Постанова

від 17.10.2023 по справі 522/19686/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1237/23

Справа № 522/19686/20

Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Кострицького В.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря Гуденка Д.О,

учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач - Державна установа «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в м. Одеса в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2021 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який надійшов до суду 06 листопада 2020 року, до Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та відшкодування моральної шкоди, який мотивував тим, що з 01 листопада 2018 року по 31 грудня 2018 року перебував у трудових відносинах із відповідачем та займав посаду сторожа сторожової охорони. Наказом від 14 грудня 2018 року № 206-л його було звільнено із роботи. У день звільнення, 31 грудня 2018 року, з ним не було проведено остаточні розрахунки та компенсація за невикористану відпустку, які були перераховані відповідачем лише 05 червня 2019 року, а на рахунок позивача кошти надійшли 06 червня 2019 року.

На підставі викладеного, позивач, вважаючи, що має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з 01 січня 2019 року по 06 червня 2019 року, просив суд стягнути з відповідача на його користь 20519, 25 грн.

Також просив стягнути з відповідача на його користь завдану моральну шкоду у розмірі 10000 грн, яка, на його думку, полягає у моральних стражданнях у вигляді хвилювань, пов`язаних із приниженням та необхідністю зверненням до суду за захистом порушених прав, понесення ним втрат немайнового характеру, у порушенні його конституційного права на оплату праці, порушенні звичного для нього укладу життя.

У позовній заяві позивач просив поновити йому строк звернення до суду з даним позовом, посилаючись на те, що після 31 грудня 2018 року трудові відносини між ним та відповідачем продовжували існувати, наведені обставини він намагався встановити в судовому порядку та визнати наказ про звільнення незаконним. Постановою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2020 року за результатами перегляду рішення Приморського районного суду від 03 грудня 2019 року у цивільній справі № 522/6582/19 встановлено, що він був звільнений 31 грудня 2020 року. Вважає, що саме з 20 березня 2020 року наступного дня після ухвалення постанови Одеським апеляційним судом за розглядом справи № 522/6582/19, та остаточного судового вирішення питання щодо дати його звільнення, починається перебіг тримісячного строку позовної давності, встановлений ст. 233 КЗпП України, що є підставою для поновлення строку позовної давності.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву позивача, в якому він просив відмовити у її задоволенні та, застосувавши тримісячний строк звернення до суду, відмовити позивачу в поновленні процесуального строку звернення до суду за захистом порушеного права щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди за відсутності поважних причин для поновлення строку. Вважає, що строк звернення позивача до суду із даним позовом закінчився 01 березня 2020 року, а посилання позивача на існування фактичних трудових відносин після звільнення не відповідають обставинам справи та спростовані рішенням суду по справі № 522/6582/19, що набрало законної сили, яке відповідно має преюдиційний характер (а.с. 31-86).

Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від23 квітня 2021року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду як незаконне, необґрунтоване, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск ним позовної давності, не взявши до уваги всі обставини, які унеможливлювали та були перешкодою для подання ним позову. Такими обставинами вважає оскарження ним наказу про звільнення в судовому порядку та встановлення дати його звільнення, за відсутності якої неможливо було визначити, чи є остаточним розрахунком кошти, отримані ним від відповідача 06 червня 2019 року.

Вважає, що одночасний розгляд вимоги про визнання наказу про його звільнення та вимоги про стягнення середнього заробітку від дня звільнення по день остаточних розрахунків був би неможливий, а тому наявність судового рішення щодо дати його звільнення є підставою для поновлення строку позовної давності, початком якого, на його думку, є 20 березня 2020 року - наступний день після ухвалення у цивільній справі № 522/6582/19 постанови Одеським апеляційним судом, якою вирішено питання щодо дати його звільнення, а тому позовна заява шляхом надсилання до суду простим поштовим відправленням подана ним 18 травня 2020 року.

У відзиві на апеляційну скаргу Державна установа «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» її доводи не визнала, у задоволенні скарги просила відмовити, а рішення суду залишити без змін, зазначивши, що доводи позивача зводяться до переоцінки доказів у справі, позивачем пропущено строк звернення до суду, що є підставою для відмови у задоволенні позову, причини пропуску такого строку, який закінчився 06 вересня 2019 року, ним не наведено.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

В судове засідання сторони, повідомлені належним чином про дату, час та місце розгляду справи, не з`явилися, від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає скаргу такою, що не підлягає задоволенню.

Судом встановлено та ніким по справі не оспорюється, що ОСОБА_1 прийнято сторожем сторожової охорони Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім.В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» з 01 листопада 2018 року, тимчасово, на 1 ставку. Оклад відповідно тарифікації. Стажування 5 змін. Керівник стажування Мартинюк А.М. КОД 1838817857. Вступний інструктаж з охорони праці пройшов, що підтверджуєтеся витягом з наказу № 174-л від 30 жовтня 2018 року (а.с. 9).

Відповідно наказу Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» № 206-л від 14 грудня 2018 року ОСОБА_1 , сторожа сторожової охорони було звільнено 31 грудня 2018 року, по закінченню строку тимчасової роботи, п. 2 ст. 36 КЗпП України (а.с. 10).

