

За положеннями ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Аналіз положень ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17.

Разом із цим, чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під «нездійсненням або неналежним здійсненням суб`єктом владних повноважень своїх функцій», у зв`язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи.

Нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об`єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб`єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин.

Представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює, або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Так, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувань порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону.

Відповідно до статей 6, 10, 27, 28 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» Державна прикордонна служби України є правоохоронним органом спеціального призначення, який виконує завдання щодо забезпечення недоторканості державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) зоні, є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону та фінансується за рахунок кошів Державного бюджету України.

Згідно із п. 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 533 (надалі _ Положення № 533), Адміністрація Державної прикордонної служби України (Адміністрація Держприкордонслужби) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

Пунктом 3 Положення № 533 установлено, що основними завданнями Адміністрації Держприкордонслужби є, зокрема, здійснення управління територіальними органами - регіональними управліннями, Морською охороною, органами охорони державного кордону, органами забезпечення, навчальними закладами та науково-дослідними установами.

Адміністрація Держприкордонслужби з метою організації своєї діяльності: 1) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх реалізацією в апараті Адміністрації Держприкордонслужби, органах Держприкордонслужби, на підприємствах, в установах, що належать до сфери її управління; 2) здійснює добір кадрів в апарат Адміністрації Держприкордонслужби та на керівні посади в органи Держприкордонслужби, на підприємствах, в установах, що належать до сфери її управління, формує кадровий резерв на відповідні посади; 3) організовує планово-фінансову роботу в апараті Адміністрації Держприкордонслужби, органах Держприкордонслужби, на підприємствах, в установах, що належать до сфери її управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку в установленому законодавством порядку; 4) забезпечує ефективне і цільове використання бюджетних коштів; 5) контролює діяльність органів Держприкордонслужби, підприємств, установ, що належать до сфери її управління; 6) організовує ведення діловодства та архівне зберігання документів відповідно до встановлених правил; 7) забезпечує в установленому порядку самопредставництво Адміністрації Держприкордонслужби в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від її імені, зокрема через посадових (службових) осіб юридичної служби апарату Адміністрації Держприкордонслужби, органів Держприкордонслужби, підприємств та установ, що належать до сфери її управління, або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Адміністрації Держприкордонслужби в судах та інших органах через представників (п. 5 Положення № 533).

Отже, Адміністрація Держприкордонслужби, як орган, що уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів у органах Держприкордонслужби, а також Військова частина, як сторона оспорюваного правочину та вигодонабувач, є органами державної влади, до компетенції яких віднесено відповідні повноваження у спірних правовідносинах, а тому вони є позивачами у цій справі.

Як вбачається із матеріалів справи, прокуратурою на адресу Адміністрації Державної прикордонної служби України та Військової частини було скеровано лист від 08.06.2023 № 559вих.-23, у якому повідомлено про виявлені порушення та наявність підстав для вжиття заходів із захисту інтересів держави та зазначено про необхідність надання інформації щодо вжиття відповідних заходів з підтверджуючими документами.

У відповідь на вказаний лист прокуратури Військова частина листом від 12.06.2023 № 14/1046-23-Вих повідомила про те, що із відповідним позовом до ТОВ «СТЦ «Укравтозапчастина» не зверталася, однак із посиланням на задіяння в проведенні заходів правового режиму воєнного стану в Україні фактично не заперечила проти звернення прокуратури із позовом до суду.

Також не заперечувала проти звернення прокуратури із відповідним позовом до суду Адміністрація Державної прикордонної служби України, що вбачається зі змісту листа останньої від 14.06.2023 № 71/27967/23-Вих, адресованого прокуратурі.

Як зазначив прокурор, ним розцінена така поведінка позивачів як нездійснення уповноваженими органами, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, захисту інтересів держави, причиною чого є воєнний стан, а тому така усвідомлена пасивна поведінка позивачів є достатньою підставою для звернення прокурора із даним позовом до суду.

