Рішення

від 19.10.2023 по справі 335/8157/23

ОРДЖОНІКІДЗЕВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ЗАПОРІЖЖЯ

1Справа № 335/8157/23 2/335/2973/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2023 року м.Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м.Запоріжжя в складі: головуючої судді Апаллонової Ю.В., за участю секретаря судового засідання Анісімової А.І., представників відповідача Пилипенко О.О., Кушнір В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Запоріжжя цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2023 позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії.

В обґрунтування позову зазначив про те, що вона проходила службу у Аварійно-рятувальному загоні спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області з 30.12.2008 по 30.10.2020, звідки була звільнена наказом відповідача від 27.10.2020 № 348 з 30.10.2020. В період проходження служби вона отримала статус та посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_1 від 16.05.2016. Їй не була виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 16.05.2016 по 31.12.2016, передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Не було вчинено відповідних дій відповідачем і під час звільнення. Таким чином, на час прийняття наказу про звільнення, відповідачем не було проведено усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 16.05.2016 по 31.12.2016.

Зазначену бездіяльність відповідача щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні, вважає протиправною. Просила суд визнати протиправною бездіяльність Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 16.05.2016 по 31.12.2016, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області. Зобов`язати Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 16.05.2016 по 31.12.2016, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області. Зобов`язати Аварійно-рятувальний загін спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 30.10.2020 (день фактичного звільнення) по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону "Про відпустки" та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 16.05.2016 по 31.12.2016.

Ухвалою суду 04.09.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження.

18.09.2023 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог зазначаючи, що позивач у позовній заяві, вказав що ОСОБА_1 проходила службу у Аварійно-рятувальному загоні спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області з 30.12.2008 по 30.10.2020, звідки була звільнена наказом відповідача від 27.10.2020 № 348 з 30.10.2020. Разом із тим, вказані Позивачем дані не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_1 проходила службу в завах Збройних сил України у період з 26.01.1995 року по 15.10.2008 року. Після чого була звільнена з військової служби у запас (за віком) з 15.10.2008 року та виключена із списків особового складу (підстава Наказ КСВ № 460 від 12.08.2008р. , Наказ командира в/ч НОМЕР_2 № 191 від 15.10.2008 року) що підтверджуємо записами із Послужного списку ОСОБА_1 .. Також аналогічні записи були зроблені в трудової книжці Позивача. 15.10.2008 року - Позивач звільнена з військової служби у запас, відповідно до підпункту 63 пункту «б» (за віком) Положення про проходження військової служби особам офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних сил України на підставі Наказу КСВ № 460 від 12.08.2008 року. 30.12.2008року - Позивач була прийнята на роботу на посаду начальника медичної служби - начальника медичного пункту на підставі Наказу №311 від 30.12.2008 року. 01.03.2011 року - Позивача прийнято на роботу, відповідно до статті 32 кодексу законів про працю України з 3-го Спеціального регіонального центру швидкого реагування Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту по переводу на роботу до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області на цивільну посаду начальника пункту охорони здоров`я, що підтверджується Наказом №2 від 01.03.2011 року. 30.10.2020 року - Позивача було звільнено з Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (за власним бажанням), з посади начальника пункту охорони здоров`я, про що зазначено у Витягу з наказу № 348 від 27.10.2020 року. Вище вказані дані підтверджують те, що Позивач у період з 30.12.2008 року по 30.10.2020 року не проходила службу у підрозділах служби цивільного захисту, а працювала на відповідних цивільних посадах. Тобто, між Позивачем та Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області були звичайні трудові відносини які регулюються Кодексом законів про працю України, що підтверджується вище зазначеними документами. Далі, Позивач вказує у позовній заяві, що в період проходження служби, вона отримала статус та посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_1 від 16.05.2016. Така інформація Позивача, також не відповідає дійсності, оскільки Позивачка була звільнена із служби 15.10.2008 року , а отримала статус учасника бойових дій лише - 16.05.2016 року (в той час, коли вона вже не проходила службу, а працювала). Відповідач вважає, що Позивач зовсім недоречно і безпідставно вказує у своїй позовній заяві на пункти 17,18,21 ст.10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сіей", а також на ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ст.1 Закону України «Про оборону України». Також, Позивач безпідставно у своїй заяві посилається на Наказ МВС України від 20.07.2018 р. № 623, і Наказ № 260 Міністерства оборони України від 26.06.2018р., оскільки ОСОБА_1 жодним чином не належала до категорії осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту. Статтею 3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено осіб (військовослужбовців) на яких поширюється дія цього Закону. Ні до одної, із категорії осіб вказаних у даній статті Закону Позивач не належить, оскільки в період 2016-2020 років, у який оспорюється право на виплату компенсації, Позивач не являлась військовослужбовцем. На Позивача з часу її звільнення з військової служби (15.10.2008 року) права і компенсації визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не розповсюджується.