Зазначені фактичні обставини були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи № 522/6582/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» про визнання наказу незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, поданим ОСОБА_1 у квітні 2019 року.

Рішенням Приморського районного суду від 03 грудня 2019 року у справі № 522/6582/19 у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної установи «Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П.Філатова Національної академії медичних наук України» про визнання наказу незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено (а.с. 43-49).

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2020 року апеляційну скаргу задоволено частково, рішення першої інстанції скасовано. Суд апеляційної інстанції зазначив, що приймаючи рішення суд першої інстанції відмовив у позові у зв`язку з пропуском строку звернення до суду, при цьому не встановив обґрунтованість вимог по суті спору про звільнення. Розглянувши справу по суті, апеляційний суд відмовив у задоволені позову за безпідставністю вимог позивача та пропущеним строком звернення до суду (а.с. 50-55).

Постанова суду апеляційної інстанції набрала законної сили та не оскаржена позивачем.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2020 року у справі № 522/6582/19 встановлено такі обставини стосовно сторін у цій справі.

Згідно довідки про доходи від 30 травня 2019 року № 01-388 ДУ «Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова Національної академії медичних наук України» заробітна плата за період листопад-грудень 2018 року ОСОБА_1 становить 7892,02 грн, з урахуванням утримання до виплати належить 6353,08 грн.

Відповідно листа від 25 липня 2019 року № 01-526 ДУ «Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова Національної академії медичних наук України» у травні 2019 року ОСОБА_1 була нарахована та виплачена грошова компенсація за всі невикористані ОСОБА_1 дні щорічної відпустки при звільненні у сумі 526,12 грн, утриманий військовий збір у сумі 7,89 грн. До виплати на картку ОСОБА_1 належить 518,23 грн.

Відповідно виписки за контрактом 8142179670 позивачу було зараховано 04/12/18 року 3115,78 грн, 20/12/18 3158,38 грн та 05/06/19 - 518,23 грн.

Із табелів використання робочого часу за листопад, грудень 2018 року та січень 2019 року вбачається, що в січні 2019 позивач не табелювався, відомості про чергування позивача в січні 2019 відсутні, тобто трудову діяльність в установі позивач з 1 січня 2019 не здійснював.

Також судом встановлено, що у грудні 2019 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до відповідача про витребування трудової книжки.

Рішенням Приморського районного суду від 16 липня 2020 року у справі № 522/20186/19 у задоволені позову відмовлено. Судом встановлено факт отримання трудової книжки позивачем, а також зазначено про встановлення цього факту вищенаведеними рішеннями судів. Рішення набрало законної сили та не оскаржене позивачем.

Частиною 4 та 5 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, щообставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позовні вимоги обґрунтовані, оскільки дійсно, звільнивши позивача 31 грудня 2018 року, відповідач провів з ним повний розрахунок лише 06 червня 2019 року, що має наслідком застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, однак дійшов до висновку про неповажність причин пропуску позивачем строків звернення до суду з даним позовом та відсутність правових підстав на їх поновлення, тому відмовив і у задоволенні у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди як похідних. також суд зазначив про непропорційність заявлених позивачем позовних вимог середнього заробітку за час затримки розрахунку у сумі 20519,25 грн розміру самої заборгованості - 518,23 грн.

Переглядаючи вказане рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1 Конституції України).

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.

Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.

Одними з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на працю, право на відпочинок, а також право на відпустки.

Відповідно до положень статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Згідно із частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Європейський суд з прав людини вказав, що приватне життя "включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру".

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод"захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом". Поняття "приватне життя" в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11, пункт 165).

З урахуванням положень частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського суду з прав людини слід зробити висновок, що обмеження наданих особі соціальних гарантій у сфері трудової діяльності та, як наслідок, звільнення без дотримання вимог закону охоплюється поняттям "приватне життя", захист якого гарантується державою згідно з відповідними конвенційними зобов`язаннями.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Трудове право по своїй суті є невід`ємною частиною приватного права.

Саме в межах приватного права воно виникло, розвивалось, а згодом і відокремилось в окрему галузь.

У трудовому праві домінує диспозитивний метод правового регулювання, а імперативні норми виконують радше функцію гарантій соціально-трудових прав та компенсацій за їх порушення.

Відповідно до частини першої статті 3 та статті 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статтістроквиплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини першоїстатті 117 КЗпПУкраїни в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум устроки,зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає передбаченастаттею 117 КЗпПУкраїни відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 20 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставістатті 117 КЗпПУкраїни стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральноїшкоди,як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральноїшкодиобирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Враховуючи те, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральноїшкодив разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральноїшкоди,розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.

