Рішення

від 28.09.2023 по справі 214/4630/23

САКСАГАНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КРИВОГО РОГУ

Справа № 214/4630/23

2/214/3602/23

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

28 вересня 2023 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Прасолова В.М.

при секретарі - Петренко К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кривому Розі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Управління громадського харчування та торгівлі» про визнання строкового договору розірваним та припинення трудових відносин, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі», в якому просить: визнати розірваним з 19 червня 2023 року строковий трудовий договір, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі» та припиненими трудові відносини між ОСОБА_1 та ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі» у зв`язку із звільненням ОСОБА_1 із займаної посади кухара 5 розряду на підставі ч.1 ст.38 КЗпП; розподілити судові витрати в порядку ст. 141 ЦПК України.

В обґрунтування позову навела наступне. Вона, Я, ОСОБА_1 , з 01 січня 2020 року була прийнята на роботу у ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі» на підставі Наказу товариства від 28.12.2019 р. №10359-К кухарем 5 розряду по строковому трудовому договору. Копія наказу про прийом та копія строкового трудового договору їй роботодавцем не надавалися. Коли вона влаштовувалася на роботу, офіс роботодавця ТОВ «УГХТ» знаходився на «Червоній» в Металургійному районі м. Кривого Рогу, її фактичне місце роботи було у їдальні №31 цех ФСЛІ ПАТ «АРСЕЛОРМІТТАЛ КРИВИЙ РІГ». У зв`язку із вагітністю з весни 2020 року вона знаходилася на лікарняному по вагітності та пологам, а після народження дитини, сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала у відпустці по догляду за дитиною до 3-х років («декретна відпустка»). Плануючи навесні 2023 року переривати «декретну» відпустку та виходити на роботу, вона вирішила зв`язатися за відомим їй мобільним телефоном з відділом кадрів, однак номер було відключено, тоді вона навідалася до свого безпосереднього місця роботи столовій №31 цех ФСЛІ ПАТ "АРСЕЛОРМІТТАЛ КРИВИЙ РІГ" де дізналася, що товариство, у яке вона була прийнята на роботу, приблизно у кінці 2021 року - на початку 2022 року завершило свою господарську діяльність у м. Кривий Ріг, виїхало з офісу у м. Кривому Різі з усіма документами, та фактично перебуває у м. Маріуполь. Від колишніх колег вона дізналася, що після закриття офісу ТОВ «УГХТ» у м. Кривий Ріг, деякі працівники продовжили працювати у їдальні №31 цех ФСЛІ ПАТ "АРСЕЛОРМІТТАЛ КРИВИЙ РІГ, оскільки перейшли на нове місце роботи за переведенням, деякі працівники звільнилися, а їй, оскільки вона перебувала у «декретній відпустці», про від`їзд підприємства та завершення господарсько діяльності у м. Кривий Ріг ніхто не повідомив, її документи (оригінал трудової книжки наказ на прийом на роботу, санітарна книжка, строковий трудовий договір, тощо) разом з документами ТОВ «УГХТ» виїхали з м. Кривий Ріг до м. Маріуполь. З сайту https://youcontrol.com.ua/ вона дізналася, більш точну адресу ТОВ «УГХТ», а саме: м. Маріуполь, вул. Свободи, 20. Оскільки м. Маріуполь знаходиться на тимчасово окупованій території у Донецькій області, що є загальновідомим фактом, вважаючи, що її, мабуть, було звільнено з роботи без її відома, а її документи втрачено, вона звернулася до Головного управління ДПС у Вінницькій області, якому зараз підпорядковується територія Донецької області з проханням щодо надання інформації. Листом від 20.02.2022 року вих. №67/Д/02-32-12-02-14 їй було рекомендовано звернутися до Пенсійного фонду України. При зверненні до місцевого відділу Пенсійного фонду України, їй повідомили, що вона з 01.01.2020 року і на дату звернення досі працює у ТОВ «УГХТ», додатково їй було роз`яснено, що інформацію щодо себе вона може переглянути на порталі Електронних Послуг Пенсійного фонду України за посиланням https://portal.pfu.gov.ua/, а для вирішення питання щодо звільнення рекомендовано звернутися до Центру зайнятості. Розбираючи особисті документи, вдома вона знайшла ксерокопію своєї трудової книжки, що робила у кадрах перед декретною відпусткою та почала займатися відновленням трудової книжки самостійно. Бажаючи звільнитися з ТОВ «УГХТ», оскільки підприємство знаходиться на тимчасово окупованій території, а їй зараз вкрай потрібна