Тому і посилання Позивача на норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України «Про оборону України», Наказ ЧВС України від 20.07.2018 р. № 623, Наказ № 260 Міністерства оборони України від 26.06.2018р. безпідставні, через те, що не мають значення при вирішені спірних питань позовної заяви. А, посилання Позивача на пункт 14 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яким передбачено, що у рік звільнення військовослужбовців зі служби, та у разі невикористання ними додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей, могло мати значення для вирішення судом справи, лише при умові, якщо Позивач до 30.10.2020 року перебував би на службі. Але, оскільки Позивач з 15.10.2008 року була звільнена із служби, і з 30.12.2008 року працювала у підрозділі Відповідача, а не проходила службу, статусу військовослужбовця Позивач не мала, і Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, ЦПК України, КЗпП України, Законом України Про відпустки та іншими відповідними Законами. Таким чином межі дій Відповідача чітко визначені Конституцією та відповідними законами України.

Також в Позові ОСОБА_1 вказує, що вона мала право на отримання компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 16.05.2016 по 31.12.2016, що передбачено п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Вище вказаною нормою Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не передбачено виплату компенсацій за невикористану додаткову відпустку, а лише саму додаткову відпустку із збереженням заробітної плати.

Відповідач не заперечує щодо права Позивача на одержання ним відпустки у відповідності до (п. 12 ч. 1 ст. 12) вище вказаної статті Закону. Додаткові відпустки згідно вказаної законодавчої норми надавались Позивачу у 2017,2018,2019,2020 роках. Упозовній заяві Позивачем, не надано жодного доказу про те, що Позивач у 2016 році звертався до Відповідача з метою отримання ним додаткової відпустки, а саме подання відповідної заяви на ім`я керівника. Оскільки Позивачу статус учасника бойових дій надано з 16.05.2016 р. (посвідчення серія НОМЕР_1 від 16.05.2016.) Позивач мав право скористатись додатковим видом відпустки у 2016 році, який надається на підставі волевиявлення робітника, а саме подання відповідної заяви на ім`я керівника. Але, з причини відсутності у 2016 році Заяви від Позивача про надання додаткової відпустки (як учаснику бойових дій), така відпустка йому у 2016 році не надавалась. Також, Позивач не звертався і в наступні 2017, 2018, 2019, 2020 роки із заявою щодо надання йому додаткової відпустки за 2016 рік.

Відповідач звертає увагу Суду на правовий статус ОСОБА_1 «найманого працівника» у правовідносинах з Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення ГУ ДСНС України у Запорізькій області з 30.12.2008 року, що підтверджується заявою Позивача від 22.12.2008 року (Наказ №311 від 30.12.2008 року) Також трудові відносини Позивача із Відповідачем підтверджується наказами №279 від 29.07.2016 року, та заявою Позивача, у якій вона просить звільнити її з роботи на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України від 19.10.2020 року. Вказані документи є доказами того що ОСОБА_1 у період з 2008 року по 30.10.2020 року працювала на цивільних посадах, та не являлась у даний період військовослужбовцем.

Статтею 24 Закону України «Про відпустки», визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

З аналізу вище вказаних Законодавчих норм, зрозуміло, що грошові компенсації у разі звільнення надаються лише за додаткові відпустки що визначені працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи (стаття 19 Закону).

Щодо вимог Позивача, які стосуються нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені з військової служби за період з 30.10.2020 року по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, повідомляємо суд про наступне.

Вище викладеними у відзиві даними і доказами підтверджується те, що невиплати або затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку з боку Відповідача у відношенні до Позивача не було. Протиправності або бездіяльності Відповідач в період трудових відношень із Позивачем не допустив. Так як, вимоги Позивача щодо виплати йому компенсації за не використану додаткову відпустку за 2016 рік безпідставні, і не підтверджені жодним доказом.

Оскільки не проведення повного розрахунку із працівником ОСОБА_1 не підтверджено матеріалами позовної заяви, а правомірність у трудових відносинах з Позивачем підтверджена доказами та фактичними даними що представлені Відповідачем, посилання Позивачем на ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України безпідставні, і вимоги Позивача щодо нарахування та виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не мають правових підстав.

У судове засідання позивач та представник позивача не з`явилися, повідомлені про час та місце розгляду справи належним чином, заяв щодо відкладення судового розгляду не надали. В матеріалах справи наявні заяви представника позивача про розгляд провадження у відсутність сторони позивача.