Отже, компенсація завданої моральноїшкодине поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за умови порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральноїшкодина підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Згідно зі статтею 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Отже, повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно випадків звільнення працівника і встановлює альтернативу: у такому випадку строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, залежно від того, яку з цих дій було вчинено раніше.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення із заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність повинна визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі N 751/1198/18(провадження N 61-5845св19), від 30 липня 2021 року у справі N 263/6538/18 (провадження N 61-1619св20), від 21 жовтня 2021 року у справі N 415/7215/17 (провадження N 61-2835св21), від 03 жовтня 2022 року у справі N 759/1480/20 (провадження N 61-8765св21).

У цій справі, апеляційним судом встановлено і позивачем ОСОБА_1 не оспорено, що з 01 січня 2019 року по 05 червня 2019 року з боку відповідача була затримки розрахунку з ОСОБА_1 по заробітній платі (компенсації за невикористану відпустку), яку він мав право отримати при звільненні.

Фактично кошти за невикористані дні відпустки були нараховані позивачу 05 червня 2019 року та як ним зазначено в апеляційній скарзі отримані на його рахунок 06 червня 2019 року, тому за захистом своїх прав він повинен був звернутись у тримісячний строк, тобто до 06 вересня 2019 року.

Між тим, із даним позовом позивач звернувся до суду лише 06 листопада 2020 року (дата реєстрації позову в автоматизованій системі суду).

Як встановлено судом першої інстанції в процесі розгляду справи згідно пояснень позивача, наданих ним у судовому засіданні 18 січня 2021 року, даний позов був відправлений ним до суду простою поштою 18 травня 2020 року. При цьому належних доказів щодо відправки позивачем поштою позову до суду 18 травня 2020 року надано не було, позов надійшов до суду 06 листопада 2020 року.

Долучений до матеріалів справи поштовий конверт містить відтиск штемпеля поштового відділення про те, що відправлення було прийнято 05 листопада 2020 року, що відповідає даті вхідного штампу «Канцелярія» Приморського районного суду м. Одеси на позовній заяві ОСОБА_1 06 листопада 2020 року (а.с. 14).

Також поштовий конверт містить відтиск штемпеля поштового відділення з датою 18 травня 2019 року, і позивач стверджує, що відправлення позовної заяви ним здійснено 18 травня 2020 року.

Отже колегія суддів вважає вірним висновок суду про те, що поважності причин не звернення до суду з відповідними позовом у строк із 06 червня 2019 року по 18 травня 2020 року позивачем не наведено, а звертаючись до суду із позовом лише у листопаді 2020 року з вимогою про вирішення трудового спору, позивач пропустив тримісячний строк для звернення до суду, оскільки про порушення його права позивач був достеменно обізнаний, починаючи з 05 червня 2019 року, у той час як до суду за захистом своїх прав звернувся лише у листопаді 2020 року, тобто поза межами строку, регламентованого ч. 1 ст. 233 ЦПК України.

Посилання позивача на те, що в судах розглядалось питання щодо правомірності його звільнення, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки такі не підлягають врахуванню при визначенні початку строку, передбаченого ст. 233 КЗпП України.

В межах існуючих між сторонами правовідносин, коли мав місце факт звільнення позивача 31 грудня 2018 року та проведення з ним остаточного розрахунку 06 червня 2019 року, він мав звернутися до суду з теперішніми вимогами саме протягом тримісячного строку до 06 вересня 2019 року. На таке не впливають намагання позивача у судовому порядку встановити інший час розірвання трудових відносин, бо у разі встановлення інших обставин, між сторонами мають виникнути інші правовідносини, жодним чином не пов`язані із розрахунком із позивачем за спірний період.

Тому помилковим є посилання позивача на неможливість одночасного заявлення ним вимог про визнання наказу про його звільнення незаконним та вимоги про стягнення середнього заробітку від дня звільнення по день остаточного розрахунку, оскільки вказане не є взаємовиключними обставинами.

Розрахунок початку перебігу строку звернення до суду за стягненням середнього заробітку за час затримки розрахунку не з часу проведення такого розрахунку відповідачем, а з часу набрання судовим рішенням у справі щодо законності звільнення позивача законної сили, є власним помилковим тлумаченням ОСОБА_1 норми ст. 233 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог у зв`язку із пропуском строку звернення позивача до суду, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не навів поважних причин пропуску строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у позові саме з цих підстав.

Що стосується позовних вимог про стягнення моральної шкоди, то колегія суддів зазначає, що оскількидо вимог про відшкодування моральноїшкоди,у випадках, передбачених трудовим законодавством, застосовуєтьсяустановлений статтею 233 КЗпП України тримісячнийстрокзвернення до суду, апозивач пов`язував своє право на компенсацію такоїшкодисаме з не проведенням з ним остаточного розрахунку та невиплатою роботодавцем належних йому розрахункових сум, тобто з порушенням прав у сфері трудових відносин, то в означеній частині також слід відмовити у зв`язку з пропуском зазначеногостроку.

Проте, помилкове зазначення суду про відмову у задоволенні цих позовних вимог як похідних від вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не призвело до неправильного вирішення справи.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інших доводів апеляційна скарга не містить.

Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін є ухвалення судом рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Керуючись ст. 367,374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складенняповного текступостанови - 17 жовтня 2023 року.

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.В. Кострицький

Ю.П. Лозко