робота з нормальним заробітком, вона 13.06.2023 року звернулася із заявою до Центру зайнятості з тим щоб через Центр зайнятості подати та зареєструвати свою заяву про звільнення. Однак листом від 14.06.2023 № 01- 10/1104, який вона отримала нарочно 14.06.2023 р., їй було повідомлено, що у відповідності до чинного законодавства Криворізькій філії центру зайнятості не надано повноваження приймати заяви про звільнення від найманих працівників, за винятком обставин передбачених пп.1, п.19 Порядку реєстрації, перереєстрації зареєстрованих безробітних та ведення обліку осіб які шукають роботу, затвердженого Постановою КМУ від 30.03.2023 р. №446 та ч.4 ст. 7 ЗУ Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. Тобто, не зважаючи на те, що підприємство на якому вона працювала до декретної відпустки зараз знаходиться на тимчасово окупованій території, оскільки вона не являється внутрішньо переміщеною особою, заяву про звільнення через Центр занятості подати не може. Додатково у Центрі занятості їй було роздруковано і надано наявну в них інформацію по ТОВ «УГХТ» та рекомендовано спробувати зв`язатися з керівництвом підприємства власноруч. Оскільки поштовий зв`язок з м. Маріуполь нараз неможливий, відповідно до ч.1, 2 ст. 7 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» У період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів у районах активних бойових дій визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці. У період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником - заява про звільнення була направлена нею на офіційні електронні пошти відповідача, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_2 та potapenkoio @ekoip.biz, що містилися в базі Центру занятості та надані їй у роздруківці. Скрин-копії, що підтверджують направлення нею заяви про звільнення. Однак жодної відповіді на її листи на дату подання позовної заяви вона не отримала. Додатково нею була знайдена інша електронна адреса відповідача, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_3 , яку ТОВ «УГХТ» надавало на офіційному майданчику supplier/info/503796/contacts Prozorro за посиланням https://zakupki.com.ua/ , куди вона також надіслала свою заяву про звільнення, однак лист було повернуто їй як недоставлений з причини незнайдення домену, телефон вказаний на сайті також є вимкненим. Зважаючи на вищевикладене, зараз має місце порушення її, ОСОБА_1 , трудових прав, зокрема, право бути звільненою із займаної посади за власним бажанням та право на вільне обрання місця роботи на власний розсуд. За змістом положень ч. 1 ст. 39 КЗпП, строковий трудовий договір (пункти 213 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу». Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України: «Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.» Ст.43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Розглядаючи справи, пов`язані із застосуванням цієї норми, Конституційний Суд України у своїх Рішеннях від 07.07.2004 у справі N 1-14/2004, від 16.10.2007 у справі № 1- 16/2007 та від 29.01.2008 у справі № 1-5/2008 зауважив, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю розглядається як природна потреба людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації. Ст.4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод наголошує, що нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов`язкову працю. Трудові відносини всіх працівників регулюються Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України). Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України). Згідно ч.2 ст.2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Відповідно до ст. 38-39 КЗпП України підставами припинення трудового договору є, зокрема розірвання трудового договору з ініціативи працівника ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» №2136-ІХ від 15.03.2022, який набрав чинності 24.03.2022 року, визначає, крім іншого, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами у період дії воєнного стану, введеного відповідно до ЗУ «Про правовий режим воєнного стану». (ч.1 ст. 1 Закону) Ст.4 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлю особливості розірвання трудового договору з ініціативи працівника, а саме у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та існування загрози для життя і здоров`я працівника, який може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури). Наказом