Так, прокуратурою на адреси позивачів було скеровано лист від 16.06.2023 № 606вих.-23, у якому повідомлено про звернення до суду із позовною заявою в інтересах Адміністрації Державної прикордонної служби України та Військової частини до ТОВ «СТЦ «Укравтозапчастина» про визнання недійсним Договору в частині та стягнення сплаченого ПДВ, 3% річних та інфляційних втрат, у відповідь на який позивачі листами від 19.06.2023 № 14/1086-23-Вих та від 19.06.2023 № 71/28958/23-Вих не заперечили проти такого звернення прокурора до суду.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що прокуратурою у повній мірі виконано вимоги, передбачені ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, повідомленням прокурора на адресу відповідних суб`єктів владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єктів владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Щодо встановлених судом фактичних обставин справи, оцінки поданих доказів та законодавства, що підлягає застосуванню.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України), господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Частина 1 ст. 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

За приписами частин 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Спір у даній справі виник у зв`язку із тим, що відповідач не повернув безпідставно отримані кошти ПДВ, у зв`язку з чим прокурором заявлено вимоги про визнання недійсним пункту 3.1 договору № 237-22 від 21.06.2022 в частині включення до ціни договору суми ПДВ 20%; стягнення з відповідача на користь позивача-2 безпідставно отриманих коштів у розмірі 61 166,67 грн.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 ЦК України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України (надалі - ГК України).

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

Як передбачено ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, приписами ч. 3 наведеної статті встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Частинами 1-5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5).

Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як стверджує прокурор, п. 3.1. Договору в частині включення до договірної ціни ПДВ за ставкою 20% у розмірі 61 166,67 грн є таким, що суперечить положенням підпункту «г» підпункту 195.1.2. пункту 195.1 ст. 195 ПК України та постанові КМУ від 02.03.2022 № 178, оскільки постачання обумовленого Договору товару підпадає під перелік операцій, які оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ.

За приписами частин 1, 3 ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до ч. 5 ст. 180 ГК України ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

За положеннями ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Податок на додану вартість, визначений в підпункті 14.1.178 п. 14.1 ст. 14 ПК України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (підпункт «а» п. 185.1 ст. 185 ПК України).

Згідно з підпунктом «г» підпункту 195.1.2 п. 195.1. ст. 195 Розділу V ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.

02.03.2022 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану», відповідно до пунктів 1, 2 якої визначено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, інших утворених відповідно до законів військових формувань, їх з`єднань, військових частин, підрозділів, установ або організацій, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою. Вказана постанова застосовується з 24.02.2022.

Виходячи із положень ст. 117 Конституції України, вказана постанова КМУ є обов`язковою до виконання.

При цьому, прийняття вказаної постанови обумовлене виконанням мобілізаційних завдань в умовах воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні».

У листі-роз`ясненні Державної податкової служби України від 29.07.2022 № 8271/6/99-00-21-03-02-06 вказано, що постановою КМУ від 02.03.2022 № 178 визначено категорії установ, операції з постачання яким товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість, до яких, зокрема, належить Державна прикордонна служба України.

При цьому, у вкзаному листі-роз`ясненні зазначено, що норми ПК України не передбачають можливості для платників податку - постачальників здійснювати вибір щодо застосування чи незастосування нульової ставки податку, оскільки застосування встановленої діючим законодавством ставки податку є обов`язком, а не правом платника податку. Застосування нульової ставки ПДВ до операцій з постачання товарів не залежить від факту формування чи не формування постачальниками податкового кредиту за операціями з придбання товарів чи сировини для виготовлення товарів, які надалі постачаються за нульовою ставкою податку. Тобто, незалежно від того, був сформований постачальником чи ні податковий кредит за операціями з придбання пального (товар для заправки), будь-яких інших товарів, що використовуються для забезпечення транспорту (інші пально-мастильні матеріали, запасні частини, комплектуючі, охолоджуючі рідини, інструменти та додаткове обладнання, визначені відповідними нормативними та технічними документами), операції з подальшого постачання таких товарів для визначених Постановою № 178 категорій суб`єктів оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість. При цьому, оскільки режим застосування нульової ставки не є тотожним режиму звільнення від оподаткування податком на додану вартість, нарахування податкових зобов`язань з податку на додану вартість за правилами, встановленими пунктом 198.5 статті 198 розділу V Кодексу, постачальником при здійсненні операцій, що оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість, не здійснюється.

Указами Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 та від 24.02.2022 № 66/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. Постановлено застосувати Збройні Сили України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України, для відсічі збройній агресії проти України.

Судом установлено, що договір № 237-22 від 21.06.2022 укладено між Військовою частиною НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України та ТОВ «СТЦ «Укравтозапчастина» після введення воєнного стану в Україні та прийняття постанови КМУ від 02.03.2022 № 178.

