Рішення

від 11.10.2023 по справі 910/12196/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.10.2023Справа № 910/12196/23

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Горенюк Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт»

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД"

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна"

про визнання недійсним договору,

За участю представників сторін:

від позивача: Глуговський С.Б.

від відповідача 1: не з`явився

від відповідача 2: не з`явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 07/04 від 07.04.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна", предметом якого є відступлення права вимоги за договором оренди № 09022022/1 від 09.02.2022.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що договір, укладений між відповідачами, суперечить вимогам чинного законодавства, а саме ст. 203 Цивільного кодексу України. До того ж, на думку позивача, спірний договір не містить усіх необхідних істотних умов щодо предмета договору та фактично направлений не на заміну кредитора у зобов`язанні, а зміну суб`єктного складу (зміну сторони орендодавця) договору оренди № 09022022/1 від 09.02.2022, який укладений між позивачем та відповідачем 2.

Ухвалою від 07.08.2023 відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 06.09.2023.

06.09.2023 судом було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 11.10.2023.

Представником позивача у судовому засіданні 11.10.2023 було надано усні пояснення по суті спору, згідно змісту яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Відповідач відзиву на позов не подав, клопотання про продовження строку на подачу відзиву не заявив, проте, про розгляд справи був повідомлений належним чином з урахуванням такого.

Представники 1 та 2 у судове засідання 11.10.2023, як і в попереднє засідання, не з`явились, відзивів на позов не подали, проте, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. При цьому, суд зазначає таке.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно з ч. 2 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи-підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Так, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідачів 1 й 2, зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 08205, Київська область, Бучанський район, м.Ірпінь, вул.Пушкінська, буд.60-Л/1, офіс 1 та 02064, м.Київ, проспект Червоної Калини, буд.68, офіс 233.

Конверти з ухвалою суду про відкриття провадження було повернуто на адресу суду з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою".

Згідно з ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Наразі, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За приписами ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Оскільки відповідачі не скористались своїм правом на подання відзиву, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Наразі, з огляду на неявку вказаних учасників судового процесу суд зазначає таке.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідачів не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 11.10.2023.

В судовому засіданні 11.10.2023 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України підписано вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

09.02.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт» (орендар) було укладено договір оренди №09022022/1, за умовами п.1.1 якого орендодавець передає орендареві за плату на певний строку у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживана річ).

Згідно п.1.4 договору №09022022/1 від 09.02.2022 ціна, строк оренди відновлювальна вартість та перелік майна, що передаються в оренду, визначається у специфікація та/або актах приймання-передачі, що є невід`ємними частинами цього договору.

Пунктами 5.1, 5.2 договору №09022022/1 від 09.02.2022 за користування об`єктом оренди орендар зобов`язаний сплачувати орендодавцю орендну плату з моменту передачі майна до моменту його повернення орендодавцеві Розрахунки здійснюються наступним чином перший платіж - на умовах 100% передплати суми оренди за розрахунковий період, наступні платежі на умовах 100% передплати суми оренди за розрахунковий період, що здійснюється не пізніше, як за 5 днів до початку розрахункового періоду. Розрахунковий період дорівнює одному місяцю (30 днів).

Цей договір вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання і скріплення печатками сторін. Договір укладено на невизначений строк. Строк кожної окремої оренди визначається у специфікаціях та або актах приймання-передачі об`єкта оренди. У будь-якому випадку договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (п.п.7.1 , 7.2 договору №09022022/1 від 09.02.2022).

Як вбачається з матеріалів справи, орендодавцем було передано, а орендарем прийнято в оренду наступне майно: фанера ламінована ФЛФ 1250*2500*18 мм гл/гл Росія б/у; стійка опорна 3,5 м Італія б/у, про що сторонами було складено та підписано акт приймання-передачі №57 від 09.02.2022. В акті також зазначено, що вартість оренди з урахуванням податку на додану вартість становить 84240 грн.

07.04.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД" (новий кредитор) було укладено договір №07/04 про відступлення права вимоги, ззігдно п.1.1 якого первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор приймає право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт», що належить первісному кредитору, і стає кредитором за договором оренди №09022022/1 від 09.02.2022, укладеним між первісним кредитором та боржником.

У п.1.2 договору №07/04 від 07.04.2023 вказано, що новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань за основним договором.

Пунктом 2.1 договору №07/04 від 07.04.2023 передбачено, що оплата винагороди за відступлення права вимоги до цього договору не здійснюється.