Мінреінтеграції від 20 лютого 2023 року № 56 внесено зміни до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською Федерацією, таким чином, до оновленого переліку територій можливих та активних бойових дій увійшли населені пункти в Дніпропетровській, Донецькій, Миколаївській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській, Запорізькій і Луганській областях. При цьому звертає увагу суду на те, що м. Маріуполь, де знаходяться офіційна юридична та фактична адреси відповідача по справі, розташований саме у Донецькій області. Отже, у зв`язку із веденням бойових дій у районах, де розташоване підприємство, та через загрозу для життя й здоров`я і небажання виїзду на окуповану територію, вона вважає, що може розірвати трудовий договір за власною ініціативою без двотижневого строку попередження, як це передбачено ст. 38 КЗпП України. Адже відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України: у разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (в тому числі з інших поважних причин, якими вона вважає перебування підприємства на тимчасово окупованій території та знаходженням його у області де ведуться активні бойові дії) роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Відповідно до ст. 24 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи передбачені законодавством про працю, колективним договором, або угодою сторін. Зі змісту ст. 21 КЗпП України випливає, що трудовий договір є двостороннім договором між працівником та роботодавцем, які по відношенню один до одного мають відповідні права та обов`язки. Інші суб`єкти мають право втручання у взаємовідносини цих сторін лише у випадках та в порядку передбаченому чинним законодавством. Керівництвом ТОВ «УГХТ» проігнорувало її повідомлення про бажання звільнитися і не розглянуло по суті заяву про звільнення, не вчинило передбачених чинним законодавством дій про надання інформації про її звільнення до відповідних органів, через що вона за даними Пенсійного фонду України та Центру зайнятості рахується працюючою особою, тоді як фактично роботи вона не має, не має можливості стати на облік як безробітна особа, не може офіційно влаштуватися за трудовим договором на інше місце роботи. З огляду на викладене, своєю бездіяльністю, яка виразилася в не розгляді та невжитті заходів для її, ОСОБА_1 , звільнення відповідачем були порушені її трудові права, як позивача, зокрема, право бути звільненим із займаної посади за власним бажанням, та право на вільне обрання місця для його реалізації. Відповідно до вимог частини другої статті 5 ЦПК України, ефективним і таким, що не суперечить закону, у даному випадку буде такий спосіб захисту моїх порушених прав як припинення трудових відносин з ТОВ «УГХТ» на підставі частини першої статті 38 України. Враховуючи, що на теперішній час трудові відносини між сторонами фактично припинені, однак процедура розірвання трудового договору відповідно до законодавства України про працю відповідачем не виконана, вона вимушена звернутися до суду для захисту своїх прав. Відповідно до ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ч. ч. 1, 3 ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. За приписами ст. 22 Кодексу законів про працю України, відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при припиненні трудового договору залежно від роду і характеру занять не допускається. З наведених приписів конституційного чинного законодавства вбачається, права особи на працює й право бути звільненим. що елементом Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 ст. 2 Кодексу про працю України КЗпП передбачено право працівників на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади. Згідно з частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Європейський суд з прав людини вказує, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом». Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, № 21722/11, § 165)). Недосконалість національного законодавства та прогалини у правовому регулюванні певних правовідносин не можуть бути підставою для позбавлення особи права на захист її порушених прав у обраний спосіб. Елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («С. G. and Others v. Bulgaria», заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170)). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Веренцов проти України» («Vyerentsov v. Ukraine», заява «№ 20372/11, § 65)).