При цьому, положення п. 1.5. Договору чітко передбачають, що указаний правочин укладається на підставі постанови КМУ від 28.02.2022 № 169 «Деякі питання здійснення оборонних та публічних закупівель товарів, робіт і послуг в умовах воєнного стану» та на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022.

Отже, оскільки замовником товару за Договором є Військова частина, пункт 3.1. цього Договору є таким, що суперечить постанові КМУ від 02.03.2022 № 178 в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість у розмірі 20%, а не за нульовою ставкою.

Верховний Суд постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 вказав, що хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.

Верховний Суд у вказаній постанові відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.04.2021 у справі №922/2439/20 щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору), та зазначив про незгоду із висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16, від 08.08.2019 у справі № 911/1626/18.

З огляду на вищевикладене, суд зазначає про наявність правових підстав для визнання недійсними п. 3.1 Договору № 237-22 від 21.06.2022 у частині включення до договірної ціни ПДВ.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача повернути позивачу-2 суму ПДВ у розмірі 61 166,67 грн, сплачену за Договором, суд зазначає таке.

За положеннями ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Отже, зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна виникає відповідно до ст. 1212 ЦК України за умови набуття або збереження особою майна за рахунок іншої особи, а також відсутності достатньої правової підстави для такого набуття (збереження), зокрема у разі, коли відповідні підстави згодом відпали.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

З огляду на те, що відповідачем сума ПДВ у розмірі 61 166,67 грн отримана за товар, який підлягав оподаткуванню за нульовою ставкою, дана сума коштів є перерахованою поза межами договірних платежів та має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.

За таких обставин суд вважає обґрунтованою вимогу прокурора щодо стягнення з відповідача отриманої суми ПДВ у розмірі 61 166,67 грн, як безпідставно набутої.

Також прокурором заявлено до стягнення з відповідача на користь позивача-2 інфляційних втрат у розмірі 7240,29 грн та 3% річних у розмірі 1765,00 грн за період з 28.06.2022 по 14.06.2023 на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Слід зауважити, що приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Подібна правова позиція висвітлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 19.06.2018 у справі № 646/14523/15-ц.

Відтак, дія ст. 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі ст. 1212 ЦК України.

Це означає, що у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.06.2022 у справі № 916/3626/20.

Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц, в якій Верховний Суд погодився з аналогічними висновками, наведеними Верховним Судом у постановах від 10.04.2018 у справі №910/16945/14, 27.04.2018 у справі №908/1394/17, від 16.11.2018 у справі №918/117/18, від 30.01.2019 у справах №905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.

З огляду на викладене, нарахування прокурором 3% річних та інфляційних втрат за прострочення повернення відповідачем суми ПДВ визнається судом правомірним.

Перевіривши здійснений прокурором розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що розмір вказаних нарахувань за визначений прокурором період є більшим, проте, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України суд при ухваленні рішення не може виходити за межі заявлених позовних вимог, вимоги щодо стягнення інфляційних втрат у розмірі 7240,29 грн та 3% річних у розмірі 1765,00 грн підлягають задоволенню у заявленому розмірі.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами статей 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтями 78, 79 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог прокурора у повному обсязі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, наведені відповідачем доводи та заперечення проти заявлених позовних вимог відхилені судом як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним пункт 3.1. Договору № 237-22 від 21.06.2022 в частині включення до ціни договору суми податку на додану вартість 20%, укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний центр «Укравтозапчастина» (проспект Степана Бандери, 5, м. Київ, 04073; ідентифікаційний код 42974700).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний центр «Укравтозапчастина» (проспект Степана Бандери, 5, м. Київ, 04073; ідентифікаційний код 42974700) на користь Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) 61 166,67 грн сплаченого податку на додану вартість, 1765,00 грн 3% річних, 7240,29 грн інфляційних втрат.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно-Технічний центр «Укравтозапчастина» (проспект Степана Бандери, 5, м. Київ, 04073; ідентифікаційний код 42974700) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону (вул. Петра Болбочана, 8, м. Київ, 01014; ідентифікаційний код 38347014) судовий збір у розмірі 5368,00 грн.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано: 16.10.2023.

Суддя Т. Ю. Трофименко