У судовому засіданні представники відповідача просять відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав, які зазначені у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши пояснення представників відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно дост. 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частин 1-4ст. 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. (ст. 13 ЦПК України).

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною 1ст. 81 ЦПК Українивизначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Уст. 77 ЦПК Українипередбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Статтею 15 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже,стаття 15 ЦК Українивизначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходила службу в завах Збройних сил України у період з 26.01.1995 року по 15.10.2008 року. Після чого була звільнена з військової служби у запас (за віком) з 15.10.2008 року та виключена із списків особового складу (підстава Наказ КСВ № 460 від 12.08.2008р., Наказ командира в/ч НОМЕР_2 № 191 від 15.10.2008 року), що підтверджуємо записами із Послужного списку ОСОБА_1 . Також аналогічні записи були зроблені в трудової книжці Позивача.

15.10.2008 року ОСОБА_1 звільнена з військової служби у запас, відповідно до підпункту 63 пункту «б» (за віком) Положення про проходження військової служби особам офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних сил України на підставі Наказу КСВ № 460 від 12.08.2008 року.

30.12.2008 року - ОСОБА_1 була прийнята на роботу на посаду начальника медичної служби - начальника медичного пункту на підставі Наказу №311 від 30.12.2008 року.

01.03.2011 року ОСОБА_1 прийнята па роботу відповідно до статті 32 Кодексу законів про працю України з 3-го Спеціального регіонального центру швидкого реагування Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту по переводу на роботу до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області на цивільну посаду начальника пункту охорони здоров`я, що підтверджується Наказом №2 від 01.03.2011 року.

30.10.2020 року ОСОБА_1 було звільнено з Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (за власним бажанням), з посади начальника пункту охорони здоров`я, про що зазначено у Витягу з наказу № 348 від 27.10.2020 року.

Вище вказані дані підтверджують те, що ОСОБА_1 у період з 30.12.2008 року по 30.10.2020 року не проходила службу у підрозділах служби цивільного захисту, а працювала на відповідних цивільних посадах.

Тобто, між Позивачем та Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області були трудові відносини, які регулюються Кодексом законів про працю України, що підтверджується вище зазначеними документами.

Правовий статус ОСОБА_1 найманого працівника у правовідносинах з Аварійно-рятувальним загоном спеціального призначення ГУ ДСНС України у Запорізькій області з 30.12.2008 року, підтверджується заявою Позивача від 22.12.2008 року (Наказ №311 від 30.12.2008року). Також трудові відносини Позивача із Відповідачем підтверджується наказами №279 від 29.07.2016 року, та заявою Позивача, у якій вона просить звільнити її з роботи на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України від 19.10.2020 року. Вказані документи є доказами того, що ОСОБА_1 у період з 2008 року по 30.10.2020 року працювала на цивільних посадах, та не являлась у даний період військовослужбовцем.

Встановлено, що ОСОБА_1 16.05.2016 отримала статус та посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_1 від 16.05.2016., отже вказаний статус нею було здобуто після звільнення зі служби 15.10.2008 року - 16.05.2016 року в той час, коли вона вже не проходила службу, а працювала у відповідача.

З огляду на вказане, посилання позивача на пункти 17,18,21 ст.10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а також на ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ст.1 Закону України «Про оборону України», Наказ МВС України від 20.07.2018 р. № 623, і Наказ № 260 Міністерства оборони України від 26.06.2018р., є безпідставними і на вказані правовідносини не розповсюджуються, оскільки ОСОБА_1 не належала до категорії осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту.

Статтею 3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено осіб (військовослужбовців) на яких поширюється дія цього Закону. Ні до одної, із категорії осіб вказаних у даній статті Закону Позивач не належить, оскільки в період 2016-2020 років, у який оспорюється право на виплату компенсації, Позивач не являлась військовослужбовцем.

Отже, на Позивача з часу її звільнення з військової служби, а саме з 15.10.2008 року права і компенсації визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" для військовослужбовців не розповсюджується. Тому і посилання Позивача на норми Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України «Про оборону України», Наказ ЧВС України від 20.07.2018 р. № 623, Наказ № 260 Міністерства оборони України від 26.06.2018р. безпідставні, через те, що не мають значення при вирішені заявлених вимог.

Посилання ОСОБА_1 на пункт 14 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яким передбачено, що у рік звільнення військовослужбовців зі служби, та у разі невикористання ними додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей, не заслуговують на увагу, оскільки вона звільнялася не зі служби, а з роботи у відповідача і могло мати значення для вирішення судом справи, лише при умові, якщо Позивач до 30.10.2020 року перебував би на службі. Але, оскільки Позивач з 15.10.2008 року була звільнена із служби, і з 30.12.2008 року працювала у підрозділі Відповідача, а не проходила службу, статусу військовослужбовця Позивач не мала, і Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, ЦПК України, КЗпП України, Законом України Про відпустки та іншими відповідними Законами. Таким чином межі дій Відповідача чітко визначені Конституцією та відповідними законами України, відповідач діяв в межах закону і відповідачем не було допущено бездіяльності щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні.

З огляду на вказане, протиправності або бездіяльності Відповідач в період трудових відношень із Позивачем не допустив, оскільки вимоги ОСОБА_1 щодо виплати компенсації за не використану додаткову відпустку за 2016 рік безпідставні, та оскільки не проведення повного розрахунку із працівником ОСОБА_1 не підтверджено матеріалами позовної заяви, а правомірність у трудових відносинах з Позивачем підтверджена доказами та фактичними даними що представлені Відповідачем, підстав для визнання протиправною бездіяльності, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 16.05.2016 по 31.12.2016, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області, немає, а тому ці вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Також в Позові ОСОБА_1 вказує, що вона мала право на отримання компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 16.05.2016 по 31.12.2016, що передбачено п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Згідно з п. 12 ч. 1 ст.12Закону України«Про статусветеранів війни,гарантії їхсоціального захисту» та ст.16-2Закону України«Про відпустки» особи, які належать до учасників бойових дій (статті 5, 6) мають право на одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Частиною першою статті 83КЗпП України та частиною першою статті 24Закону України«Про відпустки» передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи.

Статтею 77-2КЗпП України та пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»та статтею 16-2Закону України«Про відпустки» передбачено надання учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Оплата такої відпустки здійснюється за рахунок підприємства, а для її отримання статус працівника має бути підтверджений відповідним посвідченням учасника бойових дій або інваліда війни.

Додаткова відпустка не належить до категорії щорічних і надається понад тривалість щорічної відпустки та інших видів відпусток. Вона надається у календарному році, а не за робочий рік, тобто незалежно від стажу роботи.У разі невикористання зазначеної додаткової відпустки, її не можна перенести на наступний календарний рік, не можна подовжити у разі хвороби працівника та не можна ділити на частини.

Законодавством не передбачено можливості заміни цієї відпустки грошовою компенсацією, в тому числі і при звільненні. Вказана правова позиція зазначена в Постанові ВС від08.09.2018 року у справі № 750/9956/17, провадження № 61-12223св18

Відповідач не заперечує права Позивача на одержання ним відпустки у відповідності до (п. 12 ч. 1 ст. 12) вище вказаної статті Закону. Додаткові відпустки згідно вказаної законодавчої норми надавались Позивачу у 2017,2018,2019,2020 роках, що ОСОБА_1 і не оспорюється.

Окрім того, в позовній заяві Позивачем не зазначено та не надано жодного доказу про те, що Позивач у 2016 році звертався до Відповідача з метою отримання ним додаткової відпустки, а саме подання відповідної заяви на ім`я керівника. Оскільки Позивачу статус учасника бойових дій надано з 16.05.2016 р. (посвідчення серія НОМЕР_1 від 16.05.2016), Позивач мав право скористатись додатковим видом відпустки у 2016 році, який надається на підставі волевиявлення робітника, а саме подання відповідної заяви на ім`я керівника. Але, з причини відсутності у 2016 році Заяви від Позивача про надання додаткової відпустки (як учаснику бойових дій), така відпустка йому у 2016 році не надавалась. Також, Позивач не звертався і в наступні 2017, 2018, 2019, 2020 роки із заявою щодо надання йому додаткової відпустки за 2016 рік.

Щодо вимог ОСОБА_1 , про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені з військової служби за період з 30.10.2020 року по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, то ці вимоги є безпідставними, оскільки, як вже зазначено вище, невиплати або затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку з боку Відповідача у відношенні до Позивача не було, посилання ОСОБА_1 на ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України є безпідставними, а вимоги щодо нарахування та виплати їй середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також задоволенню не підлягають.

За таких обставин суд набуває висновку про недоведеність доводів позивача щодо порушення відповідачем вимог ст. 116,117 КЗпПпри її звільненні у 2020 році та визнає позовні вимоги ОСОБА_1 недоведеними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню ,а тому у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовляє у повному обсязі.

Керуючись ст. ст.2,4,5,12,13,81,89 ,261,263-265,268,273 ЦПК України , суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області про визнання дій протиправними та зобов`язати вчинити певні дії,відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Орджонікідзевський районний суд м.Запоріжжя.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Вступна та резолютивна частина рішення виготовлена у нарадчій кімнаті та проголошена у судовому засіданні 19.10.2023 року. Повне рішення складено 23.10.2023 року.

Суддя: Ю.В. Апаллонова