Позивачка в судове засідання не з`явилась, подала заяву, згідно якої просить справу розглядати за її відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, не заперечує проти ухвалення заочного рішення.

Відповідач у судове засідання не з`явися, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки в судове засідання заяв не подавав, відзиву на позов не подав, у зв`язку з чим на підставі ст. ст. 223, 280 ЦПК України, за згодою позивачки, судом проведено заочний розгляд справи.

У судовому засіданні безпосередньо досліджені наступні письмові докази: свідоцтво про народження (а.с. 11), копія трудової книжки (а.с. 12-17), звернення до Головного управління ДПС у Вінницькій області (а.с. 19), відповідь на звернення (а.с. 20-21), звернення до Криворізької філії Дніпропетровської області центру зайнятості (а.с. 22), відповідь на звернення (а.с. 23-24), заява про звільнення (а.с. 25), скрін про направлення заяви про звільнення (а.с. 26,27,28,29,30), витяг (а.с. 31-32), інформація про постачальника (а.с. 33, 34).

Суд, керуючись вимогами ст. 77 ЦПК України, згідно якої предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, оцінюючи з точки зору належності досліджені у судовому засіданні докази, приходить до наступних висновків.

Суд вважає належними доказами: копію трудової книжки (а.с. 12-17), звернення до Головного управління ДПС у Вінницькій області (а.с. 19), відповідь на звернення (а.с. 20-21), звернення до Криворізької філії Дніпропетровської області центру зайнятості (а.с. 22), відповідь на звернення (а.с. 23-24), заява про звільнення (а.с. 25), скрін про направлення заяви про звільнення (а.с. 26,28,29,30), так як ці докази стосуються обставин, що підтверджують заявлені вимоги, а саме, що позивачка працювала на підприємстві відповідача, прийнята на роботу на підставі строкового трудового договору, зверталась до відповідача з заявою про звільнення.

Суд вважає належними доказами: свідоцтво про народження (а.с. 11), витяг (а.с. 31-32), інформацію про постачальника (а.с. 33, 34), так як ці докази стосуються обставин, що підтверджують заявлені вимоги.

Суд, відповідно до ст. 78 ЦПК України, вважає досліджені у судовому засіданні зазначені письмові докази допустимими, так як ці докази одержані без порушення порядку, встановленого законом.

Оцінюючи докази з точки зору їх достовірності, суд приходить до висновку, що досліджені у судовому засіданні письмові докази є достовірними.

Керуючись вимогами ст. 80 ЦПК України, суд вважає, що сукупність визнаних судом допустимими, належними та достовірними доказами є достатньою для встановлення наступних фактів та обставин.

ОСОБА_1 з 01 січня 2020 року була прийнята на роботу у ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі» на підставі Наказу товариства від 28.12.2019 р. №10359-К кухарем 5 розряду по строковому трудовому договору, що встановлено з копії трудової книжки (а.с. 12-17).

З весни 2020 року, у зв`язку із вагітністю, позивачка знаходилася на лікарняному по вагітності та пологам, а після народження дитини, сина ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувала у відпустці по догляду за дитиною до 3-х років, що встановлено поясненнями позивачки, викладеними у змісті позову, свідоцтвом про народження (а.с.11).

Плануючи навесні 2023 року виходити на роботу, позивачка дізналася, що товариство, у яке вона була прийнята на роботу, приблизно у кінці 2021 року - на початку 2022 року завершило свою господарську діяльність у м. Кривий Ріг, виїхало з офісу у м. Кривому Різі з усіма документами, та фактично перебуває у м. Маріуполь, що встановлено поясненнями позивачки, викладені у змісті позову.

У зв`язку з втратою трудової книжки та наказу про прийом до ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі», 06.02.2023 року позивачка зверталась до Головного управління ДПС у Вінницькій області, яке листом від 20.02.2022 року порекомендовало їй звернутися до Пенсійного фонду України. При зверненні до місцевого відділу Пенсійного фонду України ОСОБА_1 повідомили, що вона з 01.01.2020 року і на дату звернення досі працює у ТОВ «УГХТ», а для вирішення питання щодо звільнення рекомендовано звернутися до Центру зайнятості. Зазначені обставини встановлені зверненням (а.с.19), відповіддю (а.с.20-21), поясненнями позивачки, викладеними у змісті позову.

13.06.2023 року позивачка звернулася до Центру зайнятості з метою через Центр зайнятості подати та зареєструвати свою заяву про звільнення. Листом від 14.06.2023 їй було повідомлено, що у відповідності до чинного законодавства Криворізькій філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості не надано повноваження приймати заяви про звільнення від найманих працівників, за винятком обставин передбачених пп.1 п.19 Порядку реєстрації, перереєстрації зареєстрованих безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого Постановою КМУ від 30.03.2023 р. №446 та ч.4 ст. 7 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», що вбачається зі звернення (а.с.22), відповіді (а.с. 23-24).

Позивачкою на електрону адресу відповідача була направлена заява від 14.06.2023 року про звільнення з 19.06.2023 року на підставі ст. 38 ч.1 КЗпП України, на яку відповідач не відреагував, що встановлено заявою (а.с. 25), скрінами про направлення заяви про звільнення (а.с. 26,27,28,29,30), поясненнями позивачки, викладеними у змісті позову.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 19.06.2023 року відповідач товариство з обмеженою відповідальністю «Управління громадського харчування та торгівлі» є зареєстрованим, що вбачається з витягу (а.с.31-32, 33,34).