Згідно п.3.1 договору №07/04 від 07.04.2023 первісний кредитор зобов`язується передати новому кредитору всі документи, які засвідчують права, що передаються за цим договором, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, у термін 3-и робочі дні з дня підписання сторонами цього договору.

Цей договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором (п.5.1 договору №07/04 від 07.04.2023).

Згідно змісту акту №1 від 07.04.2023 первісним кредитором передано, а новим кредитором прийнято право вимоги належного виконання своїх зобов`язань за договором оренди №09022022/1 від 09.02.2022 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт».

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Виходячи із змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Одночасно, щодо предмету доказування у спорах про визнання договорів недійсними суд зазначає таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено, укладення оспорюваного правочину, та наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсним.

Наразі, на думку позивача, договір №07/04 від 07.04.2023 суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки є фраудаторним правочином укладеним на шкоду позивача, як кредитора відповідача 2. До того ж, позивачем наголошено. Що оспорюваний правочин укладено за зловмисної домовленості представників відповідачів. Крім того, заявником наголошено, що фактично за договором №07/04 від 07.04.2023 здійснено не заміну кредитора у зобов`язанні за договором оренди, а здійснено зміну суб`єктного складу договору оренди. Відповідачі у договорі відступлення фактично не визначили предмету договору. Означені обставини у сукупності і стали підставою для звернення до суду розглядуваним позовом.

Оцінюючи доводи позивача, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма "Граніт" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД" та Товариства з обмеженою відповідальністю «Терра Систем Україна» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №07/04 від 07.04.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна". При цьому, суд виходить з наступного.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (вказаний правовий висновок наведено у постанові від 01.06.2022 Верховного Суду по справі №912/642/20).

У статті 626 Цивільного кодексу України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 Цивільного кодексу України ).

Загальною істотною умовою цього договору є предмет договору.

Разом з тим, укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Вказані висновки висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.10.2022 по справі № 227/3760/19-ц.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України відступлення права вимоги (цесія) має наслідком заміну кредитора у зобов`язанні (первісного кредитора) іншою особою (новим кредитором).

Відступлення права вимоги може здійснюватися на виконання різних зобов`язальних договорів. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (постанова від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.514 Цивільного кодексу України).

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог: це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 24.04.2018 по справі №914/868/17.

Як вказувалось вище, згідно п.1.1 договору №07/04 від 07.04.2023 первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор приймає право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт», що належить первісному кредитору, і стає кредитором за договором оренди №09022022/1 від 09.02.2022, укладеним між первісним кредитором та боржником.

У п.1.2 договору №07/04 від 07.04.2023 вказано, що новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань за основним договором.

Тобто, умовами оспорюваного правочину відповідачами 1 та 2 досягнуто згоди щодо передачі новому кредитору права вимагати від боржника виконання всіх зобов`язань за договором оренди №09022022/1 від 09.02.2022. Тобто, посилання позивача на визначення предмету договору в оспорюваному правочині ніяким чином не вказує на невідповідність такого договору вимогам чинного законодавства.

Щодо наявності ознак фраудаторного правочину господарський суд зауважує таке.

Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, четверта статті 202 Цивільного кодексу України ). Отже, встановлення взаємопогоджених дій декількох осіб, які мають єдину мету, спрямовану на набуття, зміну або припинення певних цивільних прав чи виконання певних обов`язків, є ознаками вчинення єдиного правочину такими особами. Поведінка сторін має засвідчувати єдність їх волі до настання відповідних правових наслідків. Багатосторонні правочини можуть оформлюватися договорами у письмовій формі як єдиними письмовими документами або укладатися шляхом взаємного обміну листами (повідомленнями, телеграмами), прийняттям до виконання зобов`язань чи фактичним учиненням взаємнопогоджених дій, спрямованих на набуття певних прав (виконання певних обов`язків) його сторонами.

Згідно із частиною третьою статті 206 Цивільного кодексу України правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону. Правове регулювання відповідно до статті 208 Цивільного кодексу України щодо належного вчинення правочину між юридичними особами у письмовій формі є диспозитивним, воно не обмежує можливості укладення усного правочину між такими особами, а тільки обмежує способи доказування за частиною першою статті 218 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, у момент учинення якого сторонами (стороною) не було додержано вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 цього Кодексу). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя ст.215 Цивільного кодексу України).

Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України , які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У Цивільному кодексі України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Частиною третьою статті 13 Цивільного кодексу України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Формулювання «зловживання правом» передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), пункти 76.3, 76.5).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року№ 2-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку «Індустріалбанк» щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положенняЦК України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Цивільним кодексом України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Цивільним кодексом України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті Цивільного кодексу Українимають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною) (абзаци другий, третій пункту 5.3, пункт 5.4 та абзац другий пункту 8.2 мотивувальної частини цього Рішення).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.11.2022 по справі №910/16579/20 наголошує на тому, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, пункт 153). Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є «вживанням права на зло». За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги від первісного до нового кредитора не є втручанням у майнову сферу боржника.

Унаслідок відступлення права вимоги (цесії) первісний кредитор у зобов`язанні замінюється новим кредитором, але зміст зобов`язання не змінюється: новий кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку в тому ж обсязі, в якому мав право вимагати первісний кредитор до вчинення цесії, і на тих самих умовах (стаття 514 Цивільного кодексу України).

Наразі, суд звертає увагу позивача, що укладення договору відступлення права вимоги до боржника, з яким у первісного кредитора існують інші господарські правовідносин, в яких первісний кредитор може бути кредитором, не заборонено чинним законодавством.

Суд критично ставиться до посилань позивача на те, що у Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" існує невиконане грошове зобов`язання перед Товариством з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма «Граніт», оскільки наявність в матеріалах справи платіжного доручення №158 від 09.02.2022 на суму 200 000 грн не є належним та допустимим доказом існування у відповідача 2 заборгованості перед позивачем. Зокрема, в матеріалах справи взагалі відсутні докази виникнення між позивачем та відповідачем 2 правовідносин з купівлі-продажу. До того ж, у судовому засіданні 11.10.2023 представником позивача було вказано, що письмових вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" не заявлялось.

Тобто, суд вважає твердження позивача про те, що укладанням спірного правочину відповідачі переслідували намір втрутитись у майнову сферу боржника за договором оренди, а саме усунення можливості подання ним заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог такими, що позбавлені належного доказового обгрунтування.

Боржник не є стороною такого договору і не здійснює жодних розрахунків ані з первісним, ані з новим кредитором на підставі цього договору. Тому ані укладення договору купівлі-продажу права вимоги боржника, ані його виконання шляхом відступлення права вимоги первісним кредитором новому кредитору не може призвести до погіршення становища ані боржника, ані інших кредиторів, не створює нових зобов`язань для боржника.

За таких обставин, у даному випадку тверлдення позивача про фраудаторність оспорбваного договору відступлення права вимоги є доказово не обґрунтованими.

Щодо посилань позивача на те, що договір відступлення права вимоги №07/04 від 07.04.2023, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем Україна» є таким. Що вчинений за зловмисної домовленості представників сторін, суд зазначає таке.

За приписами ч.1 ст.232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Так, у справі №522/15095/15-ц предметом позову були вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення на підставі статті 232 Цивільного кодексу України . Верховний Суд у постанові від 05.08.2020 у справі №522/15095/15-ц зазначив, що тлумачення статті 232 Цивільного кодексу України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

У справі №753/7290/17 Верховний Суд у постанові від 07.08.2019 вказав, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 Цивільного кодексу України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя".

У справі №638/2324/14-ц Верховний Суд у постанові від 05.08.2020 зазначив, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень.

У справі №383/302/20 Верховний Суд у постанові від 19.11.2021 зазначив, що необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 Цивільного кодексу України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову, - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на вчинення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

У справі №370/2309/18 Верховний Суд у постанові від 04.11.2022 зазначив, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і іншої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) вчинення представником дій в межах наданих йому повноважень. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 Цивільного кодексу України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Суд зазначає, що відповідно до вищевказаних висновків Верховного Суду для задоволення позовних вимог за статтею 232 Цивільного кодексу України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.

Проте, у даному випадку позивачем із посиланням на приписи ст.232 Цивільного кодексу України вказуєтся, що договір про відступлення права вимоги №07/04 від 07.04.2023 укладено за зловмисної домовленості представників відповідачів, тобто, у даному випадку мать місце правовідносини саме Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" зі своїми представниками, які взагалі ніяким чином не пливають на права законні інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма "Граніт".

За таких обставин, з урахуванням наведеного вище у сукупності, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма "Граніт" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №07/04 від 07.04.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна", а отже, і відмови в їх задоволенні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-Консалтингова фірма "Граніт" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем ЛТД" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №07/04 від 07.04.2023, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Терра Систем ЛТД» та Товариством з обмеженою відповідальністю "Терра Систем Україна".

2. Залишити за позивачем судовий збір в сумі 2684 грн.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 16.10.2023.

Суддя В.В. Князьков