Взаємини між сторонами регулюються нормами Конституції України, ЦК України, КЗпП України.

Відповідно до ст. 39 КЗпП, строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 статті 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою статті 38 цього Кодексу.

Згідно ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Частина 3 ст. 38 КЗпП України передбачає, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Отже, за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору, його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання i які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджується або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України.

Вiдповiдно до правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22.05.2013 року у справі № 6-34цс 13 для визначення правової підстави розірвання трудового договору України значення має сам лише факт порушення роботодавцем законодавства про працю, що спонукає працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та його істотність.

Вiдповiдно до ст. 36 Кодексу Законів про працю України, підставами припинення трудового договору є зокрема, угода сторiн, розірвання трудового договору з ініціативи працівника уповноваженого ним органу.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати iншiй особі, а також зловживання правом в інших формах.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч.ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України).

Трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах, та/або районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником i власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору (ст. 221 КЗпП).

За змістом положень ст. 38 КЗпП, право позивача на звільнення за власним бажанням кореспондує обов`язок відповідача розглянути заяву про звільнення.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Розглядаючи справи, пов`язані iз застосуванням даною нормою, Конституційний суд України у рішенні від 07.07.2004 р. № 14-рп/2004, від 16.10.2007 р. № 8-рп/2007, та від 29.01.2008 р. № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю Конституційний суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними i розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає ¬як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так i можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним i по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Вiдповiдно до вимог ст. 24 КЗпП України, трудовий договір є угода мiж працівником i власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, згідно внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату i забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором i угодою сторін.

Факт існування між заявником та роботодавцем трудових правовідносин обумовлює існування спору про право продовження трудового договору чи його розірвання.

Судом встановлено, що керівництво ТОВ «УГХТ» на якому працювала позивачка, проігнорувало її повідомлення про бажання звільнитися і не розглянуло по суті заяву про звільнення, не вчинило передбачених чинним законодавство дій про надання інформації про звільнення позивачки до відповідних органів.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що на теперішній час трудові відносини між сторонами фактично припинені, позивачка, на виконання вимог КЗпП України, подавала відповідачеві відповідну заяву, а відповідач своїх обов`язків щодо оформлення розірвання трудового договору відповідно до законодавства України про працю, не виконав, у зв`язку з чим позивачка не може реалізувати своє право працевлаштування в подальшому, тому вимоги позивачки є обґрунтованими та законними.

Отже, дослідивши письмові докази, суд на підставі ст. 12 ЦПК України, згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, та ст. 13 ЦПК України, згідно якої цивільні справи розглядаються в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом, суд вважає, що позов підлягає повному задоволенню.

Таким чином, суд вважає, що позивачка обґрунтовано, у відповідності до вимог ст. ст. 15, 16 ЦК України, звернулася до суду з позовом до ТОВ «Управління громадського харчування та торгівлі» за захистом свого права.

Також суд враховує, що задоволення позову буде відповідати такому, передбаченому ст. 2 ЦПК України завданню цивільного судочинства, як справедливе вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушеного права позивачки.

В силу ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивачки належить стягнути витрати по сплаті судового збору, в сумі 1 073 грн. 60 коп.

Керуючись ст. 43 Конституції України, ст. ст. ЦК України, ст. ст. 24, 38, 39 КЗпП України, ст. ст.2, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 141, 247, 263- 265,354, 355 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (РНОКПП НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Управління громадського харчування та торгівлі» (ідентифікаційний код 37793266, юридична адреса: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Свободи, 20) - задовольнити повністю.

Визнати розірваним з 19 червня 2023 року строковий трудовий договір, укладений між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , та Товариством з обмеженою відповідальністю «Управління громадського харчування та торгівлі» та припинити трудові відносини у зв`язку із звільненням із займаної посади кухара 5 розряду на підставі статті 38 частини 1 КЗпП України.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Управління громадського харчування та торгівлі» (ідентифікаційний код 37793266, юридична адреса: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Свободи, 20) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , (РНОКПП НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) витрати по сплаті судового збору в сумі 1 073 грн. 60 коп.

На рішення суду позивачем може бути подана апеляційна скарга протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Головуючий суддя : В.М